"Просвіта" Херсонщини - Історія "Просвіти" Херсонщини. Том 1 -08
Вітаємо Вас, Гість!
Вівторок, 21.10.2014, 01:46
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [3]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи хотіли б Ви опублікувати свій твір на нашому порталі?
Всього відповідей: 12

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Жовтень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031

Форма входу

Пошук

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

Рекламка



Тут була реклама Google Adsense

Статистика


Онлайн всього: 0
Гостей: 0
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:



Історія "Просвіти" Херсонщини. Том 1 -08

1 << 2 << 3 << 4 << 5 << 6 << 7 << Читати спочатку

 

 

ЯРОСЛАВ ГОЛОБОРОДЬКО

"ПРОСВІТА" В ЖИТТІ І ДУХОВНІЙ СПАДЩИНІ МИКОЛИ КУЛІША

Категорія національного - одна з найбільш суперечливих і нерозв'язаних в суспільному житті сучасної цивілізації. Невипадково вона є складовою частиною або чинником численних проблем і конфліктів. Висока міра складності, пов'язана з аспектами національного, свідчить про неабияке значення, що їм надається. Категорія національного знаходить своє безпосереднє відбиття в національному русі. Національний рух в Україні - явище, що тривалий час цікавить широке коло митців та інтелектуалів (письменників, істориків, політологів, державних діячів, філософів).

Одним з яскравих представників українського національного розвою був драматург і літературний діяч Микола Куліш, чия доля тісно пов'язана з Херсонщиною, півднем України. Значну частину свого життя він присвятив утвердженню й розвитку національного руху, утвердженню інтересу до нього.

Микола Куліш - це еволюційна натура, це інтелектуальний та світоглядний характер, позбавлений статики. Цілком закономірно, що й погляди на характер, зміст і прямування національного ставлення до категорії національного теж були еволюційними, динамічними й розвивалися разом з самим М. Кулішем.

Для становлення національно зорієнтованого світогляду драматурга важливе значення мала його діяльність у системі "Просвіти". Про цей період його життя й творчості збереглося небагато достовірних даних, проте й вони дають певне уявлення про просвітницький період у житті М. Куліша.

Стійкий інтерес до питань українського національного життя та розвитку почав формуватися у М. Куліша з розгорненням української національної революції, ще під час його перебування на військовій службі (у першій половині 1917 року). Посилився цей інтерес після повернення до рідного Дніпровського повіту, де майбутній драматург став перейматися нагальними громадськими проблемами. Ант. Куліш, дружина письменника, у "Спогадах про Миколу Куліша" (1955) зазначала, що Микола Куліш став ініціатором створення місцевої філії "Просвіти". Вона писала, що після повернення з війська "вдома він взявся за організацію "Просвіти" в Олешках, де його вибрали головою" (1, 714). І тут же Антонина Куліш конкретизує: "Це був 1918 рік" (1, 714).

У цьому фрагменті важливо відзначити безпосередню причетність М.Куліша до створення філії просвітянської організації. Систематичній діяльності олешківської "Просвіти" завадила соціально-історична ситуація, що склалася на Херсонщині протягом 1918-1919 років: часті зміни влади та національно-громадянська війна. Проте важливим є вже факт створення такої організації у провінційних Олешках. Варто зазначити, що діяльність М. Куліша як голови "Просвіти" була зосереджена на підтримці українського у Дніпровському повіті - мови, культури, ментальності, свідомості. Варто підкреслити, що, хоча протягом 1918-1919 років Микола Куліш користувався двома мовами - українською та російською, проте у цей період він уже мав чітко сформовані національні пріоритети як у соціальному, так і в культурологічному плані. Про це свідчить такий епізод зі "Спогадів про Миколу Куліша", у якому Антонина Куліш відзначала, що коли до українських земель підійшли представники білого руху, то М.Куліш сказав їй, що вони "не визнають ані України, ані нашої культури, ані мови" (1, 715).

Активна діяльність М.Куліша на просвітянській ниві врешті призвела до його арешту. Антонина Куліш прокоментувала це так: "...коли прийшли німці і поставили гетьмана, Миколу як голову "Просвіти" посадили до... тюрми" (1, 714).

Національні пріоритети в громадській та культурній діяльності М. Куліша продовжували себе виявляти і на початку 20-х років, хоча в цей час, перебуваючи на різних адміністративно-державних посадах у системі радянської влади (зокрема на посаді заврайвно), майбутній драматург певний час (приблизно до 1924-1925 років) більше симпатизував національній ідеї в радянській ідеологічній оболонці. Тому в його поглядах спостерігаються стримані ноти й інтонації, моменти критичного й навіть скептичного ставлення до перспектив суто просвітянських ідей. Це відбито у циклі документально-педагогічних нарисів "По весям и селам", написаних російською мовою.

У першій частині, що має підзаголовок "Из записной книжки 1921 года", міститься розділ "Украинская семинария", де майбутній драматург виклав факт своєї зустрічі з представниками "Просвіти" початку 20-х років. Розповідаючи про створення в глухому степовому селищі української семинарії, М.Куліш писав: "Основатели ее - Діячі місцевої Просвіти. Целый год Просвіта вела в селе Благовещенке ожесточенную агитацию за открытие учительской семинарии" (2, 375). Звертає на себе увагу та обставина, що для передачі інформації, яка пов'язана з "Просвітою", М.Куліш використовує елементи української мови, немов би намагаючись підкреслити її ("Просвіти") відмінність від радянської системи освіти.

Продовжуючи розповідь про українську вчительську семинарію в Благовіщінці, М.Куліш розмірковує: "... Ясно и то, что у местной Просвіти есть кое-какие вожделения по части натаскивания в семинарию узконациональных идей, что в ней, быть может, будут ткаться желто- голубые нити, но у меня не подымаются руки против того детища революции. Даже просвітяне, чуждые нам по идеологии, все же свежие и общественные люди и стоят гораздо выше тех, кто совершенно отрицает и революцию, и изолирует себя от ее широких и бурных волн" (2, 376).

У цьому фрагменті з документально-педагогічної оповіді "По весям и селам" М. Куліш фактично проводить своєрідну ватерлінію між світоглядно-педагогічною системою, в якій він працював, та концептуальною сутністю "Просвіти". Микола Куліш визнає, що "Просвіта" була виразником і речником національних ідей та цінностей. Симпатичним є також та обставина, що, хоча майбутній драматург й наголошував на відмінності своїх та просвітянських устремлінь, він все одно загалом прихильно поставився до діяльності "Просвіти" й підтримав її роботу щодо створення й функціонування української семінарії.

Діяльність "Просвіти" в селі Благовіщінці М. Куліш, тоді активний учасник педагогічного життя півдня України й ще невідомий письменник, зарахував до виявів "нового" - того, що активно живе, прагне утверджуватися й розвиватися. Свої роздуми в розділі "Украинская семинария" М. Куліш вивершував таким узагальненням: "Разве не приятно видеть среди мертвой пустыни и развала замирающего перед голодом уезда островок, где проростает широкая общественная инициатива, бьется и сверкает новая мысль, где ведется борьба между двумя лагерями села, между старым и новым" (2, 376).

На початку 20-х років ХХ століття М. Куліш, працюючи в Олешках у системі повітової освіти, фактично продовжував педагогічні справи "Просвіти". Ант. Куліш згадувала, що у цей час він "організовував школи, відкривав ті, що позакривалися під час війни, організовував дитячі садки, ясла й притулки" (1, 721). У ті ж роки він "склав українську абетку (Буквар) для шкіл, назвавши її "Первинка". Це була перша українська абетка. Учителі українських шкіл, які приїздили з сіл, дуже дякували за неї складачеві" (1, 721)

Власними педагогічними, просвітницькими справами М.Куліш реально сприяв поширенню не тільки української культури на терені Таврії, а й свідомого ставлення до цієї культури з боку таврійської громади, формування у неї світоглядних засад україністики. Куліш предметно сприяв становленню національної школи на Херсонщині, де викладання велося рідною, українською мовою. Завдяки його зусиллям українська мова, мовлення ставала вагомою часткою шкільної освіти й культури.

Працюючи у системі губернської освіти в Одесі, М.Куліш продовжував перейматися проблемами організації та розвитку національної школи, де б пріорітетами стали формування української культури, ментальності. Ці питання в середині 20-х років набули для драматурга (на той час він уже закінчив драму "97" та переправив її до Харкова, де п'єсу вже готували до прем'єри) ще вагомішого й педагогічного значення. У листі до І.Дніпровського від 16 вересня 1924 року М.Куліш з неприхованою іронією та дотепною розкутістю таким чином висловив свої переживання щодо проблеми формування українських шкіл на півдні України: "Недавно оце в комісії по українізації казав доповідь місцевий Держвидат. Тут на його зуби точимо. І взагалі на весь Держвидат (бережись, голубе!).

Вийшло так, що українізували початкову школу, вивели % (здається, на Одещині 62), а коли діждалися осені, то виходить, що цей рік більш як 1000 шкіл на Одещині не матимуть українського букваря (Добра українізація).

Школи кричать - давай букваря, а його немає" (2, 510).

Національне як світоглядна домінанта, як система цінностей послідовно й реально було виражено Миколою Кулішем у драматургічній діяльності. Мотивом України пройняті практично всі його п'єси. З особливою грунтовністю цей мотив розроблено у п'єсах "Народний Малахій", Мина Мазайло"... "Патетична соната" концептуально й натхненно сповідує україноцентричну філософію. Вона емоційно закликає до всебічного національного самопізнання: "Старі автори переказують, що спочатку Піфія - це була прекрасна молода дівчина. Вона віщувала у церкві на камені Омфалос, що значить - центр землі. На брамі був напис - "Пізнай себе". І я зараз буду віщувати. Омфалос! Українцю, спізнай самого себе!" (2, 235).

Лука, ще один персонаж з цієї ж драми, починає опікуватися практичним питанням організації української освіти. Він чітко й конкретно формулює завдання Ількові Юзі, своєму другові: "Тобі треба школи оглянути. Мета - ремонт... Друге - це букварів українських надрукувати. З букваря почнем... Ба і ще про вчителів... Треба зібрати відомості, скільки учителів, що знають українську мову..." (2, 239-240). Герої Миколи Куліша часто зверталися до ідеї України - самоцінності й до аспектів розвитку українського життя, формування української культури та свідомості.

Отже, якими б громадськими чи творчими справами не переймався М. Куліш, які б акценти та нюанси не з'являлися в його поглядах, він з незмінною повагою ставився до "Просвіти" та просвітянських ідей. І не лише тому, що сам певний час був до неї причетним, брав участь у її зародженні на терені Херсонщини. Головним чинником цього була глибока просвітницька натура Миколи Куліша, який усе своє громадянське, драматургічне й інтелектуальне життя так чи інакше служив ПРОСВІТІ (у найширшому сенсі цього слова) українського суспільства, прагнув піднести українську культуру, український інтелект на європейський та світовий рівень.

 

БІБЛІОГРАФІЯ:
1. Куліш Ант. Спогади про Миколу Куліша // Куліш М.Г. Твори: В 2-х т. - Т.2. - К., 1990. - С. 695-753.
2. Куліш М.Г. Твори: В 2-х т. - Т.2. - К.,1990.

 

 


 

 

ІВАН НЕМЧЕНКО

СПІВЕЦЬ ЛЮДСЬКОЇ ДОБРОТИ

(ТВОРЧІ Й ПРОСВІТНИЦЬКІ СТЕЖКИ ХЕРСОНСЬКОГО ПИСЬМЕННИКА Д.МАРКОВИЧА)

За традицією художню літературу називають людинознавством. Коли перечитуєш твори Дмитра Васильовича Марковича (збірка "По степах та хуторах", К., 1991), то глибоко переконуєшся, що красне письменство є ще й великою школою людинолюбства. "Треба жити по-новому, люблячи людей!" - це не лише життєва позиція героїв Д.Марковича, це його власне життєве кредо. Юрист за фахом, Дмитро Васильович завжди стояв на сторожі закону і справедливості, боронив честь і гідність найбідніших, найбільш безправних і забутих суспільством людей, де б не доводилось бувати - в Бесарабії й на Кубані, в Польщі й Таврії, на Волині й Поділлі. Чому його ім'я таке незнайоме нашому сучасникові? Лиш тому, що на схилі життя, за доби Української Народної Республіки, Д.Марковичу як одному з найдосвідченіших вітчизняних юристів було запропоновано посаду Головного прокурора (при М.Грушевському), а згодом - прокурора Генерального суду (при П.Скоропадському). Це дало підстави "доброзичливцям" усіляких мастей вже з кінця 20-х рр. паплюжити добре ім'я письменника, нагороджувати його ярликами "націоналіста" і "контрреволюціонера", а творам митця перепиняти шлях до читача.

А при житті Д.Маркович користувався величезним авторитетом як громадський діяч, просвітник, юрист, письменник, організатор кооперативного руху. Наведемо хоча б рядки з вірша Олександра Олеся, співця української революції, якого просто неможливо запідозрити в нещирості:

В часи наруги і знущання,
В часи завій і всіх незгод
Ти не звалив хреста страждання,
Ти не покинув свій народ.
Ти вів його рукою брата,
Ти в темну ніч йому зорів.
Була тобі мужицька хата
Миліш позначених домів.

("Д.Марковичу", 1918)

Славнозвісний лірик у цьому поетичному посланні зараховує Дмитра Васильовича до світочів української нації, що "вміли серце рвати і кидать іскри золоті", але ще мали єдиний привілей - "умирати на хресті".

Про самовідданість і жертовність Д.Марковича на шляху до культурно-національного відродження Південної України свідчить багато фактів. Вже одне упорядкування ним (разом з дружиною Оленою Іванівною Маркович) першого херсонського літературного альманаху "Степ" (1886) варте того, щоб ми ніколи не забували цієї світлої постаті.

Звідки ж з'явився цей подвижник на терени Херсонщини, яке його родове коріння? Як не дивно, Д.Маркович був онуком одного з найбагатших і найсвавільніших полтавських кріпосників. Народився письменник 4 листопада 1848 року в Полтаві. У родині його батьків - українського шляхтича Василя Васильовича Марковича та його дещо екзотичної як для українських степів дружини (напівнімки-напівіспанки) Антуанетти Францівни де Оліва - дідівський деспотизм і самодурство не знайшли проросту. Навіть навпаки - в сім'ї цінувались вільнодумство, незалежність, благородство, людяність. А коли ще згадати, що дядьком письменника був друг Т.Шевченка етнограф Опанас Маркович, а дядиною Марія Вілінська, себто співачка кріпацької недолі Марко Вовчок, то цілком зрозумілими стають витоки гуманізму та добротворчості в житті та діяннях Д.Марковича. Вчився він у Новгород-Сіверській та Вологодській гімназіях, на правничному факультеті Новоросійського університету в Одесі, по закінченні якого працював у різних судових установах Південної України.

У 70-80-х рр. Д.Маркович живе і працює в Херсонській губернії, зокрема на посаді товариша прокурора Єлисаветградського окружного суду. Це період його активної українофільської діяльності пліч-о-пліч з Олександром і Софією Русовими, Теофаном Василевським, Олександром Волошиновим, Іваном Тобілевичем, Андрієм Грабенком та ін. Метою і змістом їхньої роботи були, за словами С.Русової, "розвиток національної гідності, розвиток мови як кращого провідника світла і знання, введення малоруської мови в церкві та школі для успішнішого виконання призначення обох" та ін. Проте зовсім інакше кваліфікували ці просвітницькі заходи царські посіпаки, вбачаючи в них прагнення "шляхом поширення дозволених цензурою малоросійських творів знищити існуючий порядок".

На межі 1884-1885 рр. над єлисаветградськими українофілами пронеслась буря. О.Русов, О.Волошинов, Т.Василевський були арештовані, і лиш втручання Д.Марковича полегшило їх долю - ціною внесених грошей було забезпечено звільнення в'язнів з тюрми.

З початку 1885 року єлисаветградські просвітники перебувають на засланні в Херсоні, сюди ж переводять на роботу і Д.Марковича - помічником губернського прокурора. Ще в Єлисаветграді Дмитро Васильович разом з дружиною розпочав упорядкування белетристичного збірника. Ця справа була продовжена в Херсоні. Як згадувала С. Русова, цей період "відзначався серед українців деяким оживленням; хоч правильного розвитку літератури й не було, але настала мода на збірники, - до них і цензура ставилась якось лагідніше, і розходились вони ліпше, бо в них більше авторів брало участь. На чолі цієї справи в Херсоні стояла офіційно Є.І.Маркович, як видавець, і, неофіційно, сам Д.В.Маркович, як душа цілого збірника всі ставились прихильно і підтримували його, хто чим міг".1 До рукописного варіанту народжуваного альманаху ввійшли статті, оповідання, вірші не лише херсонців (О. та С.Русових, Дніпрової Чайки, Д. і О.Марковичів, А.Грабенка, Б.Грінченка, Пенчуківця), а й дописувачів з інших місць - К.Іващенка (Шрама) з Одеси, І.Левицького (Нечуя) з Кишинева, Д.Мордовця з Петербурга, М.Грушевського (Заволоки) з Астрахані, П.Тулуба з Києва та ін. Подані до збірника матеріали редагував Д.Маркович. Ось, наприклад, які корективи вніс він до оповідання "Бідна дівчина" Михайла Грушевського: "викинуто кінець (од слов "кілька світників"); слова "репнула", "гепнула", "сопла", хлопець до дівчини "приткається", "засапана", жінку "попсовав". А се ж слова, що може, реальні, але ріжуть вуха і дають другі вирази, ніж які автор бажав".2

Влітку 1885 року рукопис "Степу" було послано на розгляд Санкт-Петербурзького Цензурного Комітету і вже в жовтні цензор Фрейман запропонував заборонити ряд матеріалів збірника, зокрема вірші Дніпрової Чайки "Думка. Перед портретом Тараса Шевченка", "Сестрицям-українкам", "Засуха", які нібито були перейняті "тенденцією, ворожою російській національності". "Небезпечною" виявилась і стаття С.Русової "Кілька слів з приводу відношення північно-російської літератури до півдня Росії", вилучена цензурою.

Офіційний дозвіл на видання усіченого збірника було дано лише наприкінці весни 1886 року. Тож не дивно, що ще в листі від 24 березня 1886 року до М.Грушевського Д.Маркович бідкається з приводу невідомої долі альманаху: "Коли розрішать не знаю: коли друкуватимем - не знаю. Коли прийде, тоді й в друкарню піде".3 Восени 1886 року "Степ" нарешті вийшов у світ, і одним із рецензентів цього видання став І.Франко, якого прикро вразила наявність у збірнику багатьох російськомовних матеріалів ("белетристика могла б бути цілком українською"), а також художня невиразність ряду вміщених творів. Пізніше в своєму "Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р." він відзначить: "Гарним придбанням "Степу" були чотири оповідання Дмитра Марковича "Из уголовщины", писані, одначе, українською мовою, в яких автор виявив неабиякий белетристичний талант".4 І хоча дебют письменника відбувся ще в 1880 році, коли часопис "Новое время" опублікував Марковичеве оповідання "Неудачный", проте визнання до нього прийшло завдяки появі "Степу", де з'явились твори з кримінальної практики: "Іван з Буджака", "Два платочки", "Шматок" та "Омелько Каторжний".

Перший з названих творів репрезентує неабияку людську особистість з сильним характером, виховану суворими умовами життя і праці в південноукраїнських степах. Іван з Буджака "наганяв страх на всіх млявих і вселяв якусь огиду у всіх понівечених, золотушних синів уличної, городської цивілізації… Мирний городянин, що звик у житті тільки до дрібних каверз, лукавства та облуди, мимоволі бліднів перед цією цільною натурою, перед цим дужим, могучим степовиком".5 Автор не приховує своєї симпатії до чесної і простодушної людини, котра шокує своїм виглядом і поведінкою оточуючих, гостро реагує на несправедливість, ніколи не поступається своєю незалежністю та гідністю. Звикнувши жити за неписаним степовим кодексом, Іван діє за природними порухами серця й розуму. Певність у власній правоті штовхає його як на свавільний акт (убивство прикажчика-шахрая), так і на добродійний вчинок - герой віддає всі гроші ув'язненій, що народила в тюрмі дитя. Д. Маркович підкреслює, наскільки Іван з Буджака переріс в духовному плані своє оточення ("смотритель, конторщик і москалі стояли мовчки здивовані: вони не розуміли цього").

Людяність є визначальною рисою і в характері героїні "Двох платочків" - старої селянки Ковалихи, яка не тільки прощає нещасному жебракові його гріх - крадіжку бабиних хусточок, але й пускає його знову до хати на нічліг, зваживши на нездоров'я та безпорадність невдахи. Душевна доброта і благородство цієї жінки протиставляється в оповіданні бюрократичній судовій системі з її антигуманністю й байдужістю до запитів особистості.

Дмитро Маркович умів побачити за маскою запеклого грабіжника образ учорашнього селянина, зневаженого й упослідженого, гнаного лихими обставинами життя на слизьку дорогу. Таким є повітовий розбишака Поліжай з оповідання "Омелько Каторжний", котрий утікає з далекого Сибіру, аби хоч на мить побачитись зі своїми дітьми-безбатченками. Ненависть і любов, суворість і чулість нерозривно поєдналися у вдачі героя.

На шлях злодійства ступає й сільський хлопець ("На Вовчому хуторі"). Лише випадковість рятує од загибелі цього конокрада-початківця, впійманого "на гарячому" хуторянами. Але цей найжахливіший в долі Степана епізод стає точкою відліку на шляху його морального очищення - урок людяності, даний героєві та його мучителям чистою невинною дитиною, вивищує й облагороджує їх.

Про трагізм долі дітей злидарів, їхню поразку в непосильному двобої з жорстоким світом повідав Д.Маркович у своїх оповіданнях "Шматок" та "У найми", в яких широко використані матеріали з херсонського життя, створені колоритні образи тавричан, наведені розлогі описи природи нашого краю.

І твори письменника, вміщені в альманасі "Степ", і серія інших його оповідань, позначених таким же пафосом людяності (окрім згаданих "На вовчому хуторі" та "У найми", це такі як "Невдалиця", "Бразиліяни", "Судова помилка", "Замах на вбивство жінки" та ін.), були гідним внеском у справу розвитку українського письменства на засадах гуманізму і демократизму.

Особливе місце в доробку Д.Марковича займає його п'єса "Не зрозуміли", над якою автор працював за перебування в Херсоні, а закінчив у Катеринодарі. Твір присвячений другові письменника, відомому на Півдні України просвітникові Олександрові Олександровичу Русову. Головний герой п'єси агроном Олександр Богун разом зі своїми однодумцями прагне розбудити українське патріархальне село до нових форм економічного життя, піднести добробут краян, осяяти їх дні світлом науки та культури. Своєю одержимістю ("жити треба для рідного краю, для людей") Марковичеві герої нагадують друзів письменника - О.Русова, М.Левитського, Т.Василевського та інших херсонських подвижників на терені "ходіння в народ".

Та й сам Д.Маркович не раз мав нагоду пройти стежками своїх літературних персонажів. Так, розчарувавшись у судовій службі, письменник у 900-х рр. поселився в невеликому маєтку в с. Михалківцях на Волині, де намагався усіляко допомагати селянам боротися з нуждою, збагачував їх агрономічними знаннями та ін. Переїхавши згодом на Поділля, до Вінниці, Дмитро Васильович продовжує займатися пошуками шляхів поліпшення селянської долі, бере активну участь у кооперативному товаристві, в організації кооперативного банку тощо. З літературних творів, написаних у цей період, збереглося дуже мало, зокрема "Лист до читача", датований 17 серпня 1917 року. Це був обнадійливий час, коли на хвилях демократичної революції український народ відновлював свою державність. Д.Маркович щиро радів успіхам Центральної Ради в справі національного відродження України, потверджуючи, що тепер його "віра й надія у силу й правду народа здійснилася". В "Листі до читача" письменник оптимістично проголошує: "…Ненависть до насильства дасть нові молоді сили, й наша красна література розів'ється пишним квітом. Може, коли хутко не одвезуть моє тіло на цвинтар, молоде сильне життя моєї безліч коханої України й мене змолодить, і дасть сили написати сучасне, прекрасне, радісне - як саме життя, молоде, вільне, сильне".6 Проте останні роки життя Дмитра Васильовича були не лише осяяні щастям, а й потьмарені сумом і гіркотою від споглядання агонії української демократії. Помер письменник 9 грудня 1920 року у Вінниці.

Сьогодні творчий набуток Д.Марковича знову прийшов до народу, на вівтар якого він офірував своє життя, досвід. Письменник "з таким ясним світоглядом, з такими надіями на людину, на її потенціальну здатність до добра",7 як написав про нього академік С.Єфремов, не може лишити байдужими нас, пробуджує в кожному зерна добротворчості.

На Херсонщині пам'ять про Д.Марковича як митця і просвітника, редактора літературних збірників "Нива" і "Степ" лишається немеркнучою. В 1993 та 1998 рр. місцевим педвузом та обласною "Просвітою" були проведені наукові конференції, до участі в яких було залучено провідних учених України. В 1997 р. у Херсоні вийшов спецвипуск альманаху соціальних досліджень "Константи" (№ 2), цілком присвячений сторінкам громадської, літературно-мистецької й просвітницької діяльності Дмитра Марковича. Це видання (редактор В. Коробов) репрезентувало розвідки Фелікса Білецького, Лідії Голомб, Марії Пентилюк, Павла Параскевича, Лідії Ремішевської, Наталії Чухонцевої та інших дослідників. Як відзначається в поетичному заспіві даного збірника (рубриці "У вінок шани"),

І нині проростають на Вкраїні
Марковичеві зерна чарівні,
Єднають нас в одній міцній родині,
Якій ніякі лиха не страшні.
І не забути вільному народу
Того, хто наближав його свободу.8

Гідною даниною пам'яті по визначному письменникові-просвітникові стало відновлення його дітища - альманаху "Степ" (протягом 1991-2000 років вийшло 10 чисел). Як відзначив у вступній статті до першого номера відродженого херсонського збірника головний редактор В.Піддубняк, нинішніх "степівчан" єднає бажання говорити "про наболіле, не забуваючи про свою одвічну просвітницьку роль".9 Отже, Марковичева справа продовжується.

 

1. Русова С. Мої спомини // За сто літ. - К.: ДВУ,1928. - Кн. III. - С.163.
2. Державний історичний архів України в м. Києві. - Ф.1235. - Оп. 1. - № 630. - Арк.1.
3. Там же.
4. Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.// Зібр. творів: У 50 томах. - К.: Наук. думка, 1984. - Т. 41. - С. 383.
5. Маркович Д. По степах та хуторах: Оповідання. Драма. Спогади. - К.: Дніпро, 1991. - С. 46.
6. Там же. - С. 455.
7. Єфремов С. Історія українського письменства. - К.: Феміна, 1995. - С.512.
8. Не Іван. Марковичеві зерна // Константи. - 1997. - № 2. - С. 4.
9. Піддубняк В. Душа населення і всохле древо // Степ: Літературно-мистецький і громадсько-політичний альманах творчих спілок Херсонщини. -1991. - № 1. - С. 4.

 

 

Читати далі >> 9 >> 10 >> 11