Слово пошуковцю:
Розповідь очевидця Кича Сергія Костянтиновича.
15 років було у той страшний 1933 рік Кича Сергію Костянтиновичу, який проживав у нашому селі. Рік 1933 видався врожайним, але все зерно у нас забрали. До кожної хати заходили люди і записували, хто скільки чого посіяв. Після закінчення збирання врожаю почалось творитися щось страшне. Забирали останнє, не звертаючи уваги на людські сльози і прокльони. Мізерні запаси закінчувались, люди не доїдали, починали хворіти. А хто встиг хоч трохи приховати, якось трималися. А селом ходили люди, які жорстоко карали, знайшовши десь хліб.
Йде бувало дитятко, сяде під деревом і не встає, підійдеш до нього, а воно — мертве. Люди їли козельці, усяку траву, та цього звичайно не вистачало.
Так все і було. Багато людей не вижило, залишившись у 1933 році назавжди, так і не зрозумівши причин своєї смерті: хліба було багато, а люди тисячами вмирали з голоду».
Слово літературознавцю:
Стражденна мати.
Скорботна мати ішла поволі,
Туди, де зріло колосся в полі!
Несла на грудях дитя, мов птаху,
Не стало сили, лягла край шляху.
Мов стебла, руки син простягає,
І хліба в мами все благає.
Але благання свого пташеняти
Уже не чує стражденна мати.
Згасала тихо біля дитяти.
Проснися, нене, проснися, нене!
Дозріло жито твоє зелене.
Голодомори, голодомори,
Все до зернини взяли з комори.
Взяли з комори все до зернини,
Все до зернини в неньки, дитини.
В неньки й дитини із України
(В. Забаштанський)
Слово пошуковцю:
Розповідь Наумової Віри Яківни. Під час голодомору Віра Яківна проживала в селі Келегеї. У 1933 році їй було 15 років. Працювала вона у колгоспі і пам’ятає, як тяжко проходили роки голодомору у нашому селі.
Навколо був голод і холод. Літом люди могли ще перебитися лободою, козельцем, а зимою зовсім не було чого їсти. Деколи терли кормовий буряк і разом із ячмінною крупою варили круту кашу — це була святкова страва на Великдень. Ця каша була гірша, ніж зараз дають свиням.
На роботу ходили голодні і задаром. У крамниці, що була біля старої школи, видавали тільки робочим по 200 г хліба. Покладеш його за пазуху, поки дійдеш на роботу, то по крихті хліб з’їси і не дотерпиш до обіду, поки нам зварять кандьор. Кандьор варили з води і пшона, де його не було видно.
Голод робили самі собі люди: один в одного відкрито забирали запаси. Клименко Надія Василівна, Яструб Степан Андрійович, Яструб Сафрон Сойойович та інші, ходили по хатах із щупами і трусили всі торбинки, відбирали все: їжу, одяг, залишали людей голодними. Хто робив у колгоспі, той як-небудь і зміг вижити у цей рік, а хто сидів дома, той пухнув з голоду і вмирав. Деякі люди ходили і шукали їжу, щоб прожити, та в дорозі гинули, вмирали; за них ніхто не турбувався, вони нікому не були потрібні.

Слово пошуковцю:
Спогади очевидиці Волопійної Катерини Василівни: «Я добре пам’ятаю той страшний рік. Адже тоді мені було 11 років. Я бачила, як тяжко батькам прогодувати всю сім’ю. День у день вони працювали, а одержували дуже мізерну платню. Жили ми тоді в селі Михайлівка Скадовського району. У сім’ї було п’ятеро дітей. Зима 1932 року видалася холодна і безсніжна. Весна — суха і вітряна. Влітку стояла спека, дощів не було. Хліб весь вигорів. З області прийшла вказівка зібрати стільки-то зерна і місцева влада почала діяти, її представники ходили із двору в двір і відбирали все надбане важкою працею зерно. У нашій оселі взяти було нічого, тому що все зароблене батьками враз проїдалося. Жили ми бідно. Коли весною посіяли залишки зерна, то їсти зовсім стало нічого. Здобували їжу хто як міг. Люди їли собак, кішок, діставали із нір бабаків зерно і сушили його, потім мололи і пекли. Зривали із акації цвіт і теж сушили, варили, споживали сиру. З Первомайська привозили макуху, її також їли. У лісі викопували козельці. Скільки страв готували з них: і варили, і пекли, і сушили. Голова колгоспу виділяв підводу з водою і їздили по полях, вимиваючи ховраків, потім їх також споживали. На цьому і жили».

Слово літературознавцю:
Голод.
Хоч би світало... мамо, хліба!
Підвівся батько — замовчи!
Коло вогню в вагоні збились
І мруть голодні втікачі.
І дим їм очі виїдає,
Мороз проходить аж в кістки.
А за вагоном крик і гомін,
Обмін, торгівля і свистки.
В лахмітті, в скорбі, у болячках
Зігнулась мати. В щось дитя
Уткнула, та й все: нумо спати -
Навік заснуло б ти ... життя!
Прийшла сюди, а голод з нами,
Й нема людей поміж людей.
Ти чув! ... Недавно десь тут жінка
Зварила двох своїх дітей...
Одскочив батько: — Божевільна!
Мовчи! Мовчи! Для чого це? -
Схопилась мати й закричала,
А батько плюнув їй в лице.
(П.Тичина)

Вчитель:
— І, нарешті, ще один свідок, цього разу досить незвичний, бо нашим очевидцем виступає увесь народ, а точніше — улюблені з давніх давен твори: приказки, прислів’я, загадки, анекдоти — приклади усної народної творчості, в яких відображена правда життя.
Слово збирачу фольклору:
— Безперечно, що така важлива і водночас жахлива подія, як Голодомор 1933 року, не могла не знайти свого відображення у народній творчості. І хоч за складання подібних форм творів та й навіть за їх цитування у колі знайомих можна було заплатити життям, це не могло зупинити майстрів влучного слова. Ми перечитали багато книжок, у яких вміщені приказки, прислів’я, загадки тощо і вибрали з них тільки ті, які стосуються нашої невеселої теми. Отже, народний «сміх крізь сльози».
Найпоширенішим видом усної народної творчості є приказки і прислів’я. Вони, мов висновки — вироки, дають оцінку подіям і явищам. Як, наприклад, оці, народжені на початку 1930-х:
Бог карав холодом, а Сталін нищить голодом.
Серп і молот несуть смерть і голод.
Кремлівська звізда забрала й квочку з гнізда.
Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні.
Нема хліба, нема солі, а до того іще й голі.
Нема хліба, нема сала, бо радвлада все забрала.
Одним з улюблених народом видів усної народної творчості є загадки. Про популярність загадок в Україні зауважували ще І.Котляревський та М.Гоголь, бо в них знаходять своє відображення стосунки між людьми, їх поведінка, побут, суспільні явища. Ось лише деякі з них, що стосуються нашої теми:
1. Чому в Радянському Союзі нема повені, а лише суцільні засухи?
— Тому, що все населення країни в рот набрало води.
2. Яка споруда у вашому населеному пункті найвища?
— Будинок НКВС, бо з нього видно і Сибір, і Соловки.
Ще один вид усної народної творчості — анекдоти. Анекдот — це коротке дотепне оповідання про подію, випадок, обставини життя. За радянських часів анекдот став могутньою зброєю народу з комуністичною ідеологією, радянською системою та породженим нею жорстоким насильством.
1. Зустрілися два товариша, які давно не бачилися, і один питає другого:
Як життя?
— Та, як в автобусі: половина сидить, а половина трясеться.
2. Міністр харчування виступає на зборах:
— І чого в нас тільки немає: масла — немає, цукру — немає, м’яса — немає, хліба — немає.
3. Колгоспник тягне із стріхи своєї хати солому і їсть. Це бачить голова сільради і обурено кричить:
— А що ти, дурню, будеш взимку їсти? Влітку всі розумні траву їдять.
4. Зустрілися у 1933 році два знайомих:
— Як живете?
— Як Ленін в Мавзолеї: і їсти нічого не дають, і не закопують.
І хоч з жорстоких часів Голодомору минуло вже майже 70 років, а влучні народні оповідки і досі живі, їх «живучість» зумовлюється стисло й образно висловленою правдою, відсутністю підлабузництва і фальші. Завдяки цьому зразки усної народної творчості стрімко поширювалися серед народу, заслуговуючи на істинну, незрадливу любов. А ми з вами можемо вважати усну народну творчість періоду колективізації та голодомору документальним свідченням народу про ті часи.
Слово літературознавцю:
Панахида з померлими з голоду.
Мамо, мамо, скоро помру,
Не рятуйте мене, не треба,
Не ріжте ні брата, ні сестру,
Бо не впустить нас
Бозя до неба!
А як серце моє навіки засне,
Не вбивайтеся з горя, нене.
Покладіть біля вишні в садочку мене
І лягайте самі коло мене.
Забринить понад нами бджола золота,
А та вишня весняної ночі
Накриватиме цвітом наді чола й уста
І росою вмиватиме очі.
(Д.Павличко)
Вчитель:
— Що ж, ми вислухали очевидців — дивом вцілілих свідків страшних місяців та невмирущу народну творчість. А чи можуть підтвердити ці свідчення документальні джерела, без яких ні одне твердження не приймається на віру?
Слово документознавцю:
— Так, документи підтверджують це. Ми опрацювали такі фундаментальні праці з цього питання, як «Чорна книга України» та «Колективізація і голодомор на Україні». І там знайшли такі докази. Плани здачі зерна державі були більшими, ніж реальний урожай. Ще у вересні 1932 року державна верхівка приймає холоднокровне рішення: вийти з кризи шляхом конфіскації запасів зерна у хліборобів.
Витяг з протоколу засідання Політбюро № 90 від 8.IX.1932 р.:
«5. Запропонувати обкомам в колгоспах, які недовиконали план, негайно перетворити залишену частину насіннєвого фонду на хлібозаготівлі.
7. По відношенню до колгоспів, що вже виконали план хлібозаготівель, але не погасили боргу по займу, запропонувати обкомам приймати міри до її негайного стягнення».
За кілька місяців надзвичайні комісії під керівництвом найближчих помічників Сталіна — Кагановича й Молотова викачали з українських сіл всі фонди — продовольчий, фуражний, насінний. Представники місцевої влади не відставали від них, відбираючи у колгоспників все до зернини. Це була не хлібоздача, а справжній розбій.
З протоколу № 96 засідання Політбюро ЦК КП(б)У з участю Л.Кагановича від 29.12.1932 р.: «ЦК КП(б)У пропонує по відношенню до колгоспів, що не виконали плану хлібозаготівель, негайно на протязі 5-6 днів вивезти усі фонди, в тому числі так звані «насіннєві» на виконання плану хлібозаготівель. Всяку затримку у вивозі цих фондів розглядати ЦК як саботування з боку районного керівництва і приймати відповідні заходи».
Наївно вважати жахливий стан у деяких селах ініціативою місцевих влад, про які начебто «наверху» нічого невідомо, люди писали листи та скарги до ЦК у Київ та Москву.
Ось деякі з них:
«Шановний тов. Сталін, чи є закон Радянської Влади, щоб селянство сиділо голодне, так як ми колгоспники, не маємо уже з 01.01.32 р. у своєму колгоспі ні фунта хліба... поголовний голод серед народу. Постає питання: як ми можемо будувати соціалістичне народне господарства, коли ми приречені на голодну смерть... питаємо, за що ми воювали, за те, щоб сидіти голодними, щоб бачити, як вмирають діти голодними, щоб бачити, як вмирають діти в корчах з голоду?» (Колгоспники з с. Горби під Кременчугом);
«Тов. Сталін, будьте так добрі, дайте відповідь — чому в колгоспах колгоспники пухнуть з голоду та їдять дохлу конину...» (Лист Сталіну від Бойко з Голубівського рудника);
«...Пише цього листа не одна особа, а декілька, та тільки не всі осмілюються написати правду... Потрібні негайні заходи... Справа в тому, що в колгоспі люди працювати не бажають, люди, діти, старі голодні, худоба гине, люди стали злі. Радянську владу заклинають, ніхто їй нічого не віре...» (Без підпису до Всеукраїнського старости Г.Петровського).
Слово документознавцю:
У відповідь на тисячі скарг голодних і обездолених вийшла постанова ЦВК та РНК СРСР про застосування розстрілу та 10-річного ув’язнення за розкладання колгоспного майна (так званий «Закон про п’ять колосків»):
«Применять в качестве судебной репрессии за хищение (воровство) колхозного й кооперативного имущества высшую меру социальной защиты — расстрел с конфискацией всего имущества и заменой при смягчающих обстоятельствах лишением свободы на срок не ниже 10 лет с конфискацией всего имущества».
Приблизно в цей же час на січневому (1933) Пленумі ЦК ВКП(б) Сталін, підводячи підсумки 1 п’ятирічки, заявив: «Ми, безперечно досягли того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується з року в рік. У цьому можуть сумніватися хіба що тільки запеклі вороги Радянської влади». А 19 лютого, на 1-му з’їзді колгоспників-ударників «Вождь» доповнив сам себе: «Ми добилися того, що увійшовши в колгоспи і користуючись кращою землею, і кращими знаряддями виробництва, мільйонні маси бідняків..., які раніше жили впроголодь, стали тепер... людьми забезпеченими».
І це говорилося в той час, коли голод в Україні набув велетенських розмірів. Намагаючись урятуватись, тисячі селян йшли в міста, де навесні скасували хлібні карточки і можна було купити хліб, чи прагли вибратися за кордони України. Але дороги, що вели до міст, були блоковані, дорогами від села до села блукали сотні родин з дітьми, не сподіваючись, що хтось захистить і дасть притулок.
Та й хто міг захистити селян, порушивши при цьому директиву ЦК ВКП(б) та РНК «В зв’язку з масовим виїздом селян за межі України» від 23.01.1933 р.: «Негайно вжити у кожному районі рішучі заходи до недопущення масового виїзду одноосібників та колгоспників...
4. Вживіть заходи до припинення продажу квитків за межі України селянам і тим, хто не має посвідчення про право виїзду»
А уряд наче затягував на шиї зашморг, приймаючи чергову постанову:
«Припинити зовсім харчування за рахунок продовольчої допомоги працездатних колгоспників чи одноосібників, хоч і тих, які потребують» (31.03.1933).
Щоб приховати правду про голод на Україні, була дана вказівка спростувати свідчення про голод, які з’являлись на Заході, і не допускати ніякої допомоги з боку іноземних держав. Жителі прикордонних з Україною областей Польщі зібрали сотні тон пшениці, але їх затримали на кордоні, не впустили в Україну. Навіть у гітлерівській Німеччині «Товариство допомоги голодуючим німцям СРСР» стало надсилати на Україну посилки та грошові переводи, але політвідділи тих місцевостей, куди вони надходили, нещадно боролася з «фашистською лавочкою по наглій вербовці сил» і конфіскували надходження. Цікаво, що прагнучи спростувати повідомлення про голод у СРСР, радянське керівництво не припиняло імпортувати хліб за кордон. Тільки у 1932 році було вивезено 5,2 млн. тон.
Вчитель:
— Гадаю, що доказів вже досить. Час робити висновки з почутого і знаходити відповіді на наші проблемні питання.
Висновки:
«Голодомор 1933 року був спланований Комуністичною партією та Радянським урядом, який:
а) не знизив темпів хлібозаготівель, незважаючи на несприятливі кліматичні умови та низький урожай;
б) фізично ослабив та знекровив селянство насильницькою колективізацією та розкуркулюванням міцних селян;
в) за ідеологічними гаслами соціалістичної системи не звертав уваги на життя конкретних громадян своєї країни;
г) замовчував реальні масштаби голоду і не зробив ні чого, щоб його запобігти, а, коли голодомор вже розпочався, зменшити кількість жертв шляхом надання допомоги;
д) репресивними заходами знищив усіх, хто осмілився акцентувати увагу на факті голоду;
є) під час жахливої трагедії голодомору не припинив вивозити хліб за кордон замість того, щоб врятувати за допомогою цього хліба власний народ;
ж) приховав від світової спільноти факт голоду на Україні і не прийняв допомоги від країн Заходу...
Отже, ми маємо певне право стверджувати, що Голодомор 1933 року був геноцидом радянського уряду проти власного народу.
— Щодо третього проблемного запитання, то я вважаю, що на цю страшну трагедію український народ був приречений за його небажання відмовитися від права на власність і «добровільно» вступити до сталінських колгоспів. Саме на Україні опір колективізації був чи не наймогутнішим. За це керівництво СРСР і прирекло непокірний народ на голодну смерть.
Слово літературознавцю:
Хато, солом’яна муко!
Свіже розбите вікно...
Хлопчик порізав руку,
Хліба не ївши давно!
Пахло! Як пахло довкола!
Бог один зна лише як.
Дядько, схопивши Миколу:
— Ах ти, злодюга, босяк.
Хліба тобі закортіло!
Ось тобі! — вдарив у дих.
Все у очах потемніло,
Зойкнув лиш раз і затих.
Бив його дядько жорстоко,
Аж задихавсь, сатанів.
Хлопчик розплющив око:
— Хліба ... Я ... їсти хотів.
Пхнув тоді тіло ногою,
Вкрили його лопухи.
Дядько гасав під вербою,
Ніби той привид лихий.
Роки, страшні ті роки,
Спомини й досі снують.
Голоду близяться кроки...
Як нам минуле забути?
(І.Переломов)
Вчитель:
— Кажуть, що смерть однієї людини — це трагедія, а смерть тисяч або мільйонів — це статистика. Жахлива статистика. Світ мав би розколотися надвоє, сонце перестало б світити, земля перевернулася б від того, що було на ній на початку 1930-х. Але світ не розколовся, і ми зі своїми тривогами, сподіваннями, надіями ходимо по безлічі доріг, що пролягли по цій землі. Серед них — дорога Пам’яті. Пізнавши історію своєї країни, ми майже через 70 років знову ступаємо на неї. Тож давайте хоч і з великим спізненням, але все ж таки пом’янемо хвилиною мовчання тих великомучеників, які стали жертвами небаченого в історії людства Голодомору.
(Хвилина мовчання).
— Кажуть, що історії властиво повторюватися. Наше завдання, щоб таких трагедій ніколи більше не було. Коли ми усвідомимо, що було з нами колись, ми зможемо не допустити жахливих повторень у майбутньому, яке будувати нам. Не може бути справедливості та щастя на муках і смерті. І досі ще болить невилікувана рана мільйонних втрат, ще й досі хворобливо запалюється пам’ять тих, що дивом залишилися в живих після того жахливого року. Україна до сих пір змиває кров безвинних жертв, оплакуючи своїх синів і доньок. Дуже багато горя прийшлося винести нашому народові, який, як ніхто інший, заслужив право на велике й безмірне щастя.
(Звучить пісня «Боже, Україну бережи»)
До 75-річчя голодомору 1932-1933 рр. українського народу Верховна Рада України все ж таки наважилася визнати його геноцидом, хоч керівники місцевих комуністів і не задоволені цим: “А мы, вместо того, чтобы провести восстановительные работы по увековечиваню памяти нашего Героя, тратим своё время на поиски материалов к 100-летию со дня рождения предателя Шухевича (!!!), 75-летия голодомора и геноцида украинского народа. ...» — обурюється партійний секретар Голопристанської районної організації КПУ тов. О.С.Продченко в інформаційному партійному бюлетені.
Світлана Морозюк
Федір Морозюк 2007
Гладківка

Використана література:

«Реабілітовані історією» (Херсонська область) Х.2005
«Сільське господарство України» (Л.Лисенко) 1960
«Келегейський мор» (Ф. Морозюк) Х.1995
«Голодний трудодень» (Ф. Морозюк) Х.1998
Газета «Голопристанський вісник» (стор. 5) 7 лютого 2003
«Інформаційний бюлетень» (Голопристанська районна організація КПУ) липень 2007