Вітаємо Вас, Гість!
Понеділок, 20.11.2017, 08:05
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи хотіли б Ви опублікувати свій твір на нашому порталі?
Всього відповідей: 17

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Листопад 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Історія "Просвіти" Херсонщини. Том 1 -07

1 << 2 << 3 << 4 << 5 << 6 << Читати спочатку

 

 

ІВАН НЕМЧЕНКО

ЗДОБУТКИ І ВТРАТИ ТЕОФАНА ВАСИЛЕВСЬКОГО

Культурно-національний рух на теренах українського Причорномор'я має досить багату і своєрідну історію. Відома ціла плеяда подвижників кінця ХІХ - початку ХХ століття, котрі внесли свою частку в справу популяризації серед степовиків української ідеї, піднесення національної та громадської свідомості мешканців краю, поширення видань рідною мовою, збереження старовинних звичаїв і традицій, - Олександр і Софія Русови, Дмитро та Олена Марковичі, Борис і Марія Грінченки, брати Іван, Панас і Микола Тобілевичі, Андрій Грабенко (Конощенко), Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Дніпрова Чайка, Микола Чернявський, Володимир Кедровський, Григорій Коваленко-Коломацький, Володимир Різниченко (Велентій) та ін. На тлі цієї когорти народолюбців, які офірували свою життєву енергію і хист на вівтар служіння Україні, виділяється і призабута постать Теофана (Феофана) Олександровича Василевського (літературний псевдонім Софрон Круть) - статистика, публіциста, прозаїка, перекладача, фольклориста, культурного і громадського діяча (1855-1915). Це нащадок (по материнській лінії) козацького сотника Хвилиновського, знавець української старовини, учасник слов'яно-турецької війни 1875-1878 рр., людина легендарної долі й водночас багатьох нереалізованих можливостей.

Народився Т.Василевський у с. Селезенівці Сквирського повіту Київської губернії. Навчався в Київській духовній семінарії, але по закінченні 4 класів залишив цей заклад, що стало причиною суперечок і розриву з батьком. Далі вчився в Петербурзькому практичному технологічному інституті, проте після першого курсу під впливом масового "ходіння в народ" інтелігентів-філантропів вирушив на село. Обіймаючи посаду писаря, він мав змогу глибоко ознайомитись з гострими проблемами, якими жило селянство, зустрітись з численними службовими зловживаннями з боку начальства різних рівнів.

Замолоду Т.Василевський був одчайдушною і непосидючою людиною. Тож коли в середині 70-х рр. на Балканах спалахнула антитурецька національно-визвольна війна, він подався туди, щоб із зброєю в руках захищати права братів-слов'ян. Як і Василь Яновський, Іван Манжура та інші українські добровольці, Т.Василевський водночас цікавився життям і побутом мешканців Герцеговини, Боснії, Чорногорії, Сербії. Наслідком цих спостережень стали статті, нариси, переклади, які письменник надсилав до галицьких видань, де вміщував під псевдонімом Софрон Круть. Перебування за кордоном (Болгарія, Сербія, Герцеговина, Чорногорія, Боснія, Чехія, Швейцарія) значно розширило видноколо Теофана Олександровича. Пам'ятною для нього стала зустріч з Михайлом Драгомановим у Женеві 1877 року.

Повернувшись на Україну, Т.Василевський займається просвітницькою, статистичною, фольклористичною діяльністю, належить до молодого крила Одеської громади. Як засвідчує формулярний список про службу, що зберігається в приватному архіві спадкоємниці письменника - киянки Ольги Григорівни Дроб'язко, з 27 жовтня 1878 року Теофан Олександрович стає рядовим царської армії за призовом. У січні 1880 р. наказом по бригаді він отримує чин молодшого фейєрверкера і звільняється в запас.

На початку 80-х рр. Т.Василевський перебуває на посаді статистика в Єлисаветграді, що був тоді повітовим центром Херсонської губернії. Тут у 1879-1880 рр. за ініціативою лікаря О.Михайлевича і секретаря місцевого поліційного управління І.Тобілевича було створено українофільський гурток, серед активістів якого були А.Грабенко, О.Волошинов, С.Дудін, Є.Чикаленко, О.Русов, Д.Маркович… Пліч-о-пліч з ними виступав і Т.Василевський.

Просвітницька діяльність єлисаветградців, їх прагнення поширювати українське друковане слово завдяки перекладам з російської були зустрінуті вороже тогочасною владою, адже згідно з царськими указами та різними інструкціями культурно-національне життя на Україні мало бути цілком паралізованим. Відтак не дивно, що наприкінці 1884 року роботі гуртка було покладено край, а його учасники потрапили за ґрати, звинувачені в "государственном преступлении". Рапорти "о ходе дознания об обнаруженном в г. Елисаветграде "Украинофильском кружке" датовані груднем 1884 р. Йдеться, зокрема, про низку свідчень у цій справі з боку Самійла Дудіна, Віктора Верняківського, Євгена Хороманського та ін.1 Як зазначено в донесенні помічника начальника Херсонського губернського жандармського управління в Єлисаветградському повіті штабс-капітана Дремлюги, поданому на ім'я товариша прокурора Одеської судової палати П.В.Деліна від 14 січня 1885 р., гуртківці О.Русов, О.Волошинов і Т.Василевський винними себе ні в чому не визнали. "Каждый из них в отдельности признал участие свое в переработке разных русских сочинений на малороссийский язык, отвергая какую-либо при том преступную тенденциозность, а также участие в каких-либо революционных сборах и вообще преследовании таких идей"2.

Що стосується Теофана Олександровича, то він прямо заявив, що думку про книжки для народу виношував давно, ще з початку 70-х років, вказав на вплив на нього в цьому плані М.Костомарова. Але на відміну від визначного історика, який стверджував, що "для малороссийского народа нужны книжки только первоначального и домашнего обихода, он, Василевский, не согласен вполне с этим и думает, что народу нужна и более развитая литература, а особенно народу малороссийскому"3.

Завдяки коштам, зібраним Д. Марковичем і внесеним за О.Русова (1500 крб.), О.Волошинова (500 крб.) і Т.Василевського (500 крб.), 17 січня 1885 року згадані гуртківці були звільнені з-під арешту. Але їхні імена і далі зустрічатимуться в різних поліційних документах і кореспонденціях. За патріотичні поривання і демократичні переконання українофілів було покарано засланням, зокрема й до Херсона. Як згадував А.Конощенко, "витребувала нас туди губерніальна земська управа після того, як в Єлисаветі розпочали жандарми "дело о тайном сообществе", що мало б то на меті " в более или менее отдаленном будущем, путем распространения дозволенных цензурою малороссийских сочинений ниспровергнуть существующий порядок". Мабуть, ми були-таки трохи "винуваті" в цій справі, бо з Єлисавету за роки 1881-1884 було послано до цензури в Петербург з десяток рукописів оригінальних і перекладів (…). Всі вони так і загинули в цензурі"4. З цих же спогадів дізнаємось про долю окремих подвижників: "Дехто з гуртка опинився аж за Байкалом (О.Михалевич), декого (О.Русова, Ф.Василевського) продержали в острозі й випустили на волю; І.К.Тобілевича скинули з посади секретаря міської поліції, і він став актором української трупи, а Д.В.Марковича перевели на службу до Херсона" (там же).

Ще працюючи статистиком у єлисаветградському земстві, Теофан Василевський брав участь в VІ археологічно-етнографічному з'їзді, що відбувся в серпні 1884 року в Одесі. Там він зустрівся зі своїм земляком - видатним українським істориком Володимиром Антоновичем та його дружиною Катериною, що займалась археологією. З'їзд приніс чимало вражень і знайомств, серед яких особливо слід виділити зустріч з молодою вчителькою і письменницею Людмилою Олексіївною Березіною (літературний псевдонім Дніпрова Чайка). Професор В.Антонович щиро порадив Т.Василевському "не ловить гав" і звернути увагу на цю дівчину, що й було вчинено. Як згадувала в автобіографічних матеріалах Дніпрова Чайка, тоді "перебалакано було чимало і виявилося, що і я і він оремо одну ниву"5. Адже письменниця привезла на з'їзд археологічні знахідки і три зошити фольклорних записів з сіл Херсонщини і Таврії, а Василевський теж захоплювався подібними речами - досить згадати його добірку "Народні пісні, записані в селі Селезенівці Сквирського повіту Київської губернії", куди ввійшли такі зразки, як "Ой у полі озеречко", "Ой шли чумаченьки з Криму" та ін. До того ж наступного 1885 року очікувався вихід одеського літературного альманаху "Нива", куди обоє подали свої твори: Теофан - оповідання "Злодій", а Людмила - нарис "Знахарка" та деякі вірші. Отже, спільні літературні інтереси, участь в українофільських заходах зблизили молодих людей і між ними зародилась глибока приязнь, що згодом переросла в кохання. Дніпрова Чайка після з'їзду повернулась до Бесарабії, де працювала репетиторкою, а її новий знайомий - до Єлисаветграда. Але розлуки не відчувалось завдяки листуванню.

У вірші "Прийнявши лист від Ф(еофана)" Дніпрова Чайка зізнавалась: "Питаються люди - який в мене милий, Який? Розказати не вмію! Як рай, він хороший, як май, він вродливий, Лиш хто його бачити вспіє"6. А порівнявши героя своїх мрій з квіткою, що під поглядом сонця стає непримітною і никне, а під зорями сяє своєю чарівливістю, вона додає: "Отак від кохання якраз процвітає Мій милий, мій щиро коханий. Красу ту, ті очі я бачу, я знаю, - Хай кажуть же люди: "Поганий!" (Т.2, с.23).

У зв'язку з засланням ряду єлисаветградців, а серед них і Т.Василевського на початку 1885 року до Херсона, незабаром - у травні сюди ж приїздить Дніпрова Чайка. "Я ще більше поспішала в Херсон в травні - туди, де живуть любі для мене українці. Хотілося мені дуже познайомитись із Русовими і з Марковичевою родиною. Списалася з Феофаном Олександровичем, що коли хочуть мене бачити, щоб зустріли, пароплав одеський. Як вони одержали мою телеграму, то гуртом і вийшли цілою статистичною родиною" (Арк. 12-13). Завдяки Т.Василевському письменниця тісно здружилась з тогочасною херсонською інтелігенцією: О.та С.Русовими, Д. і О.Марковичами, А. Грабенком та ін. Це було ядро українофільського гуртка в Херсоні, що продовжив патріотичну діяльність єлисаветградців, обірвану царськими репресіями. Оскільки готувався до друку альманах "Степ", то Василевський передав для нього твори Дніпрової Чайки, відзначивши в розмові з Андрієм Грабенком, що "дівчина пише і багато пише". Теофан Олександрович радив їй "для поетичної практики перекладати російських поетів, особливо Лермонтова", адже цей майстер слова "дасть і поезію, і свій - кований вірш".

14 травня відбулася поїздка до Олешок, де мешкала з дітьми Софія Федорівна Русова (їй заборонялось жити в Херсоні чи інших губернських центрах як учасниці революційного руху). Тут же існував культурно-народницький осередок, очолений цією незвичайною жінкою. Погостювавши в Олешках, Т.Василевський і Дніпрова Чайка зранку 15 травня відпливли до Херсона і по дорозі настала довгождана мить освідчення. "Мій обранець, - стверджувала письменниця, - був сильний і душею і тілом чоловік, і з себе непоганий, з чудовими карими очима" (Арк.13). А ось як характеризує вона коханого в своїй записній книжці: "В(асилевський) производит на меня такое впечатление: когда я смотрю в его глаза, мне кажется, что я заглядываю в глубокий колодезь с намерением рассмотреть его дно и вместо того вижу свое собственное отражение на поверхности, а его дна не могу видеть, так оно глубоко и темно. Отвращаю взгляд, снова взглядываю и вновь в его глазах я вижу, что он читает в моей душе, и это прочтенное виднеется у него в глазах - опять я вижу свое отражение в колодце. Что сделать, чтобы увидеть дно, а не свое отражение? - Верно броситься в него - тогда только, когда очутишься на дне его, покроешься его водой, не увидишь своего отражения на поверхности, а будешь знать его дно, которое сделается и твоим также" (Т.1, с.304). Там же Дніпрова Чайка наводить рядки з неопублікованої своєї поеми "Галина криниця", які дуже сподобались Теофанові: "Гарна-гарна калинонька - Цвіт, як сніг, біліє, А ще краще, як од ягід Вся зачервоніє. Гарна-гарна дівчинонька, Рожевая квітка, А ще краща молодиця в Червонім очіпку".

Ця поетична замальовка супроводиться належним коментарем: "Хорошо растет деревцо до первого цвета, но еще лучше, если хороший садовник присмотрит за ним в это время - тогда оно и пышно открасуется, и плод принесет, и еще более укрепится в росте" (там же). З такими райдужними надіями входила в подружнє життя з Т.Василевським Дніпрова Чайка. У хвилю недовгої розлуки подарувала нареченому свій фотознімок, де зображена в українському національному вбранні, і підписала на звороті: "Дорогому моєму. Душа моя там коло тебе. Хай же й очі дивляться на тебе і розважають в тузі"7.

В захопленні від шлюбної пари були й друзі та однодумці. Так, С.Русова, яка добре знала Теофана Олександровича ще з часів його навчання в Києві (мешкали в одному й тому ж будинку), з хвилюванням зазначала в листі до Дніпрової Чайки від 15 червня 1885 року: "И я радостно смотрю на Ваше будущее, моя дорогая, рука об руку с любимым человеком Вы пойдете к одной общей и одинаково дорогой для Вас обоих цели - Вы пойдете на помощь своим землякам…Вы будете жить не только ради своего личного счастья, Вы будете искать возможности принести хоть каплю пользы дорогой родине" (Т.1, с.14-15).

Восени 1886 року в родині Василевських з'явилась перша дитина - Оксана. За кумів було взято Русову та Дмитра Марковича. Проте сімейні клопоти не заважають Дніпровій Чайці й Т.Василевському у 1886-1887 рр. брати діяльну участь у різних громадських, літературно-мистецьких заходах на Херсонщині. Влітку 1887 року Теофан Олександрович відправляє дружину з маленькою донькою до свого брата в Крим, і там з-під пера письменниці народжуються її знамениті "Морські малюнки". А в Херсоні аматорський гурт виставляє її ж п'єсу "Коза-дереза", музику до якої пізніше напише М.Лисенко. Давні приятелі Т.Василевського П.Житецький, М.Лисенко та ін. стають близькими друзями і Дніпровій Чайці, заохочують її до активного творчого пошуку.

Слід наголосити, що 10 грудня 1886 року з'явилось "высочайшее повеление" - "подчинить гласному надзору полиции на 2 года обвиняемых: Ивана Тобилевича, Александра Русова, Феофана Василевского, Александра Волошинова, Андрея Грабенко"8. Міністр внутрішніх справ Росії наприкінці того ж року видав секретний наказ губернаторам щодо заборони приймати на статистичну службу політично неблагонадійних осіб. У зв'язку з цим на початку 1887 року було офіційно звільнено з посад у статистичному відділі Херсонського губернського земства О.Русова, А.Грабенка і Т.Василевського. Проте, як стверджує дослідник О. Рябінін-Скляревський, вони продовжували виконувати свою звичну роботу вдома. Гроші отримував на своє ім'я О.Браунер і розподіляв потім між ними (9). 2-4 листопада 1887 року в Херсоні відбувся з'їзд земських статистиків, де неофіційно були присутні О.Русов, А.Грабенко й Т.Василевський. 26 листопада 1887 р. "доброзичливці" написали донос до жандармського управління, а ще раніше - 10 листопада було проведено обшук у С.Русової. Тиск на українофілів зростав, зведена до окремих заходів діяльність узагалі унеможливлювалась.

Наприкінці 80-х рр. багатьох неблагонадійних було вислано за межі Херсонщини. Василевські потрапили до Києва, де жили по вул. Золотоворітській, № 6, а згодом переїхали до маєтку Королівка на Сквирщині. Там, за словами Дніпрової Чайки, "чоловікові було повно клопоту до роботи", а в неї самої через зміну обставин "лились сльози, поки не звикла". Адже відчувався відрив від друзів-інтелігентів, від тих громадських справ, якими жила.

Наприкінці 1894 року для Василевських з'являється можливість повернутися до Херсона. О.Русов ще в жовтні повідомив своєму побратиму про це. Він дуже цінував якості Теофана Олександровича і чекав од того плідної і сумлінної статистичної роботи.

В 90-900-х рр. Т.Василевський відходить від літературного і громадського життя, обмежившись своєю працею статистика, родинними турботами (після Оксани народилось ще двійко дітей - Вячеслав і Наталя). Нерідко він сварив дружину, що "більше фольклором, як господарством турбується". Та й родичі Теофана Олександровича не схвалювали потягу Дніпрової Чайки до красного письменства, активного творчого самовираження.

На початку ХХ ст. сім'я Василевських знову зазнає переслідувань. Була ув'язнена за антиурядові виступи Людмила Олексіївна, скуштував призабутого арештантського хліба й її чоловік, який, здавалось, уже цілком відійшов від українофільського руху. Як данина минулим творчим здобуткам Т.Василевського, у 1905 році в м. Львові з передмовою І.Франка виходить книга нарисів "Записки українця з побуту між полудневими слов'янами", котра швидко стала раритетом. Це був своєрідний літературний пам'ятник людині, що відмовилась від письменницької діяльності.

Протягом наступних років стосунки між Василевськими погіршуються, доходить до розриву. Причиною цього дослідник В.Пінчук називає зраду з боку чоловіка. Але крім того, певно, далося взнаки й поступове відчуження, поява відмінних інтересів. У вірші "Ненависть" Дніпрова Чайка стверджує: "Не ворог він - друзяка щирий був, Ділили ми з ним хліб, ділилися думками, І кожен з нас в собі вкраїнське серце чув, І мовою жививсь, і рідними піснями. І мрії золоті ми в рідний край несли, Для їх, мов для зерна, ми землю готували, В супрязі ми й ярмо те радо потягли, І доброго врожаю дожидали. Минув наївний час. Рахунки грошові На інший шлях життя нам нишком направляли…" (Т.2, с.56). Звичайно, Т.Василевський успішно продовжував свою статистичну роботу, якихось нарікань на нього у цьому плані не було. Так тривало до останніх літ життя. В губернській пам'ятній книжці на 1912 рік, яка зберігається у фондах Херсонської обласної наукової універсальної бібліотеки ім. Олеся Гончара, серед діючих тоді працівників статистичного відділу згадується й Т.О.Василевський10.

Щодо смерті письменника є різночитання. За даними біографа Дніпрової Чайки Р.Шевченка, 31 березня 1915 року Т.Василевський наклав на себе руки "в припадке душевного расстройства" (Т.1, с.25). Іншу вірогідну дату смерті публіциста наводить М.Гольберг в "Українській літературній енциклопедії" - 31 березня 1912 року.11 Що ж стосується відомостей, поданих у другому виданні "Української радянської енциклопедії", де рік смерті Т.Василевського віддалено в минуле аж до 1905 року,12 то вони не витримують аніякої критики і легко спростовуються.

Літературно-публіцистичною, перекладацькою та фольклористичною діяльністю письменник займався в 70-80-х рр. ХІХ століття. Найвизначнішими в його спадщині є нариси, статті, спогади, рецензії, замітки, що пов'язані з війною на Балканах 1875-1878 рр. та громадським і культурним життям південних слов'ян. Серед цих матеріалів виділяються "З Любляни", "Чорногорці в Герцеговині", "Війна слов'ян з турками в 1875-1878 рр.", "Сербська омладина", "Дещо про Сербію", "Сербське царство і турки". Частина з них друкувалась на сторінках галицьких видань "Правда", "Світ", "Дзвін", "Громадський друг", "Молот", а деякі так і залишились неопублікованими. Це колоритні замальовки життя і побуту, звичаїв і традицій південних слов'ян, на тлі яких подано яскраві постаті, схоплені поглядом спостережливої людини. Це й репортажі з поля битви, портрети мужніх повстанців, що боронять свою волю.

Поетичного хисту за собою Т.Василевський не помічав. Тому надсилав на Україну буквальні переклади з південнослов'янських ліриків з тим, щоб на основі цих підрядників хтось інший здійснював кваліфіковані художні переклади й переспіви. В рукописному фонді Наукової бібліотеки ім. В.Стефаника в Львові зберігається низка листів Т.Василевського, надісланих до редакції "Правди" з південнослов'янських міст Бєлграда, Кастеланова, Грахова протягом 1875-1876 рр. Один з цих дописів містить підрядкові переклади віршів "У бій, брати" й "Що то було? - нічого!", до яких подано приписку: "Оці дві штуки незвісного поета перекладені з сербського. Вони мені дуже подобались й я їх захотів перекласти, але, як кажуть, не все те можна, що хочеш… Підправте, як можете, й надрукуйте. Сам я до вірші ніяк не гожусь".13

Що ж до перекладів прози, то в даній царині митець почувався впевненіше. Вдалим є його спільний з І.Белеєм переклад з польської "Малюнків вуглем" Генріка Сенкевича, видрукований у збірнику "З чужих зільників" у Львові в 1885 р. А переклад об'ємної праці С. Марковича "Србjа на Истоку" (під іншою назвою - "Що робити Сербії межи балканськими слов'янами?") і сьогодні лишається неопублікованим.

Звертався Т.Василевський і до новелістики. Так, до одеського альманаху "Нива" ним було подане оповідання "Злодій (Зразок з сучасного життя)", але цензура не пропустила твору до друку, оскільки "в основу этого рассказа, содержание которого взято из народного быта, положена та мысль, что правды никакой не было и не будет на свете; что каждый желающий обеспечить собственное спокойствие, должен крепко держаться пословицы: с сильным не борись, а с богатым не судись".14 Об'єктом уваги письменника є драматична доля правдошукача Охріма Стецюка, людини чесної, принципової і справедливої. Це заможний господар, який не замикається в світі власних проблем, а дбає про громаду, про захист її інтересів. Але в боротьбі зі зловживаннями волосного старшини, підтримуваного місцевими жидами-шахраями, Охрім отримує поразку - потрапляє у вміло влаштовану пастку і врешті в ув'язнення буцімто за крадіжку громадських грошей. Тим часом Стецюкове господарство занепадає. Неможливість знайти справедливість у світі, де заправляють негідники - від волосного старшини до мирового судді, справника й судового слідчого, призводить героя до втрати моральних орієнтирів, пияцтва. Саме через такий викривальний пафос оповідання Т.Василевського, суголосне з творами Панаса Мирного, Б.Грінченка, М.Старицького, І.Карпенка-Карого, І.Франка, й було заборонене. Як визнавав цензор Н.Фрейман, "рассказ этот, производящий подавляющее впечатление, действительно убивает всякую веру в возможность достигнуть честным путем правды; (…) едва ли удобно обобщением единичных случаев злоупотребления приводить неразвитых читателей к тому убеждению, что и честные стремления не осуществимы" (там же).

Оповідання "Злодій" має безпосередній зв'язок з рукописом Т.Василевського "Про селянські громадські порядки" (1883), що теж був заборонений до друку. В передмові автор наводить сумну картину: "Не раз приходиться чути від селян, як вони скаржаться на своє сільське та волосне начальство - старшину, старосту, суддів, що вони роблять не по правді, тягнуть руку за панами, орендарями, багатирями, а простому людові не дають ніякої поради та допомоги. А найбільш народ ремствує на волосних та сільських писарів, бо то народ письменний, а рідко коли трапиться між ними путяща людина, він то всім і верховодить задля своєї, а не громадської користі, бо знає, що куди й як повернути і, накоївши людям лиха, сам сухий з води вийде".15 Тож призначенням цієї книжки, яка так і не побачила світу, й було з'ясувати селянам, які права має громада, щоб протистояти свавільникам. В окремих розділах увага зверталась на сільський і волосний сходи, діяльність волосного правління, попечителя мирського капіталу та ін.

Як бачимо, Т.Василевський писав і про нагальні потреби свого народу, і про злободенні проблеми представників інших націй. Як відзначав І.Франко в "Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.", цей митець "полишив по собі пам'ять у нашім письменстві, спеціально зв'язану з подіями серед придунайських слов'ян" і у свої творах "виявляє неабиякий талант інтелігентного спостерігача з дуже критичним поглядом на людей при всій прихильності до поневолених слов'ян. До того треба додати гарну мову та іноді колоритний, живий спосіб оповідання".16 І Каменяр, і його побратим М.Павлик були дуже прихильні до Т.Василевського і сподівались від нього нових і нових творчих знахідок. Так, у листі до публіциста від 12 січня 1878 року Михайло Іванович нотує: "За Вашу працю дуже Вам вдячні будемо, бо щодо полуденної слов'янщини, то між нами нема нікого, хто б міг писати про це. Добре б було, якби Ви могли навсігди писати про це".17 Але цього "навсігди" не трапилось. Дуже швидко ім'я Софрона Крутя зникло з літературного обрію і з'явилось знову лише в 1905 році турботою І. Франка, який дбайливо зібрав розкидані по рідкісних виданнях нариси і подав у згаданому вже збірнику "Записки українця з побуту між полудневими слов'янами", запропонувавши до нього власну передмову.

В рецензії на книгу Т.Василевського відомий критик і літературознавець С.Єфремов визнав: "Записки українця" і самі по собі цікаві, а ще більше - як "людський документ" до патології громадського життя " во время люте". Таких живих небіжчиків, як Софрон Круть (…) у нас гурт незліченний. Багато їх опісля розцуралися зовсім з рідним словом і, може, навіть згадували про свої перші спроби з певного роду зневагою - "увлеченія молодості", мовляв, - дарма, що в тих "увлеченіях" вилилось краще, що було в душі у чоловіка".18 Таке бачення долі й творчості Т.Василевського не далеке від істини. Скільки подібних талантів поглинуло тогочасне життя - можна лише гадати. С.Єфремов завершує рецензію досить промовисто: "Записки українця" до решти вичерпали запас літературних та ідейних змагань автора. Дуже звичайна у нас і занадто сумна ця історія" (там же).

Краще зі спадщини Т.Василевського заслуговує на увагу і нашого сучасника. Лишається тільки пошкодувати, що "Записки українця…" після 1905 року так більше й не перевидавались. Нині, коли увага всього світу прикута до подій на Балканах, нариси письменника, певна річ, зацікавлять багатьох спробою проникнення в тайники психології і поведінки представників Сербії, Чорногорії, Словенії, Хорватії, Боснії, Герцеговини. Це документальне свідчення давніх громадських і культурних зв'язків, дружніх стосунків між українцями та їх південнослов'янськими братами.

 

1. Державний історичний архів України в м. Києві. - Ф. 419. - Оп.1. - № 1193. - Арк. 148-153.
2. Там же. - Арк. 209.
3. Там же. - Арк. 212.
4. Конощенко Андрій. Дніпрова Чайка (Спогади) // Україна. - 1927. - № 5. - С. 121.
5. Відділ рукописів Національної наукової бібліотеки ім. В. Вернадського НАН України - (далі: ННБ). - Ф.Х. - № 34906. - Арк. 11 (Посилаючись на дане джерело, надалі вказуємо номер аркуша в тексті).
6. Дніпрова Чайка. Твори: У 2-х томах. - Харків: Рух, 1931. - Т.2. - С.23 (Далі, посилаючись на це видання, вказуємо в дужках том і сторінку).
7. Приватний архів О.Г. Дроб'язко в м. Києві.
8. Державний історичний архів України в м. Києві. - Ф. 419. - Оп. 1. - № 1193. - Арк. 445.
9. ННБ. - Ф.Х. - № 18048. - Арк. 16.
10. Памятная книжка Херсонской губернии на 1912 год. - Херсон, 1912. - С.10.
11. Українська літературна енциклопедія: У 5-ти т. - К.,1988. - Т.1. - С.276.
12. Українська радянська енциклопедія: 2-е вид. - К.,1978. - Т. 2. - С. 130.
13. Відділ рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України. - Ф. (О.Барвінського). - № 4509. - П. 295. - Арк.2.
14. Центральный государственный исторический архив России в г. Санкт-Петербурге. - Ф. 777. - Оп. 3. - № 5. - Л. 12.
15. ННБ. - Ф. - № 18048. - Арк. 42.
16. Франко І.Я. Зібрання творів: У 50-ти томах. - К.: Наук. думка, 1984. - Т. 41. - С. 346-347.
17. Див.: Возняк М. Громадський Друг (1878-1928) // Червоний шлях. - 1929. - № 4. - С. 130.
18. С.Є. Софрон Круть. Записки українця з побуту між полудневими слов'янами. Львів, 1905 (Рец.)// Нова громада. - 1906. - № 6.

 

 

Читати далі >> 8 >> 9 >> 10 >> 11