— Пішли, пішли до твоєї Кошової! — тягне мене мій сусід, коли я повернувся додому після довгого відрядження, замість того, щоб випити склянку горілки. — Я покажу тобі... Побачиш.
Він знав, що я в юності любив стояти вечорами при зорях на дерев’яному, наплавному мосту, який багато років слугував острів’янам, бо ж бетонний був недобудований через Першу світову війну.
І, раптом, залізобетонний! Високий, міцний.
Товариш розкинув руки:
— Я памятник себе воздвиг нерукотворний!
— До нього вік людська не заросте тропа, — додав я.
— Вознесся выше он главою непокорной, — не заспокоювався друг.
Я знову доповнив:
— Александрійського стовпа.
Олексій подивився на мене. Промовчав.
— Прекрасна споруда, — сказав я. — Можеш пишатися. Це, здається, друга велична будова в Херсоні після портового елеватора. — Тоді ще не було мостового переходу через Дніпро.
Товариш схилився на поручні. І тихо проказав:
— Нет, весь я не умру — душа в заветной лире Мой прах переживет й тленья убежит.
Я знову докинув:
— Ні, я не ввесь умру. У лірнім заповіті
Душа переживе видимий мій кінець.
— Пушкін? Українською! Не чув. Звідки?
— Друже, — сказав йому, — ми багато чого з тобою не чули. Вірш переклав Микола Зеров. Пушкін, Шевченко, Міцкевич входили до першого ряду поетів, яких любив і цінував український класик.
— Так, це дуже цікаво. Виходить, є багато таємниць у світі.
— Маєш рацію, — кажу. — Маєш. А щоб відкрити для себе усе заховане, треба вчитися, багато читати. Пушкіна переспівав не тільки Зеров, а й видатний поет сучасності Максим Рильський:
Я пам’ятник воздвиг собі нерукотворний, Тропа народна там навіки пролягла, Олександрійський стовп, в гордливості незборний, Йому не досягне чола. Ні, весь я не умру, я в лірі жити буду, Від праху утече нетлінний заповіт...
Вечір був весняний, квітневий. Херсон готувався до травневих свят. На заводі ім. Куйбишева розцвітчувалися вогнями риболовецькі сейнери, у пірса Комінтерну, на тихих хвилях гойдався тільки-но збудований озерного типу трамвай. Порт, місто сяяли тисячами рукотворних зірок.
— Як гарно, — розчулився товариш.— Незборимо все. Стоп. Як я пам’ятаю, Пушкін приклав епіграф до свого вірша.
— Так, кажеш діло. То початкові слова оди Горація, давньогрецького поета “Я воздвиг пам’ятник”. Ломоносов першим приступив до нього. Затим російський поет — Державін. Ось як виглядає державінський четверо-вірш:
Слух обо мне пройдет от Белых вод до Черных, Где Волга, Дон, Нева, с Рифея льет Урал, Всяк будет помнить то в народах неисчетных, Как из безвестности я тем известен стал.
— Здорово. А у Пушкіна як цей куплет?
— У Пушкіна? Ти що, забув?
Слух обо мне пройдет по всей Руси великой…
— А у Горація як? У Горація? Чи є український переклад?
— Звичайно. У 1982 році Андрій Содомора подарував Україні багато творів античних і латиномовних поетів. Серед них і Горацій:
Звів я пам’ятник свій. Довше, ніж мідь дзвінка, Вищий від пірамід царських, простоїть він...
— А отой, отой, — зірвався товариш. — Де тунгуз, друг степей...
— Є й таке:
Часу біг коловий — в прах не зітре його. Смерті весь не скорюсь...
— О, сила, — робить висновок Олексій. — Наша мова, виходить, не гірша за інші. Теж вміє вбирати найвлучніші вирази.
Додаю йому слова Рильського:
Мужай, прекрасна наша мова, Серед прекрасних братніх мов...
Десь у річковому верболозі весело затьохкав соловейко.
— Боже! — і я вже не стримався. — Який у нього дивний голос! Ніжний, глибокий, душевний. Так і озивається ласкою, щирістю...
