Перша половина 20-х років минулого століття ознаменувалася для СРСР не лишень відомою новою економічною політикою (НЕП), а й процесом так званої коренізації. Необхідність такої культурної політики визначили Х (березень 1921 р.) та ХІІ (квітень 1923 р.) з’їзди РКП(б). У документах останнього, зокрема, ставилася вимога забезпечити „вживання рідної мови в усіх державних органах і в усіх установах”, „розширити мережу всіх ступенів навчальних закладів і створити робфаки місцевими мовами”. В Україні цей процес дістав назву „українізація” і поширювався на усі державні, партійні, громадські установи та організації. Резонанс рішень з’їздів розійшовся доволі швидко. 17 серпня 1923 року група громадян міста Берислава подала заяву завідувачу районним відділом народної освіти (орфографія документа збережена): „На підставі постанови 12 з’їзду Р.К.П. по національному питанню в місцевостях України де більшість населення українці повино провадитися навчання в школах вкраїнською мовою. І взагалі постановою з’їзду підвищується значення і зріст української культури. Беручи до уваги вище зазначене треба підкреслити що в Бериславі відсоток населення українців майже під 80. Тому в Бериславі школи в 3 четверті можуть бути вкраїнськими беручи ж на увагу відсутність педагогів, підручників і т.п. і взагалі не маючи права втручатися в справи органа котрий провадить справу освіти. Ми громадяни м.Берислава звертаємось з проханням, аби при відкритті шкіл в Бериславі кількість українських шкіл була така щоб змогла задовольнити потребу бажаючих і в концевому разі щоб діти наші котрі вже вчились в українській школі змогли провадити освіту тією мовою котрою почали. Що бажаючих вчитися українських школах в Бериславі маються може ствердити той факт що школа уже в Бериславі була и недивлющись на дуже не сприяючі умовини того часу 20-21 р. існувала і дуже добре. Маються также вчителі котрі зможуть задовольнить потребность. От-же ще раз прохаємо вас аби школи з викладовую українською мовою в Бериславі були”. Під документом, що зберігається у Державному архіві Херсонської області, підписи: А.Петренко, Х.Славтич, М.Золотарева, А.Корчев, Г.Шевченко, М.Ульяненко, М.Петренко, Дармостук та ще один нерозбірливий, де першими літерами є Кост… Бериславський райвиконком зреагував майже миттєво. Вже за чотири дні на його засіданні було вирішено „разрешить открыть украинскую школу с преподаванием украинского, предоставив для этой цели здание б.Женского училища”. Про це негайно повідомили Херсонський окружний виконком. Але події розвивалися ще швидше. 7 вересня звідти надійшла відповідь, що „рахуючись з національністю та мовою населення, повинно… перебудувати школи усього Вашого району таким чином, щоб навчання по школах проводилось на рідній дітям мові”. Відомо, що рішення про українізацію зустріло значний опір зрусифікованого, а то й ворожого, управлінського апарату. Як і зараз, певна його частина, хто з лінощів, а хто й з-за відвертої зневаги до Українського народу, ухилялася від виконання та іґнорувала постанови вищих органів влади. Інакше чим ще можна пояснити, що лише 12 листопада Бериславський райвиконком нарешті видав розпорядження про “обязательное преподавание украинского языка”. З того часу до відділу наросвіти почали надходити звіти із шкіл району про повний перехід на українську мову навчання. Найдивовижніше – майже усі ці шкільні звіти писані… російською мовою! Отже, дуже не просто проходив процес українізації у нашому краї. Проте, коли врахувати, що навіть у недавні комуністичні часи суцільного поросійщення з 41 загальноосвітньої школи району 40 були з українською мовою викладання, можна зробити висновок, що цей процес пройшов таки успішно.
