Вісник Таврійської фундації. Випуск 7 -21

НАШІ ГОСТІ

Іван Златокудр

Поезії

***
зоря вчасноранкова розсипала білі стокротки
на рушниках трав світлоросистих

поет

вірш кладу на білому столі

данину належну дажбогові

***
ніч зоряна

у вишневих садах солов’ї

— із вечора
до рання —

ясніші всіх зір
очі – дівчат — в закоханні

***

закрутила землі зелене веретено
п’янких весіль весна
шалена

і

знов спивають вітри кучеряві
білий цвіт грудей в дівчат
вишневих

***

ти відвернися місяцю ясний
в горі

коли я кохану
на встелену маковим цвітом постіль
на руках понесу
на зорі

***

повінчались війвітрець з полем
розбили дружби бочку сонця із весільним хмелем
косарі вусаті знов ведуть в танок тополі
— струнких дівчат зелені веретена

***

закричали дикі гуси

скаче полем вершник вечоровий
місяця круторогий лук на вітрі тятивою дзвонить

стелить поле під копита коневі мак червоний

***
ще не відквітли поля

ще в росах на слід
де ми з квіткових чашок напій кохання спивали
вечорова зоре

ще маки горять
поцілунками твоїх вуст червоних

***
ще теплий бас джмеля оксамитового
на золотопелюстці
сонцевого
квіту

і

перша тиха печаль звечорова
на променистій брові
в перезрілого
літа

***
сади в замрії
бори золотаві синню примружені

в очах якими дивиться мила
сонце тужить

***
для дарованих тобі пісень
беру кольори в осеневого сонця
повертаючого в сад наш
щораз

щоб жар моїх вуст
на яблуках грудей твоїх круглих
рум’янцем літа
не згас

***

шумить жовтолистом навзгірковий ліс

небо птахами курличе

скрипкою грає
кочуючий
віз

літо подалось у мандри

запечалені вікна –
— задивлені в вирій
очі веранди

***

загрузило сонце в плесові ставковому
возом кольоровим

над хатами півня гребінь

вдарив місяць в крила
трубить в небі

закувають обрій в обруч зоревий
молоточки цвіркунові

***

у пору догасаючих ватр
переведе над прірвою сонце крилата сосна

зблисне трембітами ранок

пожене до водопою череду
вівчар

і

вибарвиться райдуга над водограєм
де водопад

***

розказує про ведену до шлюбу черемшину
із лісового узгірка

несхмарена віком
вийшла на стежку в весняність колишню

на костурі сивих спогадів сперта
зелена сосна

***

коли на руках в дібров сонце в’яне

в загравах пригаслого літа
червоних троянд не шукай для коханої

вже верес цвіте
і розлук і відлетів пора
і

над фіолетом покиданих хащ
– мов руки помах –
– прощальний схлип крила

***

украдений горішок несе вивірка

золотава зрілість пори над порогом

вітраж саду

метеликові крильця воріт
відкритих в теплий клекіт лусканців
трушених вітром

украдений горішок несе вивірка

заходить сонце у дупло вечерової діброви