Вітаємо Вас, Гість!
Середа, 18.10.2017, 22:22
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи хотіли б Ви опублікувати свій твір на нашому порталі?
Всього відповідей: 17

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Жовтень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Вісник Таврійської фундації. Вип. 3 -07

1 << 2 << 3 << 4 << 5 << 6 << Читати спочатку

 

ЮВІЛЕЇ

 

ДО 150-РІЧЧЯ ІВАНА ФРАНКА

 

 

Євген Маланюк

ФРАНКО НЕЗНАНИЙ

І.

Загально прийнято, що постать Івана Франка, його науковий і літературний дорібок, його суспільна праця, врешті його життєпис - є визначені, зважені й широко знані.

Багато об'єктивних причин промовляло б за таке припущення. Франко народився, жив і діяв на терені Галичини, отже, тієї частини Батьківщини, де панував режим австро-угорської монархії, де зв'язок з західньо-европейськими культурними осередками був ближчий, де національно-суспільне життя мало більш організований характер, де, врешті, культурно-історичний процес протікав без помітних перерв, криз чи й катастроф, що було так притаманне для того процесу на Наддніпрянщині.

В Галичині було національне шкільництво. Був мінімум політичних прав. Була, хоч і досить звужена, свобода національної й особистої індивідуальности. Була суспільна опінія й правно запезпечені границі урядової шґеренції. Словом, то не була Росія, в якій життя й діяльність національного діяча, понадто не-росіянина, були роковані на повсякчасну непевність, на прикру залежність від політики уряду, примхи ближчого губернатора ба й найближчого поліциста.

Іван Франко

"Свободний художник" Петербурзької Академії Мистецтв - Тарас Шевченко - міг бути як стій політично забитий і засланий на довгі роки в Азію "з найсуворішою забороною писати й малювати", і деталі його біографії та творчости ми ще все збираємо і, як мозаїку, старанно складаємо по сей день. "Доктор" Віденського університету - Іван Франко, хоч і ознайомлений з австрійською провінційною в'язницею, був, все ж таки, повноправним громадянином старої європейської держави, членом міської львівської громади, знаним суспільним діячем, якого життя - у цілій того життя трагічності - проходило на очах своїх людей, з дня на день, аж до самої смерти в травневий день 1916 року.

Дійсність, одначе, виглядає не так просто, як в теоретичних розумуваннях. В дійсності, доля "каменяра" Івана Франка, якщо зовнішньо й різниться, то суттю мало відбігає від долі "кобзаря" Тараса Шевченка. Історична доля нації, що породила обидвох, тяжко заважила і на їх особистій долі - за життя, як і по смерті.

Пригадаємо деякі невеселі факти. Донині існують ніколи не видані твори Франка. Донині лежать у Львові (якщо не зникли) його невикористані рукописи. Донині немає не те що повного видання його літературної спадщини, а й навіть більш-менш "академічно" виданих окремих циклів чи окремих родів його творів, то значить, виданих за певним пляном, з певною текстологічною підготовкою та наймінімальнішим історично-літературним насвітленням. Донині немає, коли не рахувати публіцистичної і нині перестарілої праці С.Єфремова ("Співець боротьби і контрастів", Київ 1913), хоч би спроби монографії цієї видатної людини.

Помислимо: пройшло сорок років з дня смерті Франка, років, насичених судьбоносними для нас історичними подіями, років пробудження й зриву Нації, але й років наших фатальних історичних хиб і національної сліпоти. Років, у яких так трагічно відчувалася НЕПРИСУТНІСТЬ саме Франка. Був немалий час (1920-1939), коли можна і конче треба було хоч щось в напрямку франкознавства започаткувати.

II.

Віддавна так повелося: приліпивши до того чи іншого ad hoc знайдену етикетку, на тім заспокоїтися і - поза традиційними річницевими сходинами - більш уже нічим не інтересуватися, вважаючи, що справа полагоджена. Так було з етикеткою "кобзаря" по відношенню до Шевченка (а цієї етикетки й досі одчепити не можна). Тим же способом до імени Франка було прикладено отого аж гієратичного "каменяра", що на довгі десятиліття якби придушив живу істоту Франка, передовсім Франка-поета.

Не в тім біда, що ці етикетки й алегорії (зрештою, взяті не безпідставно) прикладається чи приліплюється, але біда в тім, що ці орнаментальні оздоби дають своєрідну індульгенцію на моральне ледарство і, властиво, маскують чуттєву та інтелектуальну байдужість загалу.

Що Франко є великий, в цім ледве чи сумнівається пересічний земляк. Свідомо, чи несвідомо, з власного пересвідчення чи з чужого голосу, але кожен, почувши ім'я Франка, сказати б, здіймає шапку, незалежно від свого місця народження - Київ, Карпати, Кубань чи Вороніжчина. Тут діє якийсь "інстинкт величі", який у, так званих, масах є значно більш живий, аніж припускають демагоги. Розуміється, ця обставина немаловажна, але горе в тім, що визнавана й відчувана велич Франка залишається для надто багатьох книгою за сімома печатями, яку мало хто намагається читати. Пригадується популярний у німців гіркий дотеп про поета Фр.Клопштока, якого всі хвалять, але ніхто не читає.*

[ — Wer wird nicht einen Klopstock ehren?
— Jeder. Doch wird ihn jermand lesen?
— Kein.]

Як поет, - ще більшою мірою як науковець і громадянин, - Франко був знаний і популярний у поколінні сучасників і ровесників його. Але вже друге покоління - з багатьох причин - знало його менше за своїх батьків, а, сказати б, "відчуття" Франка, зокрема і найважніше Франка-поета, зникало і втрачалося. Для людей мого покоління, навіть причетних до літератури, Франко залишався вельмишановною "академією наук в одній особі", але, як поет, ставав, кінець-кінцем, поетом НЕЗНАНИМ, якого шанується, але, як Клопштока, не читається. Згублений був якби "смак" до його віршів, понадто на строкатім тлі бурхливого, барвистого, але й дещо галасливого відродження нашої поезії по р. 1917.

Треба було творчого чину київської неоклясичної школи в особах М.Рильського (для якого Франко був одним із важливих учителів "творчого ремесла") та Павла Филиповича й Миколи Зерова. В загальній своїй діяльності, скерованій на поглиблення літературної культури, вони - а М.Зеров в першу чергу - зреабілітували пізнього Куліша-поета, за піонерським почином Д.Донцова висвітлили творчість Лесі Українки та звернули увагу сучасників на Франка, саме як на поета ("Шляхи Франкової поезії" р. 1925 П.Филиповича та "Франко-поет" р. 1926 М.Зерова). І з того часу можна вважати, що постать Франка-поета, якщо й не була передана уяві поколінь у всій своїй величині, то, принаймні, не буде вже затінюватися постаттю Франка-науковця, повістяра й публіциста. Неоклясикам, зокрема П.Филиповичеві, таки пощастило зсунути важку гієратичну брилу "каменяра" від живого, вічно-живого Франка.

III.

Існує величезна література на тему тайни творчости. Особливо розрослася вона за останні десятиліття, диктована переважно пануючим мистецьким (та й всяким іншим) атеїзмом, коли це поняття брати якнайширше.

Залишаючи тут цю тему набоці, згадаймо дещо, майже безсумнівне. Головними чинниками мистецької (та й всякої) творчости є емоція та інтелект, чуття і мисль, серце і розум. Ці головні чинники віддавна усимволізовано іменами античних богів Діоніса і Аполлона. Індивідуальність творця, його роля і характер якби регулюють співдію цих двох основ, що в кожній творчій одиниці співіснують не в однаковій пропорції і лише винятково являють образ рівноваги.

Історія мистецтва подає нам приклади граничної диспропорції цих двох начал, коли діонісійське (Мікель А.Буанаротті, Е.Верхарн) або аполлінійське (Леонардо да Вінчі, французькі парнасисти, або наші неоклясики) виразно переважають у мистця. І саме повна гармонія цих двох начал, цебто, повне панування над ними волі творця - дає твори, що їх називаємо "клясичними", а творців їх "клясиками" (Й.В.Ґете, драматургія Лесі Українки, пізній А.Міцкевич, значна частина поезії А.Пушкіна).

На питання, до якої категорії мистців треба віднести - в цій концепції - Франка-поета, відповідь майже не вимагає застановлення, хоч вимагала б певного застереження.

При всім незаперечнім темпераменті Франка, при всім глибоко, щоправда, захованім жарі його серця, почуття Франка - в його поетичній творчості - завжди проходить крізь суворий фільтр його інтелекту. Можна заризикувати припущення, що навіть безсумнівно емоціональну свою енергію він умів не раз якби трансформувати в енергію інтелектуальну, сили "діонісійського" походження - піддати мірі і цілеспрямованості чисто "аполлінійським"... Світ його почувань, внутрішні "стихії" його єства, бурі й негоди його серця є - в його поезії - завжди контрольовані потужною, але й формотворчою! - силою розуму. І це не випадок, що від молодих літ Франко-поет неустанно оспівує саме "розум владний" (замолоду - р. 1878 - навіть з наївним і зловісним додатком - "без віри основ"). І, здається, трудно знайти в світовій поезії такого надхненного, такого аж "одержимого" співця саме розуму-інтелекту, розуму-ratio, либонь в чисто Декартівськім сенсі цього поняття.

Приходиться повторити на цім місці ще раз ту досить приблизну формулу, що її в днях молодости довелося знайти: коли Шевченко був у поезії явленням - майже демонічної - в своїм творчім діонісійстві - НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕМОЦІЇ (якої жар, до речі, так відчував і так подивляв Франко), то Іван Франко був явленням у ній НАЦІОНАЛЬНОГО ІНТЕЛЕКТУ.

Колись визначний білоруський поет Максим Богданович затитулював свою статтю про Шевченка "Краса і Сила". Для Франка, майже протягом цілої його життєвої творчости, Розум був завжди на першім місці, бо він для нього був віддавна синонімом Сили ("Ти, розуме-бистро-уме, порви пута віковії!" - 1880 р.). Те, що Шевченкові дано було природою і Провидінням, до того Франко мусів верстати довгий, трагічний шлях безустанної боротьби, шлях через "вершини і низини", шлях упадків і поразок. Тріюмф прийшов аж на самім кінці його життєвого і творчого шляху, обертаючи той "кінець" на "початок", а "епілог" на "пролог".

І великим Прологом до нової доби нашої національної історії - все чіткіше, все виразніше вирисовується величня постать Івана Франка. Тільки тепер, по національнім обудженні, по війні за державність, по гірких досвідах на чужині, "на ріках вавилонських", ми упритомнюємо собі, що без Франка - в критичних десятиліттях 80-90 рр. - ми впали б у провансальство надовго, під акомпаньямент здеґенерованого "народництва", що здолало саме в тих роках звести Шевченка з п'єдесталу поета нації на рівень "співця мужицької недолі", "народнього кобзаря" і - фактично - заперечити весь зміст його творчого чину. До того ж самого, понадто, провадив сам "об'єктивний хід історії" XIX ст. і цілий тягар ідейного комплексу епохи.

IV.

Вже молодий М.Євшан, перший поважніший критик Франка, звернув увагу на особистість Франка в зіставленні з добою і писав про "страшний фаталізм епохи", що затяжив над індивідуальністю поета, яка мусіла тому "фаталізмові" ставити чоло.

Тому "боротьба" - це найбільш властиве слово до схарактеризування творчого шляху Франка. І це не випадок, що слово це фігурує в кожного уважнішого дослідника Франкової творчости, чи то буде історик М.Грушевський, чи поети-ерудити М.Зеров та П.Филипович. І не випадково так часто фігурує це слово і цей образ в самій поезії Франка, виразно домінуючи над іншими образами, чи то як боротьба з дійсністю, з оточенням, чи, як ще страшніша і така істотна для Франка, боротьба "з самим собою", боротьба обох половин його івдивідуальности: однієї - істотної, другої - формованої і деформованої добою та її обставинами. Звідци - одна з генеральних тем у його поезії - проблема "двійника", що стає перед ним ще замолоду ("Поєдинок" р.1883) і яку він розгортає допіру в поемі "Похорон" (р. 1899).

"В цім героїчнім напруженні, в цій перемозі над скорбним і маловірним духом, над життєвими обставинами і добою (підкр. Є.М.) - полягає та величність Франка, в якій тепер не сумнівається, здається, ніхто..."

Таким вимовним висновком закінчує свою, вже історичну, розвідку про Франка-поета М.Зеров. Але й М.Грушевському (р. 1913), людині, остаточно, тієї ж "фатальної" доби, поезія Франка "звучала, як похідний марш, як воєнний клич", а ціла творчість Франка була "національним подвигом".

Справді, ліпшого й точнішого слова, як саме "подвиг", духово-інтелектуальний подвиг - трудно було б знайти й нам, пізнішим поколінням, понадто сучасникам історичних іспитів 1917-22 рр. та II світової війни. І є якась історична закономірність у тім, що Іван Франко останні дні свого життя провів у військовім шпиталі Січових Стрільців. І що одну з своїх критично-публіцистичних праць під заголовком "Франко - поет національної чести" - присвятив Франкові (ще року 1913) саме ніхто інший, лише майбутній Симон Петлюра.

Франко-поет - це тема для поеми, вірніш - повісти, яка колись, напевно буде написана. Тому цю тему прийдеться звузити до кількох, зовсім академічних, тверджень.

Природою своєю Франко був поетом не естетично-емоціонального, а, саме, інтелектуального, сказав би я, ґетеанського роду. І думається, що обставини життя та доби не дали зформуватись в особі Франка, саме другому Ґете, тим разом - вже слов'янському. Його поетична проблематика почала розгортатися щойно по 1897 році, себто по його визволенні від суспільно-щоденних обов'язків і по одночаснім розриві з обидвома національними частинами львівського громадянства, чого літературними пам'ятками залишилися два, майже одночасно написані, памфлети: по-німецьки Der Dichter des Verrates та по-польськи - Nieco o sobie samym.

Його поетична проблематика сягала філософічних глибин т. зв. вічних тем. Це - проблематика роздвоєної психіки (проблема "двійника", тема, започаткована ще замолоду, а докінчувана незадовго до смерти в... недокінченім "Похороні"). Це - зв'язана з цією темою ідея національного провідництва, що знайшла свій вираз у "Мойсею". Це проблема особистого й суспільного у "Вишенськім". Це, врешті, байронівська тема "Каїна", якій він дав цілком оригінальне трактування. Це, також, надання ліричному творові глибини філософічної виразности й драматичної сили.

Тому найдоцільніше закінчити ці думки пригадкою одного з його творів. Сам текст його розповість більше за цілу монографію.

Опівніч. Глухо. Зимно.
Вітер виє. Я змерз.
І випало з холодних пальців
Перо. І мозок стомлений відмовив
Вже послуху.
В душі - глибока павза.
Ні думка, ні чуття, ні біль - ніщо
В ній не ворушиться.
Замерзло все,
Немов гнилий в гущавині ставок,
Якого темну воду не ворушить
Вітровий подих...
Але цить! Се що?
Чи втоплені з болотяного дна
Встають і з хвиль вонючих простягають
Опухлії зеленкуваті руки?
І голос чути, зойк, ридання, стогін -
Не дійсний голос, але щось далеке,
Слабе, марне, тінь голосу, зітхання,
Чутне лиш серцю, та яке ж болюче,
Яке болюче!...
- "Тату! Тату! Тату!
Се - ми, твої невродженії діти!
Се - ми, твої невиспівані співи,
Перед часом утоплені в багнюці!
О, глянь на нас!
О, простягни нам руку!
Поклич до світла нас!
Поклич до сонця!
Там весело - нехай ми тут не чахнем!
Там гарно так - хай тут ми не гниємо!"
- Не вийдете на світло, небожата!
Не вивести вже вас мені до сонця!
Я сам оце лежу у темній ямі,
Я сам гнию тут, до землі прибитий,
А з диким реготом по моїх грудях
Тупоче, б'є моя лихая доля!
І ще раз чути: - "Тату! Тату! Тату!
Нам зимно тут! Огрій нас! Лиш дихни
Теплом, що з серця йде, повій весною,
А ми пурхнем, оживемо, заграєм!
Наповнимо твою сумну хатину,
Арабських пахощів на своїх крилах
Нанесемо, килимом пишнобарвним
Розстелемось під твоїми ногами.
Лише тепла нам! Серця! Серця! Серця!"
- Де ж я тепла візьму вам, небожата?
Уста мої заціпило морозом,
А серце в мене вижерла гадюка.*

(1897?)

1956

 

* Цю поезію в травні 1926 р. почув я з уст Наталії Дорошенкової, майстра рецитації і людини виняткового відчуття поезії. Пам'ятаю, після панахиди по Петлюрі зібралося невелике товариство у винарні "Куманово" (Прага). Були то Дмитро Антонович, Василь Біднов і чоловік пані Наталії. Гаряче і темпераментно щось доводив Антонович, опонував йому Біднов, Дорошенко уважно слухав. А пані Наталя якимсь металевим шепотом в саме вухо мені читала цей Франків твір... І досі мені звучить той страшний шепіт: "А серце в мене вижерла гадюка".

 

Читати далі >> 8 >> 9 >> 10 >> 11 >> 12 >> 13 >> 14 >> 15 >> 16 >> 17 >> 18 >> 19