Учнівська конференція «70 років голодомору в Україні»

Мета конференції:
- Вдосконалювати загальнонавчальні вміння: працювати над доповіддю, виступати з повідомленням, вивчати додаткову літературу, конструювати запитання доповідачу, виступати в ролі опонента, складати рецензію на доповідь чи повідомлення.
- Підвести підсумок з теми за допомогою нестандартної форми уроку, до підготовки якого залучити всіх учнів класу.
- Розвивати мислення учнів, вміння виділяти головне, суттєве в змісті, узагальнювати численні факти.
- Виховувати почуття патріотизму, поваги до історичних подій та людей, які їх пережили, громадянську свідомість.
- Формувати у кожного учня власну оцінку подій, що вивчаються.

Пекельні цифри та слова
У серце б’ють, неначе молот,
Немов проклятий ожива
Рік тридцять третій.
Голод... Голод...
У люті сталінській страшній
Тінь смерті
Шастала по стінах.
Сім мільйонів
(Боже мій!)
Не долічила Україна.

Міжпредметні зв’язки: українська література, всесвітня історія, правознавство.
Література: Великий голод на Україні 1932-1933 р. — Торонто, 1988. Голод 1932-1953 років на Україні очима істориків, мовою документів. — К.: Політвидав України, 1990. Колективізація і голодомор на Україні 1929-1933 рр. — К., 1992. Кульчицький С. Правда про голодомор необхідна, аби не поверталося минуле // Освіта України. — 1999. — 24 листопада. — № 48-49. Політичний словник. — М: Політвидав, 1979. Правознавство / За редакцією М.Настюка. — Львів: Світ, 1994. Ожегов С. Словник російської мови / За ред. Шведової Н. — М.: Російська мова, 1989. Чорна книга України: Збірник документів, архівних матеріалів, листів, доповідей, статей, досліджень, есе / Упор. Ф.Зубанич. — К: Просвіта, 1998.
Рекомендації щодо підготовки конференції.
Вчитель заздалегідь (за 2-3 тижні) знайомить учнів з тематикою та змістом конференції, формує групу, розподіляє обов’язки між учасниками груп. У ході підготовки вчитель надає допомогу учням в находженні літератури, співрозмовників та інших джерел інформації, виробленні напрямків діяльності, складанні плану роботи, основних запитань для співрозмовників, конструюванні запитань опонентів, якщо такі передбачаються. Незадовго до проведення конференції бажано провести консультацію, щоб перевірити готовність кожного учня, виправити недоліки. Щоб конференція не перетворилася на читання доповідей, заготовлених напередодні, слід активізувати діяльність всіх її учасників, а саме: залучити одного — двох співдоповідачів, які доповнюють один одного, виділити опонентів, призначити архіваріуса чи документознавця, оформлювача (художника), фотографа та інших учасників конференції, які зроблять її цікавою та насиченою. У нашому випадку клас поділяється на 8 груп, кожна з яких має свою сферу діяльності:
1 група — ПОШУКОВЦІ — знаходять очевидців подій, про які йтиметься на конференції, спілкуються з ними та записують спогади свідків (6 чол.);
2 група — ДОСЛІДНИКИ — працюють з письмовими джерелами: статтями в газетах й журналах, монографіях з теми, шукаючи в них відповіді на поставлені запитання (6-7 чол.)
3 група — АРХІВІСТИ — підтверджують почуте документами (2 чол.)
4 група — ЛІТЕРАТУРНІ КОМЕНТАТОРИ — доповнюють відповіді однокласників та свідчення очевидців уривками з літературних творів, дають мовну характеристику слова «Голодомор» (5-6 чол.)
5 група — ФОТОКОРЕСПОНДЕНТИ — підтверджують факти, наведені на конференції, фотокартками, оформлюють фотолітопис «Хроніка чорного року» (2 чол.)
6 група — ОПОНЕНТИ — спростовують з позицій тогочасної офіційної влади факт існування штучного голоду та причетності до його організації комуністичної партії (2-3 чол.)
7 група — ПРАВОЗНАВЦІ — на підставі коментарів до вже існуючих правових документів, доводять, що голодомор був злочином держави проти народу (2 чол.)
8 група — ФОЛЬКЛОРИСТИ — збирають і наводять приклади усної народної творчості, які стосуються теми конференції (2 чол.)
9 група — МУЗИЧНИЙ СУПРОВІД.

Вступне слово вчителя:
— Страшні тридцяті роки XX століття. Скільки горя та страждань принесли вони нашому народу! Люди змушені були пройти через знущання з боку влади, зраду близьких, злиденність та постійний страх. Занадто багато випробувань випало на їх долю. І сьогоднішня наша розповідь — про одне з них: голод 1933 року, що отримав страшну назву «Голодомор».
Житницею називали Україну упродовж багатьох століть. Але, по-хижацькому грабуючи її, не давали жити. 1933 рік став найчорнішим у літописі багатостраждальної української землі. У світовій історії не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав тоді на долю України — однієї з найродючіших країн світу.
Трагічний 1933 р. ознаменувався не тільки найстрашнішим голодом в історії нашого народу, а й приходом до влади фашистів у Німеччині, країні, що відігравала одну з головних ролей у Європі. В один рік сталися найбільші трагедії XX століття.
Вулицями найвідоміших міст Німеччини, шикуючись у колони, крокували «нові надлюди» зі свастикою на рукавах, готові за першим закликом фюрера підкорити собі увесь світ. І чи не в ці самісінькі хвилини здригалася і Україна, дорогами якої торохкотіли вози і тачки, везучи на цвинтарі скошених голодом людей — донедавна кремезних чоловіків-трударів, міцних дідів, жінок-господинь і, що найболючіше, дітей, майбутнє країни. Країни, яку теж мріяв підкорити диктатор...

ЩО Ж КРИЄТЬСЯ ЗА СТРАШНИМ ЗМІСТОМ СЛОВА «ГОЛОДОМОР»?
Учениця-дослідниця:
Для нашої конференції, працюючи з довідниками та словниками радянських часів, я з’ясувала походження поняття «ГОЛОДОМОР», щоб визначити його точне тлумачення, але так і не знайшла в них такого слова. Є «голод», яке трактується як відсутність продуктів харчування у зв’язку з неврожаєм або іншим стихійним лихом, та «голодування» — випробування голодом протягом довгого часу або вкрай погане харчування. Отже, Голодомор — поняття зі всіх боків складне: і за суттю, і за змістом, і як історичне явище, і як словниковий термін. У граматиці воно складається із двох складників: «голод» і «морити», які буквально означають «морити голодом людей». Яке глибинне значення криється уже в одній назві того лиха, що спіткало Україну на початку 30-х років XX століття!

Проблемне запитання:
ЯК ВИ ГАДАЄТЕ, ЧОМУ МАЙЖЕ ДО ПОЧАТКУ 1990-X РОКІВ ПОНЯТТЯ «ГОЛОДОМОР» БУЛО ВІДСУТНЄ У СЛОВНИКАХ ТА ДОВІДНИКАХ?
Учень-дослідник:
— У радянські часи все, що стосувалося тієї страшної сторінки історії, було під суворою забороною. Селяни вмирали від голоду в обстановці цілковитої інформаційної блокади. Газети захлиналися повідомленнями про успіхи соціалістичної індустріалізації, репортажами про звитяжну працю на колгоспних ланах. Жахливі подробиці про голодомор, які інколи потрапляли в закордонну пресу, оголошувалися злісними вигадками буржуазної пропаганди. Слово «голод» заборонялося вживати навіть у документах партійних комітетів, які мали гриф «Цілком таємно».
У всі наступні роки згадка про голод 1933 року каралася 58-ю статтею Карного кодексу (антирадянська пропаганда). Необережно мовлене слово могло запроторити людину в концтабір. На XX з’їзді КПРС Микита Хрущов виступив із доповіддю про сталінські репресії. Поступово конкретні факти, що містилися в цій доповіді, стали надбанням широкої громадськості. Це були свідчення про масовий терор 1937 року. Проте, про голодомор на Україні Хрущов не згадував.
Численна українська діаспора в Канаді й США калатала в усі дзвони, щоб донести правду про голодомор до світової громадськості. Однак до українців довго не прислухалися. Тільки на 50-ту річницю голодомору світова громадськість звернула увагу на цю тему: діаспору навіть почули, але їй не повірили, адже факти здавалися неймовірними.
Разом з тим, у жовтні 1984 року президент США Рональд Рейган підписав законопроект про заснування при Конгресі спеціальної комісії для «виявлення причин голодомору в Україні, інспірованого радянським урядом». Для цього з бюджету виділялося 400 тис. доларів. Комісія з 6 істориків повинна була, користуючись доступними джерелами, у тому числі і архівними документами, вивезеними з СРСР гітлерівцями, вивчити «білу пляму» радянської історії.
Після приходу до влади Горбачова у Радянському Союзі почала поширюватися гласність. Проте інформація про голодомор залишалася забороненою. А Комісія Конгресу США регулярно розсилала інформацію про свою роботу не тільки власному урядові, але й радянському посольству в Вашингтоні. Правду про голод уже не можна було приховувати. І у доповіді, присвяченій 60-річчю встановлення радянської влади на Україні, у грудні 1987 року, Володимир Щербицький, тодішній партійний керівник України, вперше визнав факт голоду, але обумовив факт його існування неврожаєм. Порушення табу зробило можливим для істориків та журналістів вивчати й опублікувати інформацію про цю проблему.
26 січня 1990 року ЦК КПУ прийняло постанову «Про голод 1932-1933 року на Україні та публікацію пов’язаних з ним архівних документів». Незабаром після нього вийшла з друку книжка «Голодомор 1932-1933 років на Україні очима істориків, мовою документів». Уперше в Україні було відзначено 60-у річницю голодомору, а восени 1995 року, під час вшанування трагічної події, Президент України Леонід Кучма встановив своїм указом пам’ятний день, щоб правда про Голодомор завжди залишалася з нами.
Отже, завдяки зусиллям українських і зарубіжних істориків, голодомор перестав бути «білою плямою» нашої історії.
Слово літературознавцю:
ВЕЛИКДЕНЬ-33.
В очах калини — дума невесела,
Ліхтарик слова піднесу до віч —
У чорних римах — тихі білі села,
Берези замість поминальних свіч,
І тіні... Тіні... Легіони тіней,
Що хлібця просять. А його нема.
Безумна мати валку перестріне
Та вимолить хоч крихітку зерна...
Сміється вождь у хаті на портреті —
До цих примар — «страшніших від біди».
Сів на порозі спухлий тридцять третій
Зі жмутиком зеленим лободи.
Весна... Великдень. Янголи зчорнілі.
В саду хрущі над вишнями гудуть.
Нема душі у зболеному тілі —
Подибала в небесну каламуть.
Під церквою, що без хрестів і дзвонів,
І світлий день, що тихо спочив,
Хлоп’ятко кволе на хмільнім ослоні
Їсть з кулачка прозорого хрущів...
...В очах калини — дума невесела,
Ліхтарик слова піднесу до віч —
В тернових вінцях — українські села,
І біль наш — замість поминальних свіч.
Зерно у купах пріло під дощем.
Кудись у море, в безвість, за границю,
Щоб насадити скрізь цей наш Едем.
Немов витріскуючи із криниці,
Переливаючись рідким вогнем,
Текло струмками золото пшениці.
Ми тільки бачили той тьмяний блиск,
На горлі ж ми відчули пальців стиск.
Тоді дурні Грицьки і Опанаси
Вмирали, як узимку комарі.
Тоді по селах їлось людське м’ясо
І хліб пекли з розтертої кори,
Дивилися голодні діти ласо
На спухле тіло мертвої сестри.
Так ми, хоч і покинули печери,
В двадцятім віці стали людожери.
Вчитель:
— Отже на нашій конференції порушимо наступні питання:
1. ЧОМУ ГОЛОД НАЗИВАЮТЬ СПЛАНОВАНИМ, ЯКЩО В ТОМУ РОЦІ ДІЙСНО БУЛИ НЕСПРИЯТЛИВІ КЛІМАТИЧНІ УМОВИ?
2. ЧИ МОЖНА ВВАЖАТИ ГОЛОД 1933 РОКУ ГЕНОЦИДОМ ПРОТИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ?
3. ЗА ЩО УКРАЇНІ ВИПАЛА УЧАСТЬ СТАТИ ПОЛІГОНОМ З ВИПРОБУВАНЬ РАДЯНСЬКОЇ МОДЕЛІ КОЛГОСПНОЇ СИСТЕМИ?
На нашій конференції присутні опоненти — представники влади, які вважають, що на них звели наклеп і хочуть переконати в цьому присутніх.
Опонент:
Політика колективізації, що була спрямована на створення рівних умов господарювання для всіх верств сільського населення шляхом створення колективних господарств, наштовхнулася на різке протистояння найбільш заможної частини селянства — куркулів з їх приватновласницькими переконаннями. Вони підбурювали своїх односельців, чинити опір владі, приховувати від обліку реальні розміри врожаю, ховати зерно. У зв’язку з цим, посівна компанія 1932 р. була проведена на низькому рівні. До 20 травня було засіяно трохи більше половини всіх запланованих площ. Внаслідок неякісної обробки пропашних культур частина посівів загинула. До того ж південні області України, які традиційно давали значну долю хліба в «український коровай», охопила засуха. Ситуацію ускладнювала безгосподарність в деяких колгоспах, де вплив куркулів був значним, незацікавленість селян, які вже приховали власне зерно, в ефективній роботі на колектив. Вважаю, що все перераховане переконливо свідчить про те, що голод 1933 року був результатом несприятливих кліматичних умов, а також неспроможності більшої частини селянства працювати не тільки для власних потреб, але й для потреб суспільства.
Вчитель:
Чи переконав нас опонент в тому, що голодомор є наслідком несприятливих умов?
— Група дослідників, спираючись на матеріали підручника та досліджені джерела, розглядають події голодомору.
І. Причини голоду (учень):
Жахливою подією в історії людської цивілізації постає голод 1932-1933 р. в Україні. Які ж причини голоду?
1. Голод був спричинений насильницькою суцільною колективізацією, горезвісними хлібозаготівлями, людиноненависницькою політикою, розкуркуленням, відвертим масовим терором тоталітарного режиму проти селян України. Він не був викликаний розбурханою стихією, а зумовлений широкомасштабними політичними і антигуманними експериментами ВКП (б) та уряду СРСР.
2. Основною причиною голоду стала розверстка, яку повторно запровадили у січні 1928р. Була введена система хлібозаготівель за розкладкою, яка виснажувала кожне селянське господарство, штовхала його на межі відчаю і голоду. Хлібозаготівлі супроводжувались репресіями, фізичними та моральними знущаннями над селянами.
3. Внаслідок насильницьких заготівель зерна в Україні, селянам бракувало хліба. З України вивезли 4,1 млн. тонн, тобто четверту частину валового збору. Політбюро ЦК ВКП(б) дійшло думки про масову колективізацію. Ця колективізація перетворювала самодіяльних українських селян на підневільних кріпаків — колгоспників.
4. Голод був спричинений ізоляційною політикою уряду, яке привела до масової загибелі людей. Валові збори зернових зменшувалися, оскільки знекровлювались продуктивні сили сільського господарства, а обсяги хлібозаготівель зростали.
1932-1933 р. розпочалось різке падіння сільськогосподарського виробництва. Селян-одноосібників майже не залишилося, колгоспи працювали погано, багато селян виїхало з села, тому що боялись за своє майбутнє. Було зібрано втричі менше хліба, аніж в 1930 р. У республіки СРСР уряд направив спеціальні комісії, в Україні таку комісію очолив Молотов.
Учень:
Інформація про голод, що надходила з багатьох джерел, у деталях була відома вищому керівництву партії й держави. Але замість того, щоб рятувати селян, держава посилила тиск на них, прагнучи за будь-яку ціну виконати план хлібозаготівель. На місця були направлені надзвичайні комісії ЦК ВКП (б). В Україні хлібозаготівельну комісію очолив Молотов, який діяв особливо жорстоко. У районах занесених на «чорну дошку» за «злісне саботування» хлібозаготівель, згідно з постановою РНК УРСР від 6 грудня 1932 р., конфісковували продовольчі й посівні фонди, припинялося постачання товарів, на місцевих керівників і колгоспників обрушувалися репресії. Наприкінці грудня 1932 р. в Україну прибув Каганович, він привіз директиву Сталіна про здачу — в разі невиконання плану хлібозаготівель — насіннєвих фондів. Обласне керівництво одержало телеграму за підписом вищого керівництва УРСР за категоричною вимогою в найстисліші строки «ліквідувати саботаж». ЦК КП (б)У, РНК УРСР, десятки тисяч місцевих партійних і радянських керівників, суд і прокуратура республіки, органи ОДНУ на території власної республіки стосовно власного народу діяли так, як нечасто дозволяли собі діяти загарбники в окупованій країні. Подвірні обшуки супроводжувалися конфіскацією не лише зерна, а й картоплі, буряків, сала, м’яса та інших продовольчих запасів на зиму. Селяни були позбавлені всього їстівного. Цим партійно-державний апарат цілком свідомо прирікав їх на смерть.
Голодомор 1932-1933 рр. спричинив величезну смертність населення, особливо дітей і старих. Селяни змушені були їсти собак, котів, щурів, трупи коней, листя й кору дерев. Траплялися численні випадки канібалізму. Села обезлюдніли. Живі не могли ховати померлих. У деяких населених пунктах над сільрадами вивішували чорні прапори — це означало, що жителів тут уже немає. А в цей час на сусідніх залізничних станціях у елеваторах під охороною міліції зберігалися тисячі пудів хліба. Поставлені у безвихідь, селяни кидали домівки й пробували дістатися до міста. Не всім це вдавалося. Багато гинуло просто неба, на дорогах. Інших зупиняли міліцейські кордони. До міста потрапляло порівняно мало людей. Але порятунку не було й тут. Прагнучи врятувати хоча б дітей, батьки залишали їх у лікарнях, державних установах, у під’їздах будинків і просто на вулицях.
II. Доля українських дітей в роки голодомору (учень):
Голодне лихоліття, яке випало на долю українського народу, найболючіше вразило дітей. Вони виявилися найменш захищеними, не брали участі у колгоспному виробництві, тому й не одержували рятівних 100-300 гр. хліба на працюючого. За переписом 1926 р. діти віком до 14 років становили 38% сільського населення. Дітей віком до 4 років виявилося 16%, тобто у голодний 1933 р. їм мало виповнитися по 10 років. Та не судилося...
Великими юрбами, ніби голодні галченята, зліталися вони до великих міст за порятунком, а виснажених голодуванням немовлят приносили батьки. Майже третина районів України припинила централізоване постачання дитячих установ. Існуюче харчування не відповідало нормам, діти часто хворіли від недоїдання. Учні Печерської школи Брацлавського району на Вінниччині у листопаді 1931 р. писали до ВЦІВКу: «Просимо у Вас допомоги, бо ми пропадаємо з голоду. Нам треба вчитися, а ми з голоду не можемо по світу ходити. Всі пухнемо з голоду, бо працювати ми не можемо, а хліб дають тільки тим, хто має трудодні. Скоро наближаються жовтневі свята, нам треба радіти, а у нас з голоду в очах пожовкло, в шлунку болить від того сміття, яке ми зараз їмо, бо у нас забрали не тільки хліб до зернини, а й картоплю, квасолю, і все, що можна їсти. Ми надіємося, що радянська влада не дасть нам загинути». У складі Наркомосу було створено Центральний штаб по роботі з безпритульними. До нього увійшли представники різних наркоматів, створювалися різні комісії, а діти масово гинули від голоду. Селян доводили до такого стану фізичного виснаження, що батьки забивали своїх дітей, аби прогодувати людським м’ясом інших, які залишилися. Наприклад, у липні 1932 р. селянка з Вінницької області зарізала трьохрічного сина, а його м’ясо обмінювала у сусідів на яйця. Випадки канібалізму стали надзвичайно частими у 1933 р. Зокрема у с. Руде Володарського району Київської області мати залишила 3-х дітей, а сама вийшла. Двоє з них — хлопчик і дівчинка, вбили молодшу сестру, відрізали їй голову і сирим їли м’ясо своєї жертви — сестри.
На жаль, таких фактів було дуже багато. Тоді ж з’явилися перші художні твори сповнені несамовитим болем. Ось уривок з поеми Миколи Руденка «Хрест»:
А я діточок побила, до схід сонця поварила,
Трактористу-молодцю наробила холодцю:
Їж, Іване! Пий, Іване! Хай коханочко не в’яне!
Ти ж казав: якби сама... Подивись, дітей нема!
Їж, коханий, не барися, виплюнь пальчики Орисі,
Від синів та від дочок тільки жменька кісточок.
Душі їх пішли до раю, я ж останки підбираю
Та й землиці їх віддам, всі ми будемо отам.
Ганебним і водночас злочинним було відверте вбивство дітей за розкрадання «соціалістичної власності». Судові й позасудові органи масово забивали дітей, що піднімали з колгоспного поля колоски.
Сумні події 1933 р. відтворено у листах італійського дипломата в Харкові: «На базарі, вранці, 21 травня поскидали їх вздовж частоколу, що відмежує площу в сторону ріки. Було їх 30. Вранці 23-го я їх нарахував уже 51. Одна дитина ссала молоко з грудей мертвої матері з посірілим обличчям. Ми бачили 10-річних дітей, які були за маму для 4— або 3-річних. Вночі вони їх накривали власним шарфиком чи плащем і спали скорчені на землі, а біля них лежала бляшанка для сподіваної милостині».
Харків був тоді не лише столицею України, а й центром невимовного і нестерпного дитячого болю і відчаю. У 1932-1933 рр. смертність дітей становила щонайменше половину померлих від голоду селян України. Таким чином, дитяча смертність збільшує соціально-демографічні рамки жертв голодомору, засвідчує його глобальний характер і катастрофічні наслідки для українського народу.
Вчитель:
— Ми запросили на нашу конференцію правознавців, які, спираючись на правові норми та закони, дадуть юридичний коментар до подій, які ми з вами розглядаємо.
Правознавець:
— Історія будь-якої країни являє собою сукупність взаємовідносин людини та суспільства, громадянина та влади. Як часто у житті ми чуємо слово «влада», але тільки інколи замислюємося над його змістом. А, між тим, «влада» — це здібність та можливість виявляти визначальний вплив на діяльність, поведінку людей за допомогою волі, авторитету, права, насильства, політичного панування системи державних органів». Працюючи над розкриттям поняття, я перечитав багато визначень. Ось і що дивно: саме це твердження, що так підходить до сучасної характеристики тієї влади, яка панує у країні протягом 70 років, я знайшов у одному з найвагоміших офіційних видань радянського часу — Радянському Енциклопедичному Словнику на с. 229. Отже, вже тоді вчені, які укладали статті словника, розглядали радянську владу, як насильство над поведінкою та діяльністю людей.
Ще далі йде визначний філолог С.Ожегов, який у «Словнику російської мови» розглядає владу як «право і можливість розпоряджатися кимось або чимось, підпорядковувати своїй волі». Але (хоч загалом я згоден з наведеними визначеннями) після перегляду сторінок вітчизняної історії у мене склалося власне визначення терміну: «Влада — це перевага одних громадян держави над іншими. Вона базується на могутності та грошах перших, отже автоматично надає їм право диктувати своє бачення життя, безкарно порушуючи при цьому загальноприйняті норми і правила поведінки, а також закони держави». І якщо, за моїм визначенням, мова пішла про громадян, слід розібратися, хто ж такий громадянин?
Повернемося до джерел, що вже цитувалися: за С.Ожеговим: «Громадянин — це особа, що належить до постійного населення держави та наділена сукупністю політичних та інших прав та обов’язків». І знову нам трапляються поняття, які необхідно пояснити. Але, якщо з обов’язками ми більш-менш знайомі, то ось про права людини варто поговорити детальніше.
2-й правознавець:
— Права — це, по-перше, певні свободи людини, тобто її можливості діяти певним чином або утримуватись від певних вчинків з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб, що сформувалися. По-друге, зміст і обсяг можливостей людини залежить, насамперед, від можливостей всього суспільства, тобто від рівня його економічного розвитку. І з цього боку, права людини є явищем соціальним, вони «виростають» із самого суспільства. По-третє, ці можливості зі своїми основними показниками повинні бути рівними, однаковими в усіх людей. Лише тоді вони є правовими. Тому вони не повинні відчужуватися, відбиратись, обмежуватись.
Отже, основні права людини — це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретних історичних умовах, що об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей.
Становлення і визнання світовим співтовариством основних прав людини мало тривалу передісторію. Спочатку ідеї про наявність у кожної людини природних і невід’ємних прав, про необхідність їх публічного визнання та державного забезпечення знаходили прояв у законодавчих актах окремих держав. Найвиразніше це зафіксували такі акти як «Декларація прав людини і громадянина» (Франція, 1789), «Білль про права» (США, 1791). Після другої світової війни необхідність забезпечення основних прав людини була визнана більшістю розвинених держав і знайшла своє відображення у Загальній декларації прав людини (1948). Але ухвалення цього документу відбулося пізніше, ніж подія, про яку ми сьогодні говоримо, і наші опоненти неодмінно цим скористуються заявивши: «Закони, що не існують, просто неможливо виконувати». Тож ми зумисне будемо цитувати лише ті положення, над якими вже працювали сталінські юристи (Конституція СРСР 1936 р.), або ж ті, що вже були відомі та діяли у світі, супроводжуючи спогади очевидців правовими коментарями.
Вчитель:
— Але вже чає надати слово очевидцям, але вони такого похилого віку, що не змогли до нас прийти і багатьох немає в живих. Тому група пошуковців опрацювала їхні спогади про страшні роки Голодомору, які зберігаються у краєзнавчому музеї.
Слово пошуковцю:
Свідком голодомору 1932-1933 рр. була жителька села Гладківка (раніше Келегеї) Железняк Марія Андріївна, якій на той час виповнилось 12 років. Вона розповідала, що багато жителів села, щоб якось прохарчуватись, ходили в кучугури, там копали козелець, обчищали кореневища, потім сушили і мололи, а з цієї муки пекли щось схоже на коржі. У той час на селі майже не залишилось ні собак, ні котів, їх теж їли люди. Дуже багато людей були пухлі від голоду. Вони лежали на вулиці, а коли помирали, то їх не було навіть кому поховати.
Люди до цих пір добрими словами згадують Запорожця Миколу. На той час він працював у коморі, де зберігалося зерно. Голодні люди приходили до нього і просили хоча б по жменьці зерна. Він нікому не відмовляв, і для ваги добавляв в зерно піску.
Готуючись до конференції, я опрацювала спогади жителів села, які пережили цей час, особливо мене вразила розповідь Желєзняк Марії Андріївни.
Слово літературознавцю:
Загупало у двері прикладом,
Заграло у шибку:
— Ану, одчиняй, молодице,
Чого ти там криєшся в хаті?
Застукало серце, різнуло:
«Ой, горе, це ж гості до мене,
Та чим же їх буду вітати,
Іще ж мій синок не вварився».
Біжить, одчиняє сінешні,
Гостям вона дивиться в очі,
І страшно всміхається й плаче.
Гості проходять у хату,
Що перший сідає писати,
Що другий стає біля печі,
А два при рушницях на дверях.
— Ну, як ти живеш, молодице?
Показуй, що вариш сьогодні.
Стоїть молодиця —
Ні з місця —
А тільки всміхається страшно...
Слово пошуковцю:
Розповідь очевидця Власенко Володимира Івановича:
— Я добре пам’ятаю, коли почалась колективізація. У мого батька й діда забрали в колгосп коня, воза, плуга і хліб. Залишилося нас шестеро малих дітей: 5 братів і одна сестра, яку ми дуже любили. Їсти у нас не було нічого, бо все забрали до крихітки. Мій батько робив у колгоспі «Першого Травня». Він там копав силосні ями за 400 грам ячмінного хліба.
Ми були ще малі, ходили з мамою по степах віяти полову, щоб назбирати хоч баночку зерна.
Мої брати і сестра померли ще малими, не витримали цих мук, цього клятого голоду, через який померли мільйони людей. Помер також мій батько і дід від голоду. Батько був ще молодший — 37 років, а дід вже старий.
Розповідь очевидця Власенко Марії Дмитрівни. Коли розкуркулили мого батька, мені було 8 років, моїй сестрі — 11, а брату — 16. Мати померла в 1933 році. Батька ще тоді вислали в Сибір та так він і не повернувся. А ми залишилися сиротами, хату в нас забрали. Ми із сестрою Олександрою ходили по селах, ночували на дорозі, під ворітьми, у скирті; їли паслін, смоктали бур’янці. У колгоспах давали свиням їсти, а ми вночі забиралися у корита і видовбували те, що залишиться. То піду до когось, подивлюсь за дитиною, та там мене й нагодують, ще може дадуть якусь стару тряпчину, а ночуємо-таки під ворітьми.
Брат наш Олексій почав працювати пастухом, йому за роботу давали хліб і виділили кімнатчинку, там стояло ліжко, стіл та стілець. Якось я знайшла, де він живе, і зайшла до нього. Він мене нагодував хлібом. Олексій знайшов Олександру і з тих пір ми почали жити разом. Потім нам трьом дали хату, виділили город, в премію брату дали маленьку теличку і порося, яке згодом, на жаль, втекло. Довго ми його шукали і все ж не знайшли.
Вигляділи теличку, навесні посадили город, люди дали хто що міг: квасолю, насіння, кукурудзу, картоплю. Люди казали, що старий так не посадить, як ці сироти: все по латочках, все чистенько. А згодом я пішла в найми до одних людей: гляділа дитину, тоді мені було 9 років. Все робила в хаті, у дворі. У них був великий вишневий сад, але їсти вишні не дозволяли. Приходилось працювати і в полі, і навіть вести коня при ґрасуванні, а коли кінь ступав трішки в бік, то хазяїн мене бив батогом. Коли про це узнав мій брат, зразу ж мене забрав додому.
Слово літературознавцю:
Весна.
Цей сніг, як сон, прийшов — розтане.
Здимить і в хмару перейде ... Весна.
Село лежить в тумані. Голодний рік.
Голодний день.
Іде — не йде, повзе по мертвих,
Й хвалити Бога — хоч повзе.
Весняний дух живий — не спертий
До сонця зводить все живе.
Й воно і молиться, і плаче,
Й радіє сонцю і воді.
Якби він знав, коли б побачив, -
Сини ростуть на лободі.
Сини Радянської держави!
Та знає вождь, усе він зна ...
У вус всміхається лукаво:
В Москві весна. Його весна!
В селі весна повзе на ліктях,
Повзе по мертвих і живих.
В долоні сонце ловлять діти,
Що дзвінко капає зі стріх.
І п’ють опухлими вустами
Оту живицю молоду.
Їм жить і жить, та над полями
Знов ворон каркає біду.
Забрали тих, хто із комори
Пашню останню вимітив,
Хто ще активним був учора,
Сьогодні ворогом ставав.
Голодний рік. Жорстокий світе.
Дай хоч надію для живих.
Весна. І сонце ловлять діти,
Що дзвінко капає із стріх.
(М. Будлянський)
Слово фотокореспондентам:
— А ми хочемо проілюструвати все почуте фотокартками, знайденими нами у виданнях, присвячених Голодомору і перезнятих для експозиції на ксероксі. З цих документів ми створили фотолітопис «Хроніка чорного року», який допоможе нам реально усвідомити весь жах, який творився в Україні.