Вітаємо Вас, Гість!
П`ятниця, 28.07.2017, 14:48
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Хто такий Антон Павлович Чехов?
Всього відповідей: 57

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Липень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Вісник Таврійської фундації. Вип. 3 -03

1 << 2 << Читати спочатку

 

Ігор Цуркан

"І СЛАВУ НАВКОЛО СПІВАЄ ТРАВА..."

(Образ гетьмана Івана Мазепи
в творчості Яра Славутича)

Патріотична тематика є домінантною у творчості Яра Славутича. Поет пише насамперед про те, що турбує та ятрить його душу, що захоплює в полон його думи й почуття. Переважна більшість віршів була написана в 40-ві - на початку 50-х років ХХ ст. На той час можливість побудови вільної української держави сприймалась певною ілюзією, абсолютно утопічною ідеєю. У колі емігрантів згасала надія на те, що колись пощастить побачити рідну землю. Саме тому зрозуміле звернення Яра Славутича до постаті гетьмана Івана Мазепи, яка стала своєрідним символом нескореності й вічного прагнення до волі, світлим ідеалом у боротьбі за незалежність України. Митець прагнув нагадати зневіреним сучасникам, що вони є нащадками справжніх героїв, спадкоємці їхньої величі, продовжувачі визвольної боротьби.

Однією з найважливіших сторінок літературного доробку Яра Славутича є колись утрачена, поновлена лише частково з пам'яті поема "Мазепа", в якій автором відтворено трагічні для України часи, останні судомні пориви до свободи. У поемі митець змалював колоритний образ видатного історичного діяча Івана Мазепи, котрий керувався ідеєю об'єднання українських земель під гетьманською владою та був одержимий побудовою європейської держави, намагався вирвати Україну з лабет царату.

"Изменник, богоотступник, вор... шведа для того в Украйну призвал, дабы поработить сей малороссийский народ…" - ці слова з листа російського царя Петра І надовго стали лейтмотивом не тільки історичних, а й художніх творів, у яких фігурувало ім'я волелюбного гетьмана.

Іван Мазепа - це єдина постать української історії, що у світовій літературі та мистецтві здобула таку популярність, як безсмертні образи Прометея, Фауста, Дон Жуана. Особистість видатного українського гетьмана привертала увагу багатьох геніїв. До цієї славної постаті звертались митці різних епох і країн: поети (Вольтер і Байрон, Брехт і Словацький); малярі (Вернет, Бодлер, Міє); композитори (Ліст, Чайковський, Неріні, Придаткевич), які перенесли романтичні пригоди та трагічні події з його життя на полотно та ноти.

Постать Івана Мазепи у літературі й мистецтві часто оповита серпанком легенд, загадковості, фантазії, далека від історичної правди. Чужинців майже не цікавив час, місце, історичний Мазепа, його боротьба за волю України. Їх більше приваблювала романтична легенда про нього, на тлі якої вони могли давати волю своїй фантазії. Образ гетьмана переважно виписаний відповідно до романтичних канонів: ідеалізований герой, що перемагає труднощі, палкий коханець, вродливий красень. Тому й Мазепа у цих творах здебільшого втрачає українські риси, набуває універсального характеру, втілюючи загальнолюдські прагнення й ідеали. "Західноєвропейська романтична література,- як зауважує М.Сивіцький,- створила довкола Мазепи легенду, зробила з нього тільки перелюбника, бабія, баламута, викрадача чужих жінок. Не приносили ті прикмети слави героєві, а також і народові, в якому цей герой був гетьманом, символом останнього пориву до боротьби за незалежність" [2:206].

Незважаючи на те, що доля гетьмана Івана Мазепи активно осмислюється у світовому письменстві, з української літератури його ім'я систематично викорінювалося і за царських часів, і за радянських. Церковна анафема діяла з однаковою силою і на тих, хто таврував його як "зрадника" Петра І, і на тих, хто бачив у спілці з Карлом ХІІ лише позитивні моменти. В українському письменстві до образу Івана Мазепи зверталися М.Старицький (роман-дилогія "Молодість Мазепи", "Руїна"), Б.Лепкий (пенталогія "Мазепа"), Л.Старицька-Черняхівська (драма "Іван Мазепа"), Г.Хоткевич ("Гетьман Іван Мазепа"), Г.Колісник ("Мазепа-гетьман"), Роман Іваничук ("Орда") та ін. Але більшість письменників не змогли уникнути тенденційності в оцінці цієї складної і суперечливої особистості. Романтична традиція виявилася настільки сильною, що митці раз у раз поверталися до любовної пригоди гетьмана в юнацькі та зрілі роки.

На жаль, українські поети явно програють порівняно із зарубіжними. В умовах царського й радянського устроїв створення широкого епічного полотна, в якому постать Івана Мазепи висвітлювалася б у всій своїй величі, було, зрозуміло, неможливим. Поема В.Сосюри "Мазепа", яка має "глибокі підводні течії" (Юрій Барабаш) - чи не перша поетична спроба в українській радянській літературі реабілітувати видатного історичного діяча, зняти з нього тавро зрадника. Але під тиском сталінської цензури поема фактично була спотворена і позбавлена національного звучання. В.Сосюра творить, насамперед, художній образ, а не політичний портрет гетьмана. "Адже, - за слушним зауваженням Є.Маланюка, - занадто бо добре ворог (радянська влада - прим. І.Ц.), хоч який дикун, знає, що з могил виростають нові парості історії і що могили родять месників великих" [1:203].

Образ гетьмана Мазепи як символ волі й незалежності створили представники так званої "упівської поезії" (поетична драма Юрія Липи "Офіра", поема Л.Полтави "Нескінченний бій" та роман "Тисяча сімсот дев'ять"). Скорбна дата поразки українсько-шведських військ під Полтавою (1709р.) стала своєрідним стимулом для авторів у діаспорі. У Канаді з'являються друком поеми "Мазепа" Микити Мандрики та "Гетьман Іван Мазепа" (Торонто, 1959) Левка Ромена. Але й вони не стали зразками патріотичної лірики. Як зазначає у своєму дослідженні "Українська поезія в Канаді" Яр Славутич, "... прикро, що в них немає ні сюжету, ні тим більше характерів, хоч усюди - добра мова" [4:70].

У своїх філософських роздумах про трагічну долю Івана Мазепи поет-історіограф Євген Маланюк чітко сформулював давню істину: "Вироки історії часто-густо бували помилкові, але завжди невблаганні. Іще римляни дали на це вічну формулу: vae victis - горе переможеним!" [1:202]. Будучи переможеним, Іван Мазепа однак живе в серцях своїх земляків як символ збройної боротьби за волю України. Доказом цього може слугувати яскрава поетична творчість Яра Славутича.

Поет, безперечно, міг стати першим і ще довго залишатися чи не єдиним в українській новітній літературі, хто б правдиво і повно висвітлив складну, непересічну і суперечливу постать великого гетьмана, акцентуючи основну увагу на його державницькій діяльності, національно-визвольній місії, а не любовних пригодах. На жаль, доля не сприяла цьому: ті уривки, котрі автор відновив із пам'яті з перебігом літ, а також невеликі розвідки, написані заново, не дають змоги говорити про задум автора в цілому. Тому маємо можливість лише зробити їх огляд та побіжно охарактеризувати окремі фрагменти.

У поезіях "мазепинського циклу" Яр Славутич прагне дати власне історіософське тлумачення образу уславленого гетьмана, зосереджуючи увагу передовсім на державотворчих прагненнях Івана Мазепи. Поет щиро вірить, що "наша віра не вмирає" і "наше серце оживає", що "по тугім розгоні степу, у вирі гнівному подій ім'я незламного Мазепи нас поведе в майбутній бій".

У власне "мазепинському циклі" тема "святої відплати" імперсько-петровській Москві зачинається віршем "Монолог перед шаблею" (1959), сповненим глибокої віри в краще майбутнє рідного народу, його світлу щасливу долю. Поет вдало використовує прийом персоніфікації, коли безмовно холодна річ наділена здатністю в "гніві зорити" на поновлений край і "царську приймати образу". Шабля судить і докоряє гетьманові за бездіяльність і потурання москалям,- аби його гнівна непокірна душа "гартувала відомсту Москві" за те, що "москалі в Україну несуть неволю":

Поет вірить у судний день національного зриву і пророкує устами героя поеми: "Та прийде ще кара, зоря світова, / Година святої відплати, / Коли прогримить за державні права / Борвій Запорожжя крилатий" [3:157].

Роздумуючи над політичною долею України, Яр Славутич змальовує фатальну для українського народу битву під Полтавою. Чутливе серце поета радують "гетьманські стяги", "золота булава", вимріяна візія героїчного Мазепи. Та раптова зміна підсилює швидкоплинність і трагізм подій: "На поміч! На поміч!", - волає у зморі "поранений швед, посланець короля".

Автор довершено змальовує картини завзятої битви: "І неба, й землі невгамовність невпинна, / Повставши пекельно, у битві кипить. / Вкривається трупом полтавська долина, / І меркне у димі полтавська блакить" [3:159].

Поет уміло вплітає в художню канву згадки про українське геройство минулих часів. У величному ореолі постають "вої Олега, стрільці Святослава, Богданові лицарі, зрослі з біди..." [3:160].

Яр Славутич послідовно дотримується історичних фактів про перевагу в чисельності, артилерії та в постачанні армії Петра. Тому поет каже: "Велика звитяга, та війська не досить. / Навали п'ятьох не здолає один. / І шведи здаються, і жалі голосить / Дніпра голубого зажурений плин" [3:160].

У поезії Яра Славутича простежуються яскраві паралелі до "Слова о полку Ігоревім", особливо в тих його текстових масивах, що стосуються поетизації природи. Початку походу відповідає радісна картина: "І славу навколо співає трава", "і в ноги лягають степи неозорі, привітно лунають байраки здаля..." [3:159]. Свій гнів на Москву "вихлюповують ріки, відомсту на неї виносять балки" [3:159].

Митець поетично описує участь у поході "Дніпра голубого": "Він тужно тече, багряніючи кров'ю, / Гойдає журбу січових корогов / І з ніг короля обмиває з любов'ю /Пролиту в бою, запорошену кров" [3:160].

Знову впадають в око поетичні ремінісценції "Слова" про Ігорів похід: "І дальні дзвіниці ридають в одчаї, / І в жалощах никнуть і поле, і сад. / І, зором шугаючи в далі безкраї, / Мазепа вельможно відходить назад" [3:160].

У простих словах "Заповіту Мазепи" (1941) автор передає весь трагізм сцени, коли "у хаті вбогої Молдови... старий Мазепа умирав". Саме у цьому вірші, поет максимально наближається до духу й смислу історичної діяльності гетьмана - мудрого державотворця:

Під пануванням лихоліття
Я боронив козацьких прав
І всенародної просвіти
По школах щиро пильнував,
Щоб Край - окрадений Москвою -
До волі, світлої мети
Під золотою булавою,
Як за Богданом, повести [3:161].

Для всебічного змалювання образу Івана Мазепи Яр Славутич репрезентує свого героя в різних іпостасях. На відміну від своїх попередників, він намагається змоделювати образ гетьмана рельєфно, багатоаспектно, глибинно.

Останні слова, що злітають з уст Мазепи, звернені до нащадків і звучать як заповіт-наказ: "На слугування Україні / Своє життя, свої думки, / Душі буяння, гнів палкий,- / Усе віддати ви повинні..." [3:161].

Дві свічі у головах гетьмана, що "палали владно, як багаття, немов незгашене завзяття в полтавській битві на степах" символізують невмирущу ідею визвольної боротьби.

Чільне місце в поемі посідає і любовна колізія - інтимні стосунки Івана Мазепи з Мотрею. Про це свідчить, зокрема, ніжно-поетичний "Дует Мазепи й Мотрі" (1949). Кохання літнього гетьмана до юної Кочубеївни для Яра Славутича - романтична історія про щирі непідробні почуття, що здатні творити дива, надихати людину на безсмертні подвиги. Митець досконало вивчив історію цього кохання, дослідивши поетичний спадок гетьмана і його епістолярій та інші джерела. Поета зачаровує цнотливість, глибока шляхетність цього кохання, чого не зрозуміли чи не хотіли побачити ні Байрон, ні Пушкін. Яр Славутич не робить з гетьмана зрадника, не зводить кохання літньої людини до донжуанства, намагається показати складність і багатогранність людського характеру.

Незаперечним залишається той факт, що листи Івана Мазепи до Мотрі надихнули Яра Славутича на створення високопоетичних рядків, у яких стільки щирих почуттів: "І я душею воскрешаю, / І я в життя пірнаю знов. / Моя кохана, мій розмаю, / В моїй душі кипить любов!" [3:158]

Мотря в поемі - жінка гідна любові великої людини. Особисте у долі героїв переплітається з громадським. Кохання до Івана Мазепи в душі дівчини зливається з любов'ю до України, і тому вона стає символом боротьби за визволення.

Оригінальні фрагменти з поеми "Мазепа" поет закінчує кантатою "Слава Мазепі" (1943; 1959), що складається з трьох частин. У цій поезії Яр Славутич величає Івана Мазепу "батьком" українського народу, називає "велемудрим гетьманом" і воздає йому всенародну славу: "Слава тобі, велемудрий гетьмане, / Шана й доземний уклін! / Батьківське слово твоє полум'яне / Кличе до бою - як дзвін" [3:163].

Своєрідною тугою пройнята друга частина кантати, що звучить жалібно, мов похоронний реквієм:

Спадають круки з високости,
Чайки ридають із долин.
Там, де лягли козацькі кості,
Шумить зажурений полин [3:164].

Однак, десь із глибин душі несподіваним резонансом звучить оптимістична нота: "Та наша віра не вмирає, / Та наше серце ожива, / Бо ще на простори безкраї, / Як сонце, блисне булава" [3:164].

У третій частині кантати автор вдається до поетичних повторів, аби акцентувати читацьку увагу на провідному мотивові твору: "Вперед! Пробивайся щосили / На рідні козацькі степи, / Розриті Москвою могили / Московською кров'ю кропи!" [3:164].

Патріотизм поета невимушений, автентичний для його світосприйняття, тому так органічно поєднуються у його творчості визвольні мотиви з історіософічними нотками, з медитативністю і філософічністю. Саме таким символом української нескореності й державницьких змагань виступає в поезіях Яра Славутича образ Івана Мазепи. Трагедія гетьмана для поета не особиста, це трагедія і поразка національна.

Література
1. Маланюк Є. Illustrissimus Dominus Mazepa (Тло і постать) // Маланюк Є. Книга спостережень: У 2 т.- Торонто: Гомін України. - Т.2. - С.207-228.
2. Сивіцький М.К. Богдан Лепкий. - К.: Дніпро, 1993.
3. Славутич Яр. Твори: У 5 т. - К.: Дніпро; Едмонтон: Славута, 1998. - Т.1. - 469 с.
4. Славутич Яр. Українська поезія в Канаді (критичний огляд) // Славутич Яр. Твори: У 5 т. - К.: Дніпро; Едмонтон: Славута, 1998. - Т.4. - С.34-123.

 


 

Павло Параскевич

МОСТИ ЄДНАННЯ І ДРУЖБИ

Олесь Гончар у зв'язках з українською діаспорою та зарубіжним світом

На життєвих і творчих перехрестях Олеся Гончара було чимало подорожей, зустрічей, бесід з багатьма відомими борцями за мир і прогрес, керівниками держав і рядовими учасниками різних зарубіжних громадських, літературних і політичних організацій. Він залишив окремі публіцистичні, літературні статті, нариси, есе про ці зустрічі, думки про багатьох державних керівників різних континентів і країн, письменників і літературний процес. Про це ж ідеться також у листах і щоденникових записах.

Олесь Гончар

Знайомства відбувалися у зарубіжних країнах і на батьківщині на найвищих форумах, з'їздах, у складі дипломатичних і парламентських делегацій (на ювілейній сесії Генеральної Асамблеї ООН, 1950 в Америці, на відкритті семінару ООН з обговорення багатосторонніх заходів зміцнення довір'я і відвернення війни, 1989 в Києві, на Форумі Миру, 1979 в Парижі, на з'їздах письменницьких організацій та зустрічах з письменниками Японії, Словаччини, Китаю, Польщі, Італії, США, Канади… Такі зустрічі були з Індірою Ганді (1982), і Го Мо Жо (1950), матір'ю Терезою (1987) і Фіделем Кастро (1963), Джоном Стейнбеком (1963), Робертом Фростом і Карлом Сендбергом (Фроста він називає "проникливим психологом, який з таким почуттям відтворив колись смерть наймита на фермі, передав біль хлопчика, якому сталева пилка розтинає руку на лісопилці", а про американця шведського походження Сендберга пише, що "у молодості видно був людиною буйного темпераменту, він, здається, раніше за інших американських поетів став знаним у нас на Україні", чия "оптимістична, бадьора, уїтменівської сили й розмаху поезія багато літ була на устах у трудової Америки" (стаття "Сини Америки", інша назва "Крізь залізну завісу", 1955-1991); з Джеймсом Олдріджем (1981) і Ж.П.Сартром (1961, Київ); Назимом Хікметом (1954) і Ярославом Івашкевичем (1979), Габріелем Маркесом, Захарієм Станку, співаком Полем Робсоном…, як і багатьма іншими відомими людьми.

Його перу належить низка статей, нарисів, есе про ці подорожі, зустрічі з представниками багатьох зарубіжних країн. Назву деякі з них: "Китай зблизька" (1951), "Нариси про Чехословаччину" (1950), "Японські етюди", "Читаючи японського автора" (1969), "Атлантична ніч" (1955), "Берег його дитинства" (1963), "На землі Камоенса" (1985), "Тагор приходить на Україну" (1990), "Відкриття Альберти" (1992), "Невигадана новела життя" (1995, про Ю.Шереха).

Із листа до Л.Рудницького від 27 липня 1993 р. дізнаємось, що О.Гончар тричі бував в Америці (в 1950 в складі делегації на ювілейній сесії Генеральної Асамблеї ООН, враження від неї до певної міри відтворені у повісті "Спогад про океан"; удруге - в складі письменницької організації разом з Л.Леоновим та М.Аеузовим у 1958-му році, як гості Держдепартаменту. Побував у багатьох штатах, мав зустрічі у Гарварді і в Колумбійському університеті, відвідав бібліотеку Конгресу. Тоді ж познайомився з Р.Фростом та К.Сендбергом; втретє був у Нью-Йорку в 1973 р. ще на одній сесії ООН, мав щастя відвідати Філадельфію, враження від неї можна знайти у "Твоїй зорі".

Є у нотатках О.Гончара за 1991 рік такі вагомі слова: "Як таки багато випало на мою долю! Скільки добрих людей зустрічалось на життєвому шляху, даровано щастя творчості. Чисте й щире моє почуття вдячності Покровителеві Небесному і Пречистій Богоматері заступниці війська Запорізького". Він мріяв навіть написати книгу "Людське" про людей, які зустрічались у його житті. Але задум не звершився. Можна лише пошкодувати.

В останні роки зав'язались дружні й теплі взаємини О.Гончара з багатьма представниками зарубіжжя: на Україні і в нього вдома побували К.Сендберг, Д.Стейнбек, Л.Рудницький, П.Саварин, Джейм Мейс та багато інших. Ось як згадує він у "Щоденниках" про своє нелегке життя і про зустріч і прийом удома подружжя Стейнбеків: "Якийсь знавець пише про мене "…весь час перебував на вершині системи"… Так це декому уявляється. А хто ж був для цієї "системи" упродовж десяти літ білою вороною? За чиїм життям постійно стежив, мабуть, цілий взвод донощиків-сексотів? На кого пашіли злобою ватченки, грушецькі та щербицькі, домагаючись санкцій на Політбюро, вважаючи, що "его пора сажать", вічне підслуховування телефонних розмов, вічний піднадзорний - нічого собі, "на вершині системи"… Ворогам не побажаю такого "комфорту".

Коли ми приймали дома Стейнбека та його дружину, в квартиру непрохано, нахабно набилося повнісінько сексотні, ціла зграя "соцреалістів" в "штатском" очей не зводили, дуже видно, кортіло їм не пропустить моменту, коли Стейнбек буде мене "вербувати". Вкрали зі стола навіть "Грона гніву", підписані ним, - книжка так і не знайшлася… А що викоювала зі мною цензура, звичайно, за вказівкою зверху! Навіть нещасного "Кресафта" чверть віку не пускали до друку. Таке-то було життя "на вершині" [8: 358].

Подружжю Стейнбеків показали тоді Київ, Володимирську гірку, місце, де був Михайлівський Золотоверхий, і відвідали музей Тараса Шевченка. "Як не дивно, а гість наш, здається, нічого не знав раніше про існування Кобзаря, вражений він, у крайньому потрясінні відкрив для себе генія України, велич його багатостраждального життя. Ось він сидить, змучений, згорблений, в останній з музейних кімнат і плачучи слухає Тарасів "Заповіт" [5: 238].

Популярність О.Гончара помітно зростала і в Західному світі. Його запрошують узяти участь у конференціях, присвячених його творчості у Вашингтоні та Філадельфії (жовтень 1990 р.). Він не мав змоги взяти участь у них і надіслав організаторам "Привітання учасникам наукових конференцій" від 08.10.1990 р., в якому висловив "глибоку вдячність за виявлену йому честь і братерські почуття доповідачам і учасникам конференції, зокрема Науковому товариству ім. Шевченка, особливо Голові товариства пану Ярославові Падоху та науковому секретареві Товариства пану Леонідові Рудницькому, чию доброзичливу енергію та ініціативність відчуваю навіть із відстані, бувши до того ж певним, що виявлена вами висока увага адресується не тільки мені, але і всьому нашому письменству". Як наголосив далі митець, "події останнього часу ще раз засвідчують, яка величезна роля належить українській діаспорі у зближенні й розвитку рідної культури. Ми дорожимо вашою підтримкою, для нас відрадною є та реальність, що діаспора явила світові насправді феноменальну силу й незнищимість українського характеру, винятковий творчий потенціал української нації" [5: 374].

Наукове товариство ім. Шевченка (США) присвятило цілу сесію гончаревому життю і творчості, пізніше того ж таки місяця відбулася ще одна конференція в університеті Ла Саль (Філадельфія), присвячена окремо романові "Собор".

У виступі "Будьмо на висоті" на відкритті Конгресу інтелігенції України 14 вересня 1991 р. О.Гончар підкреслював: "Нині з допомогою нашої роботящої діаспори, досягнувши підтримки демократичної інтелігенції близьких і дальших країн, маємо відкрити світові Україну реально існуючу талановиту, красиву націю з її культурою, здатну духовно і економічно інтегруватись в європейське життя" [5: 379].

Думка про роль культури, мистецтва, літератури в духовному житті народу, в зміцненні дружби й миру між народами проходить і в звертанні "До португальських друзів" (1989). "Мабуть, ніщо, крім мистецтва і літератури не здатне з такою емоційною силою зближувати народи, відкривати їм душі один одного, являючи їх у найбільш істинному, справді глибинному. Саме в цьому вбачається мені унікальна гуманістична місія художнього твору митця!" [5: 305].

О.Гончар перечитує твори письменників діаспори, захоплюється їхніми досягненнями й успіхами, відкриває для себе Василя Барку, Івана Багряного, Уласа Самчука, Докію Гуменну… У щоденникових записах читаємо: "23.06.91. Не знаю, чому наші літературні судді так мало говорять про Багряного? Адже він вище Хвильового, вище багатьох! А життя яке! Джек Лондон міг би позаздрити. "Сад Гетсиманський" і "Тигролови" це ж європейська література першокласна... Яка несправедливість. Треба все зробити, щоб широко відкрити його Україні, на Багряному, на його мужності має формуватись українська молодь! А яка в ньому вітальна сила, який життєлюб". [8: 302]. І він робить чимало для того, щоб його знали і він був доступний українському читачеві.

У 1992 р. митець був посмертно удостоєний Державної (нині Національної) премії ім. Т.Шевченка. Газета "Літературна Україна" у числі від 26 лютого 1992 року так передає Гончареве захоплення як тодішнього голови комітету з премії ім. Т.Шевченка: "У галузі художньої літератури премії посмертно удостоєно й видатних українських письменників Б.Антоненка-Давидовича та Івана Багряного - славетного нашого письменника, який став до того ж першим лауреатом Шевченківської премії з-поміж української діаспори. Подиву гідна велична постать цього високоталановитого автора, чиї твори тільки зараз повертаються до українського читача. Відзначені премією його романи "Сад Гетсиманський" і "Тигролови" - це художньо-історичний вирок жахливій тоталітарній системі, дикунській імперії зла, яка морально калічила людину і фізично знищувала її. Прикро і сумно, що доводиться з великим запізненням пошановувати справді гідних шани митців, які упродовж нелегкого життя чесною творчою працею допомагали рідній Україні виборювати державність".

У щоденниковому записі від 19.09.[19]94 він згадує про першу зустріч із романом В.Барки "Жовтий князь", його значення і про презентацію хрестоматії "Українське слово", до якої увійшов названий твір. "Читаю Барку. Це той "Жовтий князь", що я його колись потайки читав цілу ніч, діставши завдяки протекції це крамольне чтиво, - його мені, делегатові в ООН, видали під суворим секретом із дозволу Шевеля - міністра на кілька годин, лише до ранку. Зараз читаю "Князя" в Хрестоматії літератури ХХ віку, виданій вільно в Києві (позавчора була презентація). В чомусь, можливо, ми були сильніші за Барку, але про голод так, як він, із нас не написав ніхто. Щось путнє на цю тему було в моїй першій повісті, яку за порадою старших довелось у 37-му самому знищити (щоб самого не знищили) і від якої щось уже - геть жалюгідне, до невпізнання знівечене - Малишко пізніше опублікував у ж. "М[молодий] б[ільшовик]" в 1941-му.

Поезія Барки вражає. Оце той "авангард" у порівнюванні з яким, "неоавангардисти" просто ніщо. А все тому, що Барка віруючий. Йому допомагає Бог. Іноді й мені допомагає небо. І на фронті і пізніше… Хоча зі здоров'ям складно і майже ніде тепер не буваю, але на презентації "Українського слова" ми з Валею вирішили таки бути. Бо ж сталась подія національної ваги! Ідуть вперше до читачів три томи Хрестоматії, справді золоті томи єднання письменників діаспори і письменників материкової України. На жаль, державні мужі не оцінили того, що сталося. Ніхто не прийшов. Та обійшлося без них" [8: 545].

Варта уваги й така думка О.Гончара про літературу діаспорну й материкову від 11.08.1993: "Ось ті, хто найбільше вчора ганив діаспору, сьогодні перші розбивають лоби в поклонах перед нею. Заслуги діаспори, особливо в науці, в збереженні національних цінностей, справді величезні. А от коли інститутські флюгери протиставляють діаспорну творчість всьому, що творилося тут, в Україні, то хіба можна з цим погодитись?! Ніби й не було в діаспорі своїх графоманів, кон'юнктурників, все, що писалося там - самі вершини, а що творилося тут - нічого, мовляв не варте. А геніїв, рівних Тичині й Довженку, все ж таки там не з'явилося! Багряний, Теліга, Орест і Ольжич, Юрій Липа - це справді великі набутки, як і Олесь, Винниченко (надто ранній), але для чого їх протиставляти Рильському чи Григорові Тютюнникові або В.Землякові, чи Ф.Роговому? Не протиставляти треба, а єднати все достойне в сильну велику національну літературу - ось що треба Україні" [8: 482].

Двічі висували О.Гончара на здобуття Нобелівської премії в 1989 і 1994 рр. Ось його роздум з цього приводу: "02.02.1994 Інститут літератури подає автора "Собору" на Нобелівську. Це вдруге робиться подання (після діаспори). Ставлюсь до цього спокійно. Скоріш усього, й цього разу все кінчиться безрезультатно. Для потомків Карла ХII Україна - далека й незнана. Інакше чому б не бути серед нобелівців Іванові Франкові, або Тичині (ранньому), або ж Іванові Багряному? Було б це справедливо. Було б" [8: 510-511]. Як відомо, на Нобелівську премію висувались також і У.Самчук, М.Бажан, В.Стус. Але Україна з різних причин залишилася без нобелівських лауреатів.

Про І.Багряного, У.Самчука, І.Оглоблина, їх стійкість свідчить запис від 16.07.1994: "Знаю, як усе складно було, як важно було ухилятись, але ж тільки уявити, що зробила б Москва, якби в її пазурі попалися Багряний, чи Самчук, чи професор Оглоблин, не кажучи вже про лідерів УПА. Ні, є речі, на які згоджуватись не можна було ні за яких умов, хай би як сідали тобі на голову всі їхні вишенські та мануїльські" [8: 587].

Тепло згадує О.Гончар про ще одну приємну зустріч у записі від 10.10.1993: "Був гостем у нас у Кончі Джеймс Мейс, американський професор, один із тих, хто організував у Вашингтоні сенатські слухання по голодомору (опубліковано три великих томи тих найжахливіших свідчень, - я назвав їх "чорною Іліадою ХХ віку"), Мейс - американець у 14-му коліні, веде свій родовід від індійських племен - може тому й переймався таким співчуттям до України, посвятив себе дослідженню найбільших з наших трагедій… Я подякував йому від нас усіх" [8: 489].

Багато тут й інших записів, оцінок, думок про представників діаспори. Іноді зустрічаються й насторожені, й навіть негативні думки про деяких із них, зокрема про І.Кошелівця, Ю.Шереха, не погоджується він з оцінками України в поезії Є.Маланюка.

Знаменною подією у житті О.Гончара останніх літ було відвідання Канади на запрошення вчених Альбертського університету у зв'язку з присудженням йому почесного звання доктора літератури в 1992 році.

Про це розповідається у цікавих спогадах Леоніда Рудницького "Твердиня", Петра Саварина "Олесь Гончар - доктор Альбертського університету, або 10-денна подорож у казку", Валентини Муравецької "Пам'ятна зустріч", Стівена Патриляка "Олесь Гончар: сприйняття його творчості в англомовному світі", опублікованих у книзі "Вінок пам'яті Олеся Гончара".

В офіційному представленні О.Гончара під час вшанування П.Саварин відмітив заслуги Олеся Гончара "не лише як письменника, а як людини, яка під час найтемніших декад сталінського режиму ніколи не губила своєї віри у свободу і людську гідність і постійно виявляла свою зневагу і спротив до всякого насильства, тиранії і дискримінації", і закінчив його такими словами: "Я представляю вам, пані і панове, духовного батька незалежної України, пана Олеся Гончара" [1: 187].

Леонід Рудницький вважає, "щоб оцінити справжню велич Олеся Гончара, потрібно взяти до уваги не тільки його романи й оповідання, не лише промови й статті, але в цілому вплив його могутньої особистості на розвиток культури в Україні, а також на літературу, мистецтво, політику країни. Людина нездоланного духу і високорозвиненого почуття обов'язку, О.Гончар завжди усвідомлював відповідальність нині сущих перед майбутніми поколіннями. Понад усе О.Гончар був чесною і справедливою людиною, якій вдалося зберегти глибоке відчуття особистої цілісності у тяжкі й небезпечні часи" [1: 205].

Стівен Патриляк вважає, що "творчість О.Гончара в англомовному світі недооцінена. Я дійшов висновку: проблему недостатнього "інтересу" до автора слід розглядати не з точки зору прийняття (чи неприйняття) його англомовними читачами, а скоріше з точки зору недостатньої обізнаності того ж читача з літературними досягненнями письменника" [1: 202].

Високо оцінює творчість О.Гончара індійський письменник і перекладач Нагуркані Мухаммеду Шеріф: "Я переконаний, що твори Олеся Гончара переступлять засніжені Гімалаї, органічно увійдуть в індійську літературу, як увійшли твори вашого славетного Кобзаря" [10: 616].

Олесь Гончар тепло розповів про свою подорож до Канади у статті "Відкриття Альберти", вперше опублікованій в "Літературній Україні" (1992, 9 липня). Він захоплюється Едмонтоном ("Едмонтон - це свято душі, це свято доброти і світла", "У розливах світла купається вся Альберта"), Скелястими горами, а найбільше ж чудовими людьми, які розкрилися перед ним. "Хіба не пора відкрити і читачам України Докію Гуменну та її багаторічну творчість?" - запитує письменник. О.Гончар захоплений творчістю Юрія Клинового (сина В.Стефаника), його книгою блискучої есеїстики "Моїм синам, всім приятелям", згадує його "монументальний том праці, глибоких роздумів про творчість Леся Мартовича, Григорія Косинки, Тодося Осьмачки, Олени Теліги, Бориса Антоненка-Давидовича, Миколи Куліша, Олекси Слісаренка, Василя Чапленка, Василя Барки, Остапа Тарнавського, чия творчість стала об'єктом вдумливих, проникливих досліджень, котрі істотно могли б збагатити українське літературознавство". Своїм власним стилем, незалежністю думки, Стефаник-молодший, найдостойнішим чином виповнив свій синівський обов'язок, значною мірою розширивши дотеперішні уявлення про справжні масштаби творчості й епістолярно-філософської спадщини "покутського майстра" [3: 391-392].

Згадує О.Гончар і "нещодавно видану "Сучасністю" грунтовну монографію "Експресіонізм у творчості Василя Стефаника", автором якої виступає Олександр Черненко - "відомий науковець і громадський діяч в Едмонтоні", а також Богдана Кравченка, під чиєю орудою видається найповніша і - хочеться сподіватись - найдосконаліша багатотомна Українська Енциклопедія англійською мовою" [2].

Що ж відкрив для себе у цій гостинній Альберті, в її тисячокілометрових надокеанних Скелястих горах? - підсумовує О.Гончар, і дає гранично чітку відповідь, якою й закінчується стаття, що її назвав П.Саварин "Одою до Альберти". "Відкрив елементарну, але таку важливу й дорогу для тебе істину: людям можна - можна! - жити між собою по-людському! Відкрив, зміцнив у собі почуття надії, що й люди твоєї землі, прийдешні завтрашні покоління житимуть колись таки краще. Тільки ж для цього, як усі ми - надто молоді сили нації маємо дорожити тим, що здобуто: свободою, незалежністю. Маємо відкинути геть взаємовиснажливі провінційні амбітності; виробити і в собі імунітет проти будь-якого нахилу до розбрату і чвар, бо небезпеки саме звідти підстерігають нашу державність.

Згуртувавшись, люди всіх поколінь, і сиві, і юні, маємо в поті чола щодень трудитися для неї, для України. Бо це означатиме ж - і для всього людства" [2].

Не раз він згадує про цю приємну подорож і в листах: "Поїздку в Едмонтон, надто в Скелясті гори, ми згадуємо як подорож у казку, а подібних казок не так уже й багато", - читаємо в листі від 02.07.1992 р., а в іншому, від 20.07 того ж року, ще одне захоплене визнання: "Ми ще й досі Альбертою переповнені, її людьми, її шляхами, її Скелястими горами" [1: 196].

Заокеанським букетом найніжніших квітів лягли у вінок слави оці слова: "Бо хоч він і умер, але ім'я його і твори житимуть вічно поруч таких велетнів слова і духа, як Шевченко, Франко, Українка, і їм подібних, на які так багата наша нарешті вільна нація. Відтепер "його зоря" світитиме з небес вічності", - так закінчується спомин доктора П.Саварина.

У щоденникових записах, як і в листах письменника, чимало коротких, але вагомих заміток про зустрічі у себе вдома з шановними канадцями та іншими представниками зарубіжжя, як, наприклад, з художнім керівником і диригентом капели бандуристів ім. Шевченка В.Колесником, з дружиною, з сином професора Лабунька, який просив допомогти влаштуватись на роботу в Україні, або й такий: "24.05.1992 Яр Славутич подарував свої поезії, з них дізнаюсь, що його дружину з немовлям на руках німці спалили у лісовій хаті разом з іншими чернігівцями-поліщуками" [8: 431].

Подорожі ці, як і інші, зустрічі з цікавими і добрими людьми викликали захоплення, народжували взаємну повагу, приязнь, любов, будували мости єднання й дружби між народами, людьми доброї волі та їх культурами й літературами зокрема, в цьому їх неперехідне значення.

Література
1. Вінок пам'яті Олеся Гончара. - К.: Укр. письменник, 1997. - 459 с.
2. Гончар О. Відкриття Альберти // Літ. Україна. - 1992. - 9 липня.
3. Гончар О. Письменницькі роздуми. - К.: Дніпро, 1980. - 314 с.
4. Гончар О. Про наше письменство. - К.: Рад. письменник, 1972. - 355 с.
5. Гончар О. Чим живемо. - К.: Укр. письменник, 1992. - 406 с.
6. Гончар О. Щоденники. - К.: Веселка, 2002. - Т. 1. - 455 с.
7. Гончар О. Щоденники. - К.: Веселка, 2003. - Т. 2. - 455 с.
8. Гончар О. Щоденники. - К.: Веселка, 2004. - Т. 3. - 605 с.
9. Про Олеся Гончара. - К.: Рад. письменник, 1978. - 432 с.
10. Слово про Олеся Гончара. - К.: Укр. письменник, 1997. - 453 с.
11. Рудницький Л. Олесь Гончар і українська діаспора // Слово і час. - 1993. - № 4-5. - С.68.
12. То звідки ж взялася "звізда полин"? // Літ. Україна. - 1987. - 7 жовт.

 

Читати далі >> 4 >> 5 >> 6 >> 7 >> 8 >> 9 >> 10 >> 11 >> 12 >> 13 >> 14 >> 15 >> 16 >> 17 >> 18 >> 19