ОЛІЙНИК Клавдія Андріївна, 1929 р.н. (запис 2008 р. Ф.Морозюк) У нас була одна корова, її забрав у колгосп житель нашого села, у нас тоді приїжджих не було, Задорожній Іван Васильович на прізвисько “Ликаш”. Ми, малі, бігли за ним, і кричали: “Дядьку Ваня, віддай нам корову, ми без молока помремо”, — а він відповів: «Ви недозріле кодло, вам пора давно вмерти”. Пам’ятаю, що батько шив “лапті” (домашні тапочки), а я носила їх у Первомайськ (Добропілля, яке знаходиться від нас в 20 кілометрах) та міняла на висівки і муку. Пам’ятаю, були сильні вітри, город засипало піском. У людей дохли свині, коні, їх витягували в “кучугури”, а ми й інші ходили й брали їх м’ясо. Люди в селі помирали. Якщо були родичі, то людей ховали на кладовищі, а якщо немає, — у кучугурах і в степу.
Бабуся Інни СУПРУН. Коли розкуркулювали батька, мені було 8 років, сестрі — 11, а брату — 16. Мати померла в 1933 році, батька вислали в Сибір, та так він і не повернувся. Ми залишилися сиротами, хату забрали в нас. Та незабаром і тітка померла. Ми з сестрою Олександрою ходили по селах, ночували на дорозі під ворітьми, під скиртою. Їли паслін, смоктали бур’янці. Вночі в колгоспі, в коритах для свиней видовбували те, що залишилось, і їли. Іноді я ходила до людей, щоб дивитись за дитиною, там мене й годували, ще й якусь стару тряпчину давали. Брат наш Олексій працював пастухом, йому за роботу давали хліб і виділили кімнату. Там стояло ліжко, стіл та лава. Одного разу я прийшла до нього. Він розпитав де Олександра. З тих пір ми стали жити разом. Пізніше дали нам хату, город, в премію Олексію — корову, а згодом порося. З часом я пішла до людей, тоді мені було 9 років. У них була велика хата: з однієї сторони жив брат зі своєю жінкою, а з другої — його сестра. Я все робила в хаті, у дворі, доглядала дитину, носила її в поле три рази на день — до матері годувати. Треба було також носити воду качкам. Працювала я ціле літо. За це мені тітка купила гребінець. У полі я теж працювала. Коли ґрасували землю, — вела коня, та коли кінь часом потягне не в той бік, — дядько бив мене батурою. Це побачив селянин з мого села (я жила тоді в Михайлівці). Олексій не дозволив мені більше працювати тут, і я згодом втекла. Другий раз я пішла в найми в 15 років до заможних людей. Хазяїн був головою колгоспу, жінка його — фельдшером. Довго я в них жила. Одного осіннього вечора йшов дощ, господиня послала мене по качок. Я пішла за ними в болото і мене почало затягувати. Це побачив один чоловік, він подав мені довгу гілку й витягнув, а потім сказав, щоб я тікала звідси. Я його послухала та знову прийшла у Михайлівку.
ТОЦЬКА Фаїна Данилівна Моя прабабуся — ТОЦЬКА Фаїна Данилівна, народилась і жила в селі Гладківка Голопристанського району. У 1933 році їй було одинадцять років. Вона пам’ятає, як приходили до них чужі люди, всі у чорному вбранні. Допитувались у батька, де знаходиться картопля, пшениця, сало, масло. У сім’ї на той час було десять дітей. Тим «хижакам» нічого не показували, але вони самі перевертали всі клуні, засіки, сараї. Біля сараю була закопана пшениця та картопля, вони знайшли і там, забрали все. Із загону вигнали корову, у хліву забрали свиню. Сім’я залишилася без продуктів, запасів, хліба. Старших дітей посилали на поле збирати колоски, мерзлу картоплю. Хлопці ходили до кучугур, де копали козельці (корінь), бабуся терла їх і пекла якісь млинці. По весні рвали молоду траву, їли просто так, частину варили. Того року померло двоє дітей від голоду. Ті, що залишились, були худі, виснажені, хворі. Прабабуся згадує ту мить з болем і сльозами, і просить нас, щоб ми більше про це її не запитували. (Записала Брага Настя, ЗОШ № 3)
ХАРЧУК Дар’я Іванівна Таке горе не дай Бог ще раз пережити. Люди вмирали з голоду цілими сім’ями Спочатку здавали самі хліб. Наприклад, сьогодні треба було здати 100 кг. Через кілька днів — 200 кг., а коли вже не було ні зернини, то приходила з колгоспу бригада шукачів зі щупами, щоб, бува, не залишили для себе. Люди пухли з голоду, їли корм для худоби, на городах збирали гнилу картоплю. У нас була корова, — продовжує Дар’я Іванівна. — Наша мама варила кормові буряки з молоком, (для нас на той час це було смачно). Нас було п’ятеро. Одного разу до нас прийшла дівчина-сирота. Ми їй дали стакан молока. Вона в нас ночувала, а коли вранці встали, дівчинка вже лежала мертва. Малі діти теж ходили на роботу, щоб щось заробити. Тоді робочому давали 200 грамів хліба на зароблений трудодень. Люди вбивали один одного за шматок хліба. Батько, навіть, міг вбити сина. Одного разу син вкрав грудочку цукру, щоб хоч трохи голод відігнати, за це його батько закопав у землю живим. Люди їздили за хлібом в Польщу, але більшість звідти вже не поверталась.
ШКУРА Марія Сафронівна, 1923 р.н. (запис 2008 р. Ф. Морозюк) Голод пам’ятаю, батько помер у 1933 році. А вижили ми тільки тому, що мати ховала зерно у безпечне місце, щоб не могли найти. Та яма була в хаті під ліжком. На нашім краю був такий Кучеренко Іван Микитович, на прізвисько “Микитєй”, і ще з ним троє чоловік, ходили з щупами, шукали зерно, відбирали торбини з колосками. Як найде коржик захований — і той забере. Я на той час працювала в колгоспі, варила їсти. Якщо бригадир зекономить на посіві відро зерна, я його змелю і варю обід, а якщо ні, то обіду немає. Так і жили. Кучеренко І.М., “Микитєй”, одного разу спіймав мене з клунком зерна (не більше кілограма) і сказав голові колгоспу Целарунзі Івану Харитоновичу, щоб здав мене в міліцію, але голова колгоспу не дав ходу цій справі. Тоді були для дітей ясла. Хоча їх і годували в яслах, там завідувала Миргородська Лукер’я, але вони все одно помирали. Хоронили дітей і людей скрізь — і в ямах, і на кладовищі, і там, де їх знаходили.
ЩУРОВА Віка Петрівна Народилась я 28 березня 1914 року. У сім’ї нас було одинадцять душ. Багато вмерло, двоє братів на війні вбито. Пережила я голод 21-го, і 33-го, і 47-го років. Мені вже вісімдесят, все бачила, чого тільки за ці роки не переробила, не перенесла. Ой, і не бажаю такого нікому. Щоб не вмерти з голоду, бігали в ліс, шукали і викопували козельці, сушили їх, а потім мололи на мельниці, що зробив тато, і пекли коржики. Піч топили кураєм, що збирали в полі. А робила я і бригадиром, і скиртоправом, і конюхом, і доїла корів — і ким тільки не була. Дитину не бачила: іду — темно, і приходжу — темно. Ох, Боже мій! Багато довелось пережити. Що я можу ще сказати...
с. Збур’ївка
ВЄРЛАТА Ганна Григорівна, 1920 р.н. Пам’ятає, що урожай 1932-1933 р.р. забирали весь підряд якісь люди. Людей били батогами, заарештовували, наляканий люд ховався у копицях. Не можна було приховати хоч якусь частину зерна, овочів чи продуктів. Перекидали все. У селі цих людей називали дундуками. Приходили вони групами по 4-5 чоловік. Сестри працювали у колгоспі і там їм давали їсти. Люди збирали залишки з поля, більше чим п’ять колосків збирати не дозволяли. Селяни переховували худобу в копицях. Моя сім’я мала жорна, в яких перебивали зерно і ділилися з родичами. Їли також рослини, ягоди, коріння, але все це негативно впливало на самопочуття. Самі люди збирали померлих, вантажили на вози і відвозили до погрібних ям, де і закопували.
с. Кардашинка
ЧЕРНИК Василь Маркіянович, 1919 р.н. (запис 2008 р. В.Велідчук) Наші сусіди, комсомольська бригада, неосвічені і ледачі, ходили по селу і відбирали продукти. Мали залізні ціпки, штрички в руках — і все шукали. В однієї жінки знайшли бочку жита, закопану під порогом — забрали, згорнули квасолю з голубиними кізяками. В діда Савки забрали сало і пішли в клуб, там кричали «Ганьба куркулям». Відбирали жінки — Соломаха, Веселовська, Повод та інші. Ніяких документів не пред’являли. Сусід на сусіда докладав. В одного дядька трошки картоплі було закопано і ту відкопали і забрали. Косенко Петро Никифорович — голова колгоспу. Арештували його, — в наручники, на бричку — і в район. Жінка на другий день шукала і ніхто не сказав, де діли, по сьогоднішній день нема. Били скільки влізло, сусіди били. Бо ледачі спали, а ті робили “куркулі” Кардашинські. В 1947 році був неврожай, суша після війни. То «керівництво» трошки допомагало. 3-4 чоловіка померло. Було трохи легше. Було «загальне харчування». По кусочку хліба давали. Отримували люди пайок, я не голодував. З’явився «комерційний хліб», хоч і дорожче, але був, як є гроші, — то купиш, а ще вермішель. Я купував, бо заробляв. 42 роки і 2 дні відпрацював ковалем. Одна жінка заховала зерно в бочці на колгоспному полі в пшениці. Робили горлові ями — випалювали землю і зберігали зерно. Дві ями були на 11 і 9 кошарах: Рубанівська і Жовтухи, аж трактори обвалилися в ті ями. Знайшли хліб, — і на очах їли. Сало брали, — і на очах їли. В одного діда Льовки Пилиповича забрали смалець старий і дьоготь, нажарили картоплі, наїлися, то ледь не поздихали, понос напав Колоски лежали на землі. Люди ходили, збирали колоски, кого зловили, давали по п’ять років. Адаменка діда брата жінка відсиділа п’ять років, прийшла з тюрми і померла.
Списки загиблих с.Кардашинка
Бондаренко Іван Іванович, 1925 р.н., селянин, від голоду (свідчення (Настасієнко Г.О.) Ілляшенко Павло Ілліч, 1917 р.н., селянин, від голоду (свідчення Ілляшенко П.І.) Ілляшенко Василь Ілліч, 1920 р.н., селянин, від голоду, (свідчення Ілляшенко П.І.) Ілляшенко Микола Ілліч, 1925 р.н., утриманець, від голоду (свідчення Ілляшенко П.І.) Настасієнко Марія Онисимівна, 1918 р.н., селянка, від голоду (свідчення Настасієнко Г.О.) Настасієнко Євдокія Онисимівна, 1920 р.н., селянка, від голоду (свідчення Настасієнко Г.О.) Настасієнко Еля Онисимівна, 1922 р.н., селянка, від голоду (свідчення Настасієнко Г.О.) Настасієнко Павло Онисимович, 1924 р.н., селянин, від голоду (свідчення Настасієнко Г.О.) Настасієнко Василь Онисимович, 1926 р.н., утриманець, від голоду (свідчення Настасієнко Г.О.)
Списки загиблих с.Велика Кардашинка
Скакун Костянтин Васильович, 1927 р.н., утриманець, від голоду (свідчення Голофастової П.І.) Скакун Матрона Іванівна, 1928 р.н., утриманка, від голоду (свідчення Голофастової П.І.) Скакун Никифор Васильович, не встановлено, від голоду (свідчення Голофастової П.І.) Скакун Ольга Никифорівна,1925 р.н., утриманка, від голоду (свідчення Гаврилова Г.А.) Скакун Федір Костянтинович, не встановлено, від голоду (свідчення Гаврилова Г.Г.) Скакун Ївга Костянтинівна, 1927 р.н., утриманка, від голоду (свідчення Гаврилова Г.А.)
с.Круглоозерка (до 1947 р. с.Кларівка)
КРАВЕЦЬ Лідія Іванівна (дівоче прізвище Андрущенко), 1922 р.н. (запис 2008 р. Л.Риженко, вчитель Круглоозерської загальноосвітньої школи)
Голод 1932-1933 рр. пам’ятаю, мені тоді виповнилося 11 років. Причини голоду: був поганий урожай, зимою молотили пшеницю, колос був „бідний», тому й врожай був слабким. Друга причина — це безчинство бригад, які відбирали в людей хліб. Відбирали вирощене в людей спеціальні бригади. У 1933 р. така бригада прийшла до нашого дому. У цей час мати пішла до батька в тюрму. Батька забрали до тюрми в 1932 р. за невиконання держпоставки. Нас мати залишила самих вдома. Прийшла бригада і давай забирати все, що було в домі. У кладовці в глечику стояла мука, вони забрали ту муку, більше їжі в домі не було ніякої. Бригада почала довбати стіни. Ми всі плакали. У цей час поряд проходила сусідка Головко Євгенія, почула, зайшла до нас й прогнала тих людей. Принесла нам вранці трохи хліба й кислого молока. А мого батька за зрив держпоставки засудили на 10 років. Він захворів в тюрмі на туберкульоз і помер. Після його арешту у господарство забрали речі, які були в хаті, хату теж забрали і виставили на торги. З хати нас вигнали. Сім’я пішла жити в сарай, а тоді й звідтіля вигнали. До складу цих бригад входили сільські активісти: Соценко Софія (у народі прозвали її „бандитка»), Бардачов Гаврик. Були випадки, коли люди бачили свої речі у домівках цих людей. Перевертали „вверх дном» всю хату, довбали стіни. Мене і брата Шуру мати змушувала йти до родичів, щоб дали щось поїсти. Так ми мандрували до діда в Первомайське, через села Софіївку, Калинівку. Дід пас овець і їм видавали фураж. От він нам насипав цієї крупи, і ми несли додому, там нас чекали голодні ще двоє дітей та мама. Цигани, з якими ми жили 3 роки, ловили їжаків, лисиць, зайців і їли, так і виживали. Далекий родич Терешко Терентій Андрійович продав матері землянку на виплату. Ми копали білу глину та продавали і так виплатили гроші за землянку. У 1933-1934 рр. взяли мене працювати в ясла, глядіти малих дітей і давали 200 г хліба й баланду. Я баланду похльобаю, а хліб додому несу, бо дома голодні брати й сестра.
РІЧНЯК Анастасія Свиридівна, 1920 р.н. (запис 2008 р. О. Кравченко, учениця 10 класу Круглоозерської загальноосвітньої школи)
Причини голоду: врожай був, та влада забирала все. Весь день потрібно було працювати за черпак сорго. Продукти шукали направлені владою люди. Не зовсім пам’ятаю, здається, прізвища їхні були Бігун, Бардачов. Я зараз пам’ятаю, як ми з мамою зрубали на дрова деревце, а наш сусід Гаврик (Бардачов?) пішов і доклав, приїхали й відібрали. Було таке, що зняли з кухні черепицю. Мама закопала в городі буряки й картоплю, так знайшли й відібрали, ще й розділили в нашій присутності. Мого тата заарештували, ми навіть не знали, за що. Мама розпитувала у трьох відділках міліції, але тато в жодному відділенні не був затриманий, а покарання відбував. Потім його відпустили, але він не міг дійти додому, настільки був безсилий. Прийшли вони з мамою лише через два дні. Відсиджував покарання у Скадовську. Був один випадок боротьби проти влади, коли жінка з чотирма дітьми боронила бочку з вівсом, стоячи з сокирою й при цьому говорила: „Якщо хтось підійде до бочки, зарубаю, мені вже втрачати нічого!» Наша родина ховала зерно в печі, забиваючи дощечкою. Коли приходили шукати зерно, ми, п’ятеро дітей, сідали на піч і тому це зерно не знаходили. Забирали абсолютно все: меблі, навіть одяг, в який ми були вдягнені, знімали і відбирали. На мою думку, добровільно до колгоспу йти нікому не хотілося. Кому до душі віддавати своє майно, а потім думати, чим нагодувати дітей? Нікому не хотілося, щоб його оголосили куркулем, тому й ішли до колгоспів. Нашу родину вигнали з колгоспу. Причиною вигнання стало те, що нашого дядька оголосили куркулем і заслали до Сибіру, за те, що він не захотів йти до колгоспу і ми автоматично стали куркулями. У нас відібрали все: речі, землю. Коли ми йшли до колгоспу, то здали туди свою корову, але заборгували ще 100 кг м’яса, а коли нас вже звідти вигнали, то в документах голова сільської ради написав боргу вже не 100 кг, а 400 кг, але нам дуже допоміг новий голова сільської ради і списав нам цей борг. Приходили люди від влади до нас в будинок майже щодня, маму нашу виганяли з дому, знущалися і весь час реготали, але мама говорила: „Я піду, а дітей залишу», після цих слів вони заспокоювалися та йшли геть. Наша родина змогла вижити завдяки тому, що мама закопала швейну машинку, потім ми її відкопали і мама обшивала людей. Люди платили чим могли, так ми і прожили.
САКОВА Наталія Григорівна (дівоче прізвище Падалка), 1922 р.н. (запис 2008 року Л. Рижинко, вчитель Круглоозерської загальноосвітньої школи)
Голод 1932-1933 рр. пам’ятаю. Причини голоду: політика влади. Пам’ятаю випадки, коли міряли розмір взуття, якщо залишалися сліди від ніг на проораній полосі навкруги пшеничного поля. Відбирала хліб бригада з місцевих комсомольців. Туди входили Теленик, Бондаренко (імен їх не пам’ятаю). Вони ж і знімали дзвони з церкви та руйнували церкву, а невдовзі й померли неодружені. Слідкував також за порядком Бардачов Гаврик. Розшукувала по хатам хліб і бригада, яка приїздила з Хорлів. Мій батько був мірошником, тому заховав зерно в млині, а ті, хто були в бригаді, прийшли з цукерками й пригощали нас, дітей, розпитуючи, де батьки поховали хліб. Я була мала і цього ще не розуміла, тому й сказала, що батько заховав хліб у млині. Батька за те, що не захотів вступати до колгоспу, а був одноосібником, посадили на 6 років. Наша родина мала млина, тому вважали, що ми були багаті. Коли батько сидів у тюрмі, прийшли комсомольці, вивели на вулицю мою маму й вимагали гроші. Не знаю, чи були в нас ті гроші чи ні, але маму били й відливали водою на морозі, й знову били й вимагали гроші. Вона вирвалася від них, надворі була хурделиця, й втекла до сестри аж у Челбаси. Там мама переховувалася в погребі деякий час, навіть шила ковдри й цим заробляла гроші. Нас залишилося вдома троє дітей 1922, 1924, 1927 рр. народження. Сиділи ми всі на нетопленій печі, вкриті кожухом і ряднами. Щоб зварити їсти, треба було йти далеко по воду, то я ходила з коромислом і носила важкі відра до хати. Невдовзі голова колгоспу Гаран Микола Михайлович посприяв, щоб батька відпустили з тюрми, бо після його арешту робота в млині не ладилася, ніхто не вмів користуватися обладнанням як слід. Батько тільки приїхав, побачив, що ми живі й поїхав у Челбаси по маму. Вони повернулися разом і проробив батько в млині до 1936 року, поки не зламав ногу під час бурі та не помер. У колгоспі варили галушки з олією, щоб годувати тих, хто там працював. Пам’ятаю, уже пахли ці галушки, але ми їх не їли, бо батьки до колгоспу не вступили. Дітей колгоспників і в школі годували, а чиї батьки не були в колгоспі, то вчителька від столу відводила за руку й не підпускала до їжі. Забирали навіть варену кашу. Коли прийшли активісти до нашої хати, то стояв захований у печі горщик з кашею. Вони забрали кашу, сказали, що в колгосп свиням. Спочатку до колгоспу запрошували, а потім примушували. Забрали в нас п’ять корів, коней і п’ятдесят гектар землі. Коні тікали з колгоспу й приходили додому, мама знову вела їх назад, говорила, що краще здати самим, бо постраждає сім’я, скажуть, що куркулі. Одяг в нас не забирали, бо вдягалися батьки мої дуже бідно. Виживали, хто як міг. Ходили до сусіднього села Більшовик, там люди жили краще, то просили в них їжу. Ми з сусідкою ходили до Олексіївки (Лазурне) міняти одяг на картоплю. Понад морем збирали равликів, з них варили суп. Мама моя ловила рибу в морі й продавала. Копали мерзлу моркву. А також нас від голоду спасали дохлі коні. Коли в колгоспі дохли коні, то їх закопували за селом. Ми з мамою вночі з мішками та ножами ходили на це кінське кладовище, викопували коней, відрізали м’ясо й несли додому. Поки мама викопувала, я стояла й слідкувала, аби ніхто нас не помітив. Дома ми варили конину, а щоб вона мала кращий смак, її підсолювали. Солі не було, то ми брали її з озер, які навкруг села. Ця сіль була дуже брудна, але все ж таки це була сіль. Нам ця їжа здавалася такою доброю!
с. Мала Кардашинка
Досліджуючи історичні матеріали про голод в Україні, часто зустрічаємось із знайомими випадками, які були поширені також в нашому краї. Це і висока смертність серед дітей, і масова колективізація, і жорстокість «Чорних воронів». Всі ці випадки українського расизму були поширені особливо в чорноземній зоні України, де уряд намагався без докладання зусиль взяти врожай від землі, не виконуючи просту агротехнологію. Наш край знаходиться в піщаних масивах Олешківських кучугур. Грунт не родючий, вимагає внесення великої кількості чорнозему, тому врожаї тут не були великими. Можливо й не так активно на цій території Херсонщини діяли продзагони. Свою місію вони впроваджували по заготівлі овочевих та зернових культур, залучення населення до громадського господарювання. Про це свідчать спогади місцевих очевидців голодомору 1932-1933 рр. ДЕМЕНТЕЄВА Євдокія Терентіївна. На 1932 рік вона була дорослою дівчиною років 14. В її пам’яті закарбувались жахливі лихоліття. Збирачі хліба несподівано увірвались в хату, забрали все, навіть одяг. Мати заховала торбину прілого гороху та пшениці в ікону. На щастя, збирачі їх не помітили. Люди в селі жили один від одного далеко, але боялись один одного, бо часто було, що сусід на сусіда міг донести, де і хто ховає зерно чи щось інше. За це зрадникам давали зерно. Євдокія Терентіївна пригадує, як харчувалась їх сім’я, яка складалась із чотирьох дітей, батька і матері: спочатку їли собак, котів, хлопчаки ловили рибу і зайців; а коли вже не було ні собак, ні котів, повесні їли дику молоду траву, козельці, картоплю. Смачною здавалась юшка, зварена із шматка старої коров’ячої шкіри, яка давно зберігалась на горищі хати. Голод забрав матір. Змушували збирати колоски після косарки. І ось жінка вирішила заховати декілька колосків. Це стало вироком — її забили до смерті. Не дочекавшись державного пайка, вона пішла на злочин — осиротила своїх дітей. Були випадки, — пригадує старенька, — що односельці працювали в м. Херсоні, там кращі пайки. І ось такий пайок отримала тітка, але знесиліла і захворіла. Тому до міста за харчем пішли її сини. По дорозі додому вони так знесиліли від голоду, що вирішили не чіпати пайок, а попоїсти зеленої трави. Це стало їх останнім пристанищем, бо на ранок мертвих хлопчаків знайшли в лісі на кучугурі з незайманим пайком.
Спогади ПРОЦЕНКО Євгенії Романівни. Народилась у 1913 році. У 1932 р. їй було майже 19 років. У їхній сім’ї було 9 чоловік, 7 з них — діти. Збирачі забрали все: хліб, одяг, меблі. Люди пухли від голоду та помирали, замерзали від холоду, а також хворіли на тиф, кір. Людей змушували записуватись до колгоспу, але треба було ще щось здати: коней, корів, волів, брички та інше майно.
Коли сім’я Євгенії Романівни дізналась про те, що будуть ходити по хатах і збирати зерно, батько її вночі на городі викопав яму, поставив туди скриню, насипав пшениці (в неї увійшло 18 пудів), закрив і закопав її, а потім переорав город, щоб не було видно, де закопували скриню. Через декілька днів до їхньої хати під’їхали 13 підвод. По дворі ходили, перевіряючи зі щупами, шукали, чи нічого не закопано. Вони забрали все: зерно, насіння, курей, овець, корову, кабана, овочі, одяг, меблі, велике дзеркало, самовар. Діти плакали, просили залишити продукти, але ніхто на них не зважав. Коли була скрута, батько відкопав скриню, і те зерно спасло їхню сім’ю. Прийшов час, і Євгенія Романівна змушена була записатись в колгосп. Там за день давали кашу, копали козельці, м’яли їх і пекли коржі. Перевіряючі дивились, що люди їли, вони витягували чавуни з печі і пересвідчувались, чим живляться колгоспники. Якщо сім’я не сплатила продподаток, у неї забирали хату і виганяли з городу. У список потрапила і сім’я Проценко Є.Р. — їм довелось голодомор переживати в чужому сараї, господарі якого вже померли від голоду. Тяжкі часи були, але з вдячністю згадує Євгенія Романівна батьківську скриню, як єдине дорогоцінне джерело життя.
Свідок ХОЛОДНЯК Поліна Василівна, 1914 року народження. У 1933 році їй було 19 років. Вона вже була вдовою, бо чоловіка було вбито.
На руках залишилось двоє малесеньких дітей. Тому, щоб вижити, змушена була йти працювати в колгосп. У колгоспі — харч. Але додому його нести не дозволяли. Іноді вдавалось принести з поля буряків для голодних дітей. Але якось її впіймали, арештували і ув’язнили за 5 буряків на 5 років. Дітей віддали в дитячий притулок. Сім’я розгубилась по світу. Лише перед війною вдалося зібрати дітей.
