Поміж багатьох експонатів Полтавського краєзнавчого музею чи не найбільшу увагу під час екскурсій по відділу історії минулого завжди привертав величезний дзвін, котрий займає центральне місце в одному із залів. Вагою близько двох тонн, він зачаровує відвідувачів витонченими формами, загадковими написами, зробленими в’яззю на його поверхні, і навіть відбитими вухами. Дзвін мовчазно стоїть на постаменті, хоча раніше дзвенів на всю Полтаву — бив на сполох, вів відлік часу, скликав на молитву. Дзвін «Казикермен» — така назва цього експонату. Що ж він являє собою, у чому його цінність, яка його історія, яке значення має він для Полтави і полтавців? ...Закінчувалося буремне XVII століття, ішов 1695 рік. У Московському царстві на троні твердо сидів новий володар — цар Петро І, якому вже мало було отриманих у спадок володінь і який розгорнув бурхливу діяльність, спрямовану на виведення майбутньої імперії до моря, розширення морської торгівлі. Передусім свої погляди московський цар спрямовує на Чорне море, яким тоді неподільно володіла Туреччина, і лише запорозькі та донські козаки наважувалися турбувати спокій турецького султана, шарпаючи береги Криму та Анатолії, змушуючи тремтіти столицю Османської імперії — Стамбул. Ключі до Чорного моря, вважав цар, лежали в Азовській фортеці. Для її здобуття і було організовано два походи у 1695 та 1696 роках. Як відомо, перший закінчився досить невдало — царські війська змушені були відступити ні з чим. Результатом другого походу стало взяття Азова. Нас цікавить саме той нещасливий перший похід. Хоча нещасливим він став лише для царських військ, котрі взяли в облогу Азов і вимушені були відступити. Друге ж військо, що ним командували гетьман Іван Мазепа та боярин Борис Шереметєв, виконало своє завдання з честю, здобувши перемогу. Послане у пониззя Дніпра військо мало завдання відволікти татарську орду, не дати їй змоги прийти на допомогу турецьким силам, оточеним у Азові. Після переправи через Дніпро війська вирушили до Казикермена – першої з чотирьох турецьких фортець, які стояли тут, і “в середу перед спасівськими засухами”, 24 липня підійшли “під самий Казикермен”. “І поставили неподалік довкола нього свої обози”, а 25 липня “тільки засвітало, гетьман звелів сердюкам і городовим піхотним військам ступати в ім’я Господнє під казикерменські стіни”. Без великого спротиву козаки зайняли передмістя, «садки й огороди», розбивши кількасот яничарів, що вийшли проти них із фортеці. Одразу ж почалася і її облога. Після короткого відпочинку козаки за наказом гетьмана взялися копати шанці. Вночі з 25 на 26 липня, з четверга на п’ятницю, відбувся перший штурм: «обсипали шанцями, обставили плетеними кошами, насипаними землею, обвели багатьма гарматами й мортирами, осадили численними піхотами, і скоро світ почав прояснюватися, в п’ятницю (26 липня) зусібіч привітано тоді Казикермен з гармат, мортир і дрібної зброї». Впродовж п’яти днів, аж до вівторка, вдень і вночі обстрілювали місто з гармат, мортир, дрібної зброї, «великие гранаты в город пускали, которые барзо великую трудность чинили туркам». Водночас робилися таємні підкопи, куди закладали порох. Вибух пошкодив стіни, до того ж вибухнув порох, який турки зберігали в них. Таким чином, більшість турецьких гармат було порозбивано, величезних втрат зазнали і ворожі гармаші. Дійшло до того, що навіть за величезну платню в тридцять і сорок левів казикерменський бей не міг знайти охочих замінити їх. Особливий жах у турків викликали козацькі гранати — ядра, начинені порохом, що косили ряди захисників фортеці. Незважаючи на шалений обстріл, завдяки міцності матеріалу, з якого було збудовано стіни, фортеця могла протриматися досить довго. Саме через це гетьман Іван Мазепа вдається до іншої тактики: наказує спорудити навколо укріплень земляний вал, щоб засипати фортечний рів і порівнятися зі стінами — аби потім козаки з нього могли увірватися до міста. Вал заважав туркам обстрілювати козацьке військо: ядра падали на нього або ж перелітали далеко вперед. Облога і постійний обстріл довели оточених до крайнього відчаю. «І тоді аж у наших обозах було чутно їхній плачевний стогін. Через такі утруднення й страх і через смердючі побиті свої трупи, які купами лежали не поховані, казикерменські бусурмани, не мігши далі опиратися християнським військам, змушені були на корисних собі умовах поклонитися гетьманові й боярину Шереметєву і перед заходом сонця віддати місто Казикермен на козацьке ім’я». Це сталося після того, як 30 липня козаки за допомогою підкопу зірвали наріжну башту і, увірвавшись до фортеці, розпочали рукопашний бій, що тривав близько п’яти годин. Перед заходом сонця оточені дали знати, що здаються. Від казикерменського бея у шанці прибув Шабан Липка, або Чемерис — писар при беї. Після успішного завершення переговорів про здачу фортеці гетьман заборонив козакам до світанку вступати до міста. Далі, за словами Самійла Величка, події розвивалися таким чином: «...казикерменці, не покладаючись на приречену тоді козацьку приязнь і не бавлячись у своїх житлах, відразу ж того вечора відступили з горішнього міста в найнижчий Казикермен, що над Дніпром, лишивши на кам’яних стінах горішнього Казикермена тільки яничарські караули, щоб у місто нікого до ранку не пустити. Однак так не сталося, бо як тільки тодішня ніч дозволила відпочити війську, яке трудилось у шанцях увесь день, воно тоді, не спочиваючи і не слухаючи поставлених караулів, у всілякі способи натиснулось у горішній Казикермен, і караульні яничари відступили через те в долішнє місто. Наші ж брати, москалі й козаки, розгостившись у Казикермені і не беручі в нім превеликих здобичів, третьої чи четвертої години вночі через крайній свій безум запалили його, і ця пожежа так швидко розширилася, що не тільки всі тамтешні турецькі скарби огорнула і паліям у здобич узяти не допустила, але інший кидав здобуте і заледве сам вихоплювався з того всепожираючого вогню». Поміж тих, хто найбільше відзначився під час взяття дніпровських городків, «полковник миргородський Данило Апостол знатную паче протчих показывал храбрость». У зв’язку з тим, що утримати здобуту фортецю було неможливо через великі пошкодження стін та брак зброї, вирішено було зруйнувати її укріплення. В описаних подіях брав участь, поміж інших полків Лівобережної України, і Полтавський полк під командою полковника Павла Герцика. Полковник Павло Семенович Герцик — син єврея-вихреста, вихідця з Умані, що поселився в Полтаві у середині XVII століття. 1675 р. Павло Герцик отримав посаду полтавського полкового писаря, а в 1675-1676, 1677, 1683-1687, 1691-1695 рр. обіймав полтавський полковницький уряд. 1676 р. він — товариш полку Полтавського, володів селами Вакуленці, Яківці, Стасівці, Василівка, наданими йому гетьманом Іваном Мазепою. Мав у Полтаві двір під валом, який придбав у січні 1694 р. у полтавського обивателя Степана Позенського. Збудував Хрестовоздвиженську церкву в Ближніх печерах Києво-Печерської Лаври, де і був похований 1706 р. Тривалий час на стіні храму, біля поховання, висів Герциків портрет, який, на жаль, загинув у XIX ст. Після смерті Павла Герцика у власності його вдови залишилися села Вакуленці і Яківці. Саме на згадку про взяття Казикермена після повернення з походу полтавські козаки надумали із здобутих під час штурму фортеці гармат та інших металевих речей, котрих було немало, спорудити яку-небудь пам’ятку про даровану Богом перемогу. Вирішили відлити великий дзвін для собору Успіння Пресвятої Богородиці в Полтаві — головного храму міста, який на той час ще був дерев’яним. Витрати на відливання тоді і взяв на себе полковник Павло Герцик. Дзвін має класичну продовгувату форму, стінки дуже товсті, особливо в нижній частині. Поверхня гладка, блискуча. Язик нагадує перекинутий догори буряковий корінь, дещо викривлений. Зовнішня поверхня з рельєфними зображеннями та написами. Згори і знизу дзвін прикрашено «рельєфною гірляндою з листя». У верхній частині, біля вух, напис: «року 1695 месяца ноеврия дня І». З одного боку — зображення герба Герциків: в польському щиті серце з грецьким чотиристороннім рівнокінечним хрестом, згори з полум’я підіймається рука, що тримає стрілу горизонтально вістрям ліворуч. По боках герба вертикально розміщені букви: зліва — «И.П.В.П.П.», справа — «Ц.В.З.П.С». З другого боку — в прямокутній рамі зображення Богоматері на повен зріст з Вічним немовлям на правій руці. Вона стоїть на хмарі, котру тримають херувими. З третього боку напис силабічними віршами: «В року тысяча шесть сот девятдесят пятом По славном кизи-кермене от христиан взятом. За царства росских царей Петра, Иоанна, За гетманства Мазепи Богом дарованна Сооружен звон сей по Божией славе До храму Успения во граде Полтаве. Из штук казикерменских арматних здобычных. З придатками материи до звона приличных. Коштом его милости войск полтавских вожа, Павла Семеновича, Украины строжа». З четвертого боку — восьмикінцевий хрест у сяйві. Внизу напис: «Делал Афанасий Петрович». Автор вірша — відомий український поет другої половини XVII ст. Іван Величковський (?-1701, м.Полтава),—учень Києво-Могилянської Колегії (в 1660-х рр.), згодом, за деякими відомостями, її викладач. Входив до кола чернігівських сподвижників Лазаря Барановича, працював у його друкарні. З 1687 р. служив священиком Успенської церкви (собору) в Полтаві. Поміж його творів — панегірики Лазареві Барановичу, гетьманові Івану Самойловичу, курйозні та ліричні вірші, епіграми, зокрема за мотивами творів англійського поета-епіграміста Джона Овена. Випустив дві книжки: «Зегар з полузегарком» (1690 р.) та «Млеко од вівці пастору належное» (1691 р.), які присвятив своєму вчителеві і патронові Варлааму Ясинському. Писав на релігійну і світську тематику староукраїнською та польською мовами. Тривалий час дзвін висів на дзвіниці центрального собору міста — Успенського. Та на початку XIX ст. сталося нещастя. Невідомо з якої причини, але в ньому з’явилася тріщина, що унеможливило використання пам’ятки козацької слави за призначенням, і «Казикермен» замовк. Згадали про нього лише 1864 р., коли в неофіційній частині «Полтавських єпархіальних відомостей» з’явилася стаття за підписом «П.І.Д.» (протоієрей Іоан Думитрашко) «Колокол «Кизикерман» на колокольне Полтавского кафедрального собора».У квітні 1876 р. дзвін було знято і поставлено на паперті собору, а в 1890 р. за ініціативою настоятеля собору протоієрея Миколи Уралова перед місцевим єпархіальним керівництвом було порушено клопотання про переливання пам’ятки із збереженням всіх написів та зображень. На що полтавський єпископ Іларіон дав дозвіл, і на кошти, залишені на благодійні цілі поміщицею Тетяною Олександрівною Старицькою, на московському заводі М.Д.Фінляндського в присутності М.Уралова 15 жовтня «Казикермен» було перелито. На жаль, під час переливання було допущено ряд неточностей, які зафіксував ще в 1902 р. В.Є.Бучневич. Так, зокрема, не було збережено напис «делал Афанасий Петрович», кириличні позначення цифр замінено арабськими цифрами, допущено помилки в словах. Було також додано ряд написів: «Перелит в 1890 году в десятое лето царствования императора Александра III на средства, пожертвованные действительным статским советником Петром Герасимовичем Аглаимовым и штабс-капитаном Иваном Васильевичем Петрашем из капитала Т.А.Старицкой. При переливке соблюдены прежние надписи и детали колокола»; «Лит в Москве в заводе М.Д.Финляндского». 8 грудня 1890 р. дзвін привезли до Полтави. До 1930 р. він висів на дзвіниці собору, але в травні того року опинився на одному із складів Рудметалторгу. Цікаві перипетії боротьби за унікальний експонат переповідає О.Нестуля в нещодавно опублікованій монографії «Доля церковної старовини в Україні». Автор книги подає відомості, що ще до травня 1930 р. Полтавський державний музей неодноразово звертався до господарників з вимогою зберегти пам’ятку, і врешті було отримано згоду па передачу його до музею після оплати останнім 550 карбованців. Питання про долю «Казикермена» було винесено на засідання бюро Українського комітету охорони пам’яток культури. 15 січня 1930 р. на цьому засіданні було ухвалено рішення про занесення дзвону до першої категорії пам’яток ливарного мистецтва. Водночас через сектор науки НКО УСРР бюро звернулося до Рудметалторгу з категоричною вимогою передати дзвін до музею. Так він і стояв на подвір’ї музею до осені 1941 р., коли разом з верстатами Полтавського тепловозоремонтного заводу, при сприянні його начальника Т.В.Гайового, був вивезений до Сибіру. Після того дзвін ледь не потрапив на переплавку, оскільки був переданий до заводського складу, де і зберігався до кінця війни. Повернувся «Казикермен» до Полтави вже в нову експозицію, відкриту 1964 р. у відбудованому приміщенні. До речі, за спогадами ветеранів музею, в експозицію дзвін заносили жінки, що працювали в музеї. Довелося навіть частково розбирати одну із стін, оскільки експонат не проходив у двері. Таким чином, з 1964 року цей унікальний експонат, свідок багатьох епох і подій, зайняв почесне місце в експозиції Полтавського краєзнавчого музею.
(“Полтавські Єпархіальні Відомості” ч.5, 1998-99 рр.)
Від упорядника: У травні 2004 р. коштами спонсорів у дзвона “Казикермен” з’явилися побратими. Сім нових дзвонів вагою від 40 до 240 кг було освячено і передано Свято-Успенському кафедральному собору у Полтаві – туди, де довгі роки висів і дзвін “Казикермен” – єдиний, що уцілів з XVIII ст. Освяту провів єпископ Полтавський і Кременчуцький УПЦ Київського Патріархату Євсевій.
