Вітаємо Вас, Гість!
Понеділок, 20.11.2017, 08:03
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи зручно Вам користуватися порталом?
Всього відповідей: 34

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Листопад 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Вісник Таврійської фундації. Вип. 3 -05

1 << 2 << 3 << 4 << Читати спочатку

 

ЛІТЕРАТУРНЕ КРАЄЗНАВСТВО

 

Валерій Бойченко

ПИСЬМЕННИКИ-МИКОЛАЇВЦІ
В УКРАЇНІ І ДІАСПОРІ

Миколаїв у XIX ст. був містом провінційним, промисловим, військовим. До культурних центрів було далеко. Ті миколаївці, які прагнули працювати в російській літературі, виїжджали до російських столиць. Так, виїхали до Росії уродженці Миколаєва: поет Петро Вейнберг (28.06.1831-1908), прозаїк, автор історичних романів Костянтин Шильдкрет (31.10.1886-24.02.1965), прозаїк і драматург Давид Айзман (26.03.1869-26.09.1922), матеріалом для творчості якого стало життя єврейського населення Миколаєва. Уродженець Вознесенська, публіцист Сергій Южаков (17.12.1949-29.11.1910) відредагував і видав у Петербурзі 22-томну "Большую энциклопедию". Прозаїк та публіцист Павло Гайдебуров (родом з Миколаєва) (1841-12.01.1894) працював у Петербурзі в українському журналі "Основа", переклав і опублікував російською мовою поему Тараса Шевченка "Гайдамаки" [7].

Проте є й інші приклади. Анастасія Марченко (1830-1880), яка писала російською романи й повісті про жіночу любов, завершила життєвий шлях у маєтку в селі Ковалівці над Бугом. А прозаїк Андрій Гранкін (1865-1916) друкував свої твори у миколаївських газетах. Вся преса краю до 1917 р. виходила виключно російською мовою, зважаючи й на заборону української книги, газети й узагалі мови.

Цікавою особистістю в миколаївській громаді був культурний і громадський діяч, український і російський письменник, історик Григорій Ге (06.02.1830-15.11.1911), брат відомого художника Миколи Ге, якого теж включають до історії як українського, так і російського образотворчого мистецтва. Григорій Ге написав кілька п'єс, роман і нариси, зокрема, "Історичний нарис столітнього існування міста Миколаєва біля гирла Інгулу" (1890), ставши таким чином першим істориком Миколаєва. Був ініціатором створення громадської бібліотеки, організатором драматичного гуртка.

У першій половині 1870-х років у Миколаєві вчився у гімназії майбутній російський учений, філософ, критик, письменник Михайло Філіппов (12.07.1858-25.06.1903), який потів жив у Петербурзі. Він є автором, зокрема, відомого тоді роману "Осажденный Севастополь" про події Кримської війни.

У 1881 р. у селі Юхимівці (нині - у складі села Лимани Жовтневого району), в маєтку свого дядька жив російський письменник Всеволод Гаршин - письменник повертався тут до творчого життя після тяжкої хвороби. Тут він переклав новелу французького класика Проспера Меріме "Коломба", закінчив казку "Те, чого не було".

У 1903 р. в південноукраїнських містах - Херсоні, Миколаєві, Одесі - шукав матеріали для своїх творів класик української літератури Михайло Коцюбинський. У жовтні він жив по Нікольській, 50, у сім'ї Сергія Гайдученка, судді й культурного діяча, згодом - члена правління "Просвіти", першого директора природничо-історичного музею. Письменник відвідав суднобудівний завод "Наваль", морський порт, тютюнову фабрику, винокурний завод, побував на судових процесах.

Влітку 1891 р., подорожуючи Україною, молодий Олексій Пєшков (майбутній письменник Максим Горький) побував у Прибужжі - у селах Тузли, Кандибиному, в Миколаєві. Враження від побаченого дали матеріали для його перших оповідань "Вивід", "На солі", а в миколаївській лікарні він почув історію, що лягла в основу оповідання "Челкаш".

У Миколаєві в 1895-1905 рр. провів дитинство Ісаак Бабель (13.07.1894-27.01.1940), який уже за радянської влади став класиком російської літератури. Сім'я Бабелів повернулася в Одесу, коли в Миколаєві, з посиленням чорносотенних настроїв, почалися погроми євреїв. Згодом став жертвою сталінсько-комуністичних репресій.

У зв'язку з тим, що південні слов'яни, окуповані турками, не завжди мали можливість отримувати освіту, вони, за допомогою царського уряду, який мав власні наміри та плани на Балканах, створили у Миколаєві приватний Південнослов'янський пансіон. Він діяв у 1867-1892 роках. Саме тут у 70-80-х роках здобували середню освіту майбутні класики болгарської літератури. Це прозаїк-реаліст, автор оповідань та повістей Георгі Стаматов (1869-1942) та сатирик-демократ, винятково популярний у народі автор гостро-викривальних оповідань Алеко Константинов (1863-1897), який саме у Миколаєві й починав літературну творчість на сторінках рукописного журналу вихованців пансіону. Обидва потім жили й творили у Болгарії.

З Миколаєвом пов'язана доля кількох революціонерів-представників різних революційних течій, які, проте, всі були спрямовані проти російського самодержавного гніту. До Херсона й Миколаєва, бувало, царизм висилав революційно налаштованих громадян імперії. Так, у 1899 р. до сусіднього Херсона царизм вислав письменника, революціонера, основоположника осетинської літератури та літературної мови Косту Хетагурова (15.10.1859-01.04.1906), який у липні того ж року приїхав до Очакова й більше місяця жив у рибальській хаті на березі моря. Тут він продовжував роботу над поемою "Хетаг", знайомився, як і в Херсоні, з українською культурою, щиро полюбив наш народ і потім на батьківщині популяризував творчість Т.Шевченка, М.Кропивницького й інших корифеїв українського театру.

Російський поет Олександр Баласогло (1813-18.01.1893, з роду грека-генерала) потрапив у Петербурзі під вплив революціонерів-петрашевців, його вислали в Карелію, а звідти, на прохання батьків, уже з ознаками психічної хвороби, у 1851 р. вислали під нагляд до Миколаєва. Йому вдалося навіть влаштуватися на роботу викладачем штурманської роти, але згодом він остаточно захворів і ще тривалий час блукав вулицями міста, викликаючи співчуття. Твори, відібрані при арешті, не повернули, тож у 1875 р. йому вдалося видати у Миколаєві тільки невеличку книжечку під символічною назвою "Уламки" ("Обломки").

Юнак Олексій Гмирьов (29.03.1887-24.09.1911) приїхав до Миколаєва з Росії, услід за братом, на заробітки, працював на заводі "Наваль". Тут він став учасником революційної боротьби, почав писати революційні вірші, за що отримав 6 років каторги й помер від сухот у Херсонській каторжній тюрмі.

У Миколаєві, в офіцерській сім'ї, народився революціонер-народник, письменник Федір Юрковський (1851-31.08.1896). Це він у 1879 р. зробив підкоп під Херсонську державну скарбницю й виніс півтора мільйона карбованців для політкаторжан. На сибірській каторзі писав російською мовою оповідання, нариси, незакінчений роман. Помер у Шліссельбурзькій фортеці на Півночі імперії [7].

Трагічна доля навіть цих трьох жертв царизму яскраво свідчить, як пильнувала інтереси Російської імперії царська адміністрація, яка трагічна доля чекала тих, хто переступав певну грань у виявленні власних переконань.

Майже на всій 200-літній історії Миколаєва, на історії краю лежить печать унікальної долі славнозвісного роду Аркасів-Богдановичів, троє з представників якого були літераторами, діячами української культури, - саме цей бік їхньої діяльності нас зараз цікавить, хоча взагалі діяльність цього роду - явище всеохоплююче й багатогранне, яке чекає молодих дослідників.

Відомо, що наприкінці 1793 р. до щойно заснованого Миколаєва на торговому вітрильнику прибилася молода сім'я втікачів із Греції, де саме лютували турецькі загарбники. Андреас Аркас отримав тут роботу викладача штурманського училища. Син Захарій став генерал-лейтенантом й істориком - вивчав залишки стародавнього еллінського Херсонесу та становлення імперського флоту. Другий його син - Микола - став адміралом, головним командиром Чорноморського флоту й портів, вірно служив імператорові Олександрові II, був навіть його близьким другом. Тут же, в Миколаєві, вкорінюється й давній шляхетсько-старшинський рід Богдановичів, відомий з ХVII ст. на Чигиринщині й Полтавщині, його представник Петро Богданович був винагороджений за військові заслуги наділом землі над Лиманом, і тут виростає село Богданівка. Петро Богданович, син військового товариша Полтавського полку Григорія Богдановича, мав дочку Софію - вона й стала дружиною молодого Миколи Аркаса, майбутнього адмірала. У них і народився Микола Миколайович Аркас (07.01.1853-26.03.1909) - видатний український культурний та громадський діяч, композитор, історик, літератор, фольклорист, просвітянин. Про це свідчать меморіальна дошка по вул. Нікольській, 13, а також пам'ятна стела на вулиці Адміральській.

Здружившись із М.Кропивницьким ще студентом університету в Одесі, Микола Аркас спробував себе на сцені, захопився збиранням народних пісень у селах довкола Миколаєва - зібрав біля 400 пісень, проте видати їх не вдалося. Але це захоплення привело його до створення опери - першої опери на Шевченківський сюжет, за його поемою "Катерина". Лібрето опери М.Аркас написав сам. Видати оперу вдалося у Миколаєві 1897 р., а вперше вона була поставлена трупою М.Кропивницького в 1899 р. і звідтоді ввійшла до репертуару театру корифеїв і стала перлиною української опери.

Знаменний факт: Микола Аркас у Миколаєві, у своєму будинку на розі Адміральської та Соборної створив власний варіант музики на славнозвісну поезію Івана Франка "Не пора" ("Не пора, не пора, не пора Москалеві й ляхові служить. Довершилась України кривда стара, Нам пора для України жить"). Цей вірш на музику іншого композитора Д.Січинського став ще одним гімном українців, а рукопис М.Аркаса, на жаль, не зберігся.

Видатним досягненням М.Аркаса стала перша науково-популярна, белетризована "Історія України-Русі", яка вийшла в 1908 р. в Петербурзі, а вдруге, вже після смерті М.Аркаса - в Кракові; звідтоді видавалася не раз за кордоном, але була заборонена радянською владою, і лише в 1990 р. (в Києві) та 1994 р. (в Одесі) цей твір М.Аркаса був надрукований в Україні великими тиражами. За значенням у вихованні любові до рідної України ця книга М.Аркаса була відразу поставлена поряд з Шевченківським "Кобзарем". І книга ця створена саме у нашому зрусифікованому Миколаєві!

Збереглося також кілька юнацьких поезій М.Аркаса. В одній із них звучить освідчення в любові до Матері-України:

Можливо, скоро я загину
В жорстокім, праведнім бою,
Та не забуду в цю годину
Тебе, кохана Україно,
І добрим словом пом'яну...

Уже в зрілому віці М.Аркас першим у поезії відгукнувся на розстріл лейтенанта Петра Шмідта, який командував у 1905 р. повстанням на крейсері "Очаків" (поема "На убивство Шмідта"), а також присвятив поему гетьману-вигнанцю, авторові першого в Європі повного тексту демократичної Конституції України ("Гетьман Пилип Орлик") [10:124-135].

Ще однією справою його життя стала організація Миколаївського товариства "Просвіта" в 1907 р., головою якого він і був обраний. Товариство ставило питання про створення українських шкіл, пропагувало українську літературу, історію, традиції, влаштовувало вистави п'єс українських класиків. У своєму маєтку в Богданівці, всупереч заборонам, М.Аркас організував українську школу, утримуючи її за власні кошти, - це була єдина тоді рідна школа на Південній Україні, та й в усій тодішній підросійській Україні. Як свідчить учитель цієї школи Грачів, М.Аркас сподівався, що ця перша рідна національна школа стане "матір'ю шкіл українських", започаткує відродження української освіти у XX ст. Так воно й сталося, але вже у 1917-1920 роках, коли за Української Народної Республіки постали в цій державі українські школи, гімназії, університети. А тоді, в 1908 р., цю єдину рідну школу місцева влада ліквідувала за доносами попа-шовініста [3].

В дім Аркаса з усієї України йшли листи від М.Кропивницького, М.Лисенка, Лесі Українки, Б.Грінченка, П.Саксаганського, Г.Хоткевича, М.Садовського, В.Доманицького... Наголосимо, що саме завдяки діяльності українського театру корифеїв та високому духові творчості Миколи Аркаса наш Миколаїв став у ряд центрів української культури - всупереч колоніальним намаганням імперської адміністрації та чиновництва, всупереч заборонам української мови й культури, всупереч повальній русифікації й асиміляції, наслідки яких ми відчуваємо в Миколаєві й краї й сьогодні. Згадані вже письменники-революціонери діяли проти російського самодержавства своїми методами, але більші духовні наслідки мала діяльність національно-свідомих, патріотичних сил українського народу, в рядах яких були письменники та діячі культури, й Микола Аркас був одним із них, продовживши подвиг корифеїв нашого театру [4:32].

Лютнева революція 1917 р. та національно-визвольний рух розвалили Російську імперію. Українська національно-демократична революція призвела до утворення Центральної Ради й проголошення спочатку автономної, а потім - 22 січня 1918 р. - незалежної нашої держави - Української Народної Республіки (УНР). Здійснилася одвічна мрія народу, освячена кров'ю та життям тисяч його найкращих синів.

Проте знову в нашу долю втрутився північний сусід, імперський центр. Радянська Росія і її вождь Ленін після жовтневого перевороту спрямували на незалежну Українську державу Червону армію і з допомогою місцевих більшовиків та пропагандистів, внаслідок двох російсько-українських воєн і трьох походів, нав'язавши нам громадянську війну, привнесену з Росії на багнетах, окупували незалежну Українську Народну Республіку й відновили російську імперію у формі СРСР. Але за кілька літ незалежності, навіть в умовах безкінечних війн та розрухи, в УНР таки почалося широке національне відродження українського народу та ріст національної свідомості й патріотизму. Було відроджено українські школи та університети, створено Українську Академію наук та Академію мистецтв, відкрито українські театри й культурні центри, відроджене українське книгодрукування, засновані газети й журнали, видавництва й громадські організації та політичні партії... Тож навіть тоді, коли московський більшовизм знищив нашу державу й став у нас господарем, влада рад не могла задушити національне відродження й у 20-х роках змушена була провадити половинчасту політику українізації. Тоді й у нашім краї, і в Миколаєві були відкриті українські школи, почалася українізація деяких вузів та закладів культури, тривало національне відродження та розвиток української культури Півдня. Саме тоді, на хвилі національного відродження, вільніше дихнула українська література, з'явилися нові імена і в нашому Причорномор'ї [11].

Своєрідною духовною сув'яззю, що поєднала минуле й майбутнє нашого краю в розвитку його культурних джерел, стала родина Аркасів. Серед дітей та онуків Миколи Миколайовича Аркаса саме син Микола й онук - теж Микола (названі на честь покровителя роду - святого Миколая!) продовжили справу утвердження української національної ідеї. Але якщо Микола Аркас пропагував її через розвиток культури й освіти, то його син боровся за Українську Народну Республіку зі зброєю в руках - він пішов в армію УНР (був командиром полку), пролив власну кров у боях за незалежність. А онук, теж свідомий патріот України, навіть листування з радянським автором першої книжки про діда (Л.Кауфман, М.М.Аркас. - К.: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури, 1958), використовував те листування для тлумачення сутності незалежності та істинного стану УРСР у складі СРСР [10:182-183]. До речі, саме еміграція врятувала обох від розстрілу радянською владою і забезпечила можливість праці на користь української культури.

Микола Аркас-другий (23.08.1881-13.12.1938), композиторів син, який народився в Миколаєві, після падіння УНР жив в Ужгороді (тоді він належав Чехословаччині), був широко обдарованим культурним діячем - актор, співак, режисер, драматург. Створив і керував театром Ужгородської "Просвіти", в якому ставив свої п'єси. Згодом організував власний театр, писав музику до спектаклів. Затим організував ще два театри, один з яких згодом став державним театром незалежної Карпатської України, розгромленої угорськими фашистами [7]. Похований у місті Хусті.

Микола Аркас-третій (14 вересня 1898-1983), онук композитора, який його усиновив, народився у Христофорівці, жив у Миколаєві. У 1920 р. він емігрував, вчився в університеті у Празі, здобув ступінь доктора філософії, жив у Франції, затим - у США. Письменник, історик, перекладач. Написав збірку поезій. Переклав "Слово о полку Ігоревім" та "Іліаду" Гомера (перший повний український переклад). Опублікував оповідання "Наш степ", своєрідну краєзнавчу "Повість про наш степ широкодолий", де подав історичну картину нашого краю. У 1969 р. в Торонто (Канада) видав І том "Історії Північної Чорноморщини", частина сторінок якої - художня історична проза. Доля другого тому невідома. Створив об'ємисту хроніку роду Аркасів. Теж мав сина Миколу, доля якого невідома [1:5-38].

Феномен родини Аркасів-Богдановичів - унікальна епопея, втілення історичної долі Південної України та нашого краю протягом останніх двох століть.

До речі, усім із родини Аркасів у ті криваві роки боротьби доля усміхнулася - їм пощастило емігрувати після поразки армії УНР. Інакше їх чекали розстріли. Саме так повернулася доля молодого російського поета-акмеїста Леоніда Каннегісера (1896-1918), дитинство якого на самому початку XX ст. пройшло в Миколаєві, у домі М.Аркаса, що на Великій Морській - розі Артилерійської. Тут він здобув прекрасну сімейну освіту - його батько-дворянин був директором-розпорядником товариства заводів "Наваль". Уже в Петербурзі він став поетом і військовим, членом антибільшовицьких організацій. Це він 30 серпня 1918 р. пострілом наповал убив М.Урицького, який керував Петроградською ЧК. Радянська влада розстріляла Л.Каннегісера й улаштувала перший масовий розстріл заручників - 512 чоловік! [5:120-122].

Короткі й сповнені безперервної боротьби з ворогами роки Української Народної Республіки збудили могутню творчу енергію українського народу, що спричинило потужне національне відродження в Україні. Почався новий період української літератури, ці роки дали нашій культурі великі імена і в нашому краї. Хоча цей період тривав недовго: вже наприкінці 20-х рр. почалися репресії, спрямовані й організовані з Москви, ув'язнення й розстріли інтелігенції - СРСР виявився другою стадією Російської імперії. В історію літератури ці явища ввійшли як Розстріляне Відродження.

Либонь, найбільша літературна постать 20-30-х років XX ст., пов'язана з нашим краєм, - Спиридон Черкасенко (24.12.1876-08.02.1940) - поет, прозаїк, драматург, педагог, журналіст. Він народився в містечку Новий Буг, де й закінчив школу й учительську семінарію, затим учителював на Катеринославщині й Донеччині, звідки переїхав до Києва, співробітничав у багатьох видавництвах, педагогічному журналі "Світло". Почав писати драми, поезію, оповідання. Працював на становлення УНР. 1919 р. Міністерство освіти УНР відрядило його до Відня (Австрія) для підготовки й друкування підручників для українських шкіл, які він відправляв в Україну вагонами. Після знищення Червоною армією Української Народної Республіки залишився у Відні, затим переїхав до Ужгорода (тоді - в складі Чехословаччини), нарешті осів під Прагою. Літературна спадщина С.Черкасенка складає цілий материк ще не досліджених і часто невиданих творів. Його поезія вражає ліричною глибиною, кілька віршів стали народними піснями. У поемі "У бурі білій" передбачив виродження більшовизму в диктаторську систему. Він створив нову українську драму - новий символістський театр, на рівні тогочасної європейської драми. Писав оповідання (в тому числі для дітей), створив романи - надрукований історичний роман "Пригоди молодого лицаря", доля ще двох невідома. З 30-х років був заборонений радянською владою, лише в 90-х роках вийшов двотомник творів, частина спадщини видатного земляка повернулася до нас [2].

 

Продовження у наступному числі

 

Література
1. Аркас-молодший М. З родинної хроніки. Поезії. Дума про похід… / Упор. та автор передмови Ульяновський В. - Миколаїв, 1993.
2. Бойченко В. Материк Спиридона Черкасенка // Щотижня. - 2000. - 8 черв.
3. Бойченко В. Мати шкіл українських // Краєзнавчий альманах. До 150-річчя з дня народження М.М.Аркаса. - Миколаїв: Атол, 2003.
4. Жадько В. Грек із душею українця: Роман-пошук. - К., 2003.
5. Ковалева О., Чистов В. Очерки культуры Южного Прибужья: Литература и театр. - Николаев: Тетра, 2001.
6. Крижанівський С. Спогад і сповідь з ХХ століття. - К.: Стилос, 2002.
7. Літературна Миколаївщина в особах: Бібліографічний покажчик / За ред. Бойченка В.П.; Склад. Полівода Н.А. - Миколаїв: Ганна Гінкул, 2001.
8. Миколаївщина: Літопис історичних подій. - Херсон: Олді-плюс, 2002.
9. Шкварець В. Ілля Борщак: життя, діяльність, творчість. - Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П.Могили, 2002.
10. Шкварець В. Микола Миколайович Аркас: життя, творчість, діяльність. - Миколаїв-Одеса: Тетра, 2002.
11. Шкварець В., Мельник М. Історія рідного краю. Миколаївщина: Навч. посіб. - 2-е вид. - Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П.Могили; Одеса: ТОВ ВіД, 2003.

 

 

Читати далі >> 6 >> 7 >> 8 >> 9 >> 10 >> 11 >> 12 >> 13 >> 14 >> 15 >> 16 >> 17 >> 18 >> 19