Шановні друзі! Вітаємо всіх Вас з офіційним відкриттям Херсонського відділення прославленої лікарні "Хаханії", яка функціонує вже кілька років при Міжнародній асоціації гумористів і сатириків "Весела Січ". Прес-центр цього закладу, що базується в Запоріжжі, а філії має по всьому світу (Австралія, Англія, Канада, Росія та ін.), настійно рекомендує для оздоровлення всміхатися не менше ста разів на день.
Оскільки наші місцеві хаханяни є людьми дуже скромними, то для своєї установи придумали дуже простеньку назву - Херсонський курінь гумористів і сатириків, швиденько зібрали штат працівників та й узялися до роботи. А позаяк згадане найменування чомусь відлякує тавричан, то вирішили вдаватись до виїзних сеансів оздоровлення. Іншими словами, ухвалили ходити в народ. І одна з таких акцій випала на долю Інституту філології та журналістики Херсонського державного університету, куди погожого осіннього дня 23 листопада незабутнього 2006 року й налетіла ціла орда хаханян-куренян. Звісно ж, це відбулося не без благословення очільника Міжнародної асоціації гумористів і сатириків "Весела Січ" з часу її заснування - дохтура сміхотерапевтичних наук Петра Ребра, який у вигляді янгола в брилику освячував дане дійство.
Але перш ніж описати сеанс сміхотерапії в ХДУ, нагадаємо, хто ж є в штаті нашої оздоровчої фірми. Це насамперед гостинний Любосол (Любомир Солецький, курінний отаман, а ще до того артист розмовного жанру). Поряд з ним - сміхотерапевти, які лікують гуморесками, карикатурами, шаржами, анекдотами, епіграмами, частівками та іншими пігулками: Андрюха (Анатолій Андрєєв), Ас (Лідія Астіоненко), Бокастик (Іван Набока), Василько (Микола Василенко), Гаврош (Павло Гавриш), Гера (Петро Герасимчук), Говорунчик (Микола Каляка), Гуня (Олександр Гунько), Дарабкін-Плотогон (Володимир Плоткін), Дачник-Тинолом (Василь Загороднюк), Дойч-Німчуган (Іван Немченко), Дружбан (Микола Братан), Дунь (Анатолій Дунаєв), Зух (Юрій Безух), Карабах (Володимир Нагорняк), Киселик (Віктор Кисіль), Колізія (Зінаїда Колісниченко), Коляндра (Олег Олексюк), Корєш (Валерій Другальов), Крихітка-Малюк (Анатолій Кордюк), Крош (Олексій Крохмаль), Кузя (Олеся Кузьменко), Марко Тузлук (Леонід Марченко), Млинярчик (Василь Мелещенко), Натощак (Анатолій Марущак), Натусь (Наталя Музика), Панкрат (Анатолій Крат), Прудивус (Анатолій Кичинський), Сивобров (Леонід Серебряков), Суджений-Плямистик (Анатолій Суганяк), Сумунчик (Василь Жураківський), Тельці (Наталя і Володимир Телюки), Троянець (Григорій Троян), Туз-Буйтуз (Олександр Бутузов), Уальдшнеп (Валерій Кулик), Футболістка-Молодичка (Валентина Нижеголенко), Щироойкало (Василь Шаройко), Щеіщек (Анатолій Щербина). А кому набридне оздоровлюватись у цих сміхотерапевтів, то хай звертаються до почесного позаштатного корпусу хаханян-куренян, які зцілюють на відстані: Бубабутри (Бу-Ба-Бу: Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Віктор Неборак), Лугосадики (ЛуГоСад: Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садловський), Тюхтії-Безграмотні ("Пропала грамота": Юрко Позаяк, Вітько Недоступ, Семен Либонь), Дегегехахалі ("Нова дегенерація": Степан Процюк, Іван Андрусяк, Іван Ципердюк), Бечимемчик-Чеберяйчик (Євген Баран), Ярсуня (Яр Славутич), Лапочка (Остап Лапський), Каратик (Тадей Карабович), Мілюнянайлучча (Міля Лучак), Чемеря (Володимир Чемерис), Кася-Сміхотерапевточка (Світлана Касьяненко), Горніст (Євген Дудар), Сомисько (Микола Сом), Буранчик-Сніготрусик (Володимир Метелиця), Руберойдичок (Василь Толюпа), Гузачок (Олег Чорногуз). А ще Юшняк, тобто You-Шняк, усім знаний як "Вишняк" літукраїнців.
Отож як розігналася для бігу орда сміходохтурів, то й зупинитись не змогла - побігла далі. А виїзний чи вибіжний сеанс залишились проводити в ХДУ тільки ті, що черевики погубили або ж перечепились через власну п'ятку. Тож оздоровлювали університетців отакі хаханяни: Дружбан, Говорунчик, Марко Тузлук, Футболістка-Молодичка, Кузя, Крихітка-Малюк, Коляндра, Василько, Дачник-Тинолом та ще Дойч-Німчуган. Та й тих, кажуть, вистарчило. Оздоровлювали навипередки. Хтось реготав, а хтось од гуморесок дрімав. А прокинувшись, питав з переляку: "Де це я?!" І всі гуртом тоді брались пояснювати: "У друзів-дохтурів!.. Іди-но скоріше, і тобі дадуть індивідуальний рецепт, щоб сміятись і вві сні". Один з рецептів наведемо і для Вас, він схвалений самим Петром Ребром:
Жартуймо, друзі, всім на втіху, Шануймо дідів заповіт: Хто помира щодня від сміху, Той буде жити сотню літ!
Під час сеансу сміхотерапевти репрезентували свої рецепти з найновішого числа "Веселої Січі" (2006, № 2) та лаяли свого очільника, що не всі матеріали в збірнику помістив. Чи не розгубив? Та й ухвалили назбирати терміново цілий мішок таврійських рецептів. Хай мандрують по світу по-веселосічанськи, люд український оздоровлюючи.
Тож запрошуємо всіх на веселу хвильку, хто від сміху не втікає на цілу мильку. Оздоровлюйтесь сміхом - розлучитесь з лихом!
Один мудрий англієць, було це понад два сторіччя тому, залишаючи дітям у спадок свій життєвий досвід і свою філософію, остеріг їх, щоб вони ніколи не захоплювалися поезією. Прочитавши цей рядок у перелікові інших "треба" і "не треба", я був вражений, мов громом з ясного неба. Тяжко, неможливо було збагнути таку пораду і її логіку, але автор не подавав ніякого витлумачення - мабуть, це він не один раз повторював у безпосередніх розмовах з синами і дочками.
Отож доходьмо до істоти тих дивних слів самотужки. Той англієць був багатий і вельми освічений і, певна річ, розумівся на літературі й не міг не здавати собі справи з тієї істини, який могутній духовний вплив має на людей і на їхні почування поетичне слово - чи це буремно-заклична громадянська лірика, як от у Байрона, чи любовні сонети, як у Шекспіра, чи глибокі й ніжні релігійні пориви душі, як у Новаліса. А якби той дбайливий англійський батько знав поезію нашого безсмертного Тараса, то не міг би не збагнути, чому українці навіть у космос беруть з собою "Кобзаря". Бо в ньому все сплелося-сплавилося: революційний протест - з неповторною елегією українського села, а безперервний мотив земного кохання - з щирим задивленням в Божі небеса…
Іншими словами, поезія має в собі таку силу, котра в певному розумінні, в певному випадку може виявитися небезпечною для молодої людини - у випадку, коли ця людина ще не вповні зформувалася як особистість, як характер і як світогляд, не вповні знайшла себе. Й коли таке слабеньке ще, невиразне "я" опиниться у нестримному вирі поезії, він може позбавити те "я" необхідного в нашому недосконалому світі практицизму й назавжди залишити його, як то кажуть, в захмарних емпіреях. Мабуть, саме це й мав на увазі англійський тато.
Але коли молода людина вже впевнено йде до себе, поезія може лише допомогти. Лише сприяти в цьому становленні душі і розуму. Поезія як виховний чинник особливо потрібна й незамінна в суспільствах, котрі, як от і українське, тяжко виборсуються з-під невидимого гніту згубних "ізмів" недавнього минулого. А що українські діти тепер, в силу багатьох-багатьох причин, рано доросліють, то як до Христа не треба їм перешкоджати приходити, так і до чистого джерела поезії.
І треба вітати, що шкільні пороги України все довірливіше переступає слово поезії, розбудовуючи духовний простір юнацтва, відкриваючи перед завтрашніми будівничими держави і нації безмежне небо мислі і краси. До навчальних програм повертаються замовчувані імена і їхня могутня творчість. Передбачаємо, як добре прислужиться справі "Хрестоматія" для старшокласників, зі знанням і художнім смаком упорядкована київським професором Петром Кононенком та визначним організатором українського шкільництва в Америці професором Євгеном Федоренком: Олександре Олесь і Богдан-Ігор Антонич, Євген Маланюк і Олег Ольжич, Ліна Костенко і Василь Стус… Просто дух захоплює!
Але й такі ніби відомі, навіть визнані совєтським режимом поети, як Павло Тичина і Максим Рильський, Володимир Сосюра і Андрій Малишко, постають перед шкільною молоддю, та й перед учителями, цілком з нового, незнаного, несподіваного боку.
В цьому потужному струмені освітньо-виховної новизни йде в юний світ і видана київською "Просвітою" книжечка Галини та Івана Немченків "Вивчення творчости Яра Славутича в школах Херсонщини" - тобто в школах ледь не всуціль зросійщеного півдня України. І тут важливим є геть усе - і херсонське походження Яра Славутича, так щасливо і так переконливо поєднане з глибинною українськістю поета, і художня своєрідність його світосприймання і світорозуміння, і дивовижно широкий діяпазон його внутрішніх порухів, рефлексій та асоціяцій, і - це особливо! - універсальне, просто екциклопедичне віддзеркалення в його поезії всього того, що пережила, передумала українська людина, опинившись поза Україною, в чужих світах…
Не сумуйте, степи! Я вернусь! І замовкне жалоба чаїна. Обійматимуть Скитія, Русь І новітня моя Україна.
Повертаючись у живому слові до України, поети і нас ведуть дорогою до України і до нашої власної душі.
(З американської газети "Свобода" від 3 лютого 2006 р.)
Павло Параскевич
Яр Славутич. Дослідження та статті: Розстріляна муза. Меч і перо. Українська література на Заході, Едмонтон, Славута, 2006, 990 с.
Перед вами нове видання "Дослідження та статті" відомого письменника, видатного вченого, літературознавця і мовознавця, професора-емерита Альбертського університету в Канаді, доктора Яра Славутича, що недавно вийшла в Едмонтоні у видавництві "Славута", 2006 року. Книга велика за обсягом - майже 1000 сторінок і складається з двох частин. До першої з них входять книги "Розстріляна муза" (Детройт, 1955; Київ, 1922), "Меч і перо" (Київ, 1922) та "Додатки" - усього 504 с. Друга має обсяг 484 с. і включає в себе дослідження, огляди, лекції, нариси, есе, рецензії та інші матеріали. Ця частина внутрішньо поділяється на два розділи: літературознавчий, який відкривається статтею "Суспільно-релігійні мотиви в ранній українсько-канадській прозі", та мовознавчий, що починається "Запропонованими змінами у "Правописному словнику Г.Голоскевича".
"Розстріляна муза" за свідченням автора вступної статті Костя Волинського - "це правдиве, вражаюче свідчення про неймовірний злочин, вчинений кривавою сталінщиною над літературою (взагалі культурою) українського народу" (С.5).
Страшно навіть подумати і не можна собі уявити і спокійно прочитати мартиролог - наведений у книзі список небачених злочинів: І. Розстріляних, закатованих, замучених; ІІ. Тих, що вчинили самогубство; ІІІ. Засланих у табори каторжної праці (С.18-33), а ще ж були мільйони заморених голодом. Скільки і яких талантів неоціненних втратила Україна! Але ще й сьогодні деякі безпам'ятні манкурти не наважуються визнати, що це був справжній, навмисний геноцид українського народу з боку Кремля. Книга ця, можливо, допоможе переконати хоч декого з них. У цьому її неперехідне значення і цінність. Вихід книги майже співпав із визнанням Верховною Радою України, після визнання десятьма країнами світу, голодомору 1932-1933 років геноцидом проти українського народу.
У книзі досліджуються проблеми літератури, аналізується літературний процес у Канаді і в колишній Україні певного періоду, творчість не одного десятка письменників діаспори та України - класиків та митців пожовтневого періоду. Тут ґрунтовні статті, лекції, огляди чергуються з короткими нарисами, розкриттям окремих проблем літературного процесу. Наприклад: "Шевченкова поетика" (С.189-212), "Раннє шевченкознавство в Канаді" (С.213-217), "Голодомор в українській літературі на Заході" (С.462-482) і "Соборницькі ідеї Івана Франка" (С. 260-266), "Метафора у творчості Лесі Українки" (С.317-328), "Антологія з помилками (Б.Бойчук, Б.Рубчак)" (С.258-261), "Віршознавчий триптих (Ігор Качуровський)" (С.270-274).
Яр Славутич переконливо полемізує зі своїми опонентами, вдаючись до розмаїтих жанрових різновидів.
Книга охоплює великий часовий простір, вражаючий масив "від К.Саковича до наших днів". Останні публікації датовані кінцем ХХ - поч. ХХІ століття: "Блискучий задум і зразкове виконання" (1988, рецензія на книгу "200 листів Б.Антоненка-Давидовича", упорядковану Д.Чубом 1986 р. та мемуари О.Хахулі "Б.Антоненко-Давидович у пазурях чекістів" 1987 р.); "Сила Івана Багряного" (9 лютого 1997 р.); "Людина з держави слова. До 100-річчя з дня народження Михайла Ореста" (2002), "Оратанія - Україна" (2004, рецензія на збірку В.Чабаненка). Книга адресована і стане в пригоді всім, хто цікавиться і вивчає українську літературу й мову. Вона спонукає до роздумів, співставлень з іншими оцінками, іноді викликає нові думки, бажання подискутувати. В цьому теж її значення. Хоч написана літературною мовою з додержанням правопису діаспори, читається легко. Добре було б додати до нової книги Яра Славутича іменний покажчик.
На 82-му році життя після тяжкої хвороби пішов із життя відомий письменник, журналіст, публіцист, перекладач, колишній політичний в'язень сталінських таборів Іван Петрович Гришин-Грищук. Його ім'я далеко відоме за межами України. У 41-му навчався у Харківському інституті журналістики. Того року, у перші місяці війни, будучи студбатівцем, потрапив до німецького полону, і був вивезений до Німеччини як військовополонений. Перебуваючи у таборі полонених, працював на різних промислових виробництвах звідки пощастило втекти.
Володіючи німецькою мовою, без особливих пригод дістався Праги, де влаштувався на працю. Протягом двох років, працюючи, навчався у Карловому університеті. Екстерном захистив диплом журналіста. 1943 року його арештовує німецька поліція. Знову втікає і не без пригод дістається Парижа. Перебуває у підпіллі, бере участь у бойових загонах французького опору. Перебуваючи тривалий час у Франції, зустрічався з Ю.Шевельовим, Є.Маланюком, В.Винниченком, Т.Осьмачкою, І.Костецьким та іншими видатними українськими письменниками діаспори і діячами національного українського руху, про яких пізніше напише в мемуарах. Бере участь у літературному процесі діаспори, пише статті, монографії, поглиблює знання французької мови, нотує щоденникові записи, які згодом використає у написанні художніх творів. У кінці 1945 року був на судовому процесі над головними німецькими воєнними злочинцями, що відбувався в Нюрнберзі. Після повернення в Радянський Союз його арештовують і засуджують на 20 років таборів ГУЛАГу. Протягом багатьох років поневіряється в таборах суворого режиму Камишлагу, Озерлагу, Печорлагу і Мінлагу, м. Інта, ОЛП-2, у якому познайомився і здружився з політичними в'язнями української інтелігенції, письменниками Г.Кочуром, М.Соколовським (Сармою), Д.Паламарчуком, Є.Дацюком, І.Микульським, А.Хименком (Химком), Л.Полюгою і автором даної статті. Звільнений і реабілітований 1955 року. Жив і працював у місті Вижниці, Чернівецької області.
Іван Гришин-Грищук талановитий письменник, подвижник української культури, людина багато обдарована. Понад півстоліття брав участь у літературному процесі, автор багатьох художніх видань і публікацій. Перекладав з німецької, французької, польської, англійської, автор творів про письменників діаспори: В.Винниченка, Є.Маланюка, Т.Осьмачку, Ю.Шевельова.
1940 року у періодичній пресі дебютував оповіданням "Несподівана зустріч". 1946 року у Вінніпезі (Канада) англійською мовою вийшла його повість "Аналогії". Автор книг "Упирі" (1962), "Від Буковини до Парижа" (1966), "Лейтенант Альбер" (1985), "Уроки фрау Кольвіц" (1987), "Дні і ночі під Воркутою" (1991), "З вогню та в полум'я" (1993), мемуарних творів "Фрагменти з пам'яті літ" та "З доріг далеких і близьких" (2001), "За незримим покликом" (2005), "Читаючи святе письмо" (2006).
1998 року за повість "Дні і ночі під Воркутою" та "З вогню та в полум'я" удостоєний Літературної премії ім. Дмитра Загула.
Твори Гришина-Грищука (значна частина) автобіографічні, вони про те, що автор бачив, чув, пережив і глибоко усвідомив, маючи широкий різносторонній світогляд. Тому і писав про совєтські табори особливого режиму для політичних в'язнів ("Дні і ночі під Воркутою"), про хроніку подій з історії Другої світової війни на документальних свідченнях учасників подій, зокрема, про перехід на бік французьких партизанів німецького 62-го батальйону, який був укомплектований з українців і діяв у департаменті Ду на сході Франції. Ці борці "...пішли за незримим покликом свого славного предка, гетьманича Григора Орлика, генерал-поручника французької армії, що ще в ХVIII сторіччі загинув лицарською смертю на полі слави за велич Франції, що в той час була єдиною справжньою союзницею українського народу в його кривавих змаганнях до державної незалежності й єдиною надією всіх тодішніх українських патріотів".
У квітні 2003 року Іван Гришин-Грищук писав мені, що давно закінчив писати роман "Ecce homo", але готовий рукопис і "досі лежить без руху... "Ecce homo" - це слова Пілата, який показував натовпу зв'язаного Христа. З цього, думаю, ти можеш собі зробити висновок ідейного задуму мого твору". Отже, в архіві письменника ще залишається великий художній твір, який очікує свого серйозного видавця.
Монографію "Читаючи святе письмо" він написав незадовго до своєї кончини, і ця книга була видана недавно його сином. У монографії, студіюючи Біблію, він засвідчив свою людяну філософію, широку ерудицію, видатну творчу особистість, змушуючи читача пізнавати світ і самого себе, думати над людською совістю: "...що це таке? Звідки походить ця вроджена здатність розрізняти добро і зло, давати внутрішню оцінку наших вчинків і поведінки, усвідомлювати моральну відповідальність за кожне слово...".
Він щиро поділяв мудрість вічної Книги, і відійшов за межу життя переконаним християнином.
Вічна пам'ять вірному синові України, невтомному трудівникові на ниві української культури! Хай земля йому буде пером!
Микола Василенко
Наші автори:
Андрєєв Віталій Миколайович - завідувач кафедри всесвітньої історії та історіографії Херсонського державного університету, кандидат історичних наук, доцент;
Бойченко Валерій Петрович - член НСПУ;
Ботвінцева Олена Петрівна - студентка 4 курсу ХДУ;
Василенко Микола Олександрович - член НСПУ, голова Таврійської фундації (ОВУД);
Демченко Володимир Миколайович - кандидат філологічних наук, доцент;
Зима Михайло - член ХОО "Молода Просвіта";
Калініченко Сергій Юрійович - викладач музичного училища у Корсуні-Шевченківському на Черкащині, український бард;
Карабович Тадей Борисович - український поет і перекладач у Польщі, член Спілки польських письменників;
Кузьменко Тетяна Олександрівна - студентка I курсу ХДУ;
Лопушинський Іван Петрович - кандидат педагогічних наук, доцент, докторант Національної академії державного управління при Президентові України (м. Київ);
Лубчак Вадим Михайлович - студент 3 курсу ХДУ;
Марченко Леонід Володимирович - член Національної Спілки журналістів України та НСПУ;
Немченко Галина Вікторівна - кандидат філологічних наук, доцент ХДУ;
Немченко Іван Васильович - кандидат філологічних наук, доцент ХДУ;
Олексенко Володимир Павлович - директор Інституту української філології та журналістики ХДУ, доктор філологічних наук, професор;
Олеярник Катерина Михайлівна - студентка 2 курсу ХДУ;
Параскевич Павло Кіндратович - кандидат філологічних наук, член правління Таврійської фундації (ОВУД);
Перерва Ольга Михайлівна - студентка 5 курсу ХДУ;
Петренко В'ячеслав Васильович - голова Херсонського літературного об'єднання "Дніпрова хвиля";
Скорина Людмила Вікторівна - кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури та компаративістики Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького;
Стамплевська Ірина Сергіївна - студентка 5 курсу ХДУ;
Ткачова Наталя Миколаївна - студентка 5 курсу ХДУ;
Цуркан Ігор Миколайович - кандидат філологічних наук, доцент ХДУ.
