До 185-річчя від дня народження Михайла Лермонтова
У шкільні роки я дуже любив вірш Лермонтова “Выхожу один я на дорогу”. Для того, щоб краще запам’ятати вірша, я записав його на останній обкладинці зошита.
Якось, знаючи, що мати на роботі, знаходячись один в хаті, я відкрив зошит і на весь голос почав декламувати улюблений лермонтовський вірш. Коли, раптом, відчинилися двері і переді мною постала мати з грізними очима. Вона вихопила з рук зошита. На третій, чи четвертій сторінці (вже не пам’ятаю) красувалася червона двійка, розмашиста, велика.
— Це що?! — закричала. — Я все роблю, аби тільки мій синок вчився. А він?..
Вона перегорнула сторінки. Вірш Лермонтова виструнчився перед нею рівним, майже каліграфічним почерком.
— Оце така твоя школа?
Я хотів їй пояснити, що двійка,.. та вона не хотіла слухати, зірвала з вішалки ремінь і заходилася, без усякого Бога, давати, щоб не співав: “Я ищу свободы и покоя! Я б хотел забыться и заснуть!”.
Увесь вечір я простояв на колінах.
Мати є мати. Пройшло небагато часу. У зошитах знову з’явилися четвірки і навіть одна п’ятірка. Вона забула свої погрози і одного тихого місячного вечора, не запалюючи світла, прихиливши мене до себе, лагідним голосом, по пам’яті, прочитала:
Вийду я тихенько на дорогу: Крізь імлу блищить кремнистий шлях; Тихо скрізь; пустиня слуха Бога, Розмовляють зорі в небесах.
Які чудові рядки! Ритмічні, музичні! Я завмер. Для мене то було новим і несподіваним. Які слова? Яка мова? Це ж наша! Так розмовляє люба вчителька, хлопці. Так говорить уся вулиця!
На все життя запам’яталось:
Я б бажав спокою лиш та волі. Я б бажав забутися вві сні...
Тоді я не думав, хто ж переклав з російської неперевершений вірш. Лише був зачарований, поглинутий великим творінням. І ось, через багато років, працюючи над словниковим виданням “Шевченко і Херсонщина”, я знову зустрівся з улюбленими рядками, можна сказати — з дитинством:
В небесах скрізь пишно так і чудно! В сяйві синім спить уся земля...
В очах постав зошит, сіренька обкладинка, ледь нахилені літери:
В небесах торжественно и чудно! Спит земля в сияньи голубом...
Переклала Лермонтова на українську мову Дніпрова Чайка. Людмила Олексіївна народилася на Херсонщині. Херсону віддала майже чверть віку. Геніального російського поета полюбила у молоді роки. Про це її вірш “К портрету Лермонтова”.
Тебя, поет, давно, давно я полюбила, Ты для души младенческой моей Был та могучая, живительная сила, Что для цветка свет солнечных лучей.
Трохи більше, як сто років минуло від тієї пори, коли були написані талановитою письменницею російські поезії. Стільки ж і її перекладам творів Лермонтова “Мцирі-чернець” (“Мцыри”), “На півночі хмарній” (“На севере диком”), “Вийду я тихенько на дорогу” (“Выхожу один я на дорогу”), “Парус” (“Парус”), — все це зроблено Дніпровою Чайкою в Херсоні у 1894-1897 рр.
Пам’ятаю, мати казала, що українська літературна діячка любила свій рідний народ, але з не меншою пошаною ставилася і до російського народу, до поетів, художників, його світлих геніїв. І ще тоді, закінчуючи лермонтовський вірш, додала, що поетеса багато творів своїх присвятила Україні і завжди наголошувала: відмова служити рідному краєві найтяжчий гріх.
А тільки я знаю, що в пісні тій є — У кожному серці людському лунає. І кожен щось рідне в тих звуках пізнає, Почує в їх людськеє серце своє!
І, справді, “Почує в їх людськеє серце своє!”
Прихилявся до Лермонтовських творів і Михайло Старицький, один з найвидатніших українських письменників і культурних діячів другої половини ХІХ — початку ХХ століття. До Лермонтова він звернувся уперше в 1856 році, переклавши його вірш “Парус”. Усього ж він подарував Україні десять Лермонтовських поезій, а також поему “Демон” і “Пісню про царя Йвана Васильовича...”
Ось як виглядають перші рядки “Выхожу один я на дорогу” в перекладі Старицького:
Ой, виходжу сам я на дорогу, Шлях трудний сріблиться віддаля, Ніч німа, вчува пустеля богу, І зоря з зорею розмовля.
До цього треба додати, що і Максим Рильський працював над творами Лермонтова, назвавши його “речником своєї доби й свого покоління”. Рильський переклав на українську мову 21 твір. Серед них і “На дорогу йду я в самотині”, що є високим взірцем, неперевершиним переспівом віршового доробку російської дожовтневої поезії.
Максим Рильський неодноразово наїжджав до нас, в Херсон. Виступав в Палаці піонерів, педінституті (нині — Державний педагогічний університет). Відпочивав у затінку нашого дуба, в міському парку. А чи не тут народилася ідея перекласти “Выхожу один я на дорогу”? Бо дуже вдало й натхненно виглядають рядки:
Щоб крізь ніч, крізь день ясний для мене Про кохання ніжний спів лунав, Наді мною темний дуб зелений, Щоб схилився й листям розмовляв.
І в юності, було, збираєшся йти чи то в кіно, чи то на танці, ступиш до хвіртки й пригадується наш найбільший поет Тарас Григорович Шевченко. В його “Щоденнику” є запис:
«Ночь лунная, тихая, волшебная ночь. Как прекрасно верно гармонировала эта очаровательная пустынная картина с очаровательными стихами Лермонтова, которые я невольно прочитал несколько раз, как лучшую молитву этой гармонии в своем бесконечном мироздании. Не доходя укрепления, на каменистом пригорке я сел отдохнуть. И, глядя на освещенную луной тоже каменистою дорогу, еще раз прочитал»:
Выхожу один я на дорогу, Предо мной кремнистый путь блестит. Ночь тиха, пустыня внемлет богу, И звезда с звездою говорит.
І тепер, через багато років, коли випадає вийти надвір вечірньою порою, коли густішають сутінки і над притихлою Кошовою, звільнившись від громаддя хмар, показує своє веселе, прегарне обличчя кругленький місяць, хочеться знову і знову повторювати захоплюючі рядки неповторної поезії:
В небесах торжественно и чудно! Спит земля в сияньи голубом...
(Лермонтов)
В небесах велебність і пишнота, Спить земля в блакитнім тумані...
(Старицький)
В небесах скрізь пишно так і чудно! В сяйві синім спить уся земля...
(Дніпрова Чайка)
Небеса прекрасні та безкраї! Спить земля в промінні голубім...
(Рильський)
Ночь лунная, тихая, волшебная ночь. Как прекрасно верно гармонировала эта очаровательная пустынная картина с очаровательными стихами Лермонтова...
(Т. Шевченко)
Справді, вірш “Выхожу один я на дорогу” — одне з найвищих звершень Лермонтовської лірики і його, з певністю, справедливо можна поставити епіграфом до всієї творчості Михайла Юрійовича Лермонтова.
