Орест Дідик

СТАРА БЕРИСЛАВЩИНА

Там, де річка Дніпро робить невеликий вигин і стрімко несе свої води до Чорного моря, розкинулася щедра земля Бериславщини. Із давніх-давен облюбували цей край люди. Плинув час, а разом з ним змінювалися природні умови. Клімат ставав то посушливим, то теплим, із рясними дощами. Річки та озера кишіли рибою, у густих травах водилися дрохва та стрепет — найбільші птахи степів. А в ярах та балках, порослих лісом, блукали стада диких кабанів, оленів, косуль, антилоп. У золотавих проміннях сонця ніжилися тарпани, а то раптом зривалися з місця і летіли, немов вихор, розганяючи на своєму шляху дрібну звірину та піднімаючи в повітря наляканих птахів.
Первісні мисливці з часів пізнього палеоліту споруджували недовготривалі стоянки. У пошуках їжі вони змушені були переходити з місця на місце. У селі Дрімайлівці археологами були знайдені сліди матеріальної культури того часу – примітивна стоянка, вироби з каменю, кісток та річкової гальки.
Неоліт приніс багато змін у виробництві знарядь праці. Вони підняли на вищий рівень розвиток землеробства та тваринництва. Це підтверджують розкопки могильників у селах Республіканець та Зміївка1.
Узагалі, кам’яний вік на території Бериславщини не повністю досліджений і потребує ретельної уваги з боку археологів та місцевих краєзнавців.
Енеолітичні племена відомі на Нижньому Дніпрі у ІІІ тис. до н.е. Тодішнє населення займалося не тільки землеробством і скотарством, але й виготовляло домашній посуд, шило прекрасний одяг. Для отримання ниток стародавні люди використовували волокна диких рослин, а потім вовну. Саме прядіння спонукало їх до винайдення маленького колеса – прясла, що слугувало важелем для веретена. М.О.Чмихов пише, що у Північному Причорномор’ї з’явився перший примітивний ткацький верстат2. Це був час, коли люди вже мали певний досвід в обробітку землі, селекції тварин, одомашнювали коней, жили сім’ями, розумілися у мистецтві (їхня кераміка не поступається сучасній), а пластика і сьогодні дивує своєю реалістичністю. У них виробився певний світогляд, що залишив нащадкам у спадок поклоніння сонцю і воді, а культ жінки-творця у слов’янських народів зберігся до нинішніх днів.
На землях Бериславщини з’являються перші мідні та бронзові вироби. Розвиток металургії пов’язується тут з трьома металургійними районами: балкано-карпатським, малоазійським та закавказьким. Але є думка, що і місцеві майстри виробляли мідні та бронзові предмети, використовуючи для цього свої ливарні засоби. Залишки таких печей археологи знайшли у Великих Копанях, Тарасівці, на околицях Цюрупинська. Ці вироби були у могильниках сіл Республіканець, Зміївка, Качкарівка, Кірове, Костирка, Степне.
Епоха бронзи існувала досить довго. Степи Бериславщини пам’ятають сліди населення катакомбної та шнурової кераміки культур. Зникає Трипілля. Натомість появляються, за висловом Марії Гімбутас, “рудоволосі хлопці войовничих племен”3. Спочатку це було населення середньостогівської культури, яке володіло табунами коней, використовуючи їх для верхової їзди. Згодом відбулося злиття з кемі-обинською і ямною культурами. Пам’ятки цих культур збереглися у селах Львове, Ольгівка, Качкарівка, Дрімайлівка, Зміївка. Антропоморфні стели (пам’ятники древнього мистецтва) знайдені в курганах неподалік сіл Ольгівки, Максима Горького, Бургунки, Львового, Червоного Яру, Кірового, Степного. Величезна стела відкрита археологами у 1953 році на глибині 3-х метрів на околиці Берислава (Слобідка).
Усі ці культури існували протягом ІІІ-ІІ тис. до н.е. В основному це були індоєвропейські племена, що повністю заволоділи Північним Причорномор’єм. Згодом вони вторглися в Центральну й Північну Європу, а на Сході доходили до Індії. Шнуровики (так їх називали за те, що на ліпній кераміці замість візерунку залишали відбитки шнурка) більш були кочовиками, ніж землеробами. Хліб вирощували колишні трипільці, які повністю змішалися з індоєвропейцями. Змінилася ідеологія. Поклоніння сонцю тривало, але головним божеством став бог грому і блискавки. Їхній світогляд став войовничим, як і саме життя. Зростає культ чоловіка-творця. Потомки цих племен жили у Республіканці, Саблуківці, Зміївці, Бериславі, Червоному Маяці, Миколаївці.
У XVI–XII ст. до н.е. весь степовий південь України займало населення зрубної культури. Зрубники вели осілий спосіб життя, займалися землеробством і скотарством. Найпоширеніший тип кераміки – банкоподібний горщик. Орнаментом були хрестики, прямокутники, свастика, схематизовані зображення тварин. Деякі науковці вважають це примітивним піктографічним письмом. Зрубна культура на Херсонщині поділяється ще на сабатинівську і білозерську. На Бериславщині відомі поховання курганного типу у Зміївці, Бериславі, Одрадокам’янці. Похоронний обряд сабатинівських племен – скорчене трупопокладення. Чоловіків клали на правий, а жінок — на лівий бік. Важливим елементом матеріальної культури сабатинівців і білозерців є скарби бронзових виробів і зливків. Лише на Нижньому Дніпрі виявлено понад 20 таких скарбів. Одним із найбагатших є бериславський, знайдений у 1925 р. Він складався із 7 сокир, 7 серпів і 42 бронзових злитків загальною вагою 24 кг. Можливо, вони призначалися для домашнього господарства. Під час якоїсь сутички з ворогами господар встиг заховати дорогі речі, але, на жаль, більше ними не скористався4.
Про розвиток бронзоливарної справи свідчать металургійні центри недалеко від Берислава — у Новоолександрівці, біля Качкарівки та у Малих Копанях. У цю епоху неухильно зростає кількість зброї, дорогих виробів, що свідчить про майнову нерівність серед племен. Появляються символи влади : булава, бойова сокира-молот. Ці вироби були знайдені біля сіл Дрімайлівка, Миколаївка, Одрадокам’янка, Республіканець. В епоху бронзи підноситься роль батьківського права в роді. Доказом посилення влади чоловіка є парні поховання чоловіка і жінки, матеріали яких доводять факт ритуального вбивства останньої. Шлюб переростає в патрилокальний. Сім’ї живуть окремо. Це переконливо засвідчує будівництво малих жител із виділеною ділянкою землі.
Початок І тис. до н.е. ознаменувався істотними змінами в господарстві, культурі та побуті давнього населення Бериславщини. На зміну бронзовим кинджалам, серпам і списам приходять залізні знаряддя праці та зброя. На широких просторах степу з’являються незліченні отари овець, кіз, табуни коней, череди великої рогатої худоби. Першим народом, ім’я якого зафіксовано в писемних джерелах, були кіммерійці. Найраніша згадка про них міститься в гомерівській “Одіссеї”. Цей народ досить успішно воював з Асирією, Урарту, Лідією. На Північному Кавказі до сих пір в народній пам’яті зберігся етнонім “кіммерійці” у вигляді слова “гмірі”, що відповідає поняттю “богатир”. На Бериславщині поховання кіммерійців відомі у селах Львове, Миколаївка, Дрімайлівка, Саблуківка, Червоний Яр. Із сивої давнини до нас дійшли імена трьох кіммерійських вождів: Теушпа, Тугдамме, Шандакшатра.
Скіфська доба на Бериславщині представлена не лише високими могилами, але й великими городищами, що чекають на молодих дослідників. В історичній літературі є в основному дві версії щодо формування і походження скіфської держави на теренах України. Це перш за все високий рівень економіки, який був у сабатинівців, білозерців і чорноліських племен, базованої на орному землеробстві. У той час виникають укріплені селища типу Немирівського, Кам’янського, Більського. На Бериславщині виявлено фортифікаційні споруди у Республіканці, Миколаївці. Залишки стародавнього городища знайдені на північ від кизикерменської фортеці (сучасні вулиці Леніна, Шевченка, Херсонська). Унаслідок забудови ці рештки досліджені дуже мало.
Це свідчить про автохтонність населення нашого краю. Грецький історик Геродот, який записав легенди про походження скіфів, був упевнений, що скіфи проживали тут споконвічно. Прийшлими були лише скіфи-кочовики. Цікава версія осетинського вченого В.І.Абаєва. Він твердить, що під час руйнування індоєвропейської спільноти в бронзовому віці пращури скіфів мігрували із Північного Причорномор’я на Схід, дійшовши до Інду та Китаю. Через певний час, кочуючи степами, якась частина їх повернулася назад у вигляді скіфів. Таке прізвисько дали їм господарі Дніпра, котрі ніколи не покидали його. Адже “скіф” – це зіпсоване праслов’янське “скит”, що означає “мандрувати”, “переходити з місця на місце”. В українській мові це слово збереглося до наших часів. Слово “скит”, “скиталець” зрозумілі всім. Дніпровські скіфи називали себе “сколотами” і вони ніколи ніде не кочували. Більшість їх жила у добре збудованих городищах і займалася землеробством. Тільки вздовж правого берега Дніпра на 380 км зафіксовано 64 поселення і 18 городищ VII–VI ст.до н.е.5 Десь тут у нижній течії Борисфену було розміщено місто Метрополіс (Милетополіс), де народився вчений філософ-скіф Анахарсіс6. Про давність заселення нашого краю сповіщають автори “Актов Западной России”. Там говориться, що “від гирла Дніпра до Тавані були розміщені старі міста скіфського часу”7. Це дало підставу ототожнювати місто Милетополіс з Бериславом. Як показали сучасні дослідження, городищ того часу тут не було. Найближчим великим городищем було Кам’янське, що навпроти Нікополя з лівої сторони Дніпра. Приблизно в той час існували два городища між Козацьким і Миколаївкою. Але вважати їх столицею сколотів не можна, бо нема археологічних даних.
Вірогідно, Бериславщина входила до складу держави скіфів-орачів. Вони жили поблизу грецьких міст – колоній. Тому вирощували хліб не тільки для своїх потреб, але й на продаж. У скіфський період точилися криваві битви і війни. Бериславська земля пам’ятає похід перського царя Дарія в 513 р. до н.е., битви з греками, македонцями, фракійцями. Уособленням міцності й величі скіфської держави були кургани її вождів. Велику кількість степових пірамід уже розкопано на околицях Берислава, у Новорайську, Червоному Маяці, Республіканці. Багато з них розсунулися й осіли під руйнівною дією талого снігу, дощів, оранки.
Із сарматських часів відомі поселення у нижній частині Бериславщини. Окремі сліди перебування сарматів знайдені у селах Ольгівка, Львове, Чайкине, Тараса Шевченка. Уже в першому тисячолітті нової ери сармати не були одним племінним об’єднанням. Їх в історії називають пізніми скіфами. Але і це був конгломерат різних народів і племен: фракійців, слов’ян, балтів, готів, гепідів. Самі сармати виступали під іменем аланів, аорсів, роксолан.
На південь від Дніпра із острова Скандзи у ІІІ ст. прибуло германське плем’я готів. Воно поселилося у Причорномор’ї. Цей край готи називали “Ойум”, тобто “Країна води”. Німецький мовознавець Г.Шрамм тлумачить це слово як “заливні луки”. Те, що назва краю пов’язана з водою, однозначно. Готи зуміли об’єднати навколо себе майже всі племена, що жили на той час в Україні. В археології їх сліди позначені вельбарською та черняхівською культурами. Готи були організуючою військовою силою походів на Римську імперію. Дуже скоро вони захопили Крим. Як стверджує Скржинська, готи переходили в Крим через Тавань8. Під керівництвом короля Германаріха готи досягли найбільших успіхів у будівництві своєї держави. На Нижньому Дніпрі стояла їхня столиця Данпарштад. Найвірогідніше, що нею був Берислав.

У 1951-53 рр. археологи В.Бодянський і Є.Махно розкопали на південно-західній околиці Берислава (Слобідка) городище палацового типу. Воно розміщувалося на 8 га і нагадувало резиденцію якогось вождя. Крім палацу тут стояв культовий будинок, а також різні господарські споруди, зернові ями, кам’яні цистерни для води. Недалеко від “королівського” двору археологи виявили ще два поселення черняхівського типу і могильник9.
Іншою столицею готів могло бути Башмацьке городище Солом’янського району Дніпропетровської області. Воно знаходиться на віддалі 3 км від Дніпра. Там також археологи виявили велике поселення черняхівців довжиною до 1 км. Сама фортеця була розміром 40 х 60 м. Подібні городища знайдені у Харківській та Миколаївській областях. Археолог Б.В.Магомедов відніс Башмацьке городище і Бериславське до резиденції військових вождів, а А.Т.Сміленко вважає їх фортецями слов’ян-антів.
Легенди про Данпарштад містяться тільки в скандинавських сагах. Один із героїв згадує про
“Скарби незліченні,
поселення на Данпрі,
де хаща знаменита,
що Мюрквідом зветься”.
Мюрквід – це лісові хащі, зарості балок, що колись були на території Бериславщини. Крім того, біля Германаріхового палацу стояла висока могила та білів берег річки. Саме їх сліди виявили археологи на Слобідці. Усе це вказує на те, що резиденцією готських королів був саме Берислав, а не Башмачка. Готи мали на Дніпрі ще ряд фортець : Червоний Маяк, Козацьке, Миколаївка, Кам’янка і Білозерка.
Про те, що Берислав був ще скіфським містом, а пізніше готським, видно з карти Клавдія Птолемея. Він позначив столичне місто Метрополіс на Дніпрі, що дуже збігається з географічним положенням сучасного Берислава. У І-ІІ ст. н.е. місто Метрополіс належало пізнім скіфам, а цілком попало в залежність від готів.
У IV ст. готи переправляються через Дунай. Їх місце займають слов’яни. Одеський історик раннього середньовіччя Ф.Браун висловив думку, що на Нижньому Дніпрі могли бути змішані зі слов’янами готські поляни, адже літописець Нестір нічого не говорить про віслянських полян10. Дослідник Лев Гумільов узагалі готів називає росами (росоманами), що дали назву дніпровським порогам. Слов’яни-анти називали їх по-своєму, про що свідчить візантійський імператор Костянтин Багрянородний.
Степовий простір на півдні після антів займають уличі. Це були змішані племена сарматів, гунів і слов’ян. Уличі мали на той час 318 міст. Вони населяли територію “від сучасного Берислава до річки Інгулець, яку якось по своєму називали”, пише мовознавець О.Карпенко. Археологічні знахідки підтверджують існування цілого ряду городищ і селищ по Дніпру і Бугу у VIII–ХІ ст. Слов’янські поселення на Бериславщині відкриті на території сіл Зміївка, Козацьке, Миколаївка, Бургунка, Червоний Маяк.
Протягом Х–ХІІ ст. Бериславщина попадає під вплив тюрських народів, які змінюють один одного: печеніги, половці, татари. Змінюються назви річок, поселень, території, які дістають власне тюрський лексичний шар. Так, острів біля Берислава стали називати Тавань, що означає “підошва”. По опису Боплана, острів дійсно нагадував людську ступню. Але біля Тавані лежав менший острівець, ближче до Берислава. Це була зручна переправа через Дніпро. У ХІІ–ХІІІ ст. вона знаходилася у руках слов’ян-бродників. Лукоморські половці не зачіпали бродників, а вступали з ними в контакт. Від монголо-татарського нападу постраждало ряд переправ на Дніпрі, в тому числі і Таванська.
Тільки у 1393 р. золотоординський хан Тохтамиш побудував на Тавані переправу Доган-Гечід (переправа яструба). Маючи тісні зв’язки з литовським князівством, хан надумав створити тут військову фортецю, але не спромігся. Справа в тому, що Тохтамиш взяв на себе місію побороти великого Тимура. У союзники він запросив литовського князя Вітовта, у якого не раз переховувався після поразок від кульгавого Тимура. У 1397 р. Вітовт разом з Тохтамишем здобувають Крим. Розчулений хан передав ярлик Вітовту на володіння землею від Дніпра до Дністра аж до Чорного моря. У 1398 р. Вітовт збудував на Дніпрі фортецю святого Івана. Багато дослідників вважають, що вона стояла на острові Тавань11. Проте, розкопки археолога Бодянського (1987 р.) на Потьомкінському острові свідчать, що фортеця святого Івана, збудована з каменю та глини, могла знаходитись на місці старого Олешшя.
Після поразки на Ворсклі 12 серпня 1399 р. Вітовт не втратив своїх позицій на Дніпрі. Навпаки, посилив їх. У 1404 р. він побудував митницю на Таванській переправі. Це була склепінчаста будівля із суцільного каменю. Крім неї, таких митниць (бань) на Дніпрі було багато. Як свідчать записи М.Литвина та Боплана, часто біля митниць будувалися фортеці, де стояли військові гарнізони. Після смерті Вітовта (1430 р.) татари поступово прибирають його митниці до своїх рук. Згодом на правому березі Дніпра біля Тавані вони будують свій форпост Кизи-Кермен. Спочатку він називався Газі-Кермен, потім – Кази-Кермен, а з 1678 р. – Кизи-Кермен. Литовські князі втратили землі на півдні України. Кримський хан Менглі-Гірей, правнук Тохтамиша, став на сторону противників Литви – Москви і Туреччини. У 1504 р. кримський хан писав російському цареві Івану ІІІ, що хоче збудувати на Тавані велике місто, яке б служило захистом від нападів Литви і козаків. Міста не вдалося побудувати, а фортеця існувала досить довго.
У потоках крові потонули мрії Вітовта про приєднання Північного Причорномор’я до Литовського князівства. Історія Півдня пішла іншим шляхом.

1 Ратнер И.Д., Костюк Л.И. Древности Херсонщины. Симф.,1989, с.12.
2 Чмихов М.О. Археологія та стародавня історія України. К.,1992, с.96.
3 Гимбутас М. Славяне. Сыны Перуна. М., 2003, с.26.
4 Чмихов М.О. Вказана праця., с.105.
5 Мурзин В.Ю.,Ролле Р. Большие городища Лесостепной Скифии. // Історія України-Русі.К., 1998, с.35.
6 Скржинская М.В. Скиф Анахарсис.// Вопросы истории, № 7, 1990, с.167.
7 Акты Западной России. СПб., 1881, т.2,с.361.
8 Скржинская Е.Ч. Комментарии к труду Йордана “Гетика”. СПб., 1997, с. 189.
9 Археологічні пам’ятки УРСР. Т.10. К., 1961.
10 Брун Ф. Черноморские готы: следы их пребывания в Южной России. СПб.,1874, с. 28.
11 Шабульдо Ф.М. Земли юго-западной Руси в составе Великого Княжества Литовского. К., 1987, с. 148.