Анатолій Шокуров

ПРО ЦЕ НЕ МОЖНА НЕ ЗГАДАТИ

Про війну написано багато і правдивого і не зовсім. Я не беруся давати оцінки історії і дослідженням фахівців, а просто з висоти прожитого життя хочу висловити своє бачення тепер далеких напівзабутих подій початку війни. Забігаючи наперед, прошу не дуже критикувати і заперечувати мої спогади. Я не використовую архівні документи та інші джерела, а пишу про те, що бачив і чув особисто, що пройшло крізь мою душу і серце.
Отже, пекучий червень 1941 року. Пекучим він був не лише з-за високої літньої температури, а й, як співалося у популярній того часу пісні,
„тучи над городом стали,
в воздухе пахнет грозой…”

А ми, напівміські хлопчаки (вибачте мені, дорогі земляки, славетний Берислав і тоді був „великим селом”) були ЗНАЧНИМИ оптимістами і патріотами. А хіба могло бути інакше? Події на Хасані, Халхін-Голі, війна з фінами, визволення Західної України і Західної Білорусії — усе це пройшло через наші патріотичні душі і лишило незабутній слід. А які ми співали пісні? „Три танкиста”, „Тачанка”, „Если завтра война”. А наші, радянські, як зараз називають, ретро-фільми — „Чапаев” змінював „Щорса”, „Щорс” змінював „Чапаева” і т.д.
Епохальною подією у Бериславі стало повернення після фінської війни нашого земляка Героя Радянського Союзу Назаренка В.О. Правдами й неправдами ми усе ж таки проникли у Будинок культури (нині — навчальний комбінат). І ось він — герой війни, живий, його можна запитати, його можна торкнутися руками… Душа рвалася до бою!
Вечір, субота 21 червня. Ми, хлопчаки нашого двору — Мишко і Женя Бабичи, Йосиф (Йоська) і Семен (Сунька) Левенштейни, мій старший брат Шура і я — зібралися на раду: як з користю провести завтрашній недільний день. Школа, екзамени позаду, а попереду — Дніпро, плавні, кіно, морозиво… Хтось запропонував сходити у Шилову Балку і там відвести душу на шовковиці — там тоді не було ставків, а були справжні зарощі шовковиці, глоду та інших кущів і дерев. Ми не були особливо розпещені овочами та фруктами. Дізнавшись про наш похід, наші милі мами вирішили накинути нам на плечі цеберки, щоб не дарма цілісінький день вешталися.
Теплий тихий сонячний ранок 22 червня 1941 р. Зібравшись біля районної бази заготскоту на розі вулиць Рози Люксембург і Леніна, ми вирішували якісь організаційні питання. Йшла палка суперечка: одягати взуття чи тупотати босоніж. Цього моменту з контори, де було радіо — тарілка, вийшов мій батько, послухав палкі спори, постояв хвилинку і посміхнувшись якось невесело, мовив:
— Нікуди ви, хлопці, не підете, — війна!
Усе миттєво змінилося. Здавалося, потьмяніло сонце, стало незатишно і навіть боязко. Десь за Дніпром пролетів літак, а вони не часто тоді літали і це ще більш посилило тривогу. Ми вже знали, що у Європі вирувала війна. Десь біля полудня слухали виступ В.Молотова з його оптимістичним заключним словом: ”Ворог буде розбитий. Перемога буде за нами”. І кожен з нас замислився, де ж його місце у цьому буревії.
Того ж дня зачитали Указ про мобілізацію військовозобов’язаних, а другого дня місто гуділо мов вулик. З усіх сіл району стали з’їжджатися мобілізовані до лав Червоної Армії. Вулиці були запруджені скованими возами, угодованими і доглянутими кіньми. Пам’ятаю музику, пісні і сльози біля військкомату, що тоді знаходився на вулиці 1 Травня поблизу Басанки. Там формувалися колони і під духовий оркестр йшли у бік Херсона. Найбільш читаємою газетою стала наша районка „Соціалістична перемога” або, як її називали, „соцік”. Я бігав до кіоска, купував цю газету і ми вчитувалися у скупі рядки Радінформбюро. Нам так хотілося дізнатися, що наші війська якщо вже не у Берліні, то в усякому разі у Бухаресті чи Варшаві. А радіо?! Ще не було „Вставай, страна огромная”, а буквально щогодини лунало:
„Мы войны не хотим, но себя защитим, —
Оборону крепим мы не даром.
И на вражьей земле мы врага разобьем
Малой кровью, могучим ударом..!”
Та на наш глибокий жаль, з’явилися Ленінградський, Смоленський, Одеський напрями, звучали назви таких милих і близьких міст і сіл.
Нашим другим домом став військкомат, переправа через Дніпро, Херсонська дорога. Усюди треба було устигнути. Літак над Дніпром чи бронекатер на річці — це була подія. Вона обговорювалася, пропонувалися різні здогадки, сюжети і, звичайно, за нашої обов’язкової участі. А на ланах району достигав високий урожай. Та йшла війна, яка заявилася до Берислава з першими евакуйованими, біженцями, пораненими і першими, поки ще полохливими, похоронками. У місті був створений винищувальний батальйон для боротьби з можливими парашутистами і диверсантами. Наш управляючий С.С.Левенштейн навіть на роботу приходив з трьохлінійкою на плечі, ставив її у кабінеті. Боже, як хотілося до неї доторкнутися, узяти до рук, не кажучи вже про те, щоб стрельнути! А по радіо безперервно звучало:
„Чужой земли мы не хотим ни пяди,
Но и своей вершка не отдадим”.
Берислав мов магнітом притягував до себе увесь Південний фронт, практично 2-3 армії. Тут були облаштовані чотири переправи через Дніпро: біля самого Берислава, Качкарівки, Козацького і Львового. У місті переправа діяла геть погано. Відсутніми були понтонно-мостові служби. Ось як описував її ще нікому не відомий тоді старший лейтенант Олександр Покришкін: „Ми, винищувачі, прикривали цю переправу, патрулювали над Дніпром. І нам іноді здавалося, що маленький катерець, що тягнув велику баржу з людьми, возами, машинами, комбайнами, взагалі не має сил дотягнути її до лівого берега, а на правому … люди, велика рогата худоба, вівці, техніка”. Ми, пацани, бачили, як цю баржу течія відносило аж до Козацького, потім катерець якось підтягував її до лівого берега і вона повільно підкрадалася до причалу.
Батьки почали готуватися до евакуації. Батько налаштував дві гарби і по трійці коней для себе і управляючого. Я пам’ятаю, як ми змазували колеса, заґвинчували гайки і раптом… якийсь сильний щільний гул і з’явилася ще не бачена у наших краях група літаків. Ми їх швидко порахували — їх було 15 — і почали визначати: денні вони чи нічні, скільки несуть бомб, скільки людей в екіпажі, а невтямки було, чому вони летать на схід, а не на захід. Головна трійка йшла прямо над вулицею 1 Травня. Батько сказав управляючому:
— Ой, Семене Семеновичу, то не наші, щось вони гудуть не так і занадто їх багато.
— Кинь, Андрійовичу, — відповів той, — аби були не наші, їх би давно збили ще на переправі.
Дійсно, ніхто навіть не стрельнув з гвинтівки. То була десь друга половина липня, місто було забите військами. У парку і прилеглих кварталах зосередилися частини несформованої у Миколаєві кавалерійської дивізії та інші військові підрозділи. Літаки спокійно пролетіли через місто, за ним розвернулися і сипонули бомбами на парк і переправу. І ми, пацани, а розуму було не густо, побігли дивитися, чи глибокі вирви. Те, що побачили, закарбувалося у пам’яті на усе життя, яке лишилося. Старожили Берислава пам’ятають, що нинішній парк — це до 1936 р. базарна площа. По периметру базару були розташовані купецькі крамнички, які лишилися, підвали і т.п. Бомби пробили перекриття підвалів і ці глибокі ями стали могилою для людей, коней і усього живого. Там і дотепер без молитви, без хреста лежать їх кісточки.
З того дня щоденно німці здійснювали нальоти по 12-15-18 літаків. Іноді по ним стріляли, але збитих під Бериславом стерв’ятників я не бачив. Часто-густо було й так: німці відбомбилися і відлетіли. І ось тоді, з боку Каховки низько-низько на бриючому польоті понад самісінькою водою шмигне наш винищувач. А наступного разу усе повторюється спочатку.
Ось тепер до Берислава дійсно прийшла війна!
А мені — хлопчиську — о тій порі йшов дванадцятий рік…