Нема без кореня рослини, А нас, людей, без батьківщини. М. Чернявський
Нещодавно вийшов із друку новий літературно-художній альманах “Степ”. І дуже приємно, що на першій же обкладинці зафіксовано: “Засновано 1886 року, поновлено 1991 у Херсоні”. Оце підкреслення — “поновлено у Херсоні” надало мені бажання розповісти про коріння нашої пам’яті, що світять зорею з далини літ.
Наприкінці XIX століття, коли на берегах Дніпра трохи потепліло, тиск царату послабшав, і в усій Російській імперії настала передреволюційна пора, люди потяглися до літератури, почали навертатися до своєї історії, взялися за культуру. У цей час в Україні з’явилося ціле сузір’я талантів І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, А. Кримський, А. Крушельницькій і багато, багато інших, яким судилося стати на шлях відродження української нації і України.
То було коріння, що припало на грунт утвердження українського літературного життя. З’явилися у вжитку слова: рідний, рідна... Рідний батько, рідна мова, рідна Україна. І забуяла, з надією у втілення, велика і давня мрія людей про свою національну державу. І хоча ще продовжувала котитися хвиля утисків, бо царат сахався українського духу, широкого розвою, як чорт ладану. Усім, чим міг, шкодив вільнолюбній нації. І все ж намітилося піднесення у народі, пішов підйом національного руху. Імперська влада вже не в змозі була зупинити самостійний розквіт по всій Наддніпрянщині.
У такій, майже, революційній обстановці і народився в Херсоні перший белетристичний збірник, альманах “Степ”. Це було, як грім серед ясного неба, адже тоді діяв сумнозвісний царський акт 1876 року згідно з яким будь-яке видання книжок українською мовою заборонялось. Організатор і редактор літературного альманаху Дмитро Маркович, виявився не із слабкодухих. Він народився у Полтаві. Батько його рідний брат відомого українського фольклориста і етнографа, члена Кирило-Мефодіївського товариства, чоловіка видатної письменниці Марка Вовчка — Опанас Васильович Маркович. Кошти для видання альманаху добровільно зібрали службовці міської земської управи. Зараз вже не можна собі уявити скільки енергії, нервів, праці довелось докласти усім, хто був причетний до “Степу”. Друкувався збірник у столиці імперії — Петербурзі. Активно допомагав у випуску Данило Мордовець, український письменник, автор ряду історичних досліджень і романів, повістей “Сагайдачний”, “Палій”. Він тоді проживав у Росії.
У першому числі альманаху друкувалися кружковці місцевих літераторів. Дмитро Маркович дебютував українськими оповіданнями, до цього писав російською мовою, чотири оповідання склали добірку Марковича: “Иван с Буджака” — російською, “Два платочки”, “Шматок”, “Омелько каторжний”. Надруковані також твори Л. Мордовця, місцевого земського діяча О. Русова, який товаришував з Панасом Мирним. Вони познайомилися на III Археологічному з’їзді; Дніпрової Чайки, активної учасниці в організації допомоги політичним в’язням. У 1905 році її було заарештовано за пропаганду забороненої літератури. Вона народилася на Херсонщині. Переклала поему М. Лермонтова “Мцирі”. Її чоловік Ж. Василевський був учасником боротьби проти турок у Боснії і Герцеговині. Займав посаду губернського статиста, іноді виступав як літератор. Особливою подією було те, що в альманасі брав участь Михайло Грушевський, майбутній перший Президент Української Народної Республіки. Перу Грушевського належать більше тисячі наукових праць. І найзначніша робота — це із історії Київської Русі. Борис Грінченко, який тоді працював статистом губернського земства, — український письменник, вчений і громадський діяч, упорядник і видавець “Словаря української мови” у чотирьох томах, голова товариства “Просвіта” (1906-1909 рр.) також брав участь в альманасі.
Які сили були задіяні у першому збірнику “Степ”!
Слід ще згадати, що таємно налагоджували зв’язок з видавцями дружина Марковича Олена Іванівна та Софія Русова — культурно-громадська діячка, літераторка, дружина Олександра Русова. Одна з піонерок українського жіночого руху на Херсонщині і в Україні в цілому, професор Державного університету в Кам’янці-Подільському та Українського вищого педагогічного інституту в Празі. Вихід у світ альманаху “Степ” було тоді дуже помітним явищем не лише в Херсоні. Адже в Україні, про це вже говорилось вище, діяли жорстокі урядові акти. Видання українських книжок заборонялося, література піддавалася суворому нагляду. Земські службовці підпали у число підозрілих. Був заарештований і висланий Олександр Русов. Дмитро Маркович опинився на Кубані, а в середині 90-х років змушений був перебратися до м. Калуш під Варшаву.
І. Франко схвально відгукнувся про альманах: “Гарним придбанням “Степу” були чотири оповідання Дмитра Марковича, в яких автор виявив неабиякий белетристичний талант”.
Добре було б, щоб херсонці гідно відзначили 145-річчя з дня народження свого літератора. В останні дні життя Дмитро Васильович Маркович казав, що ніколи не забував про свій народ, жив із ним, навчався в його і що міг і не міг — передавав суспільству в своїх маленьких оповіданнях. А що це дійсно так, у тому може впевнитись кожний, хто тільки читав ті оповідання.
Початок XX століття знову позначився новою хвилею утисків гнобительською буржуазно-поміщецькою системою. Буря Вітте, Столипіна завирувала над Україною. Люди у всій своїй масі, розбуджені дзвонами альманаху “Степ”, київською газетою “Рада”, стали уникати одне одного, намагалися загубитися в незайманих просторах, потяглися до степу, до жовто-голубих рівнин, щоб віддатися роздуму, вийти із забуття, набратися сил, повірити в себе.
І встане велетень з землі, Розправить руки грізні, І вмить розірве на собі Усі дроти залізні.
Пророче сповістила Леся Українка. І, дійсно, майже через двадцять років від дня виходу першого альманаху, як на терені України постала нова молода генерація національних письменників, вони встали на захист української культури і літератури. І виявилося, що оті цеглини “Степу”, котрі були закладені у фундамент відродження нації, не пропали марно, вони явилися ядром формування нової “Молодої України”.
Микола Чернявський разом з Михайлом Коцюбинським видали новий белетристичний збірник Херсонщини “З потоку життя”, який виявився гідним свого нащадка, внісши неоцінений вклад у розвиток рідної культури, підйому самосвідомості людей.
Вихід книжки припав на той час, коли в Росії було неспокійно. На Далекому Сході палала пожежа російсько-японської війни. На міні підірвався флагман броненосець “Петропавловськ”. Загинув адмірал Макаров. Основи імперії потрясла перша російська революція. Вихід літературного збірника у той час було актом сміливої громадянської мужності. І як у альманасі “Степ” до цього нового часопису приєдналися чи не найкращі літературні сили України: Нечуй-Левицький подав оповідання “Гастролі”, присвячене великому українському композиторові М. Лисенко. Любов Яновська надрукувала “Два дні з життя”. Письменниця тяжкої жіночої долі. М. Коцюбинський назвав Яновську: “Видатнішою і кращою нашою літературною силою”. Письменниця очолювала київську “Просвіту”. Брала в альманасі активну участь і Надія Кибальчич, дочка письменниці Наталки-Полтавки, Надія була ув’язнена в Херсонській тюрмі. Прочитавши її поетичний доробок поет Микола Вороний визначив так: “Її поезії — це скромні, безпретензійні пісеньки — квіти, які можна покласти хіба до ніг... Мадонни”. У цьому збірнику дебютувала Грицько Григоренко (літ. псевдонім), справжнє прізвище Косач Олександра. Її чоловік — брат Лесі Українки.
Цікаво, що майже в один час до читачів таврійської сторони надійшов і часопис “Перша ластівка”. В ньому була задіяна літературна молодь, серед якої виділялись: Олексій Плющ, котрий друкував “Плач шаленого”, і Юрій Будяк, знаний як поет, прозаїк, драматург. Упорядником виступив Микола Чернявський.
У 1910 році була знову спроба відновити альманах “Степ”. Другий випуск готувався в Києві. Оповідання упоряднику надіслав молодий, тоді ще невідомий Михайло Івченко. Перед цим він відважився дати твір на суд видатному письменникові В. Короленко. На жаль, альманах не вийшов, загубилося й оповідання. Проглотив усе вир імперіалістичної війни. Про цей збірник Микола Чернявський сказав: “Повіяло бурею, запахло грозою і новий альманах наш важким камінням осів на дно”. І ще додав: “Велич життя в тому, щоби жити для людей і щоб вони могли зробити хоча б один крок до свого щастя”.
Багато з того часу пройшло років. І тільки ось зараз, тобто, через вісімдесят років херсонці змогли поновити, випустити нові альманахи під чудовою, історичною назвою “Степ”. Жаль, що примірники альманаху 1886 року не збереглися. Німецькі загарбники, які тимчасово окупували Херсон (1941-1944 рр.), спалили і зруйнували не тільки підприємства, порт, телефонну мережу, а й пограбували культурно-освітні і наукові установи, школи, бібліотеки. Згоріло майже 75 тисяч томів у педагогічному інституті. Знищено і вивезено й велику кількість книжок художніх творів. Окупанти знищили більше, як 300 тисяч томів. Від рук грабіжників і вбивць загинув не тільки альманах “Степ”, а й збірники “З потоку життя”, “Перша ластівка”.
Коріння пам’яті. Усі, хто у 1886, 1905 і 1910 роках брав участь, організовував, видавав, друкував статті, поезії, оповідання, закладали коріння пам’яті, працювали на Україну, на її державність. І дуже приємно, що, не зважаючи на підле захоронення українського слова, прикритий утиск політичною демагогією московських “вождів народів”, українська мова жила, боролася і перемагала. Про це наглядно свідчить вихід у світ нових примірників альманаху “Степ” у ХХ–ХХI ст.ст.
Не хотілося б у цій статті згадувати, але вважаю треба і навіть необхідно, щоб не забулося для покоління, яке вже крокує за нами, як підрубували коріння вікопомності. Особливо ті, хто стояв за “единою и неделимою”, хто знав тільки свою партійну історію і кожної хвилини втовкмачував її всьому загалу. За прикладом далеко ходити не треба. У жодному херсонському “Очерку-путеводителю” (1973, 1978, 1988 рр.), у книзі “Херсону 200 лет”, у “Сборнику документов и материалов — Культурное строительство на Херсонщине” немає і згадки про альманахи, про людей, які з ними працювали. І, до речі, усі згадані “путеводители, документы” надруковані російською мовою, хоча на початку радянсько-більшовицької влади в Україні було ось таке: “По национальным признакам школы распределяются: украинских — 8, украино-русских — 2, русских — 2, еврейских — 1”. Це тоді, коли в Херсоні було усього 13 шкіл. 1928 рік. Збірка “Культурное строительство на Херсонщине”, стр. 52.
Херсон сьогодні переважно розмовляє однією мовою, і то тільки — російською.
Послуговуючись збірником “Культурное строительство на Херсонщине”, дізнаємося, що літературні вечори присвячувалися Толстому, Горькому, Пушкіну, Хетагурову, Шевченко (куди ж діватися!), Лермонтову, Чехову і жодному українцю, жодного слова про українське письменство. І виглядало так, що Херсон, Херсонщина це не Україна, і що, взагалі, в Україні немає своїх письменників і літературної української мови.
Під час хрущовського потепління в нашому місті вийшов простенький чудовий альманах “Наддніпрянські зорі”. В ньому надрукований роман П.Резнікова, поема про юних патріотів Карантинного Алевтини Дрозд. А про цей журнал ніде й не згадується. Може тому, що він український.
Закінчуючи розповідь про коріння нашої пам’яті, хочеться висвітлити й таке, адже, як тільки в Україні теплішає, одразу ж пожвавлюється культурно-мистецьке життя. Під час “перебудови” до читачів прийшов новий “Степ”, а в річницю проголошення незалежної держави — Україна видавництво “Наддніпрянська правда” видрукувала 2 тисячі примірників “Степу–2”.
Радісно на душі. Адже віриться, і немає ніякого сумніву, що сьогоднішнє народження херсонського “Степу” буде більш щасливим, ніж в його попередників. Хочеться, щоб херсонці скоріше встали з колін, не уподобились тій пташці, народженій у клітці, якій раптом дозволили злетіти у повітряний простір, а вона пофукала, пофукала та й знову забилася у свою залізну клітку.
Україну, а з нею нашу культуру, мистецтво, життя треба будувати, як океанське судно. Ми зараз закладаємо перші, дніщові секції, підносимо болти, заклепки, десь вже монтується двигун і чим більше нас, досвідчених і недосвідчених, бажаючих, і люблячих свою державу стоятиме з гайковертами, електрозваркою, кресленням на риштованнях корабля-держави, тим швидше ми досягнемо бажаного, і наш молодий корабель з упевненістю відправиться по світах, не боячись ні бур, ні політичних піратів.
