(до 100-річчя від дня народження видатної співачки Оксани Петрусенко)
О, як вона співала чарівливо Для юнаків гартованих в боях: Аж не одному серденько боліло Й туманилося ніжністю в очах. Валерій Бойченко
Нещодавно по київському радіо у вечірній час пролунав сильний жіночий непередавано чарівний кришталево чистий голос. Я одразу впізнав. Оксана Петрусенко! Так, це в її виконанні зазвучало «Ой, не світи місяченьку».
Я, як і колись, коли злітала іскрометна, весела лірична пісня «Спать мені не хочеться», прикрив очі, і знову побачив високу, струнку, красиву в чорному строгому платті з білим комірцем співачку. Її пісні нагадали мені, як щось дороге і неповторне з далекої юності.
Оксана Петрусенко — уславлена українська співачка. Її ім’я давно вже стало легендою. Явище унікальне на оперній сцені і концертній естраді. Її спів дивував і захоплював. Красивий, сильний звук, виняткова музикальність. Висока культура виконання будь-якого жанру у стилю. Вона чарувала публіку й своєю зовнішністю, привабливістю. В чарівному голосі було стільки життя, що вона одразу брала в полон слухачів. Темперамент, високе творче горіння, натхнення були виразником її пісенної душі. Душі українського народу.
Вісімнадцятилітньою Ксенія Бородавкіна (таке справжнє прізвище співачки) ступила на кін Херсонського музично-драматичного театру. Її вчителями стають знані майстри сцени Катерина Лучицька, Іван Сагатовський, композитор і диригент Петро Бойченко. Прийшла Оксана з Криму, де виступала на клубній сцені. Товаришем був Дмитро Головін. Він тоді відбував службу на Чорноморському флоті, як і вона, мріяв виступати на великій сцені. Після того, як його чарівна подруга заспівала «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю, Чому я не сокіл, чому не літаю?..», наказав їй негайно їхати до Херсона: «Там створюється професійний український театр!» Сам Дмитро у 1924 році став солістом Великого московського театру.
Дебют молодої співачки відбувся в лютому 1919 року в партії Одарки в “Запоріжці за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського.
З перших хвилин співу театр завмер. Завмер, щоб наслухатися чарівної сили солістки. Наслухавшись, як писала місцева газета, вибухнув шаленою овацією.
Дівчина, який ще тільки-но виповнилося дев’ятнадцять років, здобула справжній тріумф.
Збуджені, щасливі глядачі довго не залишали зал. Кожен пишався тим, що в його рідному місті з’явилася співачка, яка може конкурувати зі співаками сусідних міст – Миколаєва, Одеси.
Тоді ж, у день дебюту, диригент оркестру Петро Бойченко так захопився красою голосу співачки, що аж кинув працювати паличкою. Голос Оксани сягнув далини залу, розходився за партером, на балконах, виділяючись на тлі звуків, що линули з оркестрової ями. І це без мікрофону. Тоді його просто не було.
Такий голос, яким володіла Оксана Петрусенко, зустрічається дуже і дуже рідко.
І з тої пам’ятної прем’єри вона назавжди вписується в історію театру Херсона як Оксана Петрусенко, стає його невід’ємною частиною.
Діамант засяяв у Херсоні. І як засяяв! Вона стояла позаду акомпаніатора. Бойченко пробасив, не повертаючи голови:
— Підходь-но до рояля. — Махнув рукою. — Сміливіше.
Дізнавшись, що дівчина спробує “Віють вітри...”, механічно вдарив по клавішах. І раптом задзвенів нечувании до цієї пори на херсонській сцені голос. Диригент і керівник хору підхопився.
— Гей, дівчино, — у диригента забракло слів. Перед ним стояла висока юнка у благенькій, сірій військовій шинелі. На шиї вилиняла червона хустка. На ногах кирзові чоботи.
Він продовжив грати.
До кого ж прихилюся, і хто приголубить, Коли тепер нема того, котрий вірно любить?
Оксана співала чисто, дзвінко. Бойченко не стримався. Слова самі вихопилися:
— Так це ж... Де ти здобула такий коштовний скарб?
Він вибіг з кімнати. Його хриплуватий голос лунко пролунав на сцені, де якраз йшла репетиція:
— Катерино Людвігівно, Іване Лукичу, мерщій до мене! Скарб! Справжній діамант знайшов! Хутчій! Кімнату швидко заповнили артисти театру.
— Оксано, люба, не хвилюйся, тримайся. Ну, арію Наталки. Ні, краще “Така її доля”. Дівчина напружилась, як струна. Блискавично майнуло в голові: “Невже приймуть?” І подолавши хвилювання, спочатку тихим голосом, а далі упевніше заспівала:
Кого ж їй любити? — ні батька, ні неньки: Одна, як та пташка, в далекім краю, Пошли ж ти їй долю — вона молоденька, Бо люди чужії її засміють...
Артисти дивилися на неї й думали: “А чи не свою долю оплакує дівчина?” Вони відчували щем і у серці. Лужицька підійшла до неї, взяла за плечі: “Люба, що ж ти усіх нас засмутила? Ану, дай нам веселої”.
Ґандзю моя, Ґандзю мила, Чим ти мене опоїла — Чи любистком, чи чарами, Чи солодкими речами?
Ця пісня, уперше виконана в херсонському театрі й не так, як обробляли композитори, а як співали в народі, стала окрасою її народнопісенного репертуару.
Так Оксана Петрусенко була прийнята в хор театру, який був у Херсоні найкращим творчим колективом. Театр заснував у 1918 році Юрій Васильович Шумський, очолював досвідчений режисер Іван Лукич Сагатовський, які невдовзі стали відомими в усій Україні. Катерина Лучицька, учениця Марії Заньковецької, якій Михайло Старицький присвятив драму “Талан”, працювала в театрах Києва, Одеси, Дніпропетровська. Валентина Варецька з села Іванівки Білозерського району — народна артистка України. Семен Стучевський — в майбутньому концертмейстер Великого театру в Москві. В такому колективі й почав розквітати талант Оксани Петрусенко.
«Оксана творчо зростала не по днях, а по годинах, — писав у своїх спогадах Сагатовський. — У сезоні 1919-1920 року Петрусенко виступала вже в “Наталці Полтавці” (Наталка), “Запорожці за Дунаєм” (Одарка), “Сорочинському ярмарку” (Хотина), “Вій” (Панночка), “Пошились у дурні” (Оришка), “Ой не ходи, Грицю” (Галина), “Циганці Азі” (Аза), у “За двома зайцями” (перекупка), “Марусі Богуславці” (Леся).
Співала також у концертах українські пісні та романси і стала скоро улюбленицею слухачів».
До цих спогадів слід ще додати, що найбільший успіх мала Оксана Петрусенко на херсонській сцені в ролі Катерини в однойменній опері Миколи Аркаса, який про місце свого народження записав: “Херсонщина”. І справді, у дні написання опери автор був почесним мировим суддею Херсонського округу. Цікавим є й те, що це була перша вистава опери на рідній землі, бо до цього здійснити її показ ніяк не вдалося. Прем’єра опери відбулася в Москві 12 лютого 1899 року. Влітку десять вистав у Києві. Та найбільший успіх, поцінування надала “Катерині” Катерина Оксани Петрусенко. Гнівне й милосердне поетичне слово Т.Шевченка, перекладене на музику Аркасом, злетіло над усією Україною, перейшло кордони. І ще — у виставі опери на сцені Херсонського театру зійшлися два прекрасні українські таланти. Панас Саксаганський і Оксана Петрусенко. Вони хвилювали глядачів. Один — змужнілий досвідом, великою життєвою та артистичною школою, другий — стихійний, поривний, який бентежив серця людей своєю безпосередністю, молодістю.
За участю уславленого артиста відбулося десять вистав. Кожна для молодої співачки стала уроками сценічної майстерності. З цього часу Петрусенко з гордістю називатиме Панаса Карповича своїм учителем. І Саксаганський був до глибини душі схвильований грою Оксани.
— Спасибі тобі, донечко, — сказав їй після вистави, витираючи сльози на очах. — Закінчуй сезон і приїжджай у Київ. Ми з Марією Костянтинівною (Заньковецькою) поміркуємо, як допомогти тобі здобути вокальну освіту. Твій спів — високе мистецтво! Твоя Катерина — це сама правда!
Партнером її в “Запорожці за Дунаєм” був уславлений бас Платон Іванович Цесевич, ім’я якого гриміло тоді не тільки по всій країні, а було знане й далеко за її межами. Оксана спочатку завагалася, та коли ближче познайомилася, тривога уляглася.
— То це ви будете Одаркою у нашій виставі? — спитав видатний співак. — Сподівався побачити соліднішу виконавицю. Мені багато розповідали про ваш винятковий голос. Ви десь брали уроки співу?
— Які там уроки! — відповіла Оксана. — Вчилась на самодіяльній сцені. В Херсоні, в театрі.
— Гарно. Все гарно. Тоді до зустрічі на репетиції. При перших звуках її голосу співак захоплено вигукнув:
— О, це чудо! Ніколи не чув подібного! До Києва, в консерваторію! Вас обов’язково там приймуть. Вистава пройшла з аншлагом. Публіка без кінця викликала головних виконавців на авансцену. Цесевич подарував Оксані букет пишних троянд під бурхливі оплески глядачів і поцілував руку.
У Херсоні Петрусенко зіграла понад двадцять ролей. Усі — найрізноманітнішого репертуару. Оксана охоче бралася за всі ролі, які їй доручали і в яких партії були пересипані піснями.
Виступала Оксана Петрусенко на гастролях з театром у Каховці, Копанях, Широкому, Станіславі. Акомпанував під час вистав Стучевський. Концерти проходили з великим успіхом.
Херсонська земля прийшлась молодій співачці. Вона полюбила її. Херсонщина по-материнському зігріла. З Наддніпрянського краю почалося сходження до вершин мистецтва. А тихі місячні вечори на селі влітку доповнювали натхненністю, бажанням нести людям красу української народної пісні, романсу, світ театрального мистецтва.
«Ми сидимо з Оксаною під хатою, – згадувала видатна артистка України Валентина Федорівна Варецька. – Уже давно закінчилась вистава, всі порозходилися. А ми дивимось, зачаровані, як поміж верхівок осокорів, наче вогняне коло, херсонський місяць виринає. Пора вже спати, та Оксану й калачем не заманиш у хату. Вона сп’яніла від вечірнього повітря й не може вирватися з обіймів літньої ночі...».
Письменник Василь Минко, перебуваючи на Херсонщині, записав: «Театр звався херсонським, але більшу частину року він не злазив з коліс. Виїжджали на місяць-два, роз’їжджаючи від села до села. Спинялись біля школи, а коли в селі її не було, знаходили великий сарай або клуню. Нашвидку робили підмостки, декорували гіллям, завішували брезентом — і сцена готова». Згадувала про свої молоді мандрівні роки і Петрусенко, вже виступаючи в Київському театрі опери та балету імені Т.Г.Шевченка. Про це свідчить запис у щоденнику народної артистки України:
«У 1919-1920 роках я перебувала в Херсоні. Перші несміливі кроки в мистецькій царині були пов’язані з подіями історичних боїв за Перекоп: район від Херсона до Нікополя (Правобережжя) і від Каховки до Олешок (Лівобережжя) був наш район, де ми, артисти Херсонського українського драмтеатру, розділившись на бригади, обслуговували населення і бійців...»
Зробивши в Херсоні крок до високого мистецтва, вона вчиться в Музично-драматичному інституті ім. М.В.Лисенка. Бере участь в гастролях українських музично-драматичних груп. Співає в оперних театрах Казані, Свердловська, Самари, Ашхабада.
Петрусенко ніколи не забувала Херсон і херсонський театр. Місто, яке справило на неї глибоке враження. Було багатогранне. Помітне діловою руханиною. У причалів морського порту, біля пристаней річкового стояло багато ошвартованих купецьких суден. Пакгаузи були забиті важкими тюками, тугими мішками із таврійським зерном. А в театрі завжди повно людей. Особливою пошаною користувалася українська музично-драматична трупа. Багато вистав було й російської драми. Йшли п’єси «Євмуздрамкомедії». Петрусенко захоплювалася мандрами по Дніпру. Любила вільний простір. Тільки-но випадала вільна хвилина, одразу ж подавалася на Карантинний острів. У захваті була од Стебліївського лиману, Мідного озера, де можна було полежати горілиць на молодій шовковистій траві, насолоджуватись заспокійливим почуттям в розслаблених м'язах. Оксана Андріївна збиралася в 1940 році відвідати улюблене місто. Разом з Херсонським театром відзначити двадцятиліття своєї сценічної діяльності. Жила надією, раділа, що зможе пригадати юність, перші кроки на професійній сцені. Пишалася тим, що відродився театр у 1936 році і що молоді артисти так, як і вона, виступають перед воїнами, в частинах Далекосхідної армії й Тихоокеанського флоту. Співачка чекала повернення театру. Вона знала, що херсонці на чолі з В. Свєтлановою, В. Данченком готують вистави «Украдене щастя» Івана Франка і «Марусю Богуславку» Михайла Старицького. Ой, як їй хотілося знову з’явитися перед рідним херсонським глядачем. Знову почути запах соломи та зерна. Потримати жіночі селянські руки, які так мило пахнуть хлібом, смаженою картоплею. Почути, як в садах уночі гупають яблука. Співати в селі в напівтьмі місячного вечора, розкриваючи зрілою майстерністю найтонші порухи душі своїх героїнь.
Будь славен, наддніпрянський місяцю! Не раз в подумках вигукувала видатна співачка, згадуючи Херсон і Дніпро. Тільки ти, наш український місяцю, вмієш дарувати людям радість, накидаючи на все напівпрозорі мережива, які наче виткані з найтонкішої нитки.
Побувати в місті своєї юності Оксані Петрусенко не судилося. В жовтні 1939 року вона зустрічається зі славетною українською оперною співачкою Соломією Крушельницькою. І тоді ж переможним гімном злетіла над сценою Львівського театру опери та балету нова пісня, щойно написана В. Лебедем-Кумачем і композитором Д. Покладом «Україно моя, Україно!».
«Давно цей театр не чув вільної пісні співучого українського народу, — писала газета «Вільна Україна» 3 жовтня 1939 року. — І ось вона полилася, як повноводний Дніпро, безкрая, як степи України, вільна й натхненна».
Її успіхи вражали. Найвищим тріумфом, злетом була декада українського мистецтва і літератури у Москві. Петрусенко буквально приголомшила і киян, і москвичів, її почули в усій тодішній країні. Усі, хто кохався у вокалі, шукали платівки з її голосом. Пророкували їй велике майбутнє, долю світової зірки.
Але не просто склалася доля великої співачки, і не все було так просто в її житті. Справжнього щастя співачка-красуня з феноменальним голосом на рідній землі не зазнала.
15 липня 1940 року видатної співачки не стало. В зеніті слави обірвалося її сходження до тріумфу. Загинув унікальний талант. Смерть її загадкова і несподівана.
Збігли роки, десятиліття, а спів, мистецтво Оксани Петрусенко живе у народі.
Світ належить тому, хто має Батьківщину. Херсонщина для Оксани Петрусенко — її частка. Найвищих досягнень золотий голос Петрусенко сягнув у Київському державному академічному театрі опери і балету імені Т. Г. Шевченка (нині — Національна опера України).
Херсонці можуть по праву пишатися тим, що зерно слави легендарної співачки закладено в нашому місті, що на сцені нашого театру народився і засяяв діамант надприродної краси.
Тож хотілося б, щоб у дні ювілею великої української співачки — звучали на обласному радіо пісні в її виконанні. Запис невмирущого голосу збережений. Хай Оксана почарує нинішнє покоління херсонців красою свого неперевершеного голосу.
Опубліковано в обласній газеті “Поле” 14 березня 2002 р.
