СПАДЩИНА

Олександр Кулик

(1952-2010)

Винахідник з Миронівки

Оповідання

Звістка про те, що Василь Бабенко винайшов вічний двигун, буквально шокувала Миронівку, загублене серед таврійських степів село, в якому налічувалося біля двох сотень дворів, була одноповерхова школа, контора колишнього радгоспу «Надеждівський», в якому зараз сиділи кілька московських менеджерів, переважно єврейського походження. Ці прибульці скупили майже в усіх жителів Миронівки і сусідніх сіл – Павлівки, Григорівки, Строганівки і Хлібодарівки земельні паї за безцінь і тепер намагалися організувати власне, тепер уже приватне сільськогосподарське підприємство, яке, наслідуючи традицію степової Таврії, повинне було вирощувати зерно, але не просто зерно, тобто збіжжя, а тільки тверді сорти пшениці, яку москвичі хотіли продавати за кордон.
З усіх миронівців тільки Василь Бабенко, вчорашній механік колишнього радгоспу, не здався і не продав свої три гектара землі. Коли заїжджі менеджери приїхали до нього на перемовини, Василь, хитро мружачись, всміхаючись у руді прокурені вусики, тихо, але твердо сказав:
— Землю я свою не продам ні за які долари. З часом вона матиме таку вартість, що вам, шановні добродії, й не снилось. А ті дурні, хоча вони й мої земляки, потім кусатимуть лікті, але буде пізно…
— Но, позвольте, Василий Иванович, — перервав його товстий молодик з темними окулярами, з вгодованою пикою, вкритою густою щитиною (ці менеджери усі були чомусь неголені, очевидно, зараз було так модно ходити), — мы ведь не в бирюльки с вами играем. Ваши гектары будут мешать нам наладить широкомасштабное производство. В конце-концов, районная власть поддерживает наш уникальный проект.
— Ще б пак! – шмигнув розплесканим носиком Бабенко, — Ви ж їх усіх купили, хіба я не знаю. Але, за нашими законами, продавати землю сільськогосподарського призначення взагалі заборонено, тим паче іноземним громадянам.
— Я вижу, вы, Василий Иванович, человек не глупый и весьма начитанный, — мовив лестиво опецькуватий. У його банькатих карих очах, як у дзеркалі, відбилася частина вулиці, по якій кудись ішов табунець бабенківських гусей.
— Я вам не Чапаєв, а ви – не Петька, — сказав сердито Бабенко, запахуючи на грудях старого засмальцьованого бушлата. Йому здалося, що стояти з голою шиєю перед цими жевжиками не дуже пристойно, ще подумають, що в нього немає сорочки. Тільки йому у мить, коли біля воріт зупинився величезний чорний джип, було не до сорочки, він швиденько накинув бушлат і вибіг назустріч непроханим гостям, які йшли вже до його хати, несучи перед собою кожен сумочки, набиті, певно, американськими доларами. Ці сумочки, здається називали «барсетками», подумав Василь, радий від того, що не пустив москвичів на поріг своєї оселі, де у сінях стояв прикритий мішком вічний двигун. – Ідіть собі з Богом!
— Ладно, — сказав опецькуватий, — можно считать, что вас предупредили. Теперь будем разговаривать с вами иначе.
— Будь ласка, — Василь погладив вусики зашкарублим пальцем. — Берданка в мене є і сьогодні ж я замість дробу всуну в набої жакани, з якими ото наші мужики на кабана ходять. Це вас влаштовує, люди добрі?
Добрі люди нічого не відповіли, потюпали мовчки до своєї «каруци». Потужний двигун заревів, мов підстрелений звір, джип хутко рвонув з місця, аж з-під широких та великих коліс урізнобіч полетіло каміння та жужелиця, яку Василь кожного ранку висипав з печі і розрівнював перед хатою, де люди ходять до магазину, щоб вони, бува, не посковзнулися в ожеледь, коли нарешті вдарять морози.
— Чого вони приїжджали? – запитала у Василя Ганка, яка саме місила тісто, щоб спекти трохи хліба.
З діда-прадіда бабенківський рід у Миронівці славився своєю хазяйновитістю. Їх давно по-вуличному охрестили «куркулями». Люди їм заздрили, бо у них все було не так, як у більшості миронівців. Вже й радгосп розвалився, а Василь Бабенко з Ганною живуть нормально, хоча й не працюють ніде, і пенсії не отримують, бо не вислужили відповідний стаж, а тепер уже, як виявилося, ніде той стаж заробляти. У них є корова, якій, правда, ніде пастися: заїжджі менеджери скупили не тільки «лани широкополі», але й землю, яку раніше селяни тримали під вигони. Лишилися вузькі смуги обабіч шосе на Херсон, які належать не місцевій владі, а обласному Автодору, який сидить у Херсоні і не знає, звісно, про те, що Василь Бабенко з Миронівки пасе на його землі свою корову Лиску…
А ще у Бабенків були завидні гуси, не гуси, а справжні дрохви, — великі і ситі. Так казав біля магазину Пилип Сокур після випитої пляшки бормотухи, тобто алжирського вина, якого дуже багато завезли на склади сільпо. Це було й не вино, а якесь хмільне баговиння. Розповідали, що таким напій став після того, як його закачали у невимиті від нафти наші танкери.
— У нього гуси, я тобі дам! – захоплено белькотів Сокур, колишній дільничний міліціонер, якого вигнали зі служби за особливу любов до «зеленого змія». Забрали у Сокура погони старшини і табельну зброю, а ось планшет і свисток залишили на пам’ять. У кращі часи, коли існував у Миронівці радгосп, тут була футбольна команда і на стадіоні, де зараз жевжики з Москви щось будують, відбувалися запеклі баталії, які судив Сокур. Ніхто не знав, з чого цей Сокур живе, бо в нього не було ні заощаджень, ні корови, а була тільки похилена батьківська хата, повалені ворота та велика дерев’яна конура, в якій жив до того, як здохнути з голоду, собака. Кличка цього собаки була Амур, і це був дуже злий від постійного голодування собацюра, який ладен був розірвати не лише свого господаря, але й усіх, хто проходив на дорогу повз сокурівське обійстя.
— Добре, що він здох, — підвела риску під життям розлюченого Амура сільська філософка баба Глянчиха. – Хіба ж можна такого собаку серед людей тримати?!
Кожне наше таврійське село з прадавніх часів мало своїх диваків. Миронівка ж таємно пишалася Василем Бабенком, який був, як кажуть, місцевим Кулібіним. За радянських часів радгосп не віддавав до райсільгосптехніки жодного трактора, не кажучи вже про сіялки і культиватори. Техніка, що вже давно відслужила своє, буквально оживала під руками механіка Бабенка. Найбільше був задоволений від чар місцевого винахідника директор радгоспу Іван Іванович Швайка, якого за кілька днів до розвалу СРСР, посадили за ґрати. З того осіннього похмурого дня, коли Івана Івановича вивели під руки з контори і запхали в «бобика» з металевим верхом, ніхто його не бачив і ніхто нічого про нього не чув. Миронівчани розпитували Сокура про долю завжди усміхненого керівника радгоспу, але колишній міліціонер тільки хитро лупав маленькими оченятами, мовляв, я все знаю, але нікому нічого не скажу, бо це слідча таємниця.
Отже, Василь Бабенко мав репутацію талановитого сільського винахідника. Коли баба Глянчиха попросила його полудити бідона, миронівський Кулібін скривився невдоволено: не мороч мені, бабцю, голови, лудити посуд – не моя «планида», я зараз займаюся більш серйозними справами… Це була робота над конструюванням вічного двигуна.
На звістку про те, що Василь Бабенко нарешті зробив, про що давно мріяв, фізик місцевої школи Лічман тільки знизав плечима, мовляв, про який вічний двигун можна говорити, якщо давно доведено за допомогою великої науки, що такий двигун не може існувати за визначенням. Закони фізики й механіки красномовно говорили про те, що вічний двигун – це утопія, тобто нездійсненна мрія людства. Але в надвечір’я, коли сутінки впали на ошелешене бабенківським відкриттям село і сокурівська перехняблена хата стала нагадувати скирту старої злежаної соломи, учитель фізики не витримав і пішов до Бабенка на розвідку. Той саме встиг повечеряти млинцями з медом (Бабенко мав ще й свою пасіку) і пив чай.
Нахиливши велику квадратну голову розумного індивідуума, учитель переступив поріг бабенківської оселі, і його великий носюра, на якому сиділи старомодні окуляри з товстими лінзами, вловив приємний аромат свіжоспечених млинців. Сам Лічман недавно приїхав у Миронівку з Криму, одинакував, жив у покинутому сільському гуртожитку, де колись ночували скиртувальники з Вінничини. Життя самотнього вчителя було тяжким і безпорадним. Він кожного дня після уроків варив на електроплитці собі картоплю в мундирах, яку запивав заваркою з вишневих гілочок із занедбаного сільського саду, де під натиском часу і негоди дерева давно перетворилися на потворних монстрів...
Але «куркулі» не стали пригощати вчителя млинцями, хоча їх було багато в тарілці, трохи прикритій рушником. Млинців, на жаль, не дали, а ось чаєм напоїли, причому справжнім, цейлонським. П’ючи чай, Лічман аж упрів, тому час від часу витирав піт з розумного чола брудною хусточкою, затиснутою в кулаці. Після третьої склянки Василь Бабенко подумав про те, що треба нарешті розпитати Лічмана про справжні причини його несподіваного візиту, бо замислений учитель геть вип’є всю заварку, якої б вистачило на чаювання й наступного дня.
— Я вам, Івановичу, скажу так, — Лічман знесилено відкинувся на спинку стільця, витер тією ж самою брудною хусточкою носа, з якого постійно сочилася якась волога. – Не треба збурювати людей. Вічного двигуна винайти не можливо!
Василь дивився на вчителя спокійно, навіть трішечки іронічно. Потім, облишивши дригати ногою, вдягнутою у теплу вовняну панчоху, тихо сказав:
— Хіба ви не знаєте, що усі геніальні відкриття роблять тільки ті, хто не зашорений вашою наукою?
Лічман трохи образився за таке несподіване узагальнення з боку сільського умільця, який, на думку Лічмана, був простим диваком, по якому давно вже плаче психіатрична лікарня. Учитель фізики вважав, що справжня наука – то особлива сфера людської діяльності, до якої і він колись зможе долучитися, покинувши цю загублену в степах Миронівку. Так, це обов’язково станеться, тільки треба йому знайти відповідну тему для майбутнього дослідження. Саме про цю тему думав він довгими зимовими ночами у своєму Богом забутому гуртожитку, з якого московські менеджери обіцяли зробити казино. Загадкою залишалося те, для кого це казино буде призначене. «Казино – це тільки частина великого проекту, — розповідали селянам московські аферисти, — поруч ми збудуємо галявини для гри у гольф, а на місці колишнього стадіону – кегельбан, де кожен з вас зможе культурно відпочивати…».
«Коли вони впритул підберуться до гуртожитку, — вирішив Лічман, — я зберу свій нехитрий скарб і поїду, так, так, обов’язково поїду, бо вчити законам фізики дітей, які, як і їхні батьки, крутитимуть волам хвости, справа геть марна…».
— Отож, я й кажу, — знову пролунав тихий, спокійний голос Бабенка, — справжні відкриття завжди знаходяться на межі науки і мрії, тобто фантазії.
— Я – прагматик, — перервав його Лічман, — покажіть мені, будь ласка, свій винахід!
— Отакого! – аж підскочив за столом Василь Іванович. – Поки я не отримаю на цей винахід патент, я нікому його не покажу. Нікому! Ви – людина грамотна, вчилися у інституті, а я – неук темний з трьома класами за спиною. Але і Лівша знаменитий теж не кінчав університетів та академій.
— Ви боїтеся, що ваш винахід може хтось украсти? Це логічно, — серйозно мовив Лічман. — Але ж ви можете навіть мені не розповідати про принцип роботи вашого двигуна. Тут я не заперечую, це ваше особисте «ноу-хау», за яке ви повинні отримати не тільки патент, але й відповідний гонорар…
— Звичайно, — буденно погодився винахідник з такою неймовірно привабливою перспективою. – Гонорар буде чималий, особливо тоді, коли мій двигун поставлять на конвеєр. Жаль, що це можна зробити тільки на іноземних підприємствах. У нас, на жаль, не ті технології, не ті.
— Як, ви хочете продати свій винахід іноземним державам? – тепер вже настала черга підскакувати Лічману. Він підскочив і, як усі незграбні люди, звалив зі столу стакан, з якого пив чай. Грінчак спочатку покотився, призупинився на краєчку стола, ніби роздумував – падати йому, чи ні і таки впав, вдарився об підлогу і розлетівся на друзки. Усі мовчали. Лічман аж почервонів від хвилювання. Йому було дуже прикро, що він накоїв такої біди, хоча ціна тому стаканові – три копійки в базарний день, звичайно, без індексації.
Тільки господар продовжував зберігати спокій.
Із якогось закутку тихо вийшла Ганка з віником і совком у руках, мовчки зібрала залишки розбитого стакана і тихо кудись пішла, аби не заважати серйозній чоловічій розмові.
— Так, я вирішив продати свій винахід американцям, — рішуче сказав Бабенко з таким виразом на обличчі, ніби він зібрався продати проклятим імперіалістам секретну міжконтинентальну ракету.
— І все ж таки, Василю Івановичу, — заперечив Лічман, — треба бути патріотом своєї Вітчизни. Незабаром Україна буде в Євросоюзі і тоді…
— Ви, вчителю, розумна людина, — посміхнувся господар, — ви повинні розуміти, що ніхто нас у Європу не візьме. Навіщо ми їм зі своїми злиднями і своїми відсталими технологіями? Так що, скажу вам чесно і по секрету, на європейський ринок я пробиватимуся обов’язково…
Лічман втомлено заплющив очі і побачив, як миронівський Кулібін стоїть у оточенні різних капіталістів – усіх цих ненажерливих Хантів і Рокфеллерів, а далі, за його спиною, не напівзруйнована мазанка, тобто хатина колишнього дільничного Сокура, а височезні хмарочоси зі скла і бетону, які тривалий час були ототожненням, символом клятого імперіалізму.
— Добре, — мовив крізь зуби Лічман. – Мені час іти додому. Що ж, зичу вам удачі!
І вчитель пішов у ніч, присвічуючи собі під ноги ліхтариком «Жучок». А наступного дня біля подвір’я Василя Бабенка зупинився міліцейський «бобик», з якого вийшли три міліціонера. Вони мовчки подолали ділянку, вкриту золою (щоб люди не падали в ожеледь), постукали у двері і, не чекаючи дозволу, пройшли, важко гупаючи чобітьми, до хати.
Василь Іванович саме читав газету про вибори, яку хтось укинув до його поштового ящика.
— Ну, Кулібін, показуй свій вічний двигун, — замість привітання мовив кремезний, туго переперезаний старший лейтенант, якого Бабенко трохи знав, бо той час від часу навідувався у село поговорити із Сокуром про сільське життя. Ці зустрічі свідчили про те, що Сокура остаточно не списали в реєстр тих, хто своє відслужив. І, напевно, саме він, Сокур, устиг повідомити у район про винахідника Бабенка, який зробив вічний двигун.
Перелякана Ганка німо дивилася на міліціонерів із свого закуття. Мовчав і миронівський Кулібін.
— Я бачу, — продовжив лейтенант суворо, — ви не бажаєте допомогти органам правопорядку. Тоді ми самі глянемо що й до чого. Тим паче. У нас на руках є ордер, підписаний прокурором району Нечипайлом про дозвіл обшукати ваше помешкання.
Старший лейтенант повернувся до своїх підлеглих.
— Зовіть пойнятих!
Як виявилося, «пойняті» стояли тут, біля ґанку. Це був колишній дільничний Сокур і баба Глянчиха, яка саме йшла кудись повз подвір’я Бабенків і її Сокур завернув. І, хоча це було зроблено вельми неакуратно (Сокур буквально тягнув бабу за рукав її кухвайки), але цікавість взяла верх і стара підкорилася.
Міліціонери швидко знайшли те, за чим приїхали. Але це був не вічний двигун з чудернацькими колесами та шківами, а самогонний апарат із неіржавіючої сталі, який навіть у напівтемних сінях блискотів своїми трубками, ніби якесь диво.
Врешті-решт, міліціонери взяли Василя Івановича під руки і повели до своєї страшної, призначеної виключно для забирання людей машини. І Ганка, дивлячись, як чоловіка ведуть під вартою до воріт, мимоволі згадала колишнього директора радгоспу, завжди усміхненого Івана Івановича Швайку, якого теж колись отак само вели під руки і який десь пропав у таємних і від того темних і страшних правоохоронних лабіринтах.

29 січня 2008 р.
Сімферополь.