Людмила Дармостук

ВИПУСК ВОГНЕННОГО 41-ГО

20 червня 1941 року районний Будинок культури сяяв вогнями, зал і вестибюль заповнені людьми. Це — радісні, схвильовані десятикласники, їх 34, їхні батьки, гості. Відбувається урочиста частина пам’ятного вечора, п’ятого випуску школи. Скрізь квіти, квіти. Цілі кошики квітів принесли десятикласники своїм шановним учителям. Нас вітали представники партійних, радянських установ. Бажали щасливої дороги у самостійне життя. З напутнім привітанням виступив Герой Радянського Союзу Володимир Опанасович Назаренко (це високе звання він одержав за подвиг у війні проти білофінів). І це було символічно, бо лише два дні відділяли наше мирне життя від воєнного лихоліття. Це буде потім. А поки випускний вечір продовжувався. Його друга частина була перенесена у шкільний зал, урочисто прикрашений нами. Як постаралися хлопці: скільки зелені привезли з тодішніх плавень, щоб зал перетворити у квітник.
Щаслива пора юності!
Радісними посмішками сяяли обличчя, звучав духовий оркестр, кружляли пари у вальсі. Дівчата в легких ніжних сукнях, юнаки в святкових костюмах і, мабуть вперше одягнутих „дорослих галстуках”. І так веселилися до зорі. А зорю зустрічали біля Дніпра. Уже почався новий день, а розходитися не хотілося. Зібралися в міському парку. Сміх, жарти. Почали фантазувати про майбутнє. Уявляли себе і в далеких геологічних розвідках, і на Полюсі, і навіть на Марсі. Мрії, мрії. А чому б їм було не збутися? Адже передвоєнний час був такий чудовий! В країні вирувало життя, скільки захоплюючих звершень: челюскінська епопея, герої-папанінці, гучна слава великого льотчика нашого часу В.Чкалова. Про свої мрії ми писали у своїх випускних творах (на атестат) на тему “Мы рождены, чтоб сказку сделать былью”. Наш випуск жив повнокровним, насиченим цікавими і корисними справами життям. Крім навчання захоплювались спортом, художньою самодіяльністю, громадськими справами. Ми влаштовували обговорення театральних вистав. У нас був „свій” режисер Володимир Алісов. Всім класом прослуховували музику власного „композитора” Олексія Петренка. А які влаштовували вечори!
Найсерйозніші серед нас, як Михайло Гамалій, Іван Губатюк, Олександр Ємець, Микола Токовило були повноправними господарями фізичного та хімічного кабінетів. Взагалі, в школі тоді панувало учнівське самоврядування. Найвищі інстанції були — комітет комсомолу та учком. А як бурхливо проходили у нас комсомольські збори. Особливо тоді, коли на них головувала Євгенія Надієва. Тоді критика і самокритика були на найвищому рівні.
Закінчили школу. Були мрії, плани. Та не судилося їм збутися. Все обірвало страшне слово „війна”, яке увірвалося у нашу безжурну юність через два дні після випуску. Настав час перевірки: хто є хто.
В грізні дні було бажання послужити батьківщині, але досвіду у 17-літніх не було. Вчорашні учні звернулися до вчителя-комуніста, палкого пропагандиста вітчизняної історії та історії ВКП(б) — О.Ф.Бицая. Вчитель розумів, що діється в серцях юнаків, глибоко відчував їх неспокій, хвилювання, їх благородний патріотичний порив, адже він сам виховував їх на революційних бойових традиціях батьків. Вчитель все розумів, тому взявся допомогти своїм вихованцям. Не залишатися ж хлопцям непризовного віку у місті, якому загрожує окупація. Олесь Федорович дістав у місцевому колгоспі коней, підводи, продукти, організував комсомольський загін із вчорашніх учнів. Олексій Миколайович Петренко згадував як з сумом покидали хлопці рідне місто. З учителем рушили в дорогу І.Губатюк, О.Ємець, О.Юневич, Л.Ясменко, В.Запорожець, Г.Суслов, брати Сидоренки, студенти-першокурсники Є.Кучма, І.Синьоокий, М.Сабсай та інші. Серед тих, хто становив загін, був наймолодший — 15-річний маленький кароокий хлопчина, учорашній восьмикласник Тимоша Сидоренко. Хлопці прозвали його за задерикувату вдачу „лапкою”. Дорогами війни „лапка” пройшов від Бердянська до Східної Пруссії. Воював добре. Повернувся додому змужнілим, загартованим, з такими ж жвавими, але трохи лукавими очима. Посміхаючись, говорив, що йому трохи не вистачило років до повного кавалера ордена Слави. Його груди прикрашали 2 ордени солдатської Слави, орден Вітчизняної війни, орден Червоної Зірки, багато медалей. А коли настали мирні часи, Тима Сидоренко не шукав легкої роботи. Подався туди, де найбільше потрібні були молоді руки — на Донбас. Там і завершив перерване війною навчання. Здобув середню і вищу освіту. Став інженером відомого в Україні вагонобудівного заводу у Луганську. Працював на комсомольській роботі. А з 70-х років — директор машинобудівного заводу ім.Пархоменка у Ворошиловграді. В труді проявив себе колишній солдат як і в бою і до його бойових нагород додалася трудова — орден Червоного Прапора. Але це було через роки. А тоді, у липні 1941-го, з Олесем Федоровичем хлопці дісталися до Бердянська. Тут довелося їм прощатися з ним. Вчитель передав хлопців до військової частини. Прощавання було зворушливим і по-чоловічому суворим.
Різними дорогами війни пройшли юнаки. Краснодарський край, Крим, Карпати, Польщу, Чехословаччину визволяли бійці батареї капітана Олександра Ємця, нагородженого за доблесний ратний труд орденом бойового Червоного Прапора і багатьма медалями. Від Кавказу до австрійської столиці Відня пройшов артилерист Олексій Петренко. Командиром зенітної батареї закінчив бойовий шлях лейтенант Микола Ясменко. Офіцером-артилеристом повернувся додому з бойовими нагородами Олег Юневич. А Іван Губатюк та Василь Запорожець дійшли до Орла і залишились там назавжди, загинувши смертю хоробрих.
В похмурий день 9 вересня 1944 р. в жорстокому бою за визволення польського міста Санок перестало битися молоде, чуйне серце Михайла Гамалія. Не довгим був військовий шлях Євгена Глушкова, він брав участь у боях 1944 року. Радянські війська наступали нестримно, виганяючи ворога з нашої території, звільняючи західні країни. Номер польової пошти солдата часто змінювався, листи не встигали дійти до адресата. А Женя так хотів одержати із дому вісточку. Про це він писав у кожному своєму листі. А його два листи від 21 та 23 квітня 1944 р. особливі, вони написані на солдатських листівках, прострілених ворожими кулями. Женя дуже скучав за домом, за рідними, ніби відчував, що більше їх не побачить. А в жовтні 1944 р. у сім’ї Глушкових був одержаний документ, від змісту якого тамується подих, завмирає серце: “Ваш сын, гв.ст.сержант Глушков Евгений Григорьевич в бою за соц. Родину, верный военной присяге, проявив геройство и мужество, убит 5 октября 1944 г., похоронен в Югославии, г.Панчево”.
Пам’ять про наших хлопців-однокласників буде жити в наших серцях вічно. Це про таких як вони співається у післявоєнній пісні:
“Мальчишки, мальчишки,
Вы первыми ринулись в бой …
Мальчишки, мальчишки
Страну заслонили собой”.
Закінчилися страшні чорні роки війни. Поверталися додому колишні десятикласники. З сумом констатували, що не вистачає багатьох. Навічно залишився в польській землі, визволяючи її від фашистів, голубоокий танкіст Михайло Гамалій, обірвалося молоде життя нашого друга однокласника Володимира Куцака в бою за кам’янець-подільську землю, сплять вічним сном в різних місцях землі Іван Губатюк, Василь Запорожець, Георгій Мякота, Григорій Остапенко, Євген Глушков. Не довго прожили мирним життям офіцери-артилеристи О.Ємець та М.Ясменко. Саша не став авіаконструктором, хоч літакобудуванням захоплювався ще з юних років. Здолали його рани, одержані в боях. По війні довелося змінити навчання в авіаційному інституті на юридичну справу.
По різному склалася доля тих, хто лишився живим. Війна зробила нездійсненними мрії, змінила плани. Не став режисером Володимир Алісов, а зв’язав своє життя з небом. Всю війну не випускав з рук кермо літака. Літав і в післявоєнні роки. Довго ще лишався у Збройних Силах кадровий офіцер Олег Юневич. Не став літератором, а обрав головним заняттям свого життя медицину, доктор медичних наук, професор Володимир Скрипка. Автору цих рядків довелося на власному досвіді переконатися у тому, які вправні у нього руки, які ювелірні шви уміє він накладати. Пригодилися знання з хімії, якими озброїла нас прекрасна вчителька Ціля Ісаківна Меломуд, колишньому випускнику Миколі Токовилові. Став Микола інженером-хіміком, кілька років перебував у В’єтнамі, допомагав у спорудженні там хімічних підприємств. В галузі мистецтва на Одеській телестудії працював Володимир Єлагін. Гідрометеорологом став Федір Передерищенко, вивчав погоду „на самому краї землі”. Професію газетяра обрала Євгенія Надієва. А Ольга Гончарова працювала на комсомольській роботі у відповідальні післявоєнні роки в західних областях України. Євдокія Олександровська оволоділа бухгалтерською справою, в харчовій промисловості працювала Валентина Шаповалова. Якось так сталося, що найбільшу групу наших випускників становили учителі Ольга Гейко, Таїса Садовник, Іван Пантась, Сава Губатюк, Олексій Петренко, Олена Федотченко, Євдокія Калиниченко, Оксана Южда. Всі вони вчителі різного фаху, працювали в різних школах, а разом становили цілу школу. Троє наших однокласників О.В.Гейко, І.В.Пантась, Т.М.Садовник назавжди зв’язали своє трудове життя з рідною школою — Бериславською № 1. Коли у 50-х роках волею долі мені, тоді молодій людині, довелося керувати „своєю” школою, вони були надійною опорою. Їм можна було доручити будь-яку справу. Ми ділили наші радощі, невдачі, перемоги. Нам разом було добре, але не було легко. Ми сповна узнали, скільки треба мати витримки, а часом мужності, щоб зватися учителем. В професійному ставленні, в рості майстерності нам прикладом були наші вчителі довоєнних років — К.М.Лукічова, Є.Б.Коврига, вчителі-наставники Л.О.Кучма, П.Ф.Борщ, М.І.Трохименко, Ю.Г.Бутенко. Вони становили ядро школи.
Дорогі ровесники!
Ви не стали відомими, не стали гучними ваші імена, не писали про вас центральні газети. І все ж я люблю свій випуск. Поважаю вас, мої ровесники, за те, що в роки страшного воєнного лихоліття, важких випробувань, на які припала наша юність, ніхто з вас, де б він не перебував: на фронті, в тилу чи на тимчасово окупованій ворогом території, не зганьбив звання громадянина, не зрадив святую святих — Батьківщину. Двадцятеро з вас стали на захист Вітчизни зі зброєю в руках, а семеро віддали за неї молоде життя. Троє опинилися в тилу, де не шукали легкої роботи. В мирні роки напруженої праці ви стали простими трудівниками різних галузей народного господарства, чиїм трудом і славна Батьківщина.