Вісник Таврійської фундації. Випуск 7 -23
ПОЕТИЧНА ГАЛЕРЕЯ
Дмитро Шупта
Севастопольський зошит
Нікому не набив оскому,
Рад його я кожному штриху.
Півстоліття зошиту оцьому,
Котрий міг потертись на труху.
Зошиту моєму на роздоллі
Міг би вже стояти монумент.
Зошити такі колись у школі
Учні затирали просто вщент.
І не сподіваючись на ожид
На ждання, що як торішній сніг,
Мій колишній незабутній зошит
Вірші севастопольські зберіг.
20.11.2006, Одеса
Ключі від щастя
Темрява скрізь – вдень і уночі.
Ми від щастя втратили ключі.
Таврувала рабська нас печать.
Ми забули день, коли почать.
Чаклувала нас лиха сестра
І приспала всіх біля Дніпра.
А щоб спав Дніпро, Десна, Сула –
На століття пута нам плела.
Щоб жили ми – лиш її умом,
Щоб ми звиклися з її ярмом,
Щоб забули звичаї свої
Й не цурались рабської шлеї.
Щоб забули все, що нам любить,
Почала з нас кров гарячу пить
Й держить наше серце на вістрі,
Щоб служили ми такій сестрі.
1957, Севастополь
Герої
Нам, долаючи кожну крутизну,
Пам’ятать, що на бранному полі,
Хто загинув за рідну Вітчизну,
Буде вічно в життєвому колі.
Ваші подвиги в часі не стерті,
Оцінить їх не здатні мізерці.
Пам’ять болю й геройської смерті
Проростають у кожного в серці.
Хто поля розміновував мінні,
Хто боровся врукопаш без зброї…
Ви були не стальні й не камінні,
А звичайні земляни – Герої.
Травень 1957, Малахів курган, Севастополь
Пантікапей
Іванові Липі,
уродженцю міста Керч.
Процвітала країна багата,
Фатум зиску собі тут не мав –
Все було у царя Мітрідата,
Він розумним правителем став.
Час веселий столиці морської,
Звідки родом Геракл й Прометей –
Не чужинські, а наші герої –
І пишавсь ними Пантікапей.
Царський дух тут ще й досі богує
На кордонах морських берегів,
Бо держава, що хлібом торгує,
Знаю точно – не мала рабів.
У царя була повна комора
Добр усяких і різних скарбів.
У міста Середземного моря
Хліб він віз і ніколи – рабів.
Цар не був ні для кого лакеєм,
Був самому він богові брат.
Піднялась понад Пантікапеєм.
З царським ім’ям гора – Мітрідат.
Тут зійшлися дороги і траси
І з далеких, і з ближніх світів.
Штучно створені пишні тераси
Обливалися цвітом садів.
Благодійність плекала цариця,
Тут лунав спів і радісний сміх.
І покрівель міцна черепиця
Рятувала в негоду усіх.
Цокотіли міщанок підківки,
Поселяючи в душах тепло.
І з відлунням міської бруківки
Йшов добробут у кожне житло.
Море кликало кожного в синьку,
Не корилось ніякій біді.
У багатих помешканнях тиньку
Тонко фрески вкривали тоді.
Вік із часом не витримав лови,
Між світами напружив струну.
Час засипав сміттям і будови,
І міцну оборонну стіну.
Неприваблива, бачте, арена,
Де історія вершить огром.
І нещадні кочові племена
Свій доконують дикий розгром.
Відбулися повстання і кризи…
Грім, пожежа – і тиша в золі.
Барабани колон і карнизи
З капітелями зникли в землі,
Зникли образи божих назвалищ.
Зник зачин мудрих давніх царів –
Все пішло в надбання сміттєзвалищ,
Стало все надбанням пустирів.
Всім дісталася доля коржава –
Небо в зорях чи, може, в дірках?
Рабовласницька давня держава
Ойкумену тримала в руках.
Розгорілись діла богоборчі
І людська проявилася суть.
В смерку сяйва народиться Корчів,
Котрий Керчю нарешті назвуть.
Не позбавлений духу лицарства,
Квапся ти на футбол і хокей.
Зойк відлуння Боспорського царства
Зі столицею Пантікапей.
Друг
Роки пролинуть норовисто,
Не запримітиш, де й вони.
І розлетиться товариство
Опалим листям восени.
Відшурхотить пожухле листя
І не поскаржиться сові.
Тебе влаштує дармовиця –
Грибів дарунки лісові.
Трофеї у твоїй валізі.
Твій шал розвіявсь шебутний
До п’яна вештатися в лісі
І там убити вихідний.
Несем в помешкання домашні
Дух лісових боровиків.
Ми, очевидно, неуважні –
Не помічаєм плин років.
Роки за роками ганяють.
Уважніше поглянь довкруг –
Колишніх друзів не міняють,
Бо найцінніший давній друг.
Лишив сьогодні на долівці
Упівський запах підошов,
Друг, що і досі у криївці,
Якої ворог не знайшов.
1957, Севастополь
