ЛОВРИЧ Олександра Тимофіївна, 1926 р.н. (запис 2008 р. Н.Саніна)
Пам’ятаю, що колоски в полі не дозволяли брати. За збір колосків сидів у в’язниці наш земляк Кулида Дмитро (він помер). Поле і колгоспні комори охороняли сторожі (сільські колгоспники). Майже всі йшли в колгосп (4-5 господарів не пішли спочатку, а потім стали колгоспниками теж). Люди почали помирати з голоду на кінець зими і весною. Дітям-сиротам і учням були організовані їдальні, де один раз на день давали їсти. Не голодували у селі ті люди, які мали дойні корови, запаси квасолі, гороху, зерна, яке мололи на саморобних терницях. Зуміли вижити ті люди, які ходили по наймах в міста до заможних людей. Щоб якось протриматись і нагодувати своїх дітей, ходили люди в кучугури, копали козельці (коріння рослин), сушили цвіт акації і домішували якогось борошна, щоб спекти якийсь корж. Ловили ховрахів. Шкурки з них здавали, а м’ясо їли. З рослин споживали стебла (кропива, бо вона має кислоту), паслін (ягоди), коріння (козельці). Їли горобців, ворон, голубів. Варили і їли все, що попадало, бо хотіли їсти. Люди міняли все: одяг, посуд, взуття — на кусок хліба, миску борошна, картоплю, квасолю, буряки, моркву тощо. Голод був і в містах. Скільки людей померло, не знаю. Але в нашому селі людоїдства не було. Померлих від голоду родичі ховали на сільському кладовищі.
c. Нова Збур’ївка
БОБЖОВА Марія Романівна, 1921 р.н. БОБЖОВА Олеся Романівна, 1925 р.н. Ходили якісь люди, і все в людей забирали. Зерно з кавунів, динь, якесь насіння, щоб сіяти на городі, — все, що було у вузличках, забирали. Ми їли траву, листя з дерев. Наш братик Санько був худенький, у нього були маленькі опухлі рученята. Він чекав нас, сестричок. Якось баба Одарка, наша сусідка, дала нам пиріжок. Ми відкусили по одному разу, а то понесли Санькові. Пам’ятаємо, який він був радий. Я піду, поможу подоїти корову бабі Одарці, а вона дасть нам скляночку молока, ми поїли ним Санька, але він всеодно помер у 1933 році. Йому було 3 роки. І досі пам’ятаю його пухле тільце. Царство йому небесне...
БУДЖАК Ганна Дмитрівна, 1927 р.н.
Їли ми лободу, кропиву, ловили ящірок, їжаків. Мій брат якось зловив гадюку. Потім він її запік на вогнищі. Мені було тоді п’ять років, але я пам’ятаю, якою смачною була та страва. Братик мій ловив горобців, теж смажив і варив їх. Вночі він ходив на поля, бо там викопали картоплю. По переораному полю люди збирали бульби, які залишилися в землі. А вночі тому, що вдень всіх виганяли і сильно били. Могли і вночі зловити і забрати картоплю, що зібрав. Ми, діти, були страшні: на висохлих ніжках, величезні животи. Сестра моя опухла, а тоді померла...
ДЕГТЯРЕНКО Віра Василівна, 1928 р.н. Мій дід викопав під собакою яму і туди заховав пшеницю. Коли прийшли все забирати, сусіди сказали тим людям, що у нас є пшениця. Вони все перешукали у хаті і дворі, потім запитали мене, де дід ховає зерно. А я сказала, що під хвостом у собачки. Вони обізвали мене дурною і пішли. Дід говорив, що він тоді дуже злякався, але ті люди не зрозуміли, що я сказала правду. Пам’ятаю, як мій дідусь працював біля овець і якось привіз чорної старої квасолі, ми її варили і їли. Тоді це було дуже смачно. Тепер я не можу їсти квасолю, у нас від неї дуже пухли животи. Мені хотілось солодкого, а старша сестричка рвала мені кашку з акації і говорила, що то цукерка...
МІРОШНИЧЕНКО Мотрона Георгіївна, 1926 р.н. (запис 2008 р.)
Я рано залишилась без батьків. Коли мені виповнилося 6 років, померли. У мене ще був брат, на два роки молодший. Його забрала до себе тітка, виховувати. У неї своїх двоє. Тож, звичайно, жили ми дуже-дуже скрутно (смутно дивиться своїми старечими очима). До цього часу боюся залишитись без хліба. І шаную його як найсвятіший Божий дар. Розповідала колись тітка, (хоча і після 33 року жилося ой як гірко!), що собою являв той час. Не знаю, як вижили, не пам’ятаю. Але їсти хотілось у молоді роки завжди. Про яке там м’ясо можна було говорити? Капуста квашена, огірки, картопля — ото й уся їжа. Згодом навчились мазати — цим і заробляла все життя. Тепер ось зігнулась спина у три погибелі, не розігнуся. І здоров’я нема, і погано бачу, і ноги не ходять. Де ж їм ходити, коли у молодості втратила силу... Не доведи вам бачити це, пережити. Село було нерівне. У деяких сім’ях такої скрути не було. Хтось спритніший, хтось хитріший. Мій свекор Мірошниченко Тимофій працював мірошником на млині. Але він не міг принести хоча б трішки борошна додому, де у нього було п’ятеро дітей! Зразу б забрали в «каталажку». У них була корова, яка врятувала всіх від голодної смерті. А мій покійний чоловік в школу не ходив — не було в чому. Одні калоші на всіх. Чи була радість у житті? Була, але потім. У 60-х рр. хату вибудували самі. Трішки й пожили.
ТАНСЬКА Катерина Йосипівна, 1931 р.н. (запис 2008 р.)
Мій батько Кононов Йосип був більшовиком, комуністом. Я точно не знаю, але коли почали організовувати колгоспи, то він був там чи то парторгом, чи головою, уже не пам’ятаю. Але сім’я була дуже бідна. Нам дали чиюсь хату, ми там жили. Їсти в ці часи, як і всім, теж не було чого. Нас рятували мамині сестри, що жили в Рибальчому. Вони передавали нам рибу, садили нам город. Мати теж допомагала батькові. Бо часто ми залишались одні. Рано навчились виконувати важку роботу. Батько приходив пізно, весь заклопотаний. Нас не любили на вулиці, дражнили. А коли почалися ті важкі часи, то ми взагалі змушені були переселитись (мабуть, він був у числі тих, хто забирав хліб у людей, але не собі) в Садовський район, теперішнє с. Михайлівка. Там жили наші родичі, вони нас спасали від голоду. Збирали колоски, але було страшно. Бо об’їждчики гнали всіх від поля. Як згадаю той час, плакати хочеться. Як ми жили?! Голодні, босі, роздягнені. А стали старшими — хотілося одягнути щось краще, але не було нічого. Згодом батько пішов на фронт, там і загинув. І хоча мені вже 77 років, я до цих пір дуже жалкую, що прожила без нього. Боляче від того, що життя його забрало від нас так рано!
ЯЦЕНКО Олександра Дмитрівна (запис 2008 р.)
Наш дід Донченко Кіндрат був переселений із Одещини на Херсонщину ще перед революцією. Йому і ще кільком сім’ям була наділена земля в теперішніх кучугурах. Там з’явився маленький хутірець. Завезли виноградну лозу, розбили сад. Вода була неглибоко, майже на поверхні. Але згодом після 17 року змушені були переїхати до села, де на околиці збудували хатку. Моя мама і її шестеро сестер жили в мазанці. Тут також посаджено виноград. Наш дід не був бідним. Він багато трудився, забезпечуючи доньок. Згодом усі повиходили заміж, життя у всіх нас складалося по-різному. Після громадянської війни стало жити скрутніше. Моя мама вийшла заміж за Іонічева Дмитра, який шив кожухи, пальта, мав непоганий заробіток, тому люди нам приносили сякий-такий харч. Але в 30-х рр., як згадувала мама, було важко. Сестри, що жили поряд зі своїми родинами бідували. Одна з них Олександра Пелих, маючи на руках двох синів, ходила по людях. Дадуть шматочок сала, так вона поділить на шматочки, — ото й уся вечеря. Розповідали, що навіть дощечки, якими колись прикривали солоне м’ясо, виварювали, щоб хоча б запах залишився. А ще вона в’язала із ниток чудові занавіски, скатертини, серветки, покривала, міняла їх і мала щось дати дітям. Один із зятів ходив із пухлими ногами, бо намагався нагодувати дітей. Ще одного, Калабуху Миколу, пізніше засадили в тюрму за образу портрета Сталіна. Коли він звернувся до уявного керівника держави з питанням, чи скоро вони нагодують своїх дітей, хтось виказав його. А через день його забрали з дому і дав він про себе знати аж через багато років.
c. Нововолодимирівка
Пам’ятний знак жертвам Голодомору в Україні у 1932-1933 роках у с. Нововолодимирівка
ДУДЧЕНКО Ганна Михайлівна
Голод на Україні на початку 30-х років є однією з найтрагічніших сторінок нашої історії, яка сьогодні залишається маловідомою і маловивченою. Голод 1932-1933 років на Україні пов’язаний з насильницькою колективізацією — численними розкуркулюваннями, згубною хлібозаготівельною політикою та безпринципною політикою керівництва республіки — С.В.Косіора, В.Я.Чубаря. За підрахунками істориків, Україна в результаті голоду 1932-1933 років утратила мільйони і мільйони людей, тобто це був справжній геноцид українського народу. На жаль, документи того часу майже не збереглися. Але спогади очевидців відтворюють трагічні сторінки історії цих голодних років у нашому краї. Розповісти про ці страшні події ми попросили жительку нашого села Дудченко Ганну Михайлівну. Доля її сім’ї — це маленька трагедія на фоні великої трагедії всього українського народу. Народилась Ганна Михайлівна 19 грудня 1925 року в селі Сліпушинське в дружній селянській родині. Батько закінчив курси трактористів і працював в Бехтерській МТС, мати поралась по господарству. Родина була великою і заможною. Під час колективізації добровільно здали в колгоспну власність коней, корів, плуги, борони і різний сільськогосподарський реманент. Але в 30-х роках був арештований і засуджений до виселення на Соловки дідусь по батькові Дудченко Іван Тимофійович. Бабусю не арештували, але все майно і хату конфіскували. Бабуся залишилася в чому була. До кінця своїх днів у неї вже не було власної хати — вона жила у родичів. У 1931 році батько Ганни Михайлівни був уже бригадиром трактористів, тому, мабуть, репресії на сім’ю не розповсюдилися. Скупим на врожай видався 1932 рік. Але якісь запаси у кожної родини були. Долматівські активісти (Сліпушинське тоді було частиною Долматівської сільської Ради), виконуючи державні постанови силою, погрозами, з домашніх засік повимітали всі запаси продовольства. З селянських дворів вивозили картоплю, буряки, дрібну птицю. Навіть сушені вишні, абрикоси, паслін теж одбирали. У кого не знаходили городини — забирали речі з хати, а потім розпродували їх на торгах. Селяни, передчуваючи біду, намагалися, хоч щось заховати в городі, під долівками, у ямах. Але залізні шворні активістів-заготівельників знаходили всі селянські схорони. Щоб врятуватися від голодної смерті люди тікали в степи, де розорювали нірки польових мишей, щоб вигрібти хоч жменьку зерна. У той страшний час по селах не було ні собак, ні котів, ні горобців. Селяни ловили і вживали в їжу їжаків, ховрахів, мишей. Родину Ганни Михайлівни врятував від голодної смерті бригадирський батьківський пайок. На зароблені трудодні у Вахтерській МТС видавали гірчичну макуху, яка заміняла і хліб, і крупи, і картоплю. Але спочатку її треба було вимочувати, щоб зійшла гіркота. Потім її сушили і смажили коржики. З цієї мізерної пайки виділяли половину родичам, які не мали і гіркої макухи. Але допомагали потай, щоб не відібрали в батька зароблене тяжкою працею. У селі процвітали “доноси”. Люди боялися своїх тіней. Намагалися вголос нічого не казати — бо кара буде страшною. Отак політика партії і калічила людські долі, перетворювала селян у моральних калік. Родина Ганни Михайлівни пережила цей страшний час без смертей дітей. А в 1937 році повернувся із Соловків і дідусь. Він у Сліпушинське не повернувся, а жив у Бехтерах. Про цей час довго в сім’ї ніхто нічого не казав. Тема ця була, якби, закритою. Але уже в наш час, коли попросили Ганну Михайлівну згадати ці події, вона не змогла втримати сліз. Час не загоїв рани голодного дитинства і страху, який переслідував людей усе життя.
ЗАЦЕРКОВСЬКА Агафія Григорівна, 1909 р.н. Мій батько, Григорій Глущенко, був зажиточним господарем. Ми мали 10 корів, 5 з них доїлося, 20 свиней, 2 вола, 15 овець. Мали будови: дві великі хати, кузню, крамницю. У сім’ї було 6 дітей. До школи ми не ходили, доглядали свою худобу. Нас дуже били, якщо не слухали батьків. Одного разу в будній день 1932 року прийшли до нас Сидір Венгер, Калітуха, Гуща. Це були прості селяни, такі, як і інші люди. Вони вигнали всіх з хати. Я встигла одягти на себе декілька спідниць, полушубок і чоботи. Ці люди забрали все, що було у нас, а батьків забрали і кудись повезли. Пізніше знайшли і мене у сусідів. Привезли до хати, де було на підлозі багато води. Це так знущались тут над людьми: обливали холодною водою. У мене чоловік був з бідної родини, та й дитинку маленьку я мала, то мене не зайняли, тільки просиділа я там довгенько, замерзла дуже. Згодом, десь дня через два, передали мені, що мати жива, і я поїхала до Бехтер і забрала її додому. А потім прийшов один старенький чоловік і сказав, що батька вбили на току Сидір Венгер, Гуща, Калітуха. Наступного дня нас погнали на ями (у тих ямах люди ховали пшеницю), а Сидір підійшов і сказав, що батько вночі втік. Але це була не правда. Старша моя сестра жила у Голій Пристані і, коли дізналась про смерть батька, привезла слідчого, щоб розкрити цей злочин. Згодом все було розкрито. Сидір Венгер, Гуща і Калитуха вбили мого батька, Григорія Аврамовича, вкинули у колодязь, який знаходився у маслинках (неподалік від каналу). (Зі слів Зацерковської Агафії Григорівни записала учениця 10 класу Мороз Оксана 10.03.1994 року)
РИЖЕНКО Олександра Іванівна, 1924 р.н. Сім’я мого батька жила на Мартиновій. У господарстві був старенький, сліпий на одне око, кінь, свинка, плуг, борони, молотарка та кури. Усі родичі жили вкупі, що полегшувало ведення господарства. Двори стояли по-сусідськи. Об’єднавши свій інвентар, коней, вдвох орали ниву. Обмолочували дозрілу пшеницю у себе в дворі. На хутори приїздили із створених уже колгоспів “Пролетарська праця” та ім. Будьонного комуністи. Вони усіляко тиснули на батька, щоб він вступав у колгосп, бо вважався заможним селянином. Батько довго не хотів йти, та коли комуністи відібрали коня та весь реманент, то тоді вже змушений був піти. І почалися тяжкі будні. На все, що тільки можна було, наклали податки. Люди повирубували біля своїх будинків сади, виноградники, кущі смородини та шипшини. Одного дня зарізала сім’я свиню та й давай хутенько поратися. Але ось із-за пагорба з’явилася бричка. “Невже до нас?” — скрикнула бабуся. І справді, приїхали хлопці в кашкетах та в шкірянках, забрали тушку і поїхали собі. Щоб ближче було ходити на роботу, переїхали на Конотопський хутір. Жили у землянці, а потім збудували невеличку хатинку на теперішній улиці Виноградній, там і жили. Ми своїх батьків майже не бачили: приходили смерком і йшли, коли ще тільки розвиднялося. Ми залишались самі на господарстві. Я варила їсти на кабиці, доглядала молодшого братика. Тяжко було жити. Багато людей забрали за те, що не хотіли вступати в колгоспи, розстрілювали, у селі склали таку пісню: Під білою березою Конотопа вбито, Ой, убито, вбито, затягнуто в жито. Червоною китайкою личенько укрито. Було й таке: приїхали вночі і повезли. А за що, про що, не говорили — винен і все. Тато працював від зорі до зорі, а в кінці року змушували підписатися на облігації, і одержував він за свою працю копійки. Харчів не вистачало. Були такі часи, коли на цілу зиму залишилось відро цибулі і трішки борошна. Потім почали забирати й останнє. До нас прийшли Плужніков і Паскальний та й почали штрикати землю залізними гачками. А за кутком хати була закопана скриня з пшеницею, вони знайшли її. Як мати не благала, не плакала, та вони й оком не моргнувши, забрали і повезли все. Почали ми голодувати. Пухли. Маленький Євген тріпав за фартух маму і просив, щоб полізла на горище: “Глянь, може хоч щось залишилося, хоч квасолиночка”. Ми, переселенці, були біднішими за місцевих жителів, тому я пішла до однієї бабусі пасти гусей. За мою роботу вона дала пригоршню картоплі, щоб посадити город. Голод був страшний. (Зі слів Риженко Олександри записав учень 10 класу Риженко Валерій у 1991 році.)
РЯСНА Марія Василівна, 28.08.1915 р.н.
Моя мама, Гуща Ганна Костянтинівна, однією з перших стала колгоспницею. Залишилась сама із дітьми, коня не було, то вона ще у 1924 р. вступила до артілі “Пролетарська праця”. Я хоч і малою була, але пам’ятаю голод 1922 року. У нас у селі побували і червоні, і білі. На долматівських хуторах (маслинки, де птахоферма була) жила багата вдова Кравченко, то білі на підводах приїхали, забрали у неї зерно, коней, а саму задушили. Коли люди прибігли, то встигли її служницю врятувати, бо її повісили на воротях. Отож, у людей не було зерна. Так що в колгоспи йшли, бо інакше смерть голодна.А вже пізніше до колгоспів заганяли. Прожога приїхав звідкілясь з-під Москви, почав агітувати за колгоспи, до нього приєднався Задирака із Бехтер і Сидір Венгер (це мій брат по матері був). Говорили, що людей примушували ставати колгоспниками. Була хата, її називали “холодна” (з неї виселили сім’ю Кулінарів, батьків Теслі), то в ній і розмовляли з дядьками. Сама не бачила, а чула, що роздягали і холодною водою обливали. Приїздив із Бехтер директор школи, здається, Сидоренко було його прізвище, то він одного діда на смерть замучив і наказав Задираці і моєму брату відвезти його на хутори і кинути в криницю. Ті це зробили, але правда все одно назовні вийшла, бо дочка діда ранком йому їсти принесла, а вони говорять, що дід вночі через вікно втік. Дочка ж під лавою побачила дідові онучі та й стала казати, що він не міг втекти босоніж. Дійшла до міліції. Задирака і Венгер призналися, їх засудили усіх. Брат мій через 6 років повернувся в село. А от що я сама на власні очі бачила, то яким жорстоким був отой Прожога. Там, де зараз бджільня, теж були хутори. Хуторяни вважалися багатими, були у них кінь чи два, плуг, то вони у колгосп йти не хотіли. І ніби то повстання готували. Правда це, чи тільки здогадки, однак Прожога з активістами налетів на ці хутори, усе забрали у них, а людей гнали через поле до села. Була серед цих людей і Санька Дудик. У сорочці, коса чорна до пояса, на руках маленька, десь місяців вісім, дитина. А Прожога підганяє її малахайкою, уся спина у сорочці пошматована. Підійшли вони до польової кухні, а ця молодиця попросила води. Моя сестра піднесла їй кружку, а Прожога тією малахайкою її по руці вдарив. Тоді мама підійшла і сказала, що треба дати жінці води. Прожога став кричати: “Вона тебе вночі хотіла вбити, а ти їй води”. Тільки мама все одно дала їй напитися. А в селі тих людей посадили на гарби і вивезли з села, куди — не знаємо. Кого з багатих вивозили із села, хто залишався, тільки забирали зерно, коней, плуги... Розкуркулили тоді Кулінарів, Мацака Григорія, Венгера Ларіона, Логвиновських… (більше не пам’ятаю). А у 1933 році знову забирали людей. Хтось щось сказав, хтось щось зробив... А чому їх забирали, тоді і не розказували. Вислали Венгера Михайла Костянтиновича, Григор’єва Тимофія Тимофійовича... (Зі слів Рясної Марії Василівни записав учень 11 класу Яценко Іван 29.10.2002 року)
с. Новософіївка
ТРОШИНА Любов Павлівна, 1919 р.н. (запис 2008 р. О.Пасічук)
В Софіївці було чотири хати. Поміщик одружував парубків та дівчат, наділяв їх землею. Батька і мати моїх також одружив. У 1933 році був неврожай. Не було чим боронити. Самі бідні йшли до колгоспу добровільно. З’явилися активісти, комсомольці, комуністи. Мій чоловік був активістом. Почалось розкуркулення. З ломами ходили, шукали зерно, все забирали Багато людей пухло від голоду та помирало. Ховали у нас на кладовищі. Якщо голодували, то вимирала уся сім’я. Людоїдства під час голоду не було. У нас у селі були куркулі: дід Явтух, Клімови.
с. Облої
ГОРОХОВА Гафія Іванівна Тоді у нашому селі була дуже красива Покровська церква, до якої поспішали старе й мале, щоб помолитися й очистити свою душу. Однак з радянською владою в цю святиню увірвався смерч наруги й руйнації. А потім почалася масова примусова колективізація. Насильно стягли до купи коней і корів, усуспільнили реманент. Тих, хто не хотів вступати до колгоспу, оголошували куркулями, підкуркульниками та їх посібниками. Мої батьки працювали в колгоспі, але, незважаючи на це, з дев’яти дітей вижили лише п’ятеро. Ми їли козельці, кашку на акаціях і ще різну траву.
с. Олексіївка
ЛЕНЬ Віра Михайлівна, 1925 р.н. Батьки вважалися середняками. Працювали в полі з ранку до ночі. Була однією дитиною в сім’ї. Жили не заможно, але добре. Коли почалася колективізація, їй було сім років. Батьки вже чули, що їх занесено до чорних списків, і тому втекли. Віра залишилася сама з бабусею, їх вигнали з хати, в чому були одягнені, і не дозволили нічого з собою взяти. Спали під скиртами, голодували.
с. Пам’ятне
Спогади старожилів с. Пам’ятного про голод. Не обійшло оце лихо і наше село Пам’ятне. Хоча і не багато залишилося людей, які б могли розповісти про пережите, але все ж таки наші краєзнавці поспілкувалися з жертвами голодомору 1932-1933 рр., корінними жителями нашого села.
Прийшовши до старенької бабусі Олександри Іванівни САМІЙЛЕНКО, 1922 року народження, почули в більшій мірі розповідь про голод після війни, але в пам’яті залишилися і ті страшні часи Голодомору 1932-1933 рр.: “Боже мій! — говорить вона зі сльозами на очах. — Які страшні часи! Як страшно їх згадувати, діточки мої! Люди нашого села так голодували, що по селі не можна було б побачити жодного чоловіка, який би не був запухшим від цього страшного лиха. Голодували і діти, часто вмирали на руках у матерів. Щоб якось протриматись і вижити їли козельці. Витягали траву з річки, мололи її на дрібні частинки і варили суп. Хліба зовсім не бачили. Якщо траплялася макуха, то це була радість і ситна їжа на той час. Нерідко згадуючи ті часи, пригадується мені і пісня, яка була складена про голод і яку ми з жалем співали в молодості. Ой піду я лугом, Ой піду я лугом, Лугом, долиною. Може десь зустрінусь З рідною сестрою. Ой пішов я лугом, Сестра жито жала. Сказав: «Здраствуй, сестро!» Вона промовчала. Ой ти сестро, сестро! Сестра промовчала, Ой чого ти, сестро, Така стара стала? Постаріла, брате, Од нужди, клопотів. Та чого се ти, брате, На чужій роботі? За день нароблюся, А прийду додому — Сльозами заллюся, У холодній хаті Нічим затопити. Діти кажуть: “Мамо, дайте їсти”. А я одвернуся, Сльозами я заллюся. Дала би я вам їсти, якби що було. У холодній хаті нічим напалити. У холодній хаті діти плачуть їсти. А я, молодая, пішла жито жати, Жала, жала, жала. Жала, вижинала І долю свою проклинала. Жала, жала жито, Жала, вижинала. Голодних діточок сльозами обливала. Діти, мої, діти! Скажіть, мої діти, Де вас мої діти, діти? Діти, мої діти, Йдіть у найми І будете заробляти, Будете заробляти, Як ваша рідна мати...”
ГОЛОВКО Лідія Іванівна, 1940 р.н., хоча і не була свідком цих подій, але чула дуже багато про цю трагедію від своєї мами МИЩЕНКО Марії Петрівни, 1915 року народження. “Мама говорила, що їх в сім”ї було четверо дітей, — розповідає Лідія Іванівна. — Їсти в той період було нічого, лише козельці та кінський щавель, траплялися жолуді. Вдома залишилося полотно зі старих часів. Хоча жили вони незаможно, мій дід Петро, щоб хоч якось прогодувати свою сім’ю, пішов по інших селах вимінювати його на продукти. Останній раз було село Іванівка. Там він заходив у кожну хату і питав, на що можна було б виміняти. І так співпало, що в однієї сім’ї, щось зникло з будинку, вся підозра впала на діда Петра, тому господар наздогнав його і сильно побив, зачинив у своєму хліві, не давши навіть води. Просидів дід там майже тиждень без води. Тим часом схвильована жінка діда Петра — Дарина — пішла шукати свого чоловіка по селам. По розповідям людей, до яких дід заходив, бабуся знайшла той хлів, де він був. Але господар заперечував присутність чоловіка там. Все ж таки вона забрала його в тяжкому стані, діду Петру потрібна була медична допомога, яку могли надати тільки у Голій Пристані, але бабця не встигла довезти його туди. Так залишилася сім’я без батька у тяжку хвилину. Мати моєї мами Марії стала сама виховувати своїх дітей. Працювала на пошті. Одного разу приходить вона додому, а за пазухою щось заховане, діти зрадівши підбігли в надії, що мати принесла хліб. Але там був не хліб, а маленьке цуценя. Хоч як би не було скрутно, але малого залишили і навіть ділилися з ним останнім, що було. Ось таку історію розповідала нам часто мати і яку тепер і я вам переповіла”.
ЗАЙЦЕВА Євгенія Матвіївна, 1927 р.н. На той час їй було 5 років. “Мій батько працював шахтарем на Донбасі, мати ж вирощувала сама шестеро дітей (двоє хлопців та чотири дівчини). Нелегко їй було, сама працювала на полях — волочила пшеницю граблями, яку навіть не можна було взяти, хоч трохи, для своїх дітей, адже тоді діяв закон про п”ять колосків, страшно було глянути — не те, щоб взяти із собою. Ми, діти, практично постійно росли без догляду, тому одна із наших сестер Мотя від страшного голоду з’їла знайдені гіркі кісточки. Чи то, можливо, від того, що давно не їла, вона отруїлася ними і померла. Ми з мамою поховали її так, щоб мало хто знав де, тому що навіть у нашому селі траплялися випадки людоїдства”. Як пішла я у колгосп, Чоботи рипіли. Як ішла я із колгоспу, Зуби цокотіли.
САМБОРСЬКА Олена Павлівна, 1926 р.н. (запис 2008 р.) На період голодомору сім’я мешкала в с.Пам’ятне, тато працював бухгалтером у радгоспі “Каракуль-Експорт”, а мама у колгоспі в с.Пам’ятне. Пам’ятає, що на зароблений вихододень давали татові 400 г макухи, а мамі — 200 г, ще давали якусь мерзлу картоплю. Пам’ятаю, що на місці теперішньої ферми був розкуркулений будинок і там варили для дітей гарячі сніданки. Для робітників, які працювали в колгоспі, також варили обіди, хоч і не ситні. Випадків смерті не пам’ятаю.
ТАРАЩЕНКО Марія Анісіївна, 1921 р.н. “Страшні були часи, що там говорити! Нас у сім”ї було троє дівчат та один хлопчик, який у роки голоду помер. Що ми їли? Та практично нічого, весною та влітку — кінський щавель, козельці та пізніше жолуді — все це мололи та їли. Хліба навіть і не бачили. Бувало піде мати в степ накопає якісь корінці, посіче їх та зварить. Насипле кожному в тарілку і, щоб скоріше схолонуло, ставила у вагани з холодною водою, а ми ж, дітиська, чатуємо біля тієї вечері. В 31 году вже пізнали ми біду, В 32 году їли люди лободу, В 33 году помирають на ходу. Хоч як там тяжко не було, а жили ми мирно в сім’ї. Часто говорять про випадки канібалізму в сусідньому селі Чулаківці, такі випадки були і в нас, але я не хочу називати імена тих людей. Не шукайте домовину, Батько з’їв свою дитину. З бичем ходить бригадир, Заганяє у Сибір.
с. Садове
КОРОТУН Устинія Опанасівна, 1931 р.н.
Зі спогадів батьків — сім’я із 7 чоловік проживала в с.Великі Копані Цюрупинського району Херсонської області. Потім сім’я разом із коровою переїхали в с.Садове Голопристанського району. Жилось скрутно, мама ходила по хатах, міняла на продукти харчування. Ніхто не помер, всі вижили.
с. Стара Збур’ївка
Багатовікова історія українського народу — це насамперед літопис життя народу-великомученика, на долю якого випало багато лиха. Жахливим злочином проти народу став штучний голод 1932-1933 року, який за механізмом творення і страхітливими наслідками слід занести до книги трагічних дат в історії людства. Він живе в пам’яті очевидців, жагучим болем відгукується в їхніх серцях.
«Наша сім’я була велика і працьовита — це добре знали всі на хуторі Каланчацький, — згадує БІРЮКОВА Люба Іванівна. — Дід з синами обробляли 10 десятин землі, не експлуатували чужої праці, а свій достаток створювали власними руками. Незважаючи на це все, майно було забрано, а сім’ї вигнали з хати. Два моїх дядьки з сім’ями були вислані до Сибіру. Постраждали не тільки ми, а й сім’ї Голубів, Куюнів, Шендриків. Все, що мали хуторяни, було знесене на одне подвір’я, так була створена комуна, яка в майбутньому дала назву селу Комуна».
«Таке горе не дай Бог ще раз пережити, — промовляє Дарія Іванівна КАБАЧОК. — Люди вмирали з голоду цілими сім’ями. Спочатку здавали самі хліб. Наприклад, сьогодні треба було здати 100 кг, через кілька днів 200 кг, а коли вже не було ні зернини, — приходили з колгоспу активісти і шукали скрізь, щоб бува не залишили для себе. Люди пухли з голоду, їли корм для худоби, на городах збирали гнилу картоплю. На вже зібраному полі об’їдалися зерном і вмирали».
Згадує жителька с. Збур’ївка МОЗОЛЬ Раїса Минівна: «Батько Мина Овсійович був середняком, держав пару коней, корів, вівців, кіз. У сім’ї було п’ятеро дітей, вона найстарша. Коли прийшли розкуркулювати, матір від пережитого стресу паралізувало і вона померла, а батькові вдалося втекти. Нас вигнали з хати не дозволивши нічого взяти, всі від нас відверталися і лише одна тітка дала нам притулок. Я ходила на роботу в колгосп і годувала молодших сестер і братів. Але цього не вистачало, ми голодували, від чого померла сестра Надя».
ВЄЧНАЯ Олена Михайлівна, 1935 р.н. (запис 2008 р.)
У нашому селі, як і скрізь (згадувала жінка те, що розповідали їй батьки, свекор і свекруха) теж несолодко жилося. Але ми жили на березі річки і тому виручали нас і очерети, і водяні горіхи, і риба, раки. Хоча дістати все це теж було нелегко. Не було човнів. А на доступних місцях уже до тебе хтось та побував. Здавалось, що ми ніколи не матимемо хліба і ніколи його не наїмося; що голод — це навічно. А ще треба було й хату обігрівати. Дров не було, вугілля теж. Збирали очерет, в’язали його у кулі, так і топили. Косили взимку по кризі. Але спробуйте щось зварити на такому вогнищі. Свекор і свекруха жили не в селі, а на островах на р.Бакай (притока Дніпра). Поля не мали, хліб не сіяли. Жили тим, що міняли на рибу. Але так як хліба не стало, то харчуватися однією рибою просто жахливо. Солі треба було. Возили з тодішніх Прогной, теж міняли на щось їстівне. Козельці в пісках були викопані у радіусі кількох кілометрів. Терли, домішували щось, одержувався хлібець.
с. Таврійське
НАУМОВА Віра Яківна
Кругом був голод і холод, їли лободу, козельці. Інколи з кормового буряка та з ячневої крупи варили кашу. Це була святкова страва на Паску, але на смак вона була гіршою, ніж зараз дають свиням. Хто робив у колгоспі, зміг якось вижити у цей голодний рік, а хто сидів дома — вмирали. Про цих людей ніхто не згадав і не згадує, вони не були потрібні нікому. У крамниці, що була біля старої школи, видавали тільки робочим по 200 грамів хліба. Покладеш його, бувало, за пазуху і поки дійдеш на роботу, по крихті з’їдаєш. На роботі варили кандьор з води і пшона.
с. Чорноморське
ПИВОВАР Федора Савеліївна, 1924 р.н.
У нашій сім’ї було 7 дітей. Дуже голодні роки були. Навіть коні та корови здихали, бо не було й соломини. Люди ходили на скотомогильники, знімали шкіру з дохлих тварин, смалили, чистили, різали на шматочки і варили суп. Мама було візьме бадилля кукурудзи на жаровню в піч, а потім товкла і варила так звану мамалиґу, або пекла млинці. Спориш і кропиву також товкли і пекли млинці. У нашого сусіда від голоду померла дитина. Так її замотали у тряпчину та так і поховали, бо не було з чого зробити домовину.
