Вчительські семінари на Союзівці з перспективи часу
Щорічним двотижневим семінарам для підвищення рівня вчителів Шкіл Українознавства, які влаштовує Шкільна Рада при Українському Конґpесовому Комітеті Америки для своїх педагогів на Союзівці, виповнилося уже двадцять п’ять років. З цього приводу назріла потреба зробити необхідні підсумки та дати їм об’єктивну оцінку. Про те, що ця оцінка позитивна, свідчать щорічні дописи учасників семінарів в українській пресі. Одначе, точні статистичні дані про ці курси може дати лише їхній організатор – Шкільна Рада, бо вона влаштовувала їх, піклувалася ними і кожного року дбала про те, щоб намічені курси відбулися. Їх бо не все було легко влаштовувати, тож могли й не відбутися. Треба ж було подбати про приміщення, про викладачів, про харчування – так наладнати адміністративні послуги і потреби, щоби всім учасникам було вигідно і затишно, щоби створити їм якнайкращі умови безтурботного та безплатного перебування на семінарі. Треба було також надіятись на участь у семінарах охочих учителів. Відомо ж бо, що далеко не всім учителям було легко приїжджати на семінари з огляду на родинні та професійні обов’язки. Людина перш за все мусить заробляти на хліб щоденний, дбати про родинні обов’язки. Кому потрібні були курси підвищення кваліфікацій? – Такі курси були, є і будуть потрібні всім, хто бажає чогось більше навчитися. Вони потрібні всім педагогам для обміну досвідом тощо. Учитель – немов вічний студент. Він усе набирається знання і досвіду, бо якщо перестане, — припиниться прогрес його інтелектуального збагачення. Крім того, вчитель українознавства не лише навчає, але й виховує чесних і свідомих своїх національних завдань і обов’язків молодих українців і українок, повноцінних громадян країни свого поселення, а дуже часто країни, в якій вони народилися, а водночас свідомих носіїв української культурної спадщини. Окрім формального знання, яке намічує програма навчання, у рідній школі учні вчаться любови до далекої европейської Батьківщини, з якої вийшли їхні батьки, діди, а то й далекі предки. Це відповідальне завдання. Його ставимо перед учителями Шкіл Українознавства. У післявоєнний час, коли на вільній землі Вашінґтона українська політична еміґрація відчула себе спільнотою і розбудовувала свої етнічні громадські, наукові, фінансові та інші структури, вона знала, що поневолена Батьківщина їй не поможе. Замість підтримати вихідців з України, окупант нацьковував на них суспільство вільної країни, мовляв, українці німецькі коляборанти, націоналісти, злочинці тощо. Так розмальовували нас на сторінках радянської преси режимні вислужники та перевертні з доручення Москви. Очевидно, такого не було приємно читати. Тоді, коли інші етнічні групи одержували матеріяльну й моральну поміч від своїх европейських батьківщин, українці були немов сироти за океаном. Вони могли числити тільки на власні сили. Такий шлях був правильний. Тим можна пояснити факт постійної матеріяльної підтримки семінарів Шкільної Ради на Союзівці. Наладнуючи своє життя в новій країні поселення, післявоєнна еміґрація подбала про організацію мережі українського шкільництва, бо тим забезпечувала собі захист від асиміляції та продовження життя української спільноти, щоб, мовляв, козацькому роду не було переводу. З цією метою і покликала до життя своєрідне міністерство українського шільництва, яке назвала Шкільною Радою, яку з черги підтримувала і проовжує підтримувати та нею опікуватися створена ще в 1940 році громадська надбудова –Український Конґресовий Комітет Америки – член світової організації українців – Світового Конґресу Вільних Українців (тепер СКУ). Дбаючи про розвиток українського шкільництва в США та про збереження нашого найбільшого національного скарбу – української мови, Шкільна Рада та й уся наша заокеанська спільнота дотримувалась Харківського правопису, бо в Україні Москва вела насильну русифікацію, а вільні українці не дозволяли на те, щоб ця русифікація поширилась і між ними, бо дбали про чистоту рідної мови. У всіх місцевостях, де жила більша кількість українців, створювались курси, а відтак Школи Українознавства, які обирали собі бажаних патронів, найчастіше з-поміж українських письменників. Ці школи підпорядковувались своїй Шкільній Раді, яка забезпечувала їх необхідними програмами та підручниками і дбала про встановлений рівень навчання. Спочатку в українських школах працювали професійні вчителі з України, але вже в 70-их і 80-их роках тих учителів ставало щораз менше, бо тих, хто відійшов у вічність, не все було кому заступити, а поповнення з України не було. Довелось шукати добровольців з-поміж інтеліґенції, які б бажали навчати в суботніх Школах Українознавства. Бувало й так, що вчителями ставали свідомі своїх національних обов’язків народжені вже в Сполучених Штатах недавні випускники Шкіл Українознавства. Наші школи почали поповнюватись випускниками з різних спеціяльностей з американських педагогічних закладів. Мінявся, отже, й рівень навчання в школах. Наявні труднощі в шкільництві добре розуміла Шкільна Рада, тому на поміч учителям почала влаштовувати двотижневі літні семінари. Цей задум був дуже вдалий і допоміг багатьом учасникам у кращій підготовці до праці. З приходом нової хвилі емігрантів з України в 90-их роках, наші школи поповнили нові вчителі. Чи вчительські семінари допомогли у праці професійним учителям? – Очевидно, допомогли. Відомо ж бо, що хто багато знає, той хоче ще більше знати, хоче збагачувати свої інтелектуальні знання. Вибір місця на вчительські семінари був дуже вдалий. Союзівка – відпочинкова оселя найстарішої української твердині в Америці – Українського Народного Союзу в Кетскильських горах. Вони ж бо так нагадують багатьом наші рідні Карпати. Ідучи назустріч українському шкільництву, УНС дозволяв Шкільній Раді влаштовувати на оселі свої програми та давав їй усебічну підтримку. З часом ця підтримка зменшилась, тож організатори були змушені просити помочі в українських громадських і фінансових установах. Найбільшу поміч Шкільній Раді надав УНС тоді, коли його очолював д-р Іван Флис, бо за семінари не треба було нічого платити; під час головування Уляни Дячук уже треба було платити за частину послуг, а за головування Степана Качарая – треба платити за все. Велику поміч Шкільній Раді надали українські кредитівки. Одначе, зменшилася спроможність Шкільної Ради приймати на курси більшу кількість бажаючих. На вчительських семінарах упродовж багатьох років викладали досвідчені фахівці з різних ділянок українознавства – української мови, літератури, історії, географії, культури та інших. Між ними слід назвати довголітнього голову Шкільної Ради академіка д-ра Євгена Федоренка, проф. д-ра Юрія Гаєцького, академіка д-ра Леоніда Рудницького, д-ра Ігоря Гурина, д-ра Ігоря Мірчука, проф. Ореста Павліва, мґр-а Павла Маляра, мґр-а Миколу Француженка, а з найновішої хвилі еміґрантів з України – д-ра Володимира Боднара і пані Наталію Боднар та інших. На семінарах побували також як гості такі науковці з вільної України, як академік Петро Кононенко та проф. д-р Анатолій Погрібний. Упродовж біля 20 років адміністратором семінарів та опікуном курсантів була довголітня директор Школи Українознавства в Пасейку Стефанія Квасовська, а безперервно очолював їх і влаштовував д-р Євген Федоренко. Звичайно, кількість учасників семінарів обмежена, а влаштовувати їх з різних причин стає щораз важче. У минулому кількість слухачів була понад двадцяти, а востаннє вона набагато менша. Колись не кожен міг дозволити собі побувати на двотижневих курсах на Союзівці, та й тепер не кожен може і не кожен розуміє таку потребу. Ті, хто побував у цьому гарному товаристві рідношкільних учителів, – не жаліє. Авторові цих рядків не пощастило бути на семінарі два тижні, але й однотижневі згадуються гарно. Залишились добрі спогади про дружнє та веселе, а водночас серйозне товариство педагогів – відданих українському шкільництву людей; про різних викладачів і слухачів-курсантів. Кожен по-своєму сприймає намічену програму, але незалежно від підготовки та досвіду, кожен знаходить у ній чимало корисного. Семінари стали місцем зустрічі педагогів і викладачів різних ґенерацій зі Сполучених Штатів і Канади та новоприбулих із самостійної України, гарним місцем обміну досвідом і знанням. Вони виправдали себе та стали гарним надбанням нашої спільноти в Сполучених Штатах Америки.
