м. Гола Пристань

Пам’ятний знак жертвам Голодомору 1932-1933 років в Україні в місті Голій Пристані на території Свято-Духівського храму.

ВЕНГЕР Надія Сергіївна, 1912 р.н.
(запис 2008 р. К.Дорошенко, вчитель Голопристанської загальноосвітньої школи №1)

Добре пам’ятаю 33 рік. У цьому році було море хліба, — так його позабирали, повивозили. Були великі податки на все, навіть на дерева, на вікна в хаті, на кожну курку. Забирали, приходили і забирали. 10 дітей, 2 корови — і вже куркуль.
Було безвластя! Забирали силою, виганяли з хат. А коли арештовували, то більше ту людину і не бачили.
Ховали зерно, продукти. Та тільки ті, хто ходив, забирав, знали всі місця, де можна було заховати.
Я не знаю, як їх звали. Заходили в хату, перевертали все догори ногами, нишпорили. Ой, Боже! По сараях, по городу лазили — шукали. Я вже не пам’ятаю, по скільки їх приходило. Підганяли підводу і давай шастать.
Ховали, хто де придумає: в городі закопували, і в полі. Та чи багато заховаєш? В основному, хліб забирали. А ще — худобу, птицю, городину. І з хат виганяли, якщо хата добра.
А в колгоспі, яка там їжа? Ставили паличку за трудодень. Нічого не давали. План вимагали.
Та це страшне! Як зловлять кого у полі — садили. Один колосок — один рік. Нашого сусіда посадили, так ми його більше і не бачили. Не тільки за колоски садили, а і за картоплю, яку збирали в полі.
Ходили люди зі зброєю. Чуть що — стріляють. Заганяли в колгоспи силою. Хочеш не хочеш, а ідеш, а то і без хати залишишся. Та не всі хотіли іти в ці колгоспи.
Ховали своє добро. Та де там — все одно знайдуть. А як заховати корову! Наш дід був зарізав кабана, так посадили діда — бо не можна це було робити.
І вдень приходили, і вночі. Раз прийдуть, тоді другий. А ще садили в хату людину, яка дивилася, що ми їмо. Були нічого люди. У нас сидів дядько, який сказав нашому батькові: “Ви їжте, що хочете, я нікому не скажу”.
А люди ще з осені почали умирати, хто слабший чи хворий. Діткам люди допомагали, кормили, якщо було чим. А так ходили, тинялися. Тоді хто хитріший був, чи при власті, той і не голодував. У кого здоров’я було міцніше та хто зумів щось приховати, якось викрутилися.
Тоді багато людей голодували. У нас рідня була велика, то допомагали один одному. Їли все, що можна було: лободу, кульбабу, гриби, рибу, ягоди.
Багато і померло. Дуже багато. Бувало, що їли людей. На сусідній вулиці один чоловік поїв своїх дітей.

КУЛІШ Олена Федорівна, 1921 р.н.
(запис 2008 р. О. Квіцень, вчитель Голопристанської гімназії)
Так вийшло, що у тридцятому році була повінь. Казали, що десь дамбу на Дніпрі прорвало. Це був травень 30-го, досі ніхто такого не пам’ятав. А що таке травень місяць? Це вже усі люди повисаджували і картоплю, і капусту, і полуницю, — все, що в кого було. А тут вода піднялась, усі хвилювалися, що то з того буде. А вода все трималась і не спадала. Все потихеньку вимокло. Я пам’ятаю, у нас був човен, і ми з братом брали і запливали у свою хату, брали там, що треба було. Пам’ятаю, пливли з братом, а на воді плавали листочки полуниці, трави. Нову городину садили вже літом. От і урожай від цього був гірший і менший. А у 31-му році почали усіх гнати в колгоспи. Люди були темні, нічого не розуміли, неграмотні. А тут треба йти в колгосп. Це тепер усі грамотні, а тоді було все хитро придумано. Хто йшов у колгосп, то добровільно здавав корову, коняку, підводу, ну все, що було у хозяйстві. А хто не йшов, у того силою забирали все. І так і інак люди залишалися з пустим подвір’ям. Хто був проти, у того забирали все, що можна було забрати. На весну у людей не було що садить, а вже у 32-у почався голод.
Приходили комуністи і забирали все, що можна було. Комуністи і їх прислужники, донощики. Не знаю, чи наггороджували їх чимось, може зерно чи хліб, чи продукти давали. Я тоді не зовсім доросла була, не розуміла всього. Не до того було, всі думали, як вижити.
Про документи ніхто не питав, не до того було. Приходили і казали, що забирають. У нас забрали картоплю, крупи, батькові рибальські сітки (бо він добрим рибаком був, річка ж рядом); ще самовар, рушники — все, що більш-менш нормальним у хаті було.
За покарання точно не скажу, бо не пам’ятаю. А арештовували і висилали у Сибір — це пам’ятаю. У мене подружка була, їх у сім’ї 11 дітей було. Прийшли до них, забрали все, погрузили на підводу, а їм сказали, щоб з хати за день вибралися. Вони переїхали до сестри у село Копані.
Можна було приховати, тільки трошечки — на раз поїсти. Я не знаю, чого так було, але тільки хоч щось заховаєш, зразу приходили і знаходили, а потім забирали. Чогось всі про все знали, мабуть доносили один на одного за продуктів трішки чи за зерно.
Роботящі люди самі по своїй волі йти у колгосп не хотіли, їм жалко було своє нажите добро віддавать, та й страшно було, бо це ж нове все було для темних людей. У колгоспи по добрій волі пішли зразу ті, хто ледащим був і п’яницею. Їм не було що у ті колгоспи віддавать, самі робить на землі і біля скота не вміли, а на дурничку у колгоспі їм жилось непогано. Правда, поки справжній голод не почався, потім усі повмирали: і колгоспники, і останні.
Приходили стільки раз, поки було що брать. Звідки вони знали, Бог його зна, та тільки хтось десь щось приберіг чи настарався, вони зразу приходили. У той час люди багато доносили. У нас була дуже стара хата і тільки тому й залишили нас у ній жить. Сказали, що для житла комуністів вона не підходить. До мене приходила подружка, трошки старша за мене. Як тільки у нас з’являться продукти хоч якісь і я їй про це скажу, — зразу у нас обшук. Приходили і брали з того місця, де воно лежало, наче вони самі його туди клали. Так от, батько з мамою готувалися будувать нову хату: він ловив рибу, мати їздила продавать улов в Одесу. Усі гроші зберігали у батьковій шапці, під підкладкою. Батько все нам з подругою казав: “Глядіть мені, гуляйте, а з хати не йдіть, щоб шапка ніде не ділася”. Сказав він так 2 дні, а на третій прийшли комуністи і зразу до скрині: вийняли шапку, розірвали підкладку і забрали гроші. У батька тоді був сердечний приступ, він і не дожив до глибокої старості. Пізніше вони з мамою балакали, що якби вони (комуністи, значить) точно не знали, де гроші лежать, то не забрали б їх так легко. А крім нас і подруги про це ніхто не знав.
Помирати почали у 32-му, а в 33-му гинули уже всі ті, хто зразу не вмер.
Дітьми, що залишились самі, ніхто не опікувався. Дбали тільки кожен про своїх найближчих родичів: мати, батько, діти — і все.
Спочатку не голодували ті, хто пішов на поводу у нової влади. Їм щось там трішечки перепадало. А пізніше голодували всі і вмирали.
Їли все, що можна було з’їсти. Копали козельці, листя фруктових дерев кришили і мішали з тим, хто що мав: дерть, висівки, мука грубого помолу, і ягоди всі збирали. Пам’ятаю, ми ходили на річку і збирали гнилуші — смачні вони були! Що це таке? От коли на воді цвітуть лілії, то після одцвітання з’являється плід. Що знаходили, все їли.
Спочатку ховали у гробах, потім — хто в чому міг. У мене було 2 брати і сестра. Один брат помер у 14 років, — то йому ще гроб благенький зробили, а коли помер другий брат — йому тоді 6 років було, — то його прямо у стареньких ночвах поховали, тільки ряднинкою накрили і все.

ЛИНКОВА Ганна Михайлівна, 1911 р.н.
Наш дідусь Шаповалов М.М. — засновник Голої Пристані. Я цим дуже пишаюся.
Голодували. Це результат “безголів’я”. Розкулачували всіх, хто працював і мав гарне господарство, достатки. Сіяти нікому, нічим, їжу забирали — це і спричинило голод.

Наша сусідка (звали її Голосихою) з’їла свою дочку.
Де зараз Ощадбанк, там стояв багатий будинок, поряд — млин (чи мельниця), старий будинок (де дитяча поліклініка). У цьому районі арканом ловили хлопчиків, як тварин, на харчування.
Що їли? За курортом (санаторій “Гопри”) збирали козельці, а в Дніпрі рвали лілеї, збирали водяні горіхи, рогіз. А хліба майже не пам’ятаю. Гарбуз із висівками мама замішає, ось і одержується “хліб”, який можна їсти.
Люблю своє життя, умирати не збираюся.

ТЕРЕНТЬЄВА Олександра Леонтіївна, 1921 р.н.
Того, хто не йшов до колгоспу, оголошували кулаками, виганяли із хат, які збудували наші діди. Батько не поспішав до колгоспу, тому довелося жити у сусідів.
У 1933 році батьки часто їздили в Херсон, щоб на базарі продати дещо з речей, а звідти привозили трішки хлібця. Ходили по людях працювати.
Багато бачила скупих людей, їм було все рівно, що відбувається навкруги.
У нашій сім’ї жило дев’ятеро дітей. Двоє із них померли (молодші). Варили “болтушку”, якщо десь завалявся ячмінь або пшениця. Коли мама в мисці несла цю страву до столу, то аж животи підтягало від судоми. Хотілося хоча б що-небудь та вкинути в рот.
Тепер я розумію, які муки терпіли мої мама й тато, щоб нагодувати дітлахів.

ТРОХИМЕНКО Валентина Яківна
(запис 2008 р.)

Це були дуже скрутні часи й для всіх нас. Тоді, коли голод почав панувати по Росії та частині Україні, ми ще нічого про те все лихо не знали. А ось коли пройшли жнива і люди побачили, що врожаю небагато, але хоч трохи є на хліб, то Радянська влада забрала все зерно. Ми напевно не знали, куди вони його поділи, одні говорили, що то йде за кордон, другі, що то зберігається десь в країні. Про голодомор ми почали чути, коли він вже дійшов і до нас. Почали їсти скотину, в кого яка була, птицю, тобто все. Повиводили всю домашню живність. В кого яка кобилка чи корівка, і та була чахла і худа. Кобилкою орали свою невеличку земельку, а вона от не витримала та й померла.
Ходили по полях, степах, збирали рештки врожаю. Було навіть таке, що підемо нарвемо лобідки, пожаримо на печі та й їмо, бо смачна була. Ну наш край Гола Пристань ще так більш-менш голодував. Звичайно вмирали: і діти, і дорослі, і старі. Але природа нам допомагала: там підеш жолудів назбираєш, нарвеш кінського щавлю, де яка ягідка, горіхи, все, що могли, — те і їли.
Ще ось випадок: у моїх сусідів батько робив трактористом на полі, а як почався голод, то всіх порозганяли, щоб пшеницю не крали. А він взяв трішечки в кишеню, щоб діткам меншим зварити кашки, — то й відсидів за це десять років.

Списки загиблих
м. Гола Пристань

Граматюк Юрій Костянтинович, не встановлено, від голоду (свідчення Граматюка О.І.)
Граматюк Надія Костянтинівна, 1925 р.н., дитина, від голоду (свідчення Граматюка О.І.)
Голофастова Євдокія Васильєвна, 1924 р.н., утриманець, від голоду (свідчення Голофастової Прасков’ї Іванівни)
Голофастова Єфросинія Іванівна, 1920 р.н., селянка, від голоду (свідчення Голофастової П.І.)
Голофастова Валентина Іванівна, 1924 р.н., утриманець, від голоду (свідчення Орєхової В.Ф.)
Голофастова Ольга Іванівна, 1925 р.н., утриманець, від голоду (свідчення Орєхової В.Ф.)
Голофастов Петро Іванович, 1927 р.н., дитина, від голоду (свідчення Голофастової П.І.)
Голофастов Іван Іванович, 1924 р.н., дитина, від голоду (свідчення Голофастової П.І.)
Клименко Павло Федорович, 1919 р.н., селянин, від голоду (свідчення Куліш (Клименко) О.Ф.)
Клименко Микола Федорович 1927 р.н., утриманець, від голоду (свідчення Куліш (Клименко) О.Ф.)
Скакун Михайло Григорович, не встановлено, від голоду (свідчення Голофастової П.І.)
Скакун Олег Михайлович, не встановлено, від голоду (свідчення Голофастової П.І.)
Скакун Марія Михайлівна, 1924 р.н., дитина, від голоду (свідчення Голофастової П.І.)
Клименко Павло Федорович, 1919 р.н., селянин, від голоду (свідчення Куліш (Клименко) О.Ф.)
Клименко Микола Федорович 1927 р.н., утриманець, від голоду (свідчення Куліш (Клименко) О.Ф.)
Федоренко Олег Павлович, 1921 р.н., селянин, від голоду (свідчення Корчагіної А.Ф.)
Федоренко Ірина Федорівна, не встановлено, від голоду (свідчення Корчагіної А.Ф.)
Федоренко Микола Федорович, 1920 р.н., селянин, від голоду (свідчення Корчагіної А.Ф.)
Федоренко Марина Павлівна, 1917, селянка, від голоду (свідчення Корчагіної А.Ф.)
Фесенко Микола Андрійович, не встановлено, від голоду (свідчення Корчагіної А.Ф.)
Фесенко Ольга Андріївна, 1929 р.н., дитина, від голоду (свідчення Корчагіної А.Ф.)
Шичанін Петро Миколайович, не встановлено, від голоду (свідчення Граматюка О.І.)
Шичанін Ольга Миколаївна, не встановлено, від голоду (свідчення Граматюка О.І.)

с. Бехтери

Пам’ятник жертвам Голодомору в селі Бехтери (площа Слави, напроти сільської ради).

ШИБАЄВА Катерина Михайлівна, 1922 р.н.
У сім’ї було 5 братів і 2 сестри. Мали невеличке господарство, сад, кілька десятин землі. Після встановлення радянської влади почали зганяти всіх до колгоспу, а тих, хто відмовлявся, називали куркулями, все майно забирали і виганяли з хати. Так сталося і з нашою родиною. Одного вечора, коли стемніло, у двері постукали і на порозі з’явилися сільські активісти, які наказали нашій сім’ї у 15-ти градусний мороз залишити хату. Дозволили лише одягнутися. Мені було лише 5 років, і я взяла зі столу варену картоплину, яку один із активістів вихопив і розтоптав.

с.Геройське (колишнє Прогної)

Чи був голод у Геройському? Це дуже складне питання, але дані, факти, свідчення, які ми досліджували і в обласному архіві, і районному, — свідчать про те, що голод був, але жодна людина не загинула.
Над цим питанням пошуковці краєзнавчого гуртка працюють давн. На жаль, очевидців тієї жорстокої події майже не залишилося.

ЛИСЕНКО Феофанія Костянтинівна, 1925 р.н.
Жилося дуже важко, не було що їсти. Ходили по дворах, забирали худобу і все, що можна було. Були люди в селі, які ходили по хатах, і якщо в кого було що наварено, виливали прямо на вулицю, щоб люди не їли і були голодні. У цей рік був хороший урожай кураю. З нього пекли в печах моторжники. У плавнях росла рогоза, з якої пекли линдики, використовуючи його коріння, їли коріння собачої рожі. Люди різною ціною заробляли собі на хліб. На тутешніх озерах добуваючи сіль, продавали, або обмінювали в степу на хліб, а що потрібно для життя — хліб, сіль та вода.
САВЕНКОВА Олександра Володимирівна, 1914 р.н.
Багатьом селянам з півзими не було чого їсти. Ті, що голодували, ходили по дворах, випрошуючи щось із продуктів.
На тутешніх піщаних землях росте трава, місцеві жителі називають її «козельцями». Потім не стало й «козельців». Тоді люди стали збирали в степу кістки загиблих колись тварин. Кістки смажили в печі, потім товкли їх у ступі на дрібні частини, іноді мололи на млині й з цієї «муки» пекли лопушки чи варили бульйон. Але цей продукт із кісток був дуже небезпечним, бо дрібні гострі кісточки застрягали в кишечнику, пробивали його витончені стінки, і людина вмирала мученицькою смертю. Але у нашому селі таких випадків не виявлено.

Списки загиблих
с. Геройське (раніше с. Прогної)

Літвіненко Марія Карпівна, 1921 р.н., селянка, від виснаження
Літвіненко Микола Карпович, 1927 р.н., селянин, від виснаження