ГОЛОПРИСТАНСЬКА РАЙОННА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ
ГОЛОПРИСТАНСЬКА РАЙОННА РАДА
ХЕРСОНСЬКЕ ОБЛАСНЕ ОБ’ЄДНАННЯ
ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» ІМ. ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ХЕРСОНСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ОСЕРЕДОК
ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІЖНОЇ ГРОМАДСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ
«МОЛОДА ПРОСВІТА» КНИГА ПАМ’ЯТІ:
Голодомор 1932-1933 років у Голопристанському районі ...Я бачив сам у ту зловісну пору
І пухлих, і померлих на шляхах.
І досі ще стоять мені в очах...
А кажеш — не було голодомору.
Дмитро Білоус Шановний читачу! Ви гортаєте перші сторінки Книги Пам’яті Голопристанського району, створеної на основі документальних фактів та свідчень очевидців цієї народної трагедії.
Про те, що на селі відбувається щось страхітливе, знали всі. Біженці заповнювали міста і вмирали просто на вулицях. Інформація про голод проникала й за кордон. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, на вулицях. Лавина голодних смертей наростала з місяця в місяць аж до початку літа. Така інформація ретельно приховувалася. Комуністи говорили про успіхи міжз’їздівського періоду, відзначали зростання національного доходу і промислової продукції.
Включення до традиційного переліку успіхів нового розділу статистики – даних про зростання населення – мало на меті покласти край різного роду чуткам у країні і за кордоном про величезні втрати людей від голоду.
Аналіз демографічної ситуації у 30-х роках свідчить, що прямі втрати населення України від голоду у 1932 році становили близько 150 тисяч чоловік.
Вже у наступному році голодною смертю загинуло від 3 до 3,5 млн. чоловік. Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності, у 1932-1934 роках сягали 5 млн. чоловік. Голод у 1933 році був наслідком спроби здійснювати соціалістичне будівництво воєнно-комуністичними методами. Проте примусова колективізація і накладена на колгоспи продрозкладка призвели до глибокої деградації сільського виробництва, яка так дорого і боляче обійшлася країні й народу.
Скільки жертв голоду прийняла наша земля в 1932-1933? Ніхто точно і не скаже. Та й пам’ять уже підводить старожилів, що вижили в той страшний час. Але пам’ять про голод залишилася в нас на генному рівні, тому ми мусимо пам’ятати про кожного, хто був змушений загинути страшною голодною смертю...
Сьогодні треба говорити про минуле задля майбутнього, адже безпам’ятність породжує бездуховність, яка, наче іржа, роз’їдає душу — і, як наслідок, дозволяє перекручувати історію, паплюжити традиції та руйнувати самобутність українського народу.
Видання, котре ви тримаєте в руках, не претендує на вичерпне висвітлення історії Голодомору в Голопристанському районі. Описані події потребують подальшого вивчення та осмислення. Практично всю роботу по збору матеріалів довелося розпочати з чистого аркуша, адже тривалий час усе, пов’язане з Голодомором, комуністична влада замовчувала.
Матеріали, що увійшли до книги, були зібрані завдяки безкорисливій праці багатьох людей: краєзнавців, працівників центральних районних та сільських бібліотек, сільських рад, спеціалістів архівного відділу, відділів освіти, культури і туризму районної державної адміністрації, музею, педагогів та школярів закладів освіти нашого району, які доклали сил та снаги до пошуку та вивчення архівних документів, запису свідчень очевидців страшних днів Голодомору. Щира вдячність усім, хто не відмовився від цієї тяжкої ноші, чесно виконавши свою роботу задля майбутніх поколінь.
Сподіваємося, що ця книга стане невеликою цеглиною при будівництві величного пам’ятника всім загиблим від Голодомору, що був створений не природними силами, а тогочасною владою, яка приклала всіх зусиль, щоб знищити власний народ не тільки духовно, а й фізично.
Тож читаймо ці трагічні сторінки, бо треба знати правду про свою історію і робити відповідні висновки.
Пам’ятайте! Не забувайте! Не заради себе, а заради майбуття!
Редакційна колегія. Вшанувати пам’ять мільйонів українців,
замучених голодомором у 1932-1933 роках Голодомор 1932-1933 років – одна з найстрахітливіших сторінок у новітній історії українського народу. Підбурюваний тогочасним комуністичним режимом, він забрав мільйони життів наших співвітчизників. Роки державної незалежності України стали часом складного усвідомлення причин, перебігу та наслідків національної катастрофи українців.
На своєму історичному шляху український народ зазнав чимало трагічних випробувань, однак ті, що випали на його долю внаслідок спланованого і здійсненого тоталітарним режимом голодомору 1932-1933 років, не лише завдали нації непоправних втрат, а й поставили під загрозу саме її існування.
Знаковою віхою новітньої історії України стало 28 листопада 2006 року, коли було прийнято Закон України “Про Голодомор 1932-1933 років в Україні”, в якому Голодомор було визнано актом геноциду українського народу, наслідком зумисних дій сталінського режиму, спрямованих на масове знищення мирних українських хліборобів.
Але не тільки вимоги чинного законодавства, а й наш моральний обов’язок перед минулим поколінням, зобов’язує нас всебічно і глибоко дослідити та донести до суспільства об’єктивну інформацію про ті злочини проти людства, про плани більшовиків виморити голодом українських хліборобів, зруйнувати традиційну культуру українського села, знищити будь-які намагання українців до виборювання власної незалежної держави, змінити етнічну карту України.
Вшановуючи пам’ять мільйонів співвітчизників, які стали жертвами голодомору 1932-1933 років в Україні, шануючи всіх громадян, які пережили цю трагедію в історії Українського народу, усвідомлюємо моральний обов’язок перед минулими та наступними поколіннями, засуджуємо злочинні дії тоталітарного режиму СРСР, спрямовані на організацію Голодомору, наслідком яких стало знищення мільйонів людей і складено районну “Книгу пам’яті”, у якій зібрані спогади очевидців.
Ця книга є спільним внеском органів влади та громадськості Голопристанського району у відтворенні правдивої історії нашої країни та даниною пам’яті тисячам наших земляків, які загинули під час Голодомору 1932-1933 років.
Сподіваюсь, що це видання допоможе нам всім по-новому переосмислити причини й наслідки жахливих подій XIX століття, стане ще одним кроком до повернення історичної правди та сприятиме пробудженню історичної свідомості та уваги суспільства, особливо молоді, до нашого минулого.
З повагою,
Олександр Онопрієнко,
голова Голопристанської районної
державної адміністрації ЗАКОН УКРАЇНИ
ПРО ГОЛОДОМОР 1932–1933 РОКІВ В УКРАЇНІ
Верховна Рада України п о с т а н о в л я є:
вшановуючи пам’ять мільйонів співвітчизників, які стали жертвами Голодомору 1932-1933 років в Україні та його наслідків;
шануючи всіх громадян, які пережили цю страшну трагедію в історії Українського народу;
усвідомлюючи моральний обов’язок перед минулими та наступними поколіннями українців і визнаючи необхідність відновлення історичної справедливості, утвердження в суспільстві нетерпимості до будь-яких проявів насильства;
відзначаючи, що трагедія Голодомору 1932-1933 років в Україні офіційно заперечувалася владою СРСР протягом багатьох десятиріч;
засуджуючи злочинні дії тоталітарного режиму СРСР, спрямовані на організацію Голодомору, наслідком яких стало знищення мільйонів людей, руйнування соціальних основ Українського народу, його вікових традицій, духовної культури і етнічної самобутності;
співчуваючи іншим народам колишнього СРСР, які зазнали жертв внаслідок Голодомору;
високо цінуючи солідарність та підтримку міжнародної спільноти у засудженні Голодомору 1932-1933 років в Україні, що відображено в актах парламентів Австралії, Аргентинської Республіки, Республіки Грузія, Естонської Республіки, Італійської Республіки, Канади, Литовської Республіки, Республіки Польща, Сполучених Штатів Америки, Угорської Республіки, а також у розповсюдженій як офіційний документ 58-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН Спільній заяві з нагоди 70-х роковин Голодомору — Великого голоду 1932-1933 років в Україні, яку підписали Аргентинська Республіка, Азербайджанська Республіка, Народна Республіка Бангладеш, Республіка Білорусь, Республіка Бенін, Республіка Боснія і Герцеговина, Республіка Гватемала, Республіка Грузія, Арабська Республіка Єгипет, Ісламська Республіка Іран, Республіка Казахстан, Канада, Держава Катар, Киргизька Республіка, Держава Кувейт, Республіка Македонія, Монголія, Республіка Науру, Королівство Непал, Об’єднані Арабські Емірати, Ісламська Республіка Пакистан, Республіка Перу, Південно-Африканська Республіка, Республіка Корея, Республіка Молдова, Російська Федерація, Королівство Саудівська Аравія, Сирійська Арабська Республіка, Сполучені Штати Америки, Республіка Судан, Республіка Таджикистан, Туркменістан, Демократична Республіка Тимор-Лешті, Республіка Узбекистан, Україна та Ямайка, а також підтримали Австралія, Держава Ізраїль, Республіка Сербія і Чорногорія та 25 держав — членів Європейського Союзу;
виходячи з Рекомендацій парламентських слухань щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років, схвалених Постановою Верховної Ради України від 6 березня 2003 року N 607-IV, та Звернення до Українського народу учасників спеціального засідання Верховної Ради України 14 травня 2003 року щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років, схваленого Постановою Верховної Ради України від 15 травня 2003 року N 789-V, в якому Голодомор визнається актом геноциду Українського народу як наслідок зумисних дій тоталітарного репресивного сталінського режиму, спрямованих на масове знищення частини українського та інших народів колишнього СРСР;
визнаючи Голодомор 1932-1933 років в Україні відповідно до Конвенції від 9 грудня 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього як цілеспрямований акт масового знищення людей, приймає цей Закон.
Стаття 1. Голодомор 1932-1933 років в Україні є геноцидом Українського народу.
Стаття 2. Публічне заперечення Голодомору 1932-1933 років в Україні визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним.
Стаття 3. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень зобов’язані:
брати участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу;
сприяти консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості та культури, поширенню інформації про Голодомор 1932-1933 років в Україні серед громадян України та світової громадськості, забезпечувати вивчення трагедії Голодомору в навчальних закладах України;
вживати заходів щодо увічнення пам’яті жертв та постраждалих від Голодомору 1932-1933 років в Україні, в тому числі спорудження у населених пунктах меморіалів пам’яті та встановлення пам’ятних знаків жертвам Голодомору;
забезпечувати в установленому порядку доступ наукових та громадських установ і організацій, вчених, окремих громадян, які досліджують проблеми Голодомору 1932-1933 років в Україні та його наслідки, до архівних та інших матеріалів з питань, що стосуються Голодомору.
Стаття 4. Держава забезпечує умови для проведення досліджень та здійснення заходів з увічнення пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні на основі відповідної загальнодержавної програми, кошти на виконання якої щорічно передбачаються в Державному бюджеті України.
Стаття 5. Прикінцеві положення
1. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.
2. Кабінету Міністрів України:
1) визначити статус і функції Українського інституту національної пам’яті та забезпечити його утримання за рахунок коштів державного бюджету як спеціального уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу;
2) у тримісячний термін з дня набрання чинності цим Законом:
подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення законодавчих актів України у відповідність із цим Законом;
привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом;
забезпечити перегляд і скасування органами виконавчої влади прийнятих ними нормативно-правових актів, що не відповідають цьому Закону;
3) вирішити в установленому порядку за участю Київської міської державної адміністрації питання щодо спорудження у м. Києві до 75-х роковин Голодомору 1932-1933 років в Україні Меморіалу пам’яті жертв голодоморів в Україні.
Президент України
В.ЮЩЕНКО
м. Київ, 28 листопада 2006 року
N 376-V УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ
Про оголошення в Україні 2008 року
Роком пам’яті жертв Голодомору Ушановуючи пам’ять мільйонів громадян, які стали жертвами Голодомору 1932-1933 років, з метою донесення правди про геноцид Українського народу до української громадськості і міжнародної спільноти та у зв’язку з 75-ми роковинами цієї трагедії П О С Т А Н О В Л Я Ю:
1. Оголосити 2008 рік в Україні Роком пам’яті жертв Голодомору.
2. Координаційній раді з підготовки заходів у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні спільно з Організаційним комітетом з підготовки та проведення заходів у зв’язку з 75-ми роковинами голодомору в Україні забезпечити організацію та координацію заходів з проведення Року пам’яті жертв Голодомору.
3. Кабінету Міністрів України:
проаналізувати стан виконання Закону України “Про Голодомор 1932-1933 років в Україні”, нормативно-правових актів щодо підготовки заходів у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні та вжити необхідних заходів щодо забезпечення їх реалізації;
вирішити в установленому порядку питання щодо фінансування видатків, пов’язаних із підготовкою та проведенням Року пам’яті жертв Голодомору.
4. Міністерству закордонних справ України за участю Міжнародного координаційного комітету Світового конгресу українців для планування відзначення 75-х роковин Голодомору в Украні розробити у місячний строк план тематичних заходів у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років, забезпечити його реалізацію закордонними дипломатичними установами України із залученням української громадськості за кордоном.
Президент України
В.ЮЩЕНКО
м. Київ, 24 листопада 2007 року
№ 1144/2007
Зміни економічних відносин на селі: колективізація і голодомор початку 30-х років
Курс на прискорений розвиток промисловості держава здійснювала в руслі форсованого перекачування в індустрію коштів із села, шляхом зміни в ньому економічних відносин. Вище політичне керівництво через адміністративно-командний апарат намагалося будь-що взяти під контроль поставки сільськогосподарської продукції.
Соціалістичними перетвореннями на селі передбачалося обов’язкове переведення його на колективний спосіб господарювання. Центр висунув гасло суцільної колективізації й проведення її в другій п’ятирічці форсованими темпами. Однак ставлення московського центру до України було особливим, тут планувалося колективізувати 30% господарств порівняно з 18-20% у інших республіках. На листопадовому (1929 р.) пленумі ЦК ВКП(б), що став переломним у проведенні суцільної колективізації, партійна верхівка з центру — Й.Сталін, В.Молотов, Л.Каганович висунули ідею здійснення суцільної колективізації протягом одного року. Аргументи наркома землеробства УСРР О.Шліхтера й голови Колгоспцентру І.Гаврилова про можливість завершення колективізації в УСРР не раніше першої п’ятирічки не бралися до уваги. Генеральний секретар ЦК ВКП(б) “Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву” від 5 січня 1930 р. Україна визнавалася республікою, де завершення колективізації планувалося восени 1931-1932 р. та селяни не виявляли бажання вступати до сільськогосподарських артілей.
Політичне ж керівництво України на догоду центру на 1-1,5 року скоротило терміни проведення колективізації в республіці. За ініціативою С.Косіора колективізацію степової України передбачалося провести протягом весняної посівної, а всієї республіки — до осені 1930 р. Директива за підписом С.Косіора від 24 лютого 1930 р. про форсування колективізації орієнтувала на насильницькі методи усуспільнення індивідуальної селянської власності. До 1 березня 1930 р. в Україні було колективізовано 62,8% селянських господарств.
Селяни чинили опір, псували й продавали реманент, вирізали худобу. У березні 1930 р. Й.Сталін виступив у “Правді” зі статтею “Запаморочення від успіхів”, в якій звинувачував у “Перегинах” не центральне, а місцеве керівництво. Незабаром селяни почали масово виходити з колгоспів.
Держава розпочала “боротьбу з куркульством”, хоча більшість цих “класових ворогів радянської влади” стали заможними в роки непу. Зі зміною наприкінці 20-х років політики держави в оподаткуванні заможних господарств у напрямку обмеження оренди землі, заборонили купувати машини, реманент заможні селяни почали активно розпродавати майно, худобу і виїжджати до міст. У 1929 р. чисельність міцних селянських господарств в Україні порівняно з 1927р. зменшилася з 200 до 72,8 тис., або в 2,7 рази.
За вказівками московського центру, що керувався постановою ЦК ВКП(б) від 23 січня 1930 р. “Про заходи щодо ліквідації куркульських господарств в районах суспільної колективізації” до 1 червня 1930 р., розкуркулення було здійснено в 450 з 583 районів УСРР. Ці акції проводилися безпосередньо сільськими радами із залученням сільської бідноти, матеріально стимулювалися реквізованими в “куркулів” продовольством та майном.
Кількість таких “розкуркулених” у 1929-1931 рр. становила в УСРР близько 1,4 млн. чоловік — майже 200 тис. сімей. 850 тис. селян було депортовано на Північ і до Сибіру. Наслідком форсованих темпів колективізації стало усуспільнення на кінець 1933 р. 73,2% селянських господарств. Слідом за колективізацією настала найвища в історії села державна експлуатація селян. У великих обсягах конфіскувалося вироблене зерно, худоба тощо. В січні — листопаді 1930 р. з українського села було вилучено 400 млн. пудів зерна. А за такий самий час 1931 р. — 380 млн. пудів. У знекровленому селі почав поширюватися голод, що став особливо відчутним узимку 1931-1932 рр. А у липні 1932 р. емісари Й.Сталіна — надзвичайні уповноважені В.Молотов і Л.Каганович телеграфували з УСРР “вождеві народів”, що хлібозаготівлі в Україні розвиваються неприпустимо повільно.
Незважаючи на посуху й неврожай, добре знаючи, що в українському селі лютує жорстокий голод, РНК СРСР і ЦК ВКП(б) дали республіці непосильний план хлібозаготівель — 356млн. пудів. У листопаді 1932р. партійно-державні органи розробили спеціальну інструкцію щодо організації хлібозаготівель в одноосібному секторі УСРР. У разі невиконання плану зернопостачання передбачалося позбавити селян земельних наділів і виселити до інших районів чи областей. За постановою РНК УСРР від 24 листопада 1932 р. облвиконкомам за невиконання планів в одноосібному секторі дозволялося вдвічі збільшувати розміри штрафів.
Крім зерна, у селян відбирали овочі (річну норму здачі), м’ясо (15-місячну норму поставок), сало та іншу продукцію, прирікаючи людей на голодну смерть. Однак ніякі репресії не могли забезпечити виконання плану хлібозаготівель. На 1 листопада 1932 р. було заготовлено й здано лише 195 млн. пудів зерна, що становило 54,8% запланованого. У жовтні 1932 р. з метою посилення викачки зерна з України Й.Сталін відрядив у республіку В.Молотова, з 30 жовтня в Україні почала діяти Надзвичайна хлібозаготівельна комісія, очолена В.Молотовим, яка вилучила в українського селянства додатково 89,5млн. пудів зерна.
18-20 листопада 1932 р. політбюро ЦК КП(б)У та Раднарком УСРР наказали здати в рахунок держпоставок усі колгоспні страхові фонди, відбирали в людей (у тих, кому вони були видані) зернові аванси. З метою обов’язкового забезпечення виконання партійно-державної постанови центру від 14 грудня 1932р., якою партійні органи зобов’язувались викорінювати “саботажників хлібозаготівель” із застосуванням арештів і ув’язнень, в Україну прибули Л.Каганович і П.Постишев як уповноваженні ЦК ВКП(б) та Радянського СРСР. 24 грудня 1934 р., виконуючи вказівки Й.Сталіна, вони спонукали ЦК КП(б)У прийняти постанову про здачу державі усіх без винятку зернових фондів. За пропозицією В.Молотова політбюро ЦК КП(б)У наклало на одноосібників спецподаток у сумі 300 млн. карбованців.
Слідом за цим на місця відрядили надзвичайні комісії, що були основними виконавцями репресій щодо сіл, звинувачених у злісному саботажі хлібозаготівель. За невиконання хлібозаготівель їх заносили на “чорні дошки”, що означало припинення в них державної й кооперативної торгівлі. Селян позбавляли можливості купити промтовари, сірники, гас тощо. “До цього часу в районах діє розпорядження про продаж повсюди сірників, солі, гасу... Треба негайно це скасувати й прослідкувати виконання”, — телеграфував С.Косіору В.Молотов 20 листопада 1932 р. На “чорні дошки” було занесено 400 сіл, які оточили військами, пересування селян заборонялося.
Провадилися “чистки” парторганізацій, застосовувалися репресії до представників державної влади, селян. За листопад і п’ять днів грудня 1932 р. в Україні було заарештовано 340 голів колгоспів, 750 членів правлінь, 140 рахівників та комірників, 195 інших працівників колгоспів. За законом “про п”ять колосків”, підписаним Й.Сталіним особисто, за жменю зерна з колгоспного поля, принесеного голодним дітям, хліборобів ув’язнювали. З 20 тисяч чоловік, засуджених “за колоски”, 83% були рядовими колгоспниками чи одноосібниками.
Приховування навіть незначної частки зерна розглядалося як злісний саботаж хлібозаготівель, шкідництво. Наприкінці грудня 1932 р. на Північ лише з Одеської та Чернігівської областей було виселено 800 селянських сімей. С.Косіор в одній із промов (4 лютого 1932 р.) назвав комуністів, які скаржились на відсутність зерна, “куркульськими агентами”. Зерно у голодуючих селян конфіскували шляхом подвірних обшуків. На основі постанови уряду від 17 лютого 1933 р. застосовувались спеціальні заохочення за доноси селян на своїх сусідів про приховування зерна.
Недорід і страшний голод не бралися до уваги, експорт зерна, хоча дещо й зменшився, але не припинився. У 1930 р. експортовано за кордон 4,8 млн.т., 1931 р. – 5,2 млн.т., 1932 р. — 5,1 млн. т., 1933 р. — 1,8 млн. т. зерна.
У 1932 р. в Україні було зібрано зерна лише на 12% менше, ніж у середньому за 1926-1930 рр. Це засвідчує, що при бажанні влади можна було уникнути страшного лихоліття, забезпечити населення необхідним мінімумом продуктів харчування. Але тоталітарна держава прагнула за будь-яку ціну прискорити проведення колективізації. Смертність від голоду з осені 1932 р., тобто з початку діяльності комісії В.Молотова, стала масовою. Пік голодомору припав на зиму 1932 — весну 1933 р. Вмирали передусім хлібороби, мешканці села. Повсюдним явищем став канібалізм. Масовою була дитяча смертність. Намагаючись врятувати виснажених голодом дітей, селяни везли їх у міста і залишали у лікарнях, на залізничних вокзалах, базарах, вулицях, сподіваючись, що їх заберуть до дитбудинків. За даними дослідників, від голоду в Україні загинуло до 10 млн. чоловік, насамперед хліборобів. Документи закритих раніше архівних спецфондів свідчать, що Сталін, владна верхівка, секретарі партії мали повну інформацію про масову смертність людей від штучно організованого голоду. Однак виступаючи в лютому 1933 р. на Всесоюзному з’їзді колгоспників-ударників, Сталін назвав “харчові труднощі” колгоспників дитячою іграшкою.
Охопивши Північний Кавказ, Кубань, Поволжя, найжахливішим голод виявився саме в Україні. Проте хлібозаготівлі й репресії не припинялися. Селян, які під страхом мученицької смерті залишали села, каральні органи заарештовували. Голод, створений верхівкою тоталітарної держави, був також своєрідним методом “виховання” у селян прагнення працювати не на себе та свою родину, а саме на державу.
Села України обезлюдніли. Живі не мали сил ховати померлих. Чорні прапори над сільрадами позначали вимерлі села. Водночас на елеваторах, залізничних станціях, а то й просто неба під охороною військових зберігався “резерв” зерна, яке часто псувалося і ставало непридатним навіть для технічної переробки. Але голодним людям доступу до нього не було.
Г.Г.Глущенко, завідувач сектору з питань внутрішньої політики
та зв’язків з громадськістю Голопристанської районної
державної адміністрації
Завантажити zip-архів книги (*.doc):
http://depositfiles.com/files/9qvvdd8q7 |
