Кілька років тому відома своїми краєзнавчими пошуками та невтомною енергією мешканка с. Козацького Раїса Федорівна Романова зав’язала стосунки з нащадками Князя Трубецького, які живуть нині у Франції. Невдовзі брати Трубецькі побували на землях, якими колись володіла їхня родина. Вони й передали Р.Ф.Романовій матеріали, уривок з яких публікується.

Князь Трубецький

ІСТОРІЯ ОДНОГО ГОСПОДАРСТВА

У 80-х роках 18 ст. прадід мій, генерал-ад’ютант Государя Олександра Павловича граф Василь Васильович Орлов-Денисов, проходячи з козаками з Криму на північ, зупинився на ночівлю на березі Дніпра у 70 верстах північніше Херсона. Заїхавши до сусідської поміщиці графині Браницької, у село Кам’янку, провів вечір, посперечався з нею, на парі виграв цей її маєток з прилеглою до неї землею, у кількості 18 000 десятин. Місцевість була дика, ковиловий степ, широкий Дніпро та заливні луки, які звуть там плавнями. Населення було рідким, землі не оброблялись, лише невеликі отари тонкорунних овець та табуни напівдиких коней паслися у цих степах. Природа ж була чудовою: рівний мов стіл чорнозем степів з 6,5% гумусу, Дніпро двоверстової ширини та розкішні трави у аршин висоти на плавнях. Місце це сподобалось прадіду і він велів побудувати на гірському березі Дніпра дім — копію Московського Рум’янцевського музею з місцевого каменю, збудував казарму, конюшню та господарські будівлі і, накінець, переселив з Рязанської губернії — другого свого маєтку “Борки” — селян. Переселяючи селян у “далеку губернію”, він наказав відібрати елемент найбільш дурний, норовливий та лінивий в кару за усі ці недоліки. Ці властивості перейшли у спадщину і нам — нащадкам прадіда. Відсутність же церкви у Козацькому також сприяло огрубленню їх вдачі та моралі. Назвав він вигране помістя “Козацьке” у пам’ять своєї щасливої ночівлі. Ніхто — ні прадід, ані спадкоємці його ніколи не їздили у Козацьке — дуже далеко воно було від Росії. Треба було місяць їхати на перекладних, щоб туди доїхати. Бабця моя, графиня Любов Василівна, одержала Козацьке у придане. Але й вона ніколи не була у цьому селищі. Управляли маєтком прикажчики, в основному це були німці-колоністи.
Батько мій після смерті бабусі і нового весілля діда Миколи Петровича виховувався його тіткою графинею Софією Василівною Толстою. Це була жінка-господарниця, зі здоровим глуздом. Вона посилала батька по своїм маєткам і я пам’ятаю його розповідь, що перша подорож до Козацького була одноманітно-монотонною. Батько мій не застав ні будинку, ні маєтку, збудованих дідом. Вітер зніс дах у Дніпро, а речі поступово розікрали управителі, і коли він прийняв в управління маєток, то з обстановки палацу ледь набралось добра на 200 рублів, за які продав батько мій жиду-шинкарю старий хлам зі старого будинку. Але стіни стояли, у них звивали гнізда сови, і крім моторошного почуття смерті й старості нічого не викликали, не дивлячись на чудові колони старого часу. Батько мій звелів знести з лиця землі рештки старої нежилої величі, залишивши лише підвальний поверх, у якому згодом жила 21 сім’я службовців і який, після японської війни, робочі прозвали Порт-Артуром. На новому місці він збудував дім великий, у 30 кімнат, але не палац, просто гарний будинок з усіма зручностями, необхідними для культурного життя. Ставши зовсім літнім, мій батько займався маєтками. Треба сказати, що він любив простір степу, повітря, родючисть цих степів. Енергії та сил у нього було дуже багато, і коли він від’їздив з центру Росії від громадських справ, він відпочивав, повністю віддаючись благодаті природи, чарівності південного сонця, сили, соковитості і багатству цього півдня.
Незмінним помічником і другом його був син старого управляючого — Адольф Якович Шмідт, і вони удвох обдумували і робили велике Козацьке господарство. Усе ж тоді — у 80-х роках 19 ст. дороги були погані і на Козацьке бабуся Толстая дивилася як на місце дике. Коли моя мати виходила заміж, бабуся говорила: “ Ну, ти ніколи у Козацьке їздити не будеш, там живуть башибузуки”. Невдовзі батько купив у сусіда, що розорився від широкого життя, сусідські ділянки у 8000 десятин. Будівлі росли як гриби. Ніколи не забуду того, як будували виноробню і підвали — велике приміщення, яке вміщало 180000 відер вина.
Дев’яності роки 19 ст. йшли у створення канви, так би мовити, Козацького господарства. Йшла будівля економії, хуторів і колодців, розгортався посів, хоч найпримітивний — трипілля (озиме, ярове і переліг). Збільшувався чисельно інвентар. Створювалися виноградники — до цього у нашій місцевості ніколи виноробством не займалися. Батько, під впливом відомого винороба князя Льва Сергійовича Голіцина, захопився цією думкою. Вони з Голіциним найняли катер і довго обстежували течію Дніпра, заїжджали до усіх надбережних поміщиків і, накінець, вирішили закласти у Козацькому великий виноградник, дивлячись на чудовий ріст виноградних лоз там, де інколи садовили їх поміщики для власного вжитку. Голіцин, обстеживши грунт, знаючи примірну кількість випалих дощів, враховуючи благодійний для посадки виноградників схил берегу Дніпра, запевнив батька мого відразу посадити 200 десятин виноградників виключно вищих столових вин Рислінга і Каберне (вирішено було до 1 млн. чубуків на рік роздавати через земство селянам). Голіцин, упевнений у прибутковості виноградарства, говорив, що треба розвивати серед селян такі галузі господарства, які увесь рік давали б їм роботу у себе вдома і дали можливість не йти у мисливський промисел.
Батько часто говорив: “ Я ось канву створив, а тобі розшивати прийдеться”. Батько возив мене з 13 років по степах з собою і любов його до господарства, до родючості і благодаті Російських степів захопила й мене. Мене усе цікавило і хотілося й свою ініціативу проявити у Козацькому, збільшити і покращити господарство.
Основні галузі господарства до початку ХХ століття.
Уважно приглядався я до усіх його сторін, до хліборобства, до виноградарства і вівчарства, котрі були основними його галузями. Коли я став свідомо, під впливом батька, входити в активну роботу у Козацькому, — воно вже являло собою площу в 26 000 десятин, з них 5 000 десятин було плавнями з озерами та річками і заливними ланами. 21 000 дес. степів, з них 20% було боліт, кам’яних та інших непридатних земель. Реманент Козацького був простий. Плуги, в основному, були 2-х і 3-х лемішні, борони дерев’яні, невелика кількість кінних грабель і 2-3 12-тисильних молотарок. Хліб в’язали руками, а косили його селяни не косами, а кінними косилками, які у нас називали трав’янками. Живий реманент складався з 250 пар сірих українських волів, котрих на п’ятому році роботи продавали на м’ясо. Худоба ця важила у момент продажу у середньому 37 пудів, працювала ця худоба повільно: дві пари биків могли за день зорати на більше 3/4 десятин дволемішним плугом на три вершки глибиною. Ця жива сила була вигідніша механічного плуга-трактора.
Сівбу проводили кіньми і розкидними сіялками. Сіяли 8 пудів на десятину. Коні були низькорослі, сухі, верхового типу і зовсім безпородні, але міцні й витривалі. Робітники поділялися на дві категорії: одні — місцеві селяни. Вони виїздили на покос у плавні і на степ, вони ж косили наш хліб і звозили зерно від молотарки до комори. Головним же робочим елементом були вихідці з Полтавщини та Катеринославщини, які до Миколиного дня (6 травня) сходились у кількості 20-25 тис. чоловік у найближче містечко Каховка і наймалися на польові роботи на термін з 6-го травня до Покрови (1жовтня). Чоловіки за 55-60 крб., а дівчата за 35-45 крб., за ці 5 місяців на хазяйських харчах. Народ цей був флегматичний. Вони лежали на сонячній галявині у Каховці, сховавши від сонця обличчя широким солом’яним капелюхом, і на підошві їх чобіт ви читали крейдою написане “65 в срок”. Їх запитували почім наймаються. Відповіді не було, лише повільно піднімалася нога. У степу вони працювали ліниво і так само повільно як воли, якими вони правили. Вони й воли складали одне ціле. Начебто це сонце малоросійське, ця одноманітна степна порода, загальна сплячка і плодючисть степу виховали цю повільність і лінь. Після заходу сонця, пропрацювавши увесь день і повечерявши, майже усю ніч йшли пісні та гуляння, і інколи за годину до ранкової зорі ці люди лягали спати у соломі і засинали до початку нової роботи.
Травосіяння в Козацькому не було. В степу косили цілинні трави і тонконіг. Трави ці, правда, рідко що давали від 70 до 100 пуд. з десятини, ми дуже цінували. В них було багато білкових речовин. Зовсім не водянисті, вони являли собою ідеальний корм і волам за шість тижнів до орання і коням до посіву давали вони сіно. Крім того, використовували і пирій. Накінець, на плавнях косили сіно інколи три рази на рік, але це сіно було водянисте і далеко не поживне. На цьому сіні зимували вівці та рогата худоба.
Економічними засобами орали 3 000 десятин з 21000 десятин, а 11 000 дес. здавали в оренду селянам, частину за гроші по 8 рублів за десятину, а частину за половину врожая. Середній економічний врожай був 40 пудів з десятини. На тій землі лишалось, ходило 18 000 овець і 600-700 штук рогатої худоби. Селяни орали ще гірше і збирали 25 пудів з десятини. Сіяли вони зовсім примітивно. Інструментом у них слугував так званий “букар”. Це маленька сіялка, прикріплена на чотирьохлемішному плузі. Ні сівообміну, ні пару, нічого не застосовувалось. Але й результат нашого засіву був катастрофічний — 40 пудів з десятини. Треба сказати, що загальні економічні умови нашого ринку до кінця 19-го століття давали в економічних господарствах перевагу вівчарству перед хліборобством. Землі коштували дешево, хліб також, вовна цінувалась дорого і догляд за вівцями не потребував великих затрат. Тому вівчарство було в шані і, так би мовити, головною галуззю прибутку степових економій. Хліборобство ж будувалося в основному, на здачі в оренду селянам. До початка 20 ст. умови ці стали різко змінюватися. Ціни на землі і на хліб дуже виросли і вівчарство стало губити своє значення — на нього стали дивитися, як на підсобну галузь господарства, і намагалися експлуатувати ним невигідні для хліборобства землі — балки й кам’янисті місця.
При закладці виноградників батько поставив маленьку метеостанцію. З неї я міг мати дані за декілька років по кількості опадів, періоди вітрів, кількість сонячного проміння і т.п... Повторюю: загальні економічні умови ринку у перших роках 20 ст. вимагали від нас інтенсифікації хліборобства і збільшення розмірів його, але як це зробити? Ось питання, на яке відразу не можна було відповісти, оскільки ніхто не міг дати на нього прямої відповіді. Я поїхав по сусідах, але скрізь те ж трипілля і той само врожай, лише у одного поміщика Ф.Е.Фальц-Фейна (Асканія-Нова) я взнав, що є у Херсоні агроном Зинов’єв, котрий робить якісь цікаві досліди шестипільного господарства, і що буцімто у дядька мого князя Павла Петровича Трубецького, у Подільській губернії, є дослідницьке поле і такий собі Бичихін надто цікавий у питаннях хліборобства. Я терміново виїхав до Херсона і знайшов Зинов’єва. Він показав мені свої дослідницькі поля. Те, що я побачив, вразило мене. Зовсім інші хліба, іший ріст, інша — міцна зелень — усе інше. Після довгих розмов він знову назвав мені Трубецького і проф. Бичихіна, котрі, як він сказав, підказали йому так сіяти, такі-то насіння, як глибоко сіяти, тоді-то орати і не глибше стількох-то вершків (3,5), тому, що по їх і його спостереженням вологість у нас у середньому лише 225 мм у рік і ґрунт глибше 3,5 вершків неродючий. Від нього я й написав Бичихіну й Трубецькому з проханням Бичихіна відпустити, хоча б на тиждень, до нас у Козацьке.
Бичихін привіз з собою ним складені брошури і дані про врожайність Херсонського та Донського дослідних полів за 18 років, різних хлібів, з різними термінами посіву, глибини оранки і посіву, з різними типами чорних парів, — осіннього та весняного. Уважно і вдумливо перечитуючи голі цифри я дійшов висновку, що сівозмінна глибина оранки і посіву, термін посіву і орання, і сорти насіння Зинов’євим були, в загальних рисах, вироблені вірно. Я пам’ятаю, що з цього питання було проведено низку нарад, на яких був присутнім і мій батько. Зинов’єв запропонував 6-пільну сівозміну: 1-е поле — чорний пар у 3,5 вершки завглибшки. 2-е поле — озима пшениця рядовим посівом — 5 пуд. на десятину (замість 8) з глибиною посіву на 1 вершок. 3-е — ячмінь. 4-е — просапне: кукурудза або просапне просо, 5-е — жито і 6-е — половина поля ячменю, половина поля — овес, 7-е поле Бичихін і Зинов’єв запропонували засіяти люцерною, аби збільшити запас доброякісного сіна. Засівати озимі хліба вони запропонували у серпні і закінчувати у половині вересня. Усе було прийнято, лише зважаючи на відсутність достатньої кількості робочих рук, на 4-му полі вирішили сіяти велику частину просом, небагато кукурудзи і баштан. Пари розбили на два періоди — осінній та весняний, оскільки ціле поле обробити навесні ми були не в змозі. Батько мій дозволив північну дільницю Козацького (1 500 дес.) віддати під сівозміну.
Я сам слідкував за виконанням цього плану. Яким же було моє щастя, коли врожай другого ж року був на 50% вищий північної дільниці Козацького. Батько дозволив мені збільшити і покращити реманент. Були закуплені 2-лемішні плуги Сака, зроблені у майстернях залізні борони, куплені планети для парів, дискові борони для люцерни, сніпов’язалки і граблі. Купили ми жеребців-плідників для покращення робочих коней. У цьому питанні було багато сумнівів — на якому типі коней зупинитися. Я поїхав тоді у Лейпциг на с/г виставку і там вирішив зупинитися на типі Клейдесдаля, пристосованого для клімату Східної Прусії. Я вибрав жеребця не дуже великого на зріст і пустив на своїх низькорослих, сухих кобил — вийшов чудовий артилерійського типу кінь, якого ми потім і дотримувались. Худобу покращити було важче і, скажу — нераціонально шляхом створення свого великого стада. Робочий віл, якого ми купували у 3-річному віці на ярмарках, був непоганим. Купувати Шортгорнів, як це робили сусіди Фальц-Фейни, і створювати важку м’ясо-молочну худобу, було невигідно. За обліком вартості сірого українського стада корів, різниця ваги україно-шортгорнської робочої худоби не компенсувала вартості утримання великого стада корів. На Дону у нас були інші степові помістя, де худоба робоча була калмицько-червона. Ми на Дону почали купувати для херсонських помість цю робочу худобу.
Степ був розбитий на десять десятинних кліток, між якими було залишено межі 3-аршинної ширини. Я купив невеликий автомобіль, що дав мені змогу щодня об’їжджати увесь степ і слідкувати за виконанням програми. Були організовані невеличкі майстерні для ремонту реманенту прямо у степу. Чотири роки тривали на нашому полі досліди і результати були блискучими. Була остаточно запроваджена шестипільна сівозміна з сьомим полем-травою. Люцерну ми сіяли разом з еспарцетом. Люцерна пускає коріння углибину, а еспарцет стелить коріння по поверхні землі і обидві трави допомагають рости одна одній. Люцерна давала 2-3 укоси і з десятини збиралося до 250 пудів. Одночасно Фальц-Фейн, у якого я був, наштовхнув мене на думку як покращити наші цілинні смуги. Він шляхом спостережень встановив, що на цілині ростуть такі трави, що приймаються виключно на цій недоторканній твердій землі. Він запропонував мені узяти зі скошеної цілинної ділянки копну сіна і волочити її волами по степу. Дійсно, степні трави і квіти засіяли дослідну ділянку, яка згодом зазеленіла рівною густою ковдрою.