«Розпочалася тотальна війна, жорстокішої за яку не знав світ: людей не рубали, не стріляли, у них просто забирали усю їжу, оточивши військами і спокійно дивилися, як вони повільно, у нетерплячих муках конають з голоду». В.Пахаренко. («Слово Просвіти» 13-19.08.2003)
На першу публікацію «Келегейського мору» прозвучало багато справедливої критики, і дійсно, записано протокольно: їли те-то, вмирали так-то, поховані там-то. Хотілося написати більш рельєфно, з художнім оформленням, але не вистачало не матеріалів, а життєвого усвідомлення необхідності у висвітленні своєї позиції, а не чужих думок. Все приходить з віком. Прийшло це й до мене, 70-річного пенсіонера села Гладківка (до 1946 року — Келегеї — з кримсько-татарської «сипучі піски», що відповідає дійсності). Ці «сипучі піски» і заставили Радянську владу залучити селян до розподілу лісовими смугами свого життєдайного степу з подальшою колективізацією, наслідки якої відчуваємо і сьогодні. Бо природа безкомпромісна: вона безжальна і не терпить легковажного відношення до себе і відповідає нам сьогоднішньою спекотою з буревіями та іншими катаклізмами. Ось така коротенька передмова до нового доопрацьованого «Келегейського мору».
Компартія України — єдина політична сила, яка не зраджує. Разом з комуністами — вперед, до Перемоги. (перемоги кого і над ким? — Ф.М.) Голова Ради організації ветеранів України Генерал арміїі А.І.Герасимов
«Журавель» (звичайна криниця на роздоріжжі з відром в одному кінці довгої акаціїни і каменюкою чи залізякою на іншому) — перше, що побачив Йосип в Келегеях, де він мав, як молодий партієць і 25-тисячник, організувати артіль і колгосп у майбутньому. Разом з ним приїхали старенький батько Давид і молода дру¬жина. Поселили їх на вулиці Вузькій, де робили виноградне вино. У Келегеї Йосип приїхав на початку 1928 року за проханням Келегейського ревкому і рекомендацією 13-го з’їзду ВКП(б) відповідно ухвали про «добровільну» колективізацію сільського господарства СРСР. На цей час членом Келегейського ревкому був Качан Федір Кузьмич.
Вартим уваги в Келегеях був місцевий храм, збудований ще в другій половині 19-го століття в стилі українського бароко. Стіни і віконні прорізи були прикрашені багатим рослинним орнаментом, вирізьбленим по свіжій вапняній штукатурці. Внутрішній розпис відображав український національний колорит. — Наша церква була дуже ошатна, гарна, — згадує колишня співачка церковного хору цього храму Лукерія Миргородська. — При церкві уже в 1904 році функціонувало Народне училище, у якому церковні монахині навчали дітей Келегей та інших навколишніх сіл. Отож першою задачею партійного посланця було закриття цього «оплоту мракобісся», тобто сільського храму. — Бачив я, синку, ті всі безобразія, тоді нас якраз у колгосп заганяли. Як знімали дзвони, людей було — не приведи Господи, — говорить Форощук Семен Григорович. — самий великий відірвався, то як вдарився в землю, то метра на півтора підскочив вгору і не розбився. Хрест знімав наш, келегейський, Михайло Чопок. — Ні, Семене, не Михайло, а його молодший брат Афанасій, — поправив діда його ровесник Дмитро Давидович Кравець. — І не тільки він, а ще й Миргородський Іван, що його ще звали «Козел», — додає Кравченко Ніна Іванівна. — То це ж мій дядько, — з подивом каже Клавдія Андріївна Олійник, — а я думала, звідки пам’ятаю ці дзвони, як в тумані згадую, коли батько сварився зі своїм братом Іваном за ці дзвони. — Були ті дзвони мідні чи бронзові, та звук їх було чути і на Загибах, і в степу біля Михайлівки. Загубили варвари дзвони, розвалили дзвіницю, — бідкається дід Семен. — А хоругви забрав, брехати не буду, такий собі фінагент чи агент — Шевченко Леонід Іванович, гроші збирав, яких ми не мали. Потім він робив з цих хоругов держаки до лопат, отакі-то справи. Якого тільки глуму не пережила церковна будівля в Келегеях: і спортивні зали, і сільповські склади, і кафе з дискотеками, і їдальні з п’янками, і багато чого. Якби українець, а причина для ув’язнення завжди знайдеться. Житель села Кардашинка Голопристанського району, українець, Чухрай Сафрон Іванович за «участь в контреволюційній монархічній організації «Істинно православна церква» постановою трійки при колегії ДПУ УРСР у лютому 1933 року засуджений до 5-ти років концтаборів, а Щекін (Щокін) Лука Федорович за участь в угрупуванні по підготовці переправи емігрантів в Румунію в квітні цього ж року судовою трійкою при колегії ДПУ засуджений до 3-х років концтаборів. Доказом штучності голоду в Україні є аналіз архівних документів: Населення України на початок 1932 року, в якому розпочався голод, мало б становити 32380060 душ (на 17 лютого 1926 р згідно перепису його було 29019747 осіб плюс до цього приріст за 5 років у кількості 2,2% щоріч¬но ще додатково 3360313 осіб). При нижче середньому урожаї, який був в Україні в 1932 році, загальний збір зерна всіх категорій господарств давав 147 млн. центнерів. Посівна площа всіх зернових культур України в 1933 році, яку треба було забезпечити насінням із зібраного урожаю 1932 року, становила 19863,7 тисяч гектар. Коли прийняти пересічну норму висіву зерна 1,5 центнер на 1 гектар, то загальні витрати його на насіння в 1933 році мали б становити 29,8 млн. центнерів. Таким чином для прохарчування населення України і годівлі худоби до збору урожаю 1933 року залишалося 117,2 млн. центнерів зерна, зібраного в 1932 році (різниця загального збору і посівним матеріалом під урожай 1933 року). З розрахунку на душу населення України це давало 362 кг зерна на рік, що було достатньо для забезпечення потреб українців. Тому, ні про який голод не могло бути і мови, тобто комуністична влада запланувала цей голод, а члени партії, подібні Йосипу Сидоренко, виконували ці плани. Тому в жовтні 2006 року Херсонський обласний осередок Асоціації дослідників голодів в Україні та Голопристанська районна громадська організація Суспільної Служби України звернулися до Голови Верховної Ради України О.О.Мороза з письмовим проханням прикласти максимум зусиль для визнання Верховною Радою України голодомор 1932-1933 рр. геноцидом. «Весняної неділі цього 1933 року ми всі запрошені на весілля до нашого товариша Дем’яна», — так розпочав свою промову до сільрадівців Йосип. Дем’ян у цей час умовляв Марію про весілля, до якого наречена вже вишила милому сорочку і пошивки на подушки, чому Де¬м’ян був безмежно радий. Не всі його товариші похвально відносилися до цього, а Люба навіть покритикувала його за націоналізм, хоч у його жилах текла українська кров по матері — полтавці і польська по батькові — поляку. На відміну від Йосипа, він був однолюбом і не зраджував своїй Марії до самої смерті, тому й погодився з усіма її проханнями відносно весілля. Вже в четвер пекли коровай; у п’ятницю молодий з хлопцями ходили з ліскою (букет з паперових квітів) до молодої, де вже їх чекала молода з подружками, приготувавши для зустрічі сулію з виноградним вином, якого було вдосталь; в суботу гуляли і в молодого і в молодої, а в неділю з сільської ради, де їх привітав товариш Сидоренко, пішли до молодої, де жінки уже співали молодим пісні — побажання: «Дай, Боже, здоров’я синам і дочкам, і Україну любити, як рідну неньку, і не забувати її», гості запивали кожне побажання вином. Захмеліла Люба думала про свою долю: «Ні, цим шляхом я не піду, заміжжя мені ні до чого, боротимусь за нову владу і невідомий комунізм». «Невже я подібний до тих чаєнят, що при дорозі, про яких співали за столом і з яких козаки зварили юшку,» — думав Йосип за столом на почесному місці. П’яні ж гості співали: «...пий, мила, не біда, буде ціла череда. А я хлопців не любила, бо й була молода...» Хтось тверезіший заспівав: «Хай цвіте червона калина...» з побажанням, «...щоб згинули наші воріженьки на вічні віки». А в цей час сестри Марія Чопок і Палажка (Поліна) Рудь несли на драбині в кучугури хоронити замотаного в рядно підібраного на дорозі мерця, бо чоловіків не було дома, працювали в колгоспі, не всі ж гуляли на весіллі.
«Покаймося, люди, бо горе нам буде, Як Бог нас судити прийде». (Псалом)
До 60-річчя голоду — геноциду в Україні в Гладківці членами Асоціації дослідників голодів в Україні поставлений пам’ятний знак — Хрест, хоч не на похованнях жертв голоду 1932-1933 рр., а в церковнім дворі. В селі ж Таврійське поставити хрест не дозволив сільський голова п. Шевченко, заявивши при цьому: «Я нікому хрестів не ставив і ставити не буду. Ніякого голоду в нас не було». Йому відгукувався Олексій Кравець — голова сільської ради села Гладківка — заявляючи, що ніякого голоду не було і ніхто від нього не вмирав. А як же бути зі спогадами свідків і учасників трагедії?
Про це хтось подумав? Так, подумав. Шкільний історик села Таврійське Петро Степанович Павлюк разом із учнівським колективом зібрав спогади живих ще тоді свідків та учасників цієї трагедії, які стали основою фільму про голодомор на Херсонщині 1932-1933 років, приурочений 60-тим роковинам сумнозвісного геноциду. Спогади живих ще тоді свідків і учасників цієї трагедії та учнівські реферати на цю тему зберігаються в організованому П.С.Павлюком шкільному музеї. Підтвердженням правдивості наведених в учнівських рефератах спогадів є матеріали прокуратури про реабілітацію засуджених в ці роки, тобто роки колективізації. Наприклад, Бугаєн¬ко Максим Кіндратович з колгоспу ім. Ворошилова села Келегеї був на один рік ув’язнений в 1929 році за невиконання якраз цього державного зобов’язання, а Бондаренко Йосип Ілліч, за те, що не був донощиком, отримав один рік і шість місяців. Верлатий Яків Петрович, уродженець села Келегеї, проживаючи в селі Краснознам’янка Голопристанського району, у 1932 році був розкуркулений і засуджений до 10 років концтаборів, з яких зумів втекти. Але ця втеча не принесла щастя: 1937 року був знову заарештований разом з сином Верлатим Петром Яковичем, якого звинуватили в знущанні над портретом Сталіна і рішенням трійки УНКВС по Одеській області 17 жовтня 1937 їх обох: батька і сина — розстріляли в Одесі. Судили не тільки за збиткування над портретами Сталіна, але й за «оббріхування керівників партії». Житель села Долматівка Голопристанського району Хижняк Антон Климович за «оббріхування» якогось начальника отримав від судової трійки при УНКВС по Миколаївській області 8 років ВТТ у грудні 1937 — новорічний подарунок від радянської влади. Але й це ще не все, особливо пильнували людей з освітою вищою, тобто вищою, ніж у партійних керівників району, бо освічені люди вважалися потенційними учасниками антирадянських організацій, як це сталося з жителем радгоспу «Циммервальд» Голопристанського району Хоружим Георгієм Федоровичем, якого судова трійка засудила до розстрілу. «Жили ми в Скадовську, — розказує БІЛА Ганна Архипівна. — Мені було 6 років, коли почався голод. Мама і батько працювали на технічному заводі. Ми були дома з братами цілий день, їли суп з лободи. Принесе мама іноді жменьку зерна — і ми були раді. Господарство у нас було маленьке: кінь і деяка худобина. Ті, що розкуркулювали, все забрали і вигнали з хати. Залишились ми голі й босі.» (Найден Іра, 11 клас). «Я добре пам’ятаю той страшний рік, — ділиться своїми думками ВОЛОШИНА Катерина Василівна, у минулому — вчителька місцевої школи. — Адже тоді мені було 11 років. Я бачила, як батькам тяжко було прогодувати всю сім’ю. День у день вони працювали, а одержували мізерну плату. Жили ми тоді в селі Михайлівці Скадовського району. В сім’ї було п’ятеро дітей. Зима 1932 року видалась холодною, безсніжною, весна — сухою, вітряною. Влітку стояла спека, дощів не було, хліб весь вигорів. З області прийшла вказівка: зібрати стільки-то хліба (зерна), і місцева влада почала діяти, її представники ходили із двору в двір і відбирали все надбане важкою працею зерно. У нас взяти було нічого, тому що все зароблене батьками враз проїдалось. Жили ми бідно. Здобували їжу, хто як міг: їли собак, кішок, діставали із бавовни зерно, сушили його, мололи і пекли щось на вигляд коржів. Зривали з акації цвіт і теж сушили. З Первомайська привозили макуху. У лісі викопували козельці, варили їх, пекли, сушили. На полях виловлювали ховрахів. Голова колгоспу виділяв для цього підводу з водою. Одного разу в кагатику, за городом, ми знайшли хлібину. Яка то була радість! Мама її розпарила в воді і давала нам по маленькому шматочку. Голод був сильний!» (Записав Анатолій Лавренчук, 11-А клас) Минуло більше 60 років з того часу, коли по Україні пройшла смертельна хвиля голоду. Але в нашій пам’яті ці сторінки історії будуть жити завжди. Все нові і нові факти з’являються про ці роки. Через 70 років ці події вивчаються на семінарах вчителями історії та права. У листопаді 2002 року учителька історії Таврійської ЗОШ Л.В.Тебенько разом з учнями 11 класу провела показовий семінар-практикум на тему «70 років голодомору в Україні» для вчителів історії Голопристанського району, про що сповістив читачам газети «Голопристанський вісник» журналіст О.Григоркін.
“Боже, чи знайдеться край, так зрабований, як Україна? Прокиньмось від рабства, знедолені діти...” П. Грабовський
75 років тому назад по Україні пройшла смертельна хвиля голоду. Події 1932-1933 рр. і нині хвилює великі маси людських сердець. Це трагедія нашого народу. У нашій пам’яті ці сторінки історії будуть жити завжди, оскільки все нові і нові факти з’являються про ці роки. У нашому рідному краї, селі Гладківка (до 1946 року — Келегеї — з кримсько¬татарської — «сипучі піски», що відповідає дійсності) є теж немало інформації про цю подію, яка нанесла великої шкоди дідам і прадідам. Всі з сумом згадують її. Наприкінці 20-х рр. XX ст. в Келегеях колективізацією чи новим, як деякі її називали, займалися сільські активісти і члени сільського ревкому: Шатровський Дем’ян Дем’янович і Яструб Юхим Свиридович (жив на розі Широкої вулиці і провулку в кучугури до місцевого цвинтаря, на якому в 1932-1933 роках ховали померлих від голоду людей, бо легко було викопати в піску яму), організували першу артіль — у народі названу “Яструбовим гніздом” — основу майбутнього колгоспу ім. Ворошилова, до якого в 1952 році приєднали хутір Великий Клин. У Келегеях організували чотири колгоспи. Порівняно з колгоспами ім. Фрунзе, Сталіна і Будьонного колгосп ім. Ворошилова був найбільшим і найбагатшим за рахунок вирощеної городини. На ревкомі вирішили, що головою колгоспу ім. Ворошилова буде Дем’ян Шатровський, а Юхим Яструб — завідуючим поштовим відділенням, як державною установою. Знищення заможних селян в кінці 1929 року під гаслом боротьби з куркульством і його ліквідацією призвело до так званого куркульського повстання 1930 року в селі. До речі, це було й не повстання, а жіночий бунт. З 1 листопада 1930 р. спільною постановою ЦВК і СНК СРСР надавалося право місцевій владі самим вживати відповідні заходи до цих людей. Чим Йосип Сидоренко (молодий партійний активіст) і Любов Тонка (комсомольський ватажок) скористалися. Про можливі наслідки цього бунту жінкам пояснила комсомольський ватажок Тонка Любов Сергіївна: «Що ви робите? Вас же всіх пересаджають по тюрмах, пожалій¬те дітей своїх». І ці слова її невдовзі підтвердилися новими арештами. Так, Власенко Микита Кузьмич був засуджений і відправлений у Північний край на 3 роки, де через рік і помер. Качан Михайло Ларіонович за участь в куркульському повстанні 1930 року і невиконання ним планів державних хлібозаготівель 1932 року трійкою УНКВС по Миколаївській області був засуджений до 10 років ВТТ. А Качан Федір Михайлович, не витримавши тортур, повісився в камері райвідділу Д11У. Щепак Петро Терентійович помер в таборі. Більшість арештованих були відправлені на будівництво заводів Півночі та Сибіру, звідки вони, як правило, тікали. — Якось розговорилися ми вдома про всі ці голодомори, — говорить вчителька Гладківської школи Любов КУР’ЯНІНОВА, — а бабуся Наталка і розповіла нам один випадок з тих часів. Забрали в колгосп все, що можна було забрати в господі: корів, коней зігнали в один хлів. Кормів не було, здихали вони, як і ми. І що дивно, я й до сьогоднішнього дня не розумію, для чого коням відрізали хвости і гриви. Ходили вони, як тюремники, пострижені. Ото одного разу на дорозі до ферми лежить вже захолола коняка, а в неї в зубах записка (передати точні¬сінько не можу, забула трохи): У колгоспі я була. Хвіст і гриву я здала. А побувши в СОЗі, Здохла при дорозі. І привітання тоді були свої. Бувало, здибаємося на дорозі і вітаємо один одного: “Даром робиш — правду кажеш”. Так думали колгоспники, а ревкомівці — по-іншому. У них були свої, політичні, анекдоти і розповідалися в ревкомі між собою. Одним з них був про єврея Кагановича — головного організатора і виконавця українського геноциду. Звернувся він якось до рабина “В моєму кабінеті появилися миші. Що робити?” Рабин відповів: «Треба написати ТУТ КОЛГОСП — тоді половина мишей здохне з голоду, а друга — втече геть.» Для рятування колгоспів від повного розвалу січневий пленум ВКП(б) 1933 року ухвалив постанову про організацію політвідділів при МТС і радгоспах. «У колгоспі ім. Сталіна за виконану норму давали фунт (біля 400 гр.) хліба, — згадує Віра ДУБИНА. — Нас, підлітків, заставляли копати плантажні ями під виноград. Цілий день в полі, у животі бурчить, їсти хочеться, а лопата така тяжка, ледве тримаєш в руках. У голові тільки одна думка — щоб то з’їсти. Нахилилася я над ямою і не зогляділася, як полетіла в неї. Зомліла. Відвезли мене до лікарні в село. Подивився на мене лікар Винников, налив мені мисочку супу. Я, як голодне собача, проковтнула той суп, дивлюся на нього — може ще дасть. «Ні, досить, — каже, — а то не вмерла з голоду, то помреш від їжі». Боже мій, думаю, дві ложки баланди — багато, але мовчу. Та й що казати? Спасибі йому, вилікував він мене. Тижнів два пролежала, а потім знову пішла в поле. «У колгоспі ім. Будьонного працювали дорослі і діти. За роботу давали 100 грамів хліба і 100 гр. макухи. Хоч ту чорну, глевку масу і не можна було назвати хлібом, та все ж від голоду спасала, — розповідає Марія Андріївна РЕМЕННА. — У голодний 1933 рік мені було 12 років. В сім’ї було семеро дітей. Хліб забрали увесь. Мама закопала під піч трохи зерна, адже треба було якось жити. Одного ранку прийшли якісь люди і забрали все до зернини. Люди збирали кропиву, цвіт бересту, лободу, але щоб вижити, цього не доставало. Були випадки, коли батьки їли своїх дітей, а діти — своїх старих батьків. Пам’ятаю, як одного разу, йдучи до школи, мене покликала до хати якась жінка. Не розумію, як я, знесилена, зуміла вирватися і втекти від неї. Її страшні очі ще довго переслідували мене у сні. Мій тато помер у ці страшні роки, бо все, що заробляв, віддавав нам — дітям. Восени як почалися жнива, люди почали ходити по колоски, за які судили. У лісі збирали гриби, ягоди, сушили з надією на майбутнє. Небагато людей витримали ці випробування, а ті, що вижили, вже ніколи не зможуть викреслити ті роки зі своєї пам’яті». ЖЕЛЄЗНЯК Марія Андріївна розповідає: «...У 1930 році, коли нас розкуркулювали, жили ми на Збуро-Келегейських хуторах. Приїхали вночі, батька арештували, а матері сказали, щоб за п’ять хвилин вибралися звідси. Діда били. Потім підігнали підводи, повиносили меблі і все, що було. Качок, гусей, курей порозбирали по своїх домах. Ми ходили жебраками по квартирах. Бідні писалися в комсомол, і теж ходили оббирати інших, бідніших за себе. Навіть там, де дітей багато, забирали все. Одного разу в 30-ти градусний мороз вигнали 15 сімей на вулицю. Не дай, Боже, таке побачити знову». Під розкуркулювання підпадали не тільки заможні селяни, а й всі ті що не хотіли добровільно вступати до колгоспів і числилися на обліку органів державної безпеки (НКВД), як соціально ворожий елемент радянського режиму. Проводилася конфіскація їхнього майна, а самих висилали за межі України, переважно до Сибіру, або далеку північ. Так, два брати Єрохін Тимофій і Єрохін Іван, народжені в Келегеях, але мешканці села Залізний Порт, навіть після припинення справи, через місяць після арешту, були включені до списку вислання на північ. А Власенко Микита Кузьмич, як «соціально небезпечний елемент, що прагнув підірвати міць радянської влади», особливою нарадою при колегії ДПУ УРСР у березні 1930 року засуджений до трьох років вислання у Північний край, де й помер, не діждавшись звільнення. «Працював я в той час, — розповідає про себе Микола ЗАПОРОЖЕЦЬ, — у колгоспі ім. Будьонного, в коморі, де зберігали зерно. Голодні люди приходили до мене і просили по жменьці зерна. Я нікому не відмовляв, але боявся перевірки і для ваги добавляв у зерно піску. Народна трагедія 1932-1933 років — це вина багатьох, в тому числі й тисячі місцевих «активістів». «Головою колгоспу ім. Сталіна в той час був Іван Сокіл, комірником — Шурка Кирильонок, — розповідає Наталія КРАВЕЦЬ. — Розвантажуючи зерно для посіву, кожна з нас старалася взяти хоч жменьку зерна. Комірник це бачив, але мовчав. Просив: «Дівчата, ви тільки активіс¬там не попадіться». Крізь сльози усміхнувшись розповідає Палажка (тепер її звуть Поліна) РУДЬ: «Приходить до мене одного разу кавалер, молоді ж були, а я не можу підвестись. «Що з тобою?» — питає. «Голодна, їсти хочу, — кажу. — Напевно, прийдеться здихати». Подивився хлопець і пішов додому. Не знаю, як все було, але відро картоплі він приніс». «Навчи мене в недолі сльози втерти. Навчи — в любові жити й вмерти.» (церковна пісня «Люблю Тебе») Партійним завданням Йосипа було не тільки знищення приватної власності і створення колгоспів, але й передача цих колгоспів державі, тобто партії у довічну власність. А головне — знищення українців як самостійної нації і виховання в них почуття радянської людини. Можливий спротив українців карався їх цілковитим винищенням. А як знищити цілий народ? Дуже просто — виморити голодом. Тим паче, є причина — поголовне невдоволення селян не тільки колективізацією, але й радянською владою в цілому. Щоб примусити селянина поважати радянську владу і її керівників більшовики застосували позичку. З її допомогою забрали у селян весь урожай зернових, створивши тим самим штучний голод — Геноцид. Після куркульського повстання 1930 року ревком замінили сільською радою і її головою стає Йосип Сидоренко, комсомольським ватажком — 19 річна Тонка Любов Сергіївна. Йосип Давидович чомусь називає її дочкою, хоч вона і не зовсім усвідомлює чому. Вірила товаришам — комуністам, з молодецьким запалом виконувала їх вказівки про розкуркулення. «Завтра йдемо розкуркулювати одноосібників і заготовляти хліб для держави», — говорить Йосип Любі і активу сільської ради. «Віра і Марія Краснощок підуть до Поліни Рудь і її батька в колгосп ім. Сталіна. А ти, дочко, разом з Климентом і Миколою Шапраном підеш до Булюка Григорія і старого Шевченка з колгоспу ім. Ворошилова». «Трудилися сестри-активістки разом з бригадою до поту, але нічого не знайшли, — згадує Поліна Рудь, — бо нічого й не було, то забрали ступу і розбили її в дворі на пеньку. А в цей час батька в сільській раді перевиховував місцевий активіст Юрій Форощук. «Я виб’ю з вас дурь, — кричить, як навіжений. — Покажу вам як саботувати радянську владу. Відкривай рота», — горланить і тикає наганом. Безграмотний був дурень, але з наганом і при владі. Люба разом з Клименком прийшли до Булюків, сім’я ж бо велика, підмели все до зернини. Мати непритомніючи кричала: «Це ж для дітей». Тоді Клименко наставив револьвер і загнав її під піч. «А я, — згадує син Дмитро, — злякавшись, не знаю як, вихопив цей револьвер і тікати. Бачу, що доженуть, а тут трапився колодязь — «журавель», я й жбурнув його туди». «По дорозі до Шевченка нас зустрів його син Григорій, — згадує Любов Сергіївна, — попереджає: «Не скажу, що мама в горщиках заховала в печі». І сміх, і гріх. «Куди будемо дівати конфіскований хліб? — запитує Люба в Йосипа. — Ми ж його в дітей забрали.» «І дійсно, куди, для чого ми його забираємо, у могилу ж з собою ще ніхто нічого не взяв, то для чого я це роблю? — думав Йосип. — Куди, куди, голодним робітникам в місто — він щиро вірив в це, хоч в дійсності цей забраний в людей хліб гноїли в невідповідних зерносховищах, або як «лишки СРСР» вивозили до країн Європи за дешевими цінами, вносячи цим хаос в їх економіку та маскуючи масовий голод в Україні, відповів не так комсомольському ватажку, як самому собі — українцю». Боже, він вперше згадав, що українець, а не радянський державний гвинтик. Що робити? Як жити? І покинути не можна, і далі так робити не можу. Поїду відсіль, може, все забудеться. Після довірливої розмови з секретарем Голопристанського райкому партії з’явилася надія для переводу його на іншу роботу в районі. Невдовзі Сидоренко був призначений директором МТС в с. Бехтери. Але його допитливість та сумніви завжди були йому на перешкоді, особливо щодо розрахунків колгоспів з МТС, які змушені були віддавати 20% урожаю зерна, згідно постанови РНК СРСР від 5 лютого 1933 року “Про зразкову умову МТС з колгоспами”. Ці сумніви й посадили його в березні 1938 року на лаву підсудних. І якщо Йосип розчаровувався в деяких партійних рі¬шен¬нях, то Шатровський і Тонка свято вірили в них і ви¬конували. Люба навіть заміж не виходила — всю себе від¬давала роботі, вірила старшим товаришам-комуністам у необхідність розкуркулення. Дем’ян перший відгукнувся на партійний заклик «Комуністи, на захист Вітчизни» і доб¬ровільно відправився на Фінську війну, після якої була Дру¬га Світова війна, де він й загинув у 1942 році в чині політ¬рука. Тонка ж Любов Сергіївна, також була на фронті, але не тільки залишилася живою, а й знайшла собі чоловіка — військового моряка Роменського Якова Івановича, вагітною приїхала додому. Після закінчення служби Яків Іванович приїхав в Келегеї до дружини, яка народила йому спочатку дочку, а потім чотирьох синів, як кажуть в селі, з початку няньку, а потім ляльку. Вона дожила до повної руйнації радянської влади з її атрибутами: колгоспами, омріяним комунізмом і зміненою ними природою, бо протягом трьох днів, 19-22 серпня 2007 року, згоріло більше 4000 гектар лісу. Тобто все, що робили комуністи без Божого благословення, зникло, є надія, що зникнуть і вони самі. «Бо, — згадує Кича Сергій Костянтинович з колгоспу ім. Будьонного — це диявольське плем’я забирало в колгосп все, людям не лишали нічого. Люди від голоду пухли. Копали коріння рогози, мололи і пекли з нього хліб і варили кашу. Кучугури були всі перериті. Бувало, йдеш по ті козельці і падаєш, бо немає більше сил, а навкруги дивитись страшно. Йде маленьке дитя, присіло під деревом, або просто посеред дороги, і вже не встає. У кучугурах навіть і помирали. Хто зміг хоч трохи приховати хліба, — якось ще трималися, але потім ходила комісія, яка жорстоко наказувала, знайшовши десь хліб. Сумно згадувати, але ж це наша історія, і ми повинні її пам’ятати», — говорить на закінчення старий чоловік. Похоронив Сергій Костянтинович у 1933 році свою маму Галину Тимофіївну, брата Олексія і сестру Олександру. Про свої поневіряння він розповів у короткометражному телефільмі Херсонського телерадіокомітету. У 1946 році с. Келегеї було перейменовано в с. Гладків¬ка (хоча ні в якому архіві ніяких документів стосовно Гладкова немає), на території якої було два колгоспи: ім. Сталіна (колгосп ім. Фрунзе об’єднався з колгоспом ім. Сталіна) і Ворошилова. Але в 1956 році, після XX з’їзду комуністичної партії і розвінчання культу Сталіна і пар¬тійн¬ого керівництва, комуністична партія, як маріонетка, замінила імена недавніх своїх кумирів на нові. Тому в цьому ж році обидва колгоспи об’єднали в один ім. XX партз’їзду, а в 1969 р. — радгосп ім. Гагаріна. Колгосп ім. Будьонного став основою радгоспу ім. Покришева. Тому в 1994 р. село Гладківку місцеві комуністичні керівники радгоспів розділили навпіл, подібно удільним князівствам: одне, зліва, — Гладківка, і друге, справа від чумацького шляху — Таврійське. Так із одного села зробили два — кожне зі своєю сільською місцевою владою, тобто персональною радою, не так, як наші діди жили з одним старостою. Люди жартують, що потрібна ще одна рада для контролю за роботою обох рад. Розділення села мало деякі переваги, а саме: «2003 року Божого серпня місяця 17 дня» в селі Таврійське була заснована україн¬ська церква Київського патріархату і закладений перший камінь в її фундамент. До 60 річчя голоду-геноциду в Україні — в Гладківці членами Асоціації дослідників голодів в Україні поставлений пам’ятний знак — Хрест, хоч не на похованнях жертв голоду 1932-1933 рр., а в церковнім дворі.
ВІЧНИЙ Дмитро Михайлович, народився 18.09.1914 року Голодомор у 1932-1933 роках був. Він був жорстокий, люди помирали на вулицях, на базарах, у школах. На уроці математики у мене помер учень 3-го класу Ястребов Павлік у селі Гладківка, де я учителював. Це був період суцільної колективізації, колгоспи організували, але хліба працюючим у колгоспі не давали ні кілограма. Люди їли козельці (рослина, у якої корінь товстий, його сушили і пекли коржики). А ще сушили пасльон. У селі Гладковка бувало так, що викопають на цвинтарі яму для покійника, і не встигли його принести, а там уже лежать 2-3 трупи. Люди не мали сил копати ям для своїх родичів. Деякі сім’ї їли собак і котів. Восени 1933 року у магазинах з’явився хліб, давали на їдока 200 грамів на добу. А в школі почали варити суп для учнів, давали по тарілці, але без хліба. На той час і це було добре. У місті Херсоні в магазинах можна було купити хліб за різні цінності: сережки, натільні хрестики. Люди, які це мали, із села їздили на пароплаві, а взимку ходили по льоду до міста купувати хліб. У 1934 році у колгоспі почали давати по 2 кг зерна на один трудодень, стало людям жити набагато краще. Люди масово вступали до колгоспів. Так закінчився голодомор. (Зі слів Вічного Дмитра Михайловича записав учень 10 класу Скомський Вадим 22.03.2001 року) ВЛАСЕНКО Володимир Іванович Я добре пам’ятаю, як у мого батька забрали в колгосп коня, воза, плуга, хліб. Забирали ті, що заганяли людей в колгосп. Лишилося нас шестеро: 5 братів і сестра, яку ми дуже любили. Мій батько робив у радгоспі «1 Мая», хоч і жив в Клинах Малих. Він там копав силосні ями за 400 грамів ячмінного хліба. Ми були ще малі, ходили з мамою по степах: віяли полову, щоб назбирати хоч баночку зерна. Мої брати і сестра померли ще малими, не витримали цих мук. Померли також і мої батьки, і дід. Батько був ще молодий, 37 років, а дід вже старий.
ЛУБ’ЯНА Євдокія Дмитрівна Ми були ще малими, як забрали батька і більше він не повернувся додому. Мама тоді дуже плакала, її били, забрали зерно, курей, корову, теля. В селі нас почали всі зневажати. Нам було дуже важко. Залишилась мама одна, а на руках у неї — четверо дітей. Не було чого їсти. Моя маленька сестричка почала пухнути з голоду, хоч ми їй давали їсти корінці, варили лободу. Згодом вона вмерла, її не було кому поховати. Мати була дуже слаба, ніхто навіть не вирив ями. Через деякий час померла і мати. Нас вигнали з хати. Залишилася я, моя сестра і брат. Ми бродили по фермах, виїдали помиї в свиней, їли різні корінці, солому. Потім помер братик, а згодом і сестричка. Я залишилася сама... — і бабуся розплакалася. — Хочеться, щоб такого лиха більше ніколи не було. Адже це дуже страшно, коли люди звіріють, у них нічого святого не лишається. Нехай людство ніколи не знає такого горя.
