АХТЕМЕНКО Віра Сільверстівна, 1919 р.н. (запис 2008 р. Т.Брегіда)
Народилася в с.Чулаківка в сім’ї бідняка. У сім’ї було троє дітей, я наймолодша донька. Батьки працювали в колгоспі рядовими робітниками. Коли розпочався голодомор мені було 13-14 років. Пам’ятаю, що їсти не було зовсім нічого. Партійні працівники ходили в кожен двір і щупами шукали, хто заховав зерно, відбирали і наказували. Весною ходили в ліс, рили козельці, перемелювали і з них пекли коржі. Навіть коли розквітав бузок, збирали цвіт і їли його. По селі всі кущі були понівечені. Пам’ятаю, по вулиці йшли люди, падали і помирали. Був випадок, коли одна жінка, щоб прогодувати молодших дітей, зарізала старшого сина. Мої старші сестри ходили в с. Комінтерн, там було посаджено сорго, чухрали його, а потім варили його і їли. Учні працювали в радгоспі «Південний», допомагали збирати врожай і дітям варили раз в день баланду (крохмаль). Ті, хто були заможніші, їздили в Крим і міняли промислові товари на продукти.
БІЛА Клавдія Михайлівна, 1927 р.н.
Чорним смерчем пройшов голод по нашій Херсонській області. Це був дуже гіркий час, вся сім’я була голодна, а всього в сім’ї було троє дітей, а мати та батько вмерли ще в 1931 році. Не було чого їсти. Були тільки картопля й буряки. Люди міняли різні речі на харчі. «Комнезамівці» старалися ходити по хатах, влаштовували обшук в людей, де хліб заховали, пшеницю. Якщо людина не скаже, де захована пшениця, її до горла прикладали розпалений вогнем гарячий стержень і припікали. Люди не терпіли болю і признавалися, де ховали які-небудь залишки на «чорний день». У сім’ї Білої Клавдії Михайлівни ці активісти завалили лежанку, шукали шпеницю, а коли маленька Клава, якій було п’ять років, почала плакати, вони зігнали її з топчана, на якому вона сиділа, то знайшли там і забрали просо, сушені дині і квасолю. Вночі дівчинка увесь час плакала і кричала: «Дайте мені хліба, бо я помру». Мати працювала тоді в с.Каракуль (селі Садове), де мала гуртожитки, і дещо приносила дітям. Старші брати дуже жаліли свою сестричку і ділилися з нею останнім. А коли матір заарештували за те, що вона ходила в інші села і міняла за самогон деякі харчі для дітей, то діти залишились самі. З району приїхав слідчий, щоб ознайомитися з матеріальним становищем цієї сім’ї, то він побачив трьох напівроздягнених дітей (в одежі з мішка), віком 13, 11 і 5 років, стару хату вкриту соломою, у якої було видно стропила і не було вікон. У той же день, пізно вночі, мати повернулася пішки з райцентру додому. Біла Клавдія Михайлівна згадує про те, що в центрі села жила сім’я, в якій було троє дітей і мати. І ось в один із днів, коли матері не було вдома, старший син Георгій, який був психічно хворий, вбив свого молодшого брата, якому було три роки, і зваривши його серце, легені та печінку, поїв сам і примусив їсти свого меншого брата. Мати заявила про цей випадок в міліцію, Георгія забрали, більше його ніхто не бачив, а останки вбитої дитини поклали в труну і поховали на сільському кладовищі.
ВОЛКОДАВ Надія Михайлівна, 1915 р.н. (запис 2008 р. Ю. Литвиненко)
Голод був створений штучно, тому що влада забирала весь врожай, який тоді був. Це був час створення колгоспів. Зерна було повно в людей. Відбирали зерно сільські активісти. Ходили по дворах, переривали все в хатах, валяли груби, шукали в клунях, погребах, рились в городах і т.п. Людей арештовували. Люди не знали, навіть, за що їх арештовують. А садили на 10-15 років. Приїжджала тачанка і забирала людей прямо з бригад, або з дому. Батька теж арештували і посадили в тюрму за те, що він не хотів вступати в колгосп. У нашій сім’ї забрали сіль, просо, коней і корів, вигнали з хати, хату завалили. Початкову школу зовсім не відвідувала. Заставляли вступати в колгоспи, якщо не пішов в колгосп — “ворог народу” та і голод гнав. Не хотіли вступати в колгоспи, бо треба було вести чи корову, чи коня. Люди плакали, а діватися нікуди було. Працювали за ложку затірки. На вечерю їли козельці та акацію. Ходили в постолах, коли розтане, — то хоч на вуха натягай, постоли ляп-ляп.
Зі спогадів ВОРОНОГО Микити Степановича, 1908 р.н.:
У сім’ї, крім Микити, було ще 8 дітей — 3 брати і 5 сестер. Жили дуже бідно. Закінчив 3 класи церковно-прихідської школи, більше можливостей навчатися не було і пішов 10-річний хлопчина допомагати батькові пасти худобу. Пам’ятає Микита Степанович голодомор 1933 р. Багато людей помирали з голоду, ті хто ще тримався на ногах, копали могили, куди звозили на підводах померлих. Жахливий випадок згадує Микита Степанович, як везуть на підводі померлих людей і чується голос: “Люди, дайте їстоньки”. А це до підводи поклали Заблоцького Михайла, який ще був живий. Та так і повезли ще живого разом з померлими до братської могили. Старший брат Микола разом з іншими братами вирили вночі на кладовищі велику яму і зарили там зерно, завдяки йому пережили голод, тому що з двору все позабирали і не тільки зерно, а й буряки і картоплю. Чув і про випадки канібалізму. Одного разу повертався пізно ввечері додому, а недалеко біля їхнього будинку росли цілі загороді хльостів, у яких були розкидані сітки, як на рибу. Він в них попав, але зумів вибратися, а про ту пригоду пам’ятав довго, адже зрозумів на кого і для чого їх ставили.
ВОСКОБОЙНИК Віра Пилипівна, 1927 р.н. (запис 2008 р.) У нашій сім’ї було 6 дітей: З хлопця і 3 дівчини. У 1933 році батько захворів туберкульозом. Лікувався в Збур’ївці. На руках у матері залишилось 6 дітей. Родина зазнала такої ж участі, що й більшість сімейств. Активісти забирали все, навіть одяг з вішаків, скринь та лав. Мама вкладала нас спати вдягненими. Харчувалися лушпинням з картоплі. Пам’ятаю, що мама в ікони зняла скло і виміняла у жида на 1 кг. висівок. Одні постоли на 6 дітей.
ДОЛИНКО Ганна Трохимівна, 1929 р.н., колишня жителька с.Чулаківка (тепер живе м. Гола Пристань) (запис 2008 р.)
Звичайно, я не пам’ятаю тих років. Але наша мама Долина Нильвестровна Заєць часто потайки згадувала час страшного лихоліття. Чомусь почуття голоду нашу сім’ю не покидало довгий час. Вже після війни в 50-х роках, коли я вчилася в Херсоні в культпросвітньому училищі, давала мама мені на місяць буряки, картоплю, квасолю. Мені здавалося (та й зараз інколи таке буває), що я ніколи не наїмся хліба. І як би тяжко не працював батько, достатку не мали. Долівка із глини, замість простирадл ряднинки. Мені часто хотілося пиріжків. Але навіть корови ми чомусь не мали. Мама згадувала тяжку роботу в колгоспі, куди батько пішов одним із перших. Але й там на трудодні нічого не давали. Батько захворів і в 1941 році помер. Пам’ятаю 1947 рік. Велика мамина куфайка з рукавами до колін, якісь шкарбуни (а я маленька ростом) — от і весь одяг. А роботи багато і на городі, і в хаті. Кручусь, а голова йде обертом без їжі: картопля, огірок, коржики. Пухлими ми тоді не були, а в 1933 році, говорять, люди ходили товсті, сукровиця стікала з ніг. Батько замотає ноги ганчір’ям, а через них просочується вода. Дітей, крім мене, у сім’ї не було. Та це і краще. Що саме страшне — то це те почуття, що раптом не стане чого їсти. Воно мене переслідує все життя. І ті варені буряки, і козельці, і кукурудза — здавалося, це буде вічна їжа. Зараз дякувати Богу, є що їсти, пити. Та жаль довгого віку. Скоро 80 років, а й наче не жила.
Зі свідчень МИХАЙЛЕНКО Лідії Миколаївни, 1924 р.н.
У нашій сім’ї було 8 чоловік. Без горя тут теж не обійшлося, один хлопчик помер. Ховати його за християнськими звичаями не було сил. Пережити ті страшні роки, було дуже тяжко: люди їли собак, мишей, котів, а коли вже в селах не залишилось ні однієї тварини, то вони почали шукати їжу на смітниках, лазили скрізь, де можливо, підбиравши все, що можна було їсти. Одного разу сестра Л.М.Михайленко на смітнику знайшла якусь кістку, зварила її і юшкою поділилась з сестрою. Лідія Миколаївна з сім’єю жили на хуторі, випадків канібалізму там не було, але люди, як і в інших місцях, помирали.
ПІДПИЛИЙ Микола Федорович:
“Село неначе вимерло. Ні собак та котів, ні людей. Тільки чорні гави своїм карканням ще більше наводили жаху. Пустка на вулиці, бо ніхто не робив зайвих рухів, щоб зекономити сили. Були випадки канібалізму. Заманювали до себе часто чужих, а то й своїх... В одній родині усе одружували сина, та якісь “непутящі” жінки попадалися. Усе десь зникали. Виявилося, їх убивали, варили і їли, щоб вижити. Одній молодиці вдалося вирватися. Вона й розповіла усе односельцям. Родину судили. Син відсидів у в’язниці 10 років і в село більше не повернувся. Матір і батька розстріляли. А перед тим примусили повідрізати один одному ніс та вуха і з’їсти. Важко згадувати ті часи, але ще важче було скільки років мовчати про такі події” — цю жахливу розповідь ми почули від ПІДПИЛОГО Миколи Федоровича, ветерана Великої Вітчизняної війни, якому в 1932-33 рр. було 11-12 років.
ПОГОРІЛИЙ Микола Антонович, 1924 р.н. (запис 2008 р.)
Мабуть, не було в ті жахливі часи такої сільської оселі, яку оминув би доторк зловісного крила біди. Батько працював мірошником, а там, де він працював, вкрали пас спеціально і звернули все на нього, його посадили, так і залишився я без батька. Жив з мамою у землянці. Були у нас кури, гуси і зерно, але все забрали. Згадую, що в хаті було 2 мішка соняшника і 2 баночки смаженої кукурудзи (баранці), їх забрали, витягнувши шибки. Я запитав: «Навіщо ви забираєте баранці?». А ті, недовго здумавши відповіли, що це «посівматеріал». По сусідству жила жінка з дитиною. Жінка пішла на роботу, а дитина померла, вона опухла з голоду. Я не повірив, каже Микола Антонович, та й пішов подивитися. І справді лежала на долівці, опухла з голоду дитина, якій не судилося діждатися кращих часів. А одного разу йшов до школи, побачив: батько тягнув на санках свою мертву опухлу дитину. У школі дітям давали їсти запарене лушпиння. Якось в школі нам сказали: — Діти, кладіть зошити і книги, та ідіть додому, принесіть харчі. Це робилось для того, щоб дізнатися, які в кого були запаси. А ще пригадую, що у нас в селі жила жінка, у якої було 2 дітей і 3 братів, які померли від голоду. Дітки гризли собі пальчики, бо дуже хотіли їсти, а це не допомагало. Також пригадую жінку, в якої було 5 дітей. Щоб якось їх прогодувати, вона відрізала від себе кусочки тіла і варила дітям. Ось який важкий 1933 рік.
Зі свідчень ФЕДЧЕНКА Івана Івановича, 1915 р.н.
1933 рік. Мені було 17 років. Почалося тяжке життя. Стало скрутно з їжею. Приїжджали у село люди і забирали пшеницю, муку і т.д. Почався страшний голод. У нашому селі з’явилися чужі два чоловіки. Вони мало до кого виходили, мало з ким розмовляли. Проходили дні. Все більше люди страждали від недоїдання. А ці двоє, видно що не голодували так, як інші. Одна жінка прийшла до головного у селі й розповіла, що їм дали шматок м’яса її сусіди, ці чоловіки. Виявилося, що вони вбивали людей і їли їх. Цих двох чоловіків вивели у центр села, заставили їсти їхні вуха. Після побоїв людей вони померли.
Зі свідчень ШТАНЬКО Марії Василівни, 5.3.1907 р.н.
З 1930 по 1940 роки в Марії Василівни було дуже тяжке життя. Під час голодомору її діти знайшли десь коров’ячу шкіру і принесли додому. Варили і їли. Сама вона працювала в колгоспі. Одного разу вона взяла з поля додому три колоски, за що її посадили на три роки в Збур’ївську в’язницю. Там теж люди пухли й вмирали з голоду. Але вона там захворіла і її відпустили додому. Діти теж сильно хворіли від голоду, молодшого сина паралізувало і зараз він хворий. З колгоспу нічого не можна було взяти додому. Якщо зловлять когось з огірком чи абрикосом, то могли посадити на 4-8 років. Тяжкі та жорстокі то були часи.
Ніна Іванівна ШТРИГЕЛЬ, народилася у селі Чулаківка 14 серпня 1925 року, зараз проживає в с. Збур’ївка. Голод накрив чорними крилами села України, коли Ніні було лише 7 років. У своїх спогадах тепло говорить про батьків, які, як могли, оберігали її та старшого брата від голодної смерті. Батько працював у колгоспі і потайки, щоб ніхто не бачив, приносив додому жменьку зерна. Його мололи і варили баланду. Також ходили в кучугури по козельці. Корінці цієї рослини дуже солодкі, їх мололи і пекли млинці. Говорить Ніна Іванівна, що люди в селі завжди допомагали одне одному, ділилися харчами, підтримували морально. Та все рівно, будучи тоді ще зовсім дитиною, згадує Ніна і легкі головокружіння і слабосилість, незрозумілі тоді їй, маленькій дівчинці. Бо хотілося гратись з однолітками, бігати досхочу.
Неохоче згадує про голод ЯРИГА Віра Олександрівна:
“Тяжко було... їсточки хотілося. Бігали у ліс, шукали козельці — їли... Рвали квіти — висмоктували солодкий нектар — і, здавалося, що то божа благодать спускалася з неба. А вночі снилися пампушки з борщем, хліб. Та коли прокидалися, самі жахалися від голодних людських поглядів, які благали — ЇСТИ”.
Списки загиблих с. Чулаківка
Уткін Трохим Парфійович, не встановлено, від голоду (свідчення Корольової С.В.) Забілий Микола, не встановлено, від голоду (свідчення Корольової С.В.) Веремєєв Трохим Іванович, не встановлено, від голоду (свідчення Корольової С.В.)
Інформація про встановлення пам’ятників
В місті Голій Пристані на території Свято-Духівського храму встановлено пам’ятний знак жертвам Голодомору 1932-1933 років в Україні, який урочисто відкрито 23 листопада 2007 року першим заступником голови райдержадміністрації Онопрієнком О.Ф. та міським головою Негрою А.П.
Село Бехтери. На площі Слави напроти сільської ради у 1995 році було встановлено пам’ятник жертвам Голодомору за кошти КСП «Росія». Село Гладківка. В центрі села на території церкви Різдва Святої Богородиці в квітні 1993 року з ініціативи мешканця села Морозюка Федора Івановича та за сприянням голови радгоспу ім.Гагаріна Везерінського Віктора Володимировича і з матеріалу радгоспу (дуб), був побудований пам’ятний знак жертвам Голодомору на Україні у 1932-1933 роках. Село Нововолодимирівка. У листопаді 2007 року з ініціативи Нововолодимирівської сільської ради був встановлений пам’ятний знак жертвам Голодомору в Україні у 1932-1933 роках. Село Краснознам’янка. У листопаді 2007 року на території церкви Різдва пресвятої Богородиці з ініціативи парафіяльної ради церкви був встановлений пам’ятний знак (хрест) жертвам голодомору у 1932-1933 роках. Село Іванівка Садівської сільської ради. У листопаді 2007 року з ініціативи Садівської сільської ради встановлено пам’ятний знак жертвам голодомору в Україні 1932-1933 років. Село Рибальче. У листопаді 2007 року на території сільського кладовища з ініціативи Рибальчеської сільської ради встановлено пам’ятний знак всім загиблим і померлим жителям села Рибальче.
Довідка про хід виконання розпорядження голови обласної державної адміністрації від 28.12.2007 року № 1580 “Про затвердження плану обласних заходів на 2008 рік у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні”
Відповідно до районної програми щодо вшанування в районі пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні, затвердженої розпорядженням голови райдержадміністрації від 17 березня 2008 року № 149 та рішенням сесії районної ради від 27 березня 2008 року № 227 в районі буде забезпечено проведення в кожному населеному пункті заходів щодо вшанування пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій в Україні у четверту суботу листопада. Передбачено церемонію покладання траурних вінків і композицій з житніх та пшеничних колосків до відповідних пам’ятних знаків, запалення свічок, проведення вечорів-реквіємів та інших скорботних заходів. Жителі району долучаться до Всеукраїнської акції “Колосок пам’яті” з покладанням учнями загальноосвітніх навчальних закладів колосків пшениці до пам’ятників і пам’ятних знаків жертвам голодоморів. В разі звернення до територіального медичного об’єднання, управління праці та соціального захисту населення чи відділу містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства райдержадміністрації громадян зазначеної категорії їм буде надана кваліфікована допомога. Станом на сьогоднішній день громадяни зазначеної категорії до відповідних служб за допомогою не зверталися. Додатково повідомляємо, що відділення соціальної допомоги вдома територіального центру соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян управління праці та соціального захисту населення районної державної адміністрації обслуговує 335 одиноких громадян. Серед них 23 людини старших 75 років. Проводиться обстеження умов проживання підопічних та надаються послуги господарчі та медичні. Одиноким громадянам надається шефська допомога. Стан виконання заходів програми постійно висвітлюється на веб-сайті обласної державної адміністрації. Заходи організовані та проведені в районі з нагоди роковини Голодомору будуть всебічно висвітлено на сторінках місцевої преси. На виконання доручення першого заступника голови облдержадміністрації Яковлєва І.О. від 14 березня 2008 року № 7-я “За результатами наради щодо підготовки до видання Національної Книги пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років” в районі розпорядженням голови райдержадміністрації було утворено та затверджено районну науково-пошукову групу для організації збирання свідчень очевидців Голодомору 1932-1933 років для забезпечення належної підготовки до видання Національної Книги пам’яті. Відповідні групи були утворені в кожній сільській раді району. Протягом збору свідчень головою районної науково-пошукової групи проведено два навчання голів сільських науково-пошукових груп району (27 березня та 2 квітня). Робота по збору свідчень була завершена 20 травня 2008 року. Членами науково-пошукових груп району опрацьовано 559 чоловік старших 85 років, зібрано 179 свідчень та складено 380 актів встановленої форми про неможливість дати свідчення з тієї чи іншої причини. Свідчення в паперових та на електронних носіях передані до управління з питань внутрішньої політики. Розпорядженням голови районної державної адміністрації від 30 серпня 2008 року № 436 “Про створення редакційної колегії районної Книги пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років при районній державній адміністрації” в районі утворено редакційну колегію. Під час збору свідчень встановлено 1 місце масового поховання часів Голодомору 1932-1933 років в с. Гладківка, де спільними зусиллями сільської ради та громади планується встановити пам’ятний знак. Також на виконання районної програми та відповідного доручення тимчасово виконуючого обов’язки голови райдержадміністрації організовано роботу по встановленню на території кожної сільської ради пам’ятного знаку жертвам Голодомору. Знаки встановлені на сьогоднішній день в м. Гола Пристань, с.Гладківка, с.Бехтери, с.Новософіївка, с.Олексіївка, с.Долматівка, с.Геройське, с.Нововолодимирівка, с.Краснознам’янка, с.Рибальче, с.Садове, с.Іванівка. Пам’ятні знаки в стадії виготовлення: Нова Збур’ївка, Чулаківка, Чорноморське. Напередодні Дня пам’яті в останню суботу листопада буде забезпечено їх впорядкування. Пам’ятників та пам’ятних знаків, а також вулиць, провулків, скверів, парків, майданчиків встановлених чи названих на честь осіб, що були причетними до здійснення Голодомору 1932-1933 років в районі не зареєстровані. Робота стосовно роз’яснення положень Закону України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні» проводиться систематично заступниками голови райдержадміністрації, а також керівниками структурних підрозділів райдержадміністрації під час нарад, зустрічей, громадських слухань та на сходах громадян за місцем їх проживання. Робота у напрямку підготовки бібліографічних покажчиків наукових праць, документальних і художніх видань про Голодомор у бібліотеках району проводиться. Відділом культури і туризму райдержадміністрації спільно з міською радою на передодні Дня пам’яті жертв Голодомору буде організовано тижневик показу художніх і документальних фільмів про події, що відбувалися під час Голодомору 1932-1933 років. Відповідно до районної програми щодо вшанування в районі пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні, затвердженої розпорядженням голови райдержадміністрації та рішенням сесії районної ради в жовтні – листопаді 2008 року заплановано роботу пересувної районної виставки архівних документів, що стосуються трагічних днів саме Голопристанського району. Відповідальні виконавці архівний відділ, відділ культури і туризму та відділ освіти райдержадміністрації. Відповідно до Графіку проведення виставки для населення, учнівської, студентської молоді та військовослужбовців “Ми звинувачуємо: Голодомор 1932-1933 років – геноцид українського народу”, затвердженого головою обласної державної адміністрації від 14 квітня 2008 року, виставка обласних архівних документів проводилася в районі з 18 вересня по 01 жовтня. У кожному навчальному закладі району та кожній бібліотеці району на сьогоднішній день утворена та постійно працює тематична поличка, присвячена зазначеній події. В районі організовано та постійно ведеться робота у напрямку поповнення фондів районного та міських музеїв матеріалами, що стосуються голодоморів. Створені відповідні розділи в постійно діючих експозиціях. До зазначеної роботи залучаються учні загальноосвітніх закладів. У навчальних закладах і військових частинах постійно проводяться тематичні лекції, уроки пам’яті, виховні години, засідання за “круглим столом” та інші заходи, присвячені висвітленню подій, що відбувалися під час голодоморів. Проводяться зустрічі з очевидцями зазначених подій.
Тетяна Роман, заступник голови районної державної адміністрації
