Георгіївських хрестів і медалей у Захара Видригана було вісім. Нагороди царської армії він заслужив ще у Першу світову війну, утікши з дому на фронт ще, по-суті, підлітком. Таємно від батьків підмайстер бондарно-колісної майстерні назбирав небагато грошей, купив на базарі стару солдатську форму. І ось вже у команді піших розвідників 146-го Царицинського полку воює на південно-західному фронті. Наймолодший, він ходив на дуже ризиковані завдання. То якось Видриган зумів дістати австріяка — „язика”, то доставив під вогнем ворога набої своїм солдатам, які билися в оточенні, то вчасно попередив, перебуваючи у дозорі, про наступ австрійців… Після Георгіївських медалей — усіх 4-х ступенів — його подвиги були відзначені георгіївськими хрестами „За хоробрість”. За те, що вміло коригував у тилу ворога вогонь російських батарей, за міст через Прут, відбитий у противника, а ще за те, що зі взводом розвідників успішно прикривав відступ артдивізіона. Йшов 1916 рік. 25 листопада під час рукопашного бою у траншеї ворога старшого унтер-офіцера Захара Видригана тяжко поранило. Дивом лишився живий, лікувався у шпиталі в Києві. На цьому його служба у царській армії скінчилася. Командиром Червоної гвардії бився за Радянську владу в Одесі, на чолі автобронезагону воював у Кишиневі. У 1918 році, за розпорядженням комісії оборони Одеси, вирушає до рідного Козацького організовувати партизанський червоногвардійський загін. Наган з 20 набоями, 4 гранати — ось і уся зброя, з якою майбутній партизанський командир прибув додому і поселився у рибальському курені Петра Бутенка у пустельних плавнях Вовчого Кута під Малою Каховкою. Невдовзі загін Видригана нараховував понад 200 чоловік, що діяли проти німецько-австрійських окупантів, гетьманців, григор’ївців. Рейди проходили по селам і хуторам Херсонського, Дніпровського, Олександрівського повітів. Якось на протязі доби загін Видригана утримував Херсон, увірвавшись до міста на конях і ліквідувавши владу Директорії. Сліпий випадок не раз допомагав ворогам захопити партизанського командира. Але щоразу віддані друзі виривали Захара у смерті. Три утечі — Провидіння воістину берегло його! Якось Видриган був схоплений у князівському винограднику, коли розмовляв з австрійськими солдатами. Його, беззбройного, арештував офіцер, запер у сараї і приставив вартового. Про те, що командир у полоні, знала лише зв’язкова загону Паша Венгеренко. Що робити? Адже їй усього 18 років! Але й командиру не було ще й 20 . Паша таємно узяла револьвер старшого бухгалтера маєтку, у якого служила служницею, і зуміла зняти у суцільній темряві вартового. Потім — де лишень узялися сили! — зірвала запори на дверях, гукнувши: „Швидше, Захаре!” „Від тієї пам’ятної ночі Паша стала вірною моєю подругою на багато років життя”, — згадував Захар Петрович на схилі літ. У квітні 1919 року у Видриганів народився первісток, син Сашко. Аби не дитина, Паша пішла б із Захаром до Червоної Армії. У 30-і роки сім’я мандрувала Далеким Сходом. Захар Петрович був призначений командиром 2-го батальйону Нерчинського полку Тихоокеанської стрілецької дивізії. У 31-му в сім’ю комбата, що служив у Благовіщенську, прийшло страшне горе: раптово померла Параска Арсентіївна. На руках Залізного Комбата, як прозивали друзі Петровича, лишилися двоє діток: 11-річний Шура і 10-річний Миколка. Довелося прохати командувача Далекосхідною армією допомогти влаштувати синів до військово-підготовчого училища. У липні 1932 року Видригану особисто дозволили відвезти хлопчаків до Москви. Та на півдорозі, на станції Кримська, у вагон зайшов військовий комендант і вручив розпорядження: негайно з’явитися до командира 57-ї Березівської стрілецької дивізії. Провідник поїзда зголосився довезти дітей до Москви. Захар Петрович поцілував дітей на прощання і майже на ходу вискочив на перон. Дочекавшись зустрічного поїзда, виїхав у бік Маньчжурії. На усі листи до столиці батькові приходили відповіді: ваших дітей у Москві немає і не було! Він уже вважав синів зниклими. Потім виявилося, що залізничник дотримав слова. Залишивши братів у приймальні відділу освіти Москви, пішов по кабінетам. У цей час міліціонери привели безпритульних. Невдовзі, оформивши їх до колонії, розпорядилися: „Ходімо, діти!”. Шура й Коля, подумавши, що це стосується і їх, пішли разом з усіма і потрапили до поїзда-ізолятора, а потім до дитячої колонії. Близько року не мав Видриган вістей про дітей, потім хлопчаки знайшлися у Москві, у дитячому будинку. Закінчили школу, працювали на авіазаводі учнями складальника. У 39-му Сашко пішов до армії, Миколу у 40-му узяли до льотної школи. З тих пір батько їх більше ніколи не бачив. Перше бойове хрещення Великої Вітчизняної війни полк, яким командував підполковник Видриган, прийняв у ніч на 12 липня 1941 року під Бородянкою, неподалік Києва. Сам комполку двічі водив перший батальйон у рукопашний бій. На 11-й день боїв над полком нависла загроза загибелі. Командир спробував вивести бійців з оточення, та був поранений: розривна куля перебила ключицю й лопатку. Пересилюючи неймовірний біль, Захар Петрович зумів вивести полк через лінію фронту і з’єднатися зі своїми. У грудні 1941 року медкомісія визнала його непридатним навіть для служби у тилу. Але Видриган домігся свого, зумівши лишитися в армії. Він став у Владимирі командиром учбового полку, який готував для фронту маршові роти, молодших офіцерів. У січні 1941 року, після поранення у ногу в бою під Москвою, у полку Видригана з’явився курсант Казакевич. Він був єдиним, із ким Захар Петрович поділився страшним горем, перебідувавши улітку 1942 року двома нестерпними бідами: він отримав дві похоронки, одну за одною, на обох синів. Коли Захару Видригану удалося домогтися повернення на фронт, Емануїл Казакевич командував розвідкою у його 76-й Єльнинській стрілецькій дивізії. Закінчив війну Захар Петрович командиром Уральсько-Ковельської стрілецької дивізії. Перший бій на німецькій землі дивізія вела за місто Дойч-Кроне, у якому коронувалися усі німецькі королі та імператори. Надвечір 23 квітня передові видриганівські батальйони вийшли на північно-західну околицю Берліна. Та штурмувати рейхстаг їм не довелося: комдив отримав наказ заволодіти Потсдамом, резиденцією пруських монархів, і замкнути кільце оточення Берліна. Завдання було не з легких: місто з трьох боків оточують озера, з’єднані каналами, а у стінах Потсдаму — багаточисельний гарнізон зневірених гітлерівців. Зручніше усього було форсувати водну перешкоду через канал північніше озера Юнгферн: вузько, а на березі — густий ліс. Та Захар Петрович чудово розумів, що цей само варіант прораховують німці і вирішив йти через найнезручніше місце — у широкій, східній частині озера, знаючи, що тут гітлерівці менш усього чекатимуть його полки. Для початку вирішено було зіграти для фріців гарний спектакль. Комдив наказав начальникові інженерної служби почати на каналі будівництво переправи. Усе робилося для того, щоб переконати гітлерівців: операція почнеться тут... А тим часом, коли ворог збирав основні сили біля каналу, біля озера Юнгферн зосереджувалися штурмові роти дивізії. У ніч на 27 квітня, коли фашистські гармати розстрілювали пустельний берег каналу, почався штурм. Зав’язалися бої на вулицях Потсдаму. Ополудні палац німецьких імператорів став спостережним пунктом комдива. Коли успіх бою схилився на бік наступаючих, розвідники майора Двалі, який змінив пораненого Казакевича, привели до замку посланця бурґомістра. У нього у руках були білий прапор і скринька з ключем міста Потсдама. Історія повторилася на новому повороті: у 1760-му це був ключ від Бранденбурзьких воріт, а у 1945-му — від резиденції німецьких імператорів. Доля розпорядилася так, що ключ від древньої пруської столиці було вручено генерал-майору Захару Видригану, який отримав генеральське звання під кінець війни. За взяття Потсдаму Захар Петрович, що мав багато бойових орденів, був відзначений орденом Леніна. Тепер, коли відлунала війна, трагедія батька, біль осиротілого серця дають про себе знати усе гостріше і важче. Він знає, що старший його син похований у братській могилі в Медині на Смоленщині . Олександр після служби в армії учився у воєнному училищі. На початку війни йому достроково присвоїли звання лейтенанта. Приймав участь у боях. У ті дні обірвався його зв’язок із батьком. Потім, після війни, Захар Петрович узнав, що після поранення Сашко записався у морську піхоту, командував кулеметною ротою. За чотири місяці був нагороджений двома орденами Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки і медаллю „За відвагу”. 14 січня 1942 року Олександр Видриган прийняв свій останній бій. Переважаючі сили ворога атакували його кулеметну роту. Олександр, уже поранений, зібрав бійців, які ще могли тримати зброю. Вони зняли стволи кулеметів зі станин, щоб було зручніше стріляти, й обрушили на фашистів град свинцю. Спроба гітлерівців зайти з тилу бригаді була зірвана. За геройський подвиг у боях під Москвою Олександр Видриган посмертно був нагороджений орденом Леніна. Молодшому, Миколі, йшов усього 21-й рік, коли батьку повідомили, що його син, льотчик-винищувач, збивши у повітряному бою два літака ворога, загинув смертю хоробрих 8 серпня 1942 року. Його літак був підбитий і льотчик на парашуті викинувся з палаючої машини, але був розстріляний вогнем ворожих кулеметів. У цей час Захар Петрович переписувався із студенткою Краснодарського сільгоспінституту Євдокією Сторожиловою, яка після війни стала його дружиною. Якось вона написала, що читала у газеті про мужнього льотчика Миколу Видригана. Так Захар Петрович дізнався, що його син живий. Виявилося: той його бій з землі бачили танкісти, які відбили у гітлерівців важкопораненого, обпаленого льотчика, і привезли у свою частину. Так сталося, що його зв’язок з батьком перервався, хоча після одужання рідний полк знайшов доволі швидко. І представляв його на параді Перемоги у Москві. Микола Видриган, ас повітряного бою і розвідки, воював хоробро й уміло. Був нагороджений трьома орденами Червоного Прапора, орденом Вітчизняної війни, медалями. 15 травня 1946 року йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Микола продовжував служити у полку винищувачів. Батька знайшов після війни. Запрошуючи на гостини, пояснював у листі, що сам не може приїхати з-за відповідального завдання. І хоча Видриган не бачив сина багато років, обставини складалися так, що вони не могли зустрітися. Нарешті, закінчивши лікування — численні рани давали про себе знати — генерал поспішив у полк, де служив Микола. Три дні він був у радісному, піднесеному настрої: тепер у нього син, невістка, онук. Коли батько під’їжджав до аеродрому, Микола закінчував черговий випробувальний політ, опановуючи новий винищувач. Та раптом літак почав стрімко падати. Микола, який не знав поразок у повітряних боях, загинув у мирному навчальному польоті. Захар Петрович прибув на аеродром через півгодини після трагедії. Через роки, у своїй автобіографічній книзі „Шлях солдата” він з болем напише: „Доля поставилася до мене надто жорстоко. Я удруге ховав свого дорогого Миколу”. Після демобілізації у травні 1946 року генерал оселився у рідному Козацькому, працював директором винрадгоспу. У нього була нова сім’я: дружина Євдокія народила йому доньку Людмилу і синів-двійняток, яких у пам’ять про дорогих загиблих батько назвав Олександром і Миколою. Як розповіла засновниця музею історії Козацького Раїса Романова, Людмила стала педагогом, сини — моряками, служили у Херсонському порту, у торговельному флоті. Їх батько пішов із життя у 70 років. Його не стало восени 1966 року. Наостанок генерал сказав: ”Я завжди думав, що помру від ран, а помираю від болю серця…”
