Для того, щоб школа працювала в одну зміну, необхідно ще не менше шести класних кімнат. А якщо це буде повний корпус, то в ньому слід розмістити і вчительську кімнату, кабінет директора школи, приміщення для наочних посібників. Але все це у ті, визначені параметри не вміщується. І директор іде на маленьку хитрість. Дотримуючись загальної довжини — 56 метрів, корпус планує буквою “П”. Будівельний відділ райвиконкому затверджує креслення і допомагає скласти кошторис на 28 855 крб.
Так в лютому місяці 1964 року вже під нове будівництво почали завозити з Херсонського цегельного заводу силікатну цеглу, а в березні місяці будівельна бригада із Закарпаття приступила до будівництва корпусу. Всі розмітки, від фундаментів, дверей, вікон і до креслення і виготовлення, встановлення покрівлі робилися під керівництвом директора школи. Фактично він був і проектантом і прорабом, хоч за освітою — вчитель історії. Та в серпні 1964 року будівництво корпусу завершено, а 1 вересня діти в урочистій обстановці сіли за парти в нових класах. Це було справжнє свято. Свято школи, батьків, дітей, всіх жителів села.
Школа за всю історію свого існування з 1 вересня 1964 року почала працювати в одну зміну, із спортивним залом (хай невеличким), і з навчальними майстернями.
Спортивний зал перетворювався на актовий зал в дні свят, особливо новорічних чи шкільних, учнівських тематичних вечорів. І, що головне, вже при відкритті корпусу, в своєму виступі голова колгоспу Ліфінцев В.П., як шеф і головний будівельник, поставив питання перед директором школи: “До яких пір ми будемо підвозити на навчання своїх дітей за 20 км до Борозенської школи? Ставте питання про відкриття середньої школи в Новій Кам’янці”. Отже з цим будівництвом ми мали право ставити питання про відкриття середньої школи. І вже 1 вересня 1965 року наші випускники 8-го класу не пішли із школи, а сіли за парти в своїй школі в 9-й клас. Було відкрито в Новій Кам’янці середню загальноосвітню школу з виробничим навчанням.
Це був момент великого перелому у житті школи, педагогічного колективу і навіть батьків.
А обстановка була непростою. Починаючи десь з другої половини п’ятдесятих років на всіх районних нарадах, конференціях, у провідних доповідях керівників, секретарів, завідуючих районного рівня склався трафарет: коли треба навести позитивні приклади освітянської роботи, вони бралися із шкіл № 1 і № 2 райцентру та з Білокриницької, а коли на цьому фоні подати негатив, то він брався без аргументів, часто неправдивий, із Новокам’янської СШ, і цим обурював, обпалював творчі крила педагогічного колективу, котрий працював у надто складних умовах і не був винним у тому, що школа має таку примітивну матеріальну базу. І ось перший прорив...
У газеті “Ленінський прапор” за листопад 1965 року в статті “Поклик серця” кореспондент газети за завданням Н.Воронцовського райкому партії напередодні районної партконференції пише про делегата конференції директора школи Швидуна М.Є. і подає позитивний матеріал. Ось як говорить про школу Анатолій Яценко: “Школу в Новій Кам’янці відшукати неважко. Якщо ви побачите в центрі села гарний комплекс споруд, то це буде вона. Біля школи три фонтани і молоденькі стрункі тополі. Директора школи М.Є.Швидуна непокоїв стан приміщення школи, яке було мало придатне для занять... На правлінні колгоспу він ставить питання про будівництво нового приміщення школи. Щодня, ранком його можна було бачити на наряді, а ввечері — в конторі колгоспу. Микола Єфремович добився таки свого.
З цього навчального року у Новокам’янці знову середня школа. Тут дружний колектив, який має непогані успіхи. З 306 учнів — 22 відмінники, 74 вчаться на “відмінно” і “добре”.
Приємно побувати в класних кімнатах, коридорі. Вони красиво оформлені. На стінах сучасні стенди”. (Анатолій Яценко, ст. “Поклик серця”, газ. “Ленінський прапор”, листопад 1965 року).
Так, саме оформлення класної кімнати, коридору школи, всього того, що постійно оточує дитину має бути тим “ґрунтом”, в якому проростають естетичні смаки, міра краси, бути тим, що виховує, робить людину людиною, повинно впливати на її чуття, розвивати доброту, спонукати до мислення, до інтелектуального розвитку, вважав директор школи і знаходив підтримку в педагогічному колективі.
У ті роки дуже багато говорилося в засобах масової інформації про виховання “комуністичної моралі на основі “Морального кодексу будівника комунізму”. В ньому було сконцентровано вічні, загальнолюдські принципи співжиття людей і виховання доброти, справедливості, поваги до інших.
Беручи їх за основу, але щоб не було схоластики, демагогії, а конкретне, дійове виховання, щоб вело до гармонійного розвитку людини, педагогічний колектив і спрямовує свою діяльність — виховувати підростаюче покоління на основі трудового виховання, на основі продуктивної праці. А невід’ємними елементами трудового виховання мають стати патріотичне, естетичне, моральне. І тільки на основі цих елементів розвивати інтерес до знань, до свідомого сприймання основ наук, до інтелектуального виховання, як до потреби життя сучасної людини і громадянина. Ідея В.О.Сухомлинського про те, що “Повага до трудової мудрості, майстерності, поту і напруження буде особистим правилом життя, нормою поведінки тоді, коли дитина не тільки споживатиме, а й працюватиме, творитиме”, стали “направляючим компасом” в діяльності педколективу школи.
Прищепити любов до праці, переконати учнів не словом, а ділом, конкретними справами в тому, що без праці немає честі, немає імені – це стало головним у діяльності школи і громадськості села.
Ефективним важелем у такому вихованні стає учнівська виробнича бригада. В ній повне учнівське самоврядування. 70 членів бригади — це учні 6-9 класів, об’єднані в чотири ланки. Бригадир, заступник бригадира, комісар, чотири ланкових — ось штаб, або правління бригади. Директор, керівник виробничої бригади, вчитель біології Смола Л.Ф., класні керівники 6-9 класів виступають, входять, як консультанти в тих складних питаннях, котрі бригада самостійно вирішити не може.
За бригадою колгосп “Росія” закріпив 34 га землі, виділив два трактори (колісний і гусеничний), комбайн та ін. сільгоспінвентар. Так діти на своїй ділянці вирощували озиму пшеницю, горох, ячмінь, овес, соняшник, картоплю, В ці роки складаються тісні шефські зв’язки між школою і колгоспом. Так в райгазеті “Будівник комунізму” за 21 вересня 1978 року, у статті “Прищеплюємо любов до праці” директор школи пише: “Нинішнього року колгосп для школи виділив 20 тисяч карбованців. Збудував новий корпус для виробничого навчання, в якому розмістились клас профорієнтації і тракторної справи, монтажно-демонтажний клас, клас-тренажер. На 1,5 тисячі карбованців обладнано навчальні кабінети.
Маючи таку матеріальну базу школа не лише привчає дітей до праці, а і дає професійну підготовку. Випускники школи разом з атестатом про середню освіту, починаючи з сімдесятих років, одержують і права машиніста-тракториста третього класу. Одержують такий документ не тільки хлопці, а й дівчата”. І “...щороку понад 35 процентів випускників залишається працювати в рідному колгоспі, нерідко сідаючи за кермо трактора прямо зі шкільної лави. А колгосп “Росія” для них створює належні умови і для праці, і для відпочинку. Дає направлення у вищі і середні навчальні заклади, виплачуючи стипендію за рахунок господарства”.
Так за 15 років, починаючи з 1976 і до 1990, з 343 випускників школи пішли працювати в колгосп до своїх батьків зі шкільної парти 163 випускники, або майже 50% від випуску. Серед них Надточій Надія Микитівна — механізатор. І нині працює на своєму тракторі. Про те, як працює, який має авторитет в трудовому колективі, свідчить той факт, що вона двічі обиралась депутатом Херсонської обласної ради народних депутатів по Борозенському виборчому округу. Депутатом обиралась до обласної ради і випускниця школи Колісниченко Світлана, що стала дояркою, Андрущенко Анатолій Володимирович, Пивовар Анатолій Маркіянович — стали головами колгоспів, Борисенко Володимир Григорович – заступник голови райдержадміністрації, начальник сільгоспуправління Бериславського району, Олександровський Анатолій Васильович — передовий механізатор ще колгоспу “Росія”, а нині — гордість кооперативу “Новокам’янський”. А всі вони виховувались і одержували перші ази трудового життя в школі, в виробничій бригаді, таборі праці та відпочинку.
Знаменною подією в житті школи і її вихованців стали відкриті комсомольські збори від 27 березня 1978 року. На зборах, крім вчителів, були присутні секретар райкому Компартії України Т.О.Ковальова, перший секретар райкому комсомолу В.М.Сердюк, інструктор Херсонського обкому комсомолу Л.В.Філіпенко, інспектор райвно В.І.Семилєтова, голови і спеціалісти колгоспів “Росія” і “Родина” — Ліфінцев В.П. і Ковтун Г.П., голови Новокам’янської і Трифонівської сільських рад Р.Й.Брюхно і Г.А.Верхогляд, передовики виробництва. Всі не вмістилися в стінах школи і збори проходили в Новокам’янському Будинку культури.
На зборах було прийняте “Звернення випускників Новокам’янської середньої школи до випускників середніх шкіл району”.
У звернені говорилось: “Юний друже! Випускник 1978 року! До тебе звертаються десятикласники Новокам’янської середньої школи, які будуть працювати в сільському господарстві.
Де ж бути дочкам і синам хліборобів?
Ми знаємо своє господарство — колгосп “Росія” В нього 9 000 гектарів орної землі, з них 712 зрошувальних, тваринницький комплекс на 6 000 голів, дві молочно-товарні ферми на 800 голів, свиноферма на 4 000 голів, птахоферма на 5 000 голів, автогараж на 50 автомашин, машинно-тракторний парк налічує 80 тракторів, 24 зернових комбайни, а працездатних — лише 500 чоловік.
Нас кличуть батьки, брати і сестри. Нас кличуть неозорі поля Херсонщини. І ми — чотирнадцять юнаків і дівчат Новокам’янської середньої школи, випуску 1978 року, відповідаємо — так!”
Ось як писав про це кореспондент районної газети “Будівник комунізму” в № 36 за 28 березня 1978 року, в статті “Репортаж з місця події” Юрій Безверхий: “Новокам’янка — село хліборобів. Діти, батьки, їх сини і дочки дарують людям хліб. Про своє місце на землі замислюються школярі. В будь-яку пору року, а особливо ранньою весною, у відкриті фрамуги класу з переливами пісні жайворонка вривається бентежний рокіт моторів. Мабуть, він був тим початком уподобання, що розбудив у школярів любов до хліборобської праці. Так сказав про своє покликання Анатолій Сіроштан”.
Було що сказати й комсоргу класу Липузі Раїсі (Після школи працюватиме трактористкою в колгоспі. Колгосп направить її на навчання в педінститут. Нині вона вчитель початкових класів Новокам’янської школи). Вона розповідає про незабутні враження від зустрічей на тематичних вечорах з передовиками — Цвілим Михайлом Петровичем, Панченком Леонідом Івановичем, Олександровською Євдокією Микитівною та ін. Як залюбки допомагають батькам жнивувати, а восени — поратися в саду.
Її подруга, Чобан Люба говорить: “Не уявляю свого життя без степових просторів, без росяних ранків, без людей, з якими я виросла і які допомогли мені стати повноцінним членом суспільства”.
“Я навчаюсь у десятому масі і вже маю свій трудовий рахунок, — говорить Григорій Єременко. — Влітку йду працювати в садо-городню бригаду. Для мене взірцем служить бригадир Татаровська Марія Марківна (як бачимо, це вже переклик і наступність поколінь. Марія Марківна закінчила Новокам’янську семирічну школу в 1948 році і стала агрономом).
Мої плани — закінчити школу, піти працювати в рідний колгосп. Я очолюю шкільну виробничу бригаду. Цього року площа нашої ділянки збільшилась до 34 гектарів. Колгосп виділив нам трактори “Бєларусь” і Т-74. Є необхідний причіпний інвентар — культиватор, лущильник, сіялка, а також комбайн СК-4.
Чесно кажучи, ділянка шкільної виробничої бригади це невелике дослідне поле колгоспу “Росія”, творча його лабораторія. Тут запалюються наші молоді серця любов’ю до хліборобської справи. 70 чоловік у шкільній виробничій бригаді. Трудимося на учнівському лану, набуваючи знань з агрономії. У нас шестипільна сівозміна. Є і соняшник, і чорний пар, вирощуємо моркву, цибулю, буряк. Врожай з картопляної ділянки надійде до шкільної їдальні. Все по-справжньому, без скидок на вік. Ось вони — наші коріння причетності до справи батьків”.
“Я давно мріяв стати механізатором. Для мене це найпочесніша професія на селі. Молодь завжди шукає романтику, обираючи професію. А хіба це не справжня романтика: виїхати на зорі у поле за кермом трактора, та ще й коли знаємо, що своїми руками творимо хліб”, — говорить десятикласник Микола Ловигін.
Школярів прийшов привітати і випускник 1977 року, механізатор колгоспу “Росія” Федосенко Віктор. Він, зокрема, сказав: “Багато цікавих професій, та мене найбільш вабила професія хлібороба. Не зміг себе уявити на іншому місці. Хліб — є хліб. Тому й професія хлібороба — я переконаний — найпотрібніша на землі. В школі я прилучився до механізаторської справи. Після закінчення школи пішов у рідний колгосп і сів за кермо трактора. Інколи запитують товариші: чи не розчарувався я у професії? Ні, друзі. Того, про що мріяв, я досягнув”.
Випускників вітав і батько випускниці, комсорга класу Раїси Липуги, передовий механізатор, кавалер ордена “Трудового Червоного Прапора” Петро Кіндратович Липуга. Він сказав: “Тут виступала моя дочка Раїса і її товариші, які залишаються працювати на рідній землі. Від імені старшого покоління запевняю: приймемо з дорогою душею, постараємось передати вам свій досвід, вміння, хліборобський гарт і знання. Наставники допоможуть вийти на вірний життєвий шлях. Ви знаєте, як доводиться працювати нам. Спочатку нелегко буде і вам. Та ви молоді, допитливі, швидко увійдете в хліборобську колію. Віримо у вашу самостійність, у ваші здібності. Вам нести далі нашу естафету”. (Матеріали із газети “Будівник комунізму” № 37 за 28 березня 1978 року).
Кожен рік в червні місяці на базі виробничої бригади, на відстані трьох кілометрів від села, в мальовничому гайочку, поруч із садо-городною бригадою колгоспу “Росія”, для учнів 7-9 класів організовується табір праці і відпочинку.
Діти в таборі живуть, працюють, відпочивають на протязі місяця.
Там розбивається наметове містечко.
В комплекс табору, а він має назву “Світанок” — з добавкою цифри плинного року, входить спортивний майданчик, майданчик для урочистих лінійок і піднесення прапора, спальні намети, їдальня, кухня, медпункт, ізолятор, душові.
Як діти ставляться до праці в таборі, свідчать цифри, наведені директором школи в своєму виступі на обласному педагогічному активі 26.08.1986 року: “Четвертий рік 40 чоловік школярів 7-9 класів беруть підряд в колгоспі на вирощування кавунів. Перший рік — 30 га, другий — 100 га.
В минулому році — 120 га, а в цьому — повністю всі 130 га. Голова колгоспу Чечин В.М. переконався, що діти обробляють баштан краще, якісніше дорослих.
Крім 130 га баштану взяли ще 100 га кукурудзи. Плюс своє поле 8га кукурудзи, 4 га сорго, 8 га гарбузів, 10 га пару. З об’ємом робіт діти успішно справляються. А заробітна плата 40 учнів за червень місяць склала 5800 крб. І головне — в таборі повне самоврядування. А трохи раніше, в 1984 році, в таборі праці та відпочинку побувала інспектор Міністерства освіти УРСР. Пожила з дітьми один день. Оглянула шкільне поле (40 га), розбите на дослідні ділянки, що здались їй намальованим на полотні талановитим художником килимом. Була з дітьми на баштані, бачила їх за роботою, спілкувалася з ними і в час відпочинку, обідала з ними в їх їдальні, збирала черешні в колгоспному саду, а від’їжджаючи, сказала, що так їй хотілося б бути з ними до кінця сезону в таборі, що їй ще не доводилось бачите такого гармонійного, вписаного в природу табору і таких працьовитих, життєрадісних і щасливих дітей.
В 1984 році у всеукраїнському змаганні школярів “Юні господарі землі”, школа визнана кращою в республіці і як переможець одержала диплом І ступеня.
Дітей в табір набирали лише добровільно. Обов’язковими були заяви дітей і батьків і всі необхідні для цього медичні довідки, що стосуються здоров’я дитини. Але діти прямо рвалися в табір, навіть 5-6 класники. Табір мав основну мету — оздоровлення дітей, тому доводилося зараховувати також із слабим здоров’ям, але таких дітей керівники і бригадири до робіт не допускали. З дітьми жили і вчителі: начальник табору, його заступник, два чергових вчителі, медична сестра, два кухарі.
