У березні 2006 року, виповниться 50 літ, як була створена кіноповість про Каховське море. У 1958 фільм вийшов на екрани. Через рік за кіносценарій “Поема про море” Олександр Довженко був удостоєний посмертно Ленінської премії.
У 2004 році, коли українські громадсько-політичні і культурні діячі в усьому світі готувалися відзначити 110-річчя від дня народження фундатора незалежності України Олександра Довженка, його племінник Тарас Дудко звернувся з відкритим листом до Президента Л. Кучми з проханням посприяти перепохованню письменника, всесвітньовідомого українського кінорежисера, з Москви на береги Дніпра.
Лист лишився без відповіді. Ніхто ні в канцелярії Президента, ні в уряді не проявив належної уваги.
Тож настав час по-серйозному, відповідально, патріотично поставитися до ініціативи Тараса Дудка.
Олександр Петрович Довженко має бути повернений в Україну!
Підтримуючи ініціативу племінника О. Довженка Тараса Дудка про повернення Олександра Петровича додому, ми маємо надію, що таке обов’язково відбудеться, знайдуться в Україні патріоти, які виконають волю великого українського митця і зроблять усе, щоб його прах було перевезено на схили Дніпра, звідки було б видно рідну йому Чернігівщину і Десну.
Ми звертаємось до херсонців, письменників, викладачів шкіл, інститутів, до всіх українських патріотів, особливо до каховчан, з якими О. Довженко тривалий час жив і працював, був активним учасником будівництва Каховської ГЕС, де усі свої враження про будову і будівників занотовував у записних книжках, що охоплюють 1952-1956 рр., які і були використані для створення кіноповісті “Поема про море”.
Олександр Довженко був не тільки режисером, а й драматургом, прозаїком, живописцем, етнографом, оратором, дипломатом, кореспондентом і навіть філософом. Його фільм “Земля” було визнано одним з десяти найкращих кінофільмів у світі. Усі, в кого тече в жилах українська кров, повинні відгукнутися на слова Олександра Петровича: “Я хочу жити в Україні. Щоб не було зі мною. Хай навіть скоротять мені недовгі вже літа, я хочу жити в Україні... Я України син, України...” Або ще: “Я вмру в Москві, так і не побачивши України. Перед смертю я попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх виняли серце і закопали його в рідну землю, в Києві, десь над Дніпром на горі...”
Чому О. Довженко похований поза Україною? Тому, що він — Великий Провісник, був вождем нації. Про це знали всі. Особливо його вороги. Знали як і те, що вождь без мас, як і генерал без армії, ніякої сили не має. І тому Провісника, вождя, вирвали з мас, ізолювали від українського середовища, де він міг розкритися сповна, як громадський діяч. Він міг би зробити для України те, про що ми навіть не здогадувалися.
У 1956 році, вночі, 26 листопада зупинилося серце Великого Провісника незалежності України, того, хто гаряче вболівав і робив усе, щоб його Україна стала державою, яка б сама себе поважала. Олександр Петрович до самої смерті проніс палку любов до українського народу.
Він був Великим Українцем, якого нам так не вистачає сьогодні.
Треба зробити все, щоб вірний син України був повернений Україні.
