“Херсон всміхається мені”
Я сидів у редакції “Судостроителя”. Якраз редагував якусь статтю. Раптом відчинилися двері і до кабінету увійшли дві ставні жіночки.
— Добрий день, — привіталася трохи молодша.
Я поклав ручку. Підвівся. З тією, що подала мені руку я вже зустрічався. В Палаці суднобудівників. Ми були в жюрі Обласного огляду художньої самодіяльності. Так, це вона, утвердився, Валентина Дмитрівна Невінчана. Я сидів за столом перед сценою ліворуч, а вона біля київського композитора П.Майбороди. Співачка з Нової Каховки якраз виконувала його пісню “Білі каштани”. Невінчана дотяглася моєї руки й показала великий палець, що означало солідне і чудове виконання.
— Я з Києва, — заявила друга.
— Це Любов Забашта, — пояснила Валентина Дмитрівна. І одразу ж додала: — Зробіть мені добру послугу: станьте на якусь часину гідом цієї відомої поетеси. Мене викликали до Обласної ради. Покажіть завод. Познайомте з цехами. Вона — інженер-кораблебудівник.
— Чому ж ні? — тільки й спромігся на ці слова.
Кілька годин ходили ми заводом, побували на основних виробництвах, на стапелі. По насипі док-камери добралися до спускових воріт. Унизу такелажники готували сухий док до прийому для спуску нового судна.
Ми зупинилися на найвищому місці спускових воріт. Сонце повільно хилилося до післяобіднього часу, зблискуючи літніми проміннями на дзеркальній поверхні заводського затону.
Я трохи був зморений, але задоволений, що несподівано для себе став потрібним знаній в Україні поетесі, вірш якої “Вірю людині” припав мені до душі. Я добре пам’ятав рядки: “Вірю, що люди цілого світу знайдуть слова для дружби й привіту”.
Завод розкинув нам усю свою велич. Критий елінг, великі цехи, портальні крани. У добудовної стінки на швартовних випобуваннях стояв новенький суховантаж “Валентина Терешкова”. Названий ім’ям жінки, яка увійшла в історію, коли разом з Валерієм Биковим на космічному кораблі “Восток-6” 48 раз облетіла навколо нашої Землі.
Я відчував, Любов Забашта з приємністю для себе насолоджувалася чудовою панорамою широкого Дніпра, теплим предвечір’єм і розливистими запахами лип.
Мені захотілося відзначити цю мить. Тихий чудовий день. Закласти в пам’ять шановній киянці згадку про завод. Я зірвав невеличку синю квітку. Вона взяла до рук п’ятипелюсткову рослину, так ніжно, наче вона була божественна. Трохи збентежилася. Її гарне обличчя в ту хвилину було задумливе і владне. Щоки запалали рум’янцем, а темні очі, які тільки що дивилися на мене відкрито й сміливо, збуджено заблищали.
Вона м’яко торкнулася мого плеча, відвела вбік зі скроні завиток прямого волосся й тихим, рівним голосом промовила:
На далекому небосхилі
Просипається пісня моя,
Б’є у берег дніпровий, у хвилі
Переливами солов’я.
— А ви знаєте? Я люблю вашу Валентину Невінчану. Я познайомилася з нею, коли вона ще вчителювала у вас, в Херсоні. Учні її любили. Валя тоді була молодою, писала вірші і вихованцям своїм прищеплювала любов до поезії. Вела шкільний літературний гурток. Друкувала свої вірші у вчительських збірках “Перший заспів”, “Світанок”.
Валентина дуже любила професію вчительки. Віддавалася їй всією душею. Мало тоді було у неї часу на творчість. За учнівськими зошитами просиджувала усі вечори. І все ж вона на лоні творчості працювала з великим завзяттям, плідно. Склала свою першу поетичну збірку “Ластівки” (видавництво “Молодь”, 1962 р.). Тоді ж, у Херсонському книжково-газетному видавництві, побачила світ поема для дітей “Здравствуй, село”.
Забашта передохнула, ступила до поручнів, на якусь хвилину задивилася на буксир, що снував по водній гладі. Повернулася до мене. Продовжила:
— Ви стрічали вірші Невінчаної? — спитала і, не дочекавшись відповіді, додала: — Ох, які вони. Вони дишуть молодістю, оптимізмом. Вони по-народному мелодійні і до того ж прості, а їх слова самі просяться в пісні.
Нас доля з’єднала давно вже, давно.
А жити людині один раз дано.
За спільні дороги в житті голубі
Спасибі тобі, спасибі тобі.
— Поезія її окриляє. Вона мріє написати ліричну поему. А чи вдасться. Її закрутив вір життя. Зайнятість на роботі, вдома. Жалується, що встигає писати лише короткі вірші.
Любов Василівна поглянула на мене уважно.
— А ви знаєте ким зараз працює Невінчана? Вона очолює ваш обласний будинок народної творчості.
З того пам’ятного дня, 1963 року, пройшло багато часу. Мабуть, і суховантаж вже “Валентина Терешкова” більше не з’являється на океанських водних просторах. І Валентина Невінчана давно залишила Херсон, переїхала до Криму, обійняла посаду відповідального секретаря Кримського відділення Спілки письменників України, очолюючи комісію по роботі з молодими авторами, віддаючи багато сил і енергії справі вихованню творчої зміни. Було в неї й немало турбот, як і у депутата міської Ради Сімферополя.
Невінчана ніколи не нав’язувала своєю поезією себе іншим. Вона не шукала вигідних знайомств, не запобігала перед впливовими людьми.
Вихована на класиці, народній творчості, навчаючись у Київському державному університеті імені Т.Г.Шевченка, вона досить уважно і скептично ставилася до того, що писала сама. Багато в її поезії, як і в її поколінні, котре винесло на своїх плечах тягар і жах війни, про “фронтові вогні”.
Не маю орденів я, ні медалі,
Але й моя кровиночка мала,
В прифронтовому віддана шпиталі,
Бійців аж до Берліна довела.
Повоєнні труднощі, часи відбудови — органічно увійшло в її творчість. Вона вміла жити, кохати, пишатися успіхами свого народу.
Всміхаються щодня мені левкої,
Тремтять ромашки в ніжній позолоті.
І я від тої щирості п’янкої
Крилатію, мов ластівка в польоті.
І промовляю тихо: “Любі квіти!
Спасибі вам за молодість і силу.
То ж ви вчите і плакати й радіти,
Любити отчу землю зорекрилу.
Хоч вас вітри полощуть кругойдучі,
Багатоцвітні! Посміхайтесь дзвінко!
Ростіть, як ломикамені на кручах,
Які скорила Леся Українка!”
Поетеса належала до тих поетів, котрих мало помічала критика, офіційна громадська думка. Головною причиною неуваги до неї, як творчій особистості — це її скромність, невміння, а може й небажання пробиватися, шукати стежки до популярності.
Працюючи директором Херсонського будинку народної творчості, вона ніколи, прийнамні, ніхто про це не повідомляв, не тяглася до використання своєї посади для особистої вигоди. Вважала за найліпше зберігати незалежність, свободу, в кращому розумінні цього слова. І, напевно, з цих причин не поспішала за “модою”. Не вступала в колективні бригади творити “оду-епос” про партію, про Сталіна. У неї була своя ідейно-тематична схема творення, хоча й була сучасником епохи соціалістичного реалізму. Вона жила життям свого народу, своєї доби.
Хіба ж ти ніколи не мріяв:
(Вернися, студентська пора!)
Про милий каштановий Київ
На сходах зелених Дніпра.
Закоханих нас Володимир
Від ока чужого беріг!
Ходили в сімнадцять туди ми,
Шукати найкращу з доріг.
У творчому доробку Валентини Невінчаної є чимало талановитих поезій. Вже у першій своїй поетичній збірці “Ластівки” (1963) заявила себе задушевним ліриком і здібним пейзажистом, натхненним творцем, у кращому розумінні цього слова.
Я вдивляюсь у високе небо,
Де курличуть тихо журавлі.
Я б хотіла вісточку для тебе
Передать на їхньому крилі. (”Журавлі”)
Поетеса вміла не тільки бачити і відтворювати красу природи, а й передавати свою любов до неї, і завдяки її розумінню, відчуттю знаходила основу, джерело для роздумів про світ, про людину, друга, товариша, сутність життя. Про важливі питання і проблеми морально-етичного, суспільного значення. Навіть про чистоту, відкритість, рівноправність дружби, кохання.
Підкажи, що діяти мушу,
Як той камінь важенний звалить?
Я прийшла, щоб віддать тобі душу,
Хай вона мені більш не болить.
Твори Невінчаної надзвичайно цікаві з погляду мовного багатства. Якщо, скажемо, вірші про війну, важкі повоєнні часи, період відбудови промисловості, сільського господарства написані дещо прозаїчно, то переважна більшість інших поезій відзначається образною, соковитою, інтонаційно-народною мовою.
Вона красива, наче в лузі квітка,
Найкраща жінка в нашому селі.
Не наймичка-кріпачка, не покритка,
А господиня щастя на землі.
(“Катерина”)
А ось як виглядає ставлення поетеси до нашого краю, Наддніпрянщини, з яким вона ніколи не поривала живого зв’язку. Завжди була на передньому краї, спілкувалася з людьми.
Стою на березі Дніпра,
Милує зір могутня гребля.
І пригадалася пора,
Коли в пісках згоряли стебла...
Хоч краплю свіжої води
Благали очі з хворим блиском.
Чого спішать вони сюди,
Спиняються в пісках таврійських.
(“На Каховській землі”)
І не можна не відмітити її вірші, присвячені любому місту, в якому народилася вона, як поет, як справжній художник слова.
Коли займаються вогні
Над містом вечорові,
Херсон всміхається мені
У золотій обнові.
Ідеш на пристань у юрбі –
Весела і щаслива –
І місто йде навстріч тобі
В грайливих переливах...
Горить Дніпро удалині
Тремтливими зірками,
Так захотілося мені
Торкнутись їх руками.
Голубить місяць з висоти
Дерева в плавнях сонні, —
Краси такої не знайти,
Як в степовім Херсоні.
(“Херсон”)
Закінчуючи розповідь-спогад про знану в Херсоні, Криму, в усій Україні поетесу, хочеться додати, що вона не тільки талановито вміла користуватися ритмо-мелодикою, мелодійністю речі, але й постійно пов’язувала свою творчу роботу із народно-пісенною творчістю, зберігала в собі почуття міри, художній такт, не виходила за рамки норм людяності, не вдавалася до красивості.
В останньому своєму вірші (а пішла вона із життя в 1984 році, в розквіті свого таланту і сил), якого вона не змогла, на превеликий жаль, побачити надрукованим, заявила про себе, як щиру, просту, чуйну людину, в душі якої тепло і любов.
Люблю тебе, Вітчизно
Я так люблю твої безмежні ниви,
Робочі руки, крапельками піт...
В любові вірна, в дружбі незрадлива,
Ти осягаєш правдою весь світ.
Нема від тебе кращої у світі,
Дорожчої, ріднішої мені.
Тобі земля у кожнім щедрім літі
Свої плоди дарує наливні.
Схиляє колос визріла пшениця
(На ній зоріє росяна сльоза!)
О, як мені тобою не гордиться
І про любов свою не розказать.
Зіллятись хочу з сонячним промінням,
Бо в нім велика життєва снага.
І серця неспокійного горіння
Віддать тобі, Вітчизно дорога.
