Павло Романенко почав працювати у клубі. З того часу брав із собою червону папку з голубими зав’язками й авторучку. Папку носив під пахвою, авторучку клав у кишеню. Чохликом не користувався, бо вмів зберігати речі, шанувати людський труд. Завідуючий клубом поспішав з такою радістю, неначе летів на вертольоті. Часто ставав на узгір’ї, милувався рідним селом, високими вербами в ньому, гіллястими садами. Опівдні Павло поспішав у степ. Червону папку з текстом бесіди незабаром залишав удома, бо оволодів матеріалом, умів донести до слухачів правдиве слово. Тоді його охоплював життєрадісний настрій. Коли бачив, що люди вже сідали обідати, то біг підтюпцем, залишаючи за собою сіру куряву. Реп’яхи чіплялися до темно-синіх штанів, піт виступав на білій сорочці. Але йому було байдуже. Аби тільки встигнути… Іноді виникав сумнів. Кому потрібна моя агітація? Тоді Павло сідав коло дороги і поринав у глибоку задуму. – Чи вірно я роблю, що розказую людям правду про наше життя? – міркував юнак. – Гей, агітаторе, поспішай до людей, бо вони чекають твого слова. Ідеологічний хліб треба чесно заробляти… Так подорожні кепкували з Павла, але він не звертав уваги на їхні вигуки. Культпрацівник звик до такого насміху і спокійно йшов до людей. Їм казав: – Є правда на світі. Вона врятує людей від ганьби… У селі Павла називали Політиком. Юнак завжди прислухався до односельчан, щиро прагнув служити їм словом і ділом. Як підростав хлопець, то не зазнав ласки. Батько загинув у Великій Вітчизняній війні. Мати вийшла заміж і виїхала з села. Тільки стара хата, покрита очеретом, і бабуся Агафія Марківна стали йому найріднішими. Найбільшим скарбом була скриня, в якій зберігалися книги. На тій скрині красувався баский кінь, який летів у вогонь. Приходили сусіди, просили дещо прочитати. Павло охоче виконував їхні прохання. Розкривав книжку. І тоді лунав його голос: – Ех, правда, правда… Яка ж ти далека від людей. Але ніколи не швиргонув книжкою об землю. Одного разу розказував бабусі про такий випадок. – Сонце нестерпно пече, а ми сидимо в лісосмузі, коло Немирівського шляху. Вже випили останню пляшку горілки. Сп’яніла компанія розбрелася поміж деревами, а голова сільради Олексій Гризлов говорив зі мною відверто: «Ти, окатий, неправильно агітуєш людей, – кричав несамовито. – Шукаєш правду. А навіщо треба знати її? Я знімаю тебе з роботи. Геть звідси, щоб тут не смердів!» І дав мені вовчий квиток… Хоча бесіда з головою сільради змінила його становище, але не похитнула віру в краще. Іноді виходив до людей, але говорив із ними сумно. Тужив за своєю малою батьківщиною, адже був її патріотом. Минали дні, а Павлові ставало нестерпно жити в рідному селі. Часто бував на полях, ніби прощався з ними. На самоті думав: — Як переживу таку ганьбу? Мені плюнули в душу, але я чесно служив людям. Доки буду жити на світі, не перестану захищати справедливість… На городі Павло працював зрідка. Там Агафія Марківна часто поралася. Внук одержував невелику зарплату. Жили не в достатках. Односельчани хвалили юнака за те, що в клубі навів зразковий порядок, що організував гурток народних інструментів. Умілець керував самодіяльним оркестром, як справжній диригент. Якщо ж на балалайці чи мандоліні обірветься струна, то він не йде додому, доки не ліквідує неполадки. А ще Павло посилав дописи до редакції районної газети. – Легкого шляху не шукатиму ніколи, – так вирішив хлопець.
* * * Прийшли найближчі сусіди, щоб провести в далеку дорогу, сказати напутнє слово. Посідали під крислатою шовковицею, на ослоні, застеленому вовняною пілкою. Павло виніс із хати невеликий столик, накритий голубою скатеркою. На ньому – хліб, сіль, жарена риба в томаті, салат із помідорів та огірків, виделки. Поставив пляшку з вином, малий стаканчик і запросив гостей до столу. Налив вина, поглянув на рідну хату, хотів говорити, але сльози градом покотилися з очей. Ледве промовив: — Дякую вам, добрі люди, що вивели мене у життя… Помовчав. Лише сумними очима вп’явся в гостей і застиг у глибокій зажурі. Так буває, коли сильний буревій вирве молодого дуба з землі; а блискавка обпалить його розкішне гілля і стовбур. Лежить на узліссі повалене дерево, знівечене, але живе. Коло нього проростають бур’яни. Чорніє обгорілий бурелом, поглядає навколо і плаче, що не радує його зір розкішна трава, яка звеселяла здавна. Дивиться на неї, як на знівечену долю. Так Павло єднався з людьми, як дуб із природою. Ось він причесав чорні пасма волосся і продовжив: – Спасибі вам, добрі люди, що прийшли провести мене… Будьте здорові, Сидоре Олександровичу. Подав дідусеві стаканчик із вином, низько вклонився. – За твоє здоров’я, Павлусю. Нехай Бог помагає тобі на далеких дорогах… а ще – звести своє гніздо в рідному селі, як чорногуз на стовпі, що коло Маланчиної хати. – Якби ж воно так сталося, – озвався Павло. – Обідайте, добрі люди. Думав, що прийдете на весілля до мене. Але лиха доля розпорядилася по-своєму. То вже таке життя настало, що тільки пристосуванці плавають у ньому, як риба у воді. Я ж не хочу підлабузнюватися, бо це принижує людську гідність. Налив у стаканчик вина і підійшов до сивочолої жінки, яка, обіпершись на палицю, сиділа край столика. Тихо сказав: – Будьте здорові, Леонідо Дмитрівно. Прожили ми по сусідству багато років і навіть ніколи не посварилися. Приїжджала до вас племінниця Раїса Мартинюк із Макіївки. Я полюбив її тоді… Землі під собою не чув… Думав, що небо до мене прихилилося. Та не судилося нам пізнати людського щастя… Випийте вина і не цурайтесь мене. Я вас ніколи не забуду. Агафія Марківна стояла коло хати. Павло попросив : – Подайте, бабцю, ще салату. Частуйте гостей та не поминайте мене лихом. Така наша доля… Потім до Сидора Олександровича звернувся: – А вас, дідусю, я прошу про мою бабусю потурбуватися. Бачте, як вона тужить? Але хіба я добровільно залишаю рідну домівку. Цитьте, бабусю! Не плачте. – Павлусю, ми доглянемо бабцю; але вона дуже жалкує, що залишається сама. – Правду кажете, Леонідо Дмитрівно. Бабці тяжко буде. А мені хіба легко буде мандрувати у чужих краях? Павло розщібнув білу сорочку і тихо заплакав. Йому стало так жарко, неначе з лазні вийшов. Тоді промовив: – Дуже жалкую за вами і рідним селом. Здається впав би коло сільради і не вставав би ніколи.
* * * – Обідайте, сусідоньки, та вибачайте; бо мені вже треба вирушати в далеку дорогу. Не осудіть за те, що не знайшов спільної мови з головою сільради. Я працював би у рідному селі, якби був покірним. Але не хочу плазувати перед обранцем односельчан. Хитрун уміє застосовувати владу. Як тільки появиться свіжина, то він кричить: «Давай домашньої ковбаси, принеси горілку, бо довідку для продажу продукції не одержиш!» А напідпитку бурмоче: «Слухняне телятко дві мами ссе, а непокірне й однієї не зможе». – Не журись, вигнанцю, не нарікай на свою долю. Будемо жити. Ти знаєш, що виїхав із села учитель Василь Федорович Бурдейний. Він же університетський диплом має. Хіба не міг би працювати в рідному селі? Якщо існує таке свавілля, то не варто поважати його. Ми не можемо захистити свої інтереси у боротьбі за правду. А кривда охоплює людей у цупкі обійми. – Наклали податок на фруктові дерева. Так заарканили нас, що з цієї петлі ніхто не вирветься. Але колись справедливість буде торжествувати. Павло звернувся до сусідів: – Подивіться на мою стареньку бабусю. Як залишити її саму? Буде одиноко доживати віку. Я навіть побачити її не зможу. Пошлють на роботу десь поза круті гори. До столика підійшла низького росту Агафія Марківна, спираючись на палицю. – Бабусю моя, щебетушечко, – побивався юнак. – Хто знає, що трапиться в житті; але я хочу попрощатися з вами. Може хвороба здолає вас, будете мене чекати з далекого краю. Прощайте і простіть мені… Може, чимось вас образив, колись неслухняним був… Пробачте мені… Внук обняв бабусю, поцілував у зморщене лице. Потім промовив: – Таке відчуття, неначе вже помираю. Люди гомоніли, хвилювалися. Дехто плакав. Таке буває, коли виникне метушня перед сильною бурею.
* * * Павло стояв перед сусідами. На його блідому обличчі з’явилися червоні плями. Він говорив: – Односельці посадили придорожні лісосмуги. Тепер дерева пустили глибоко корені в землю. Я довіку доглядав би зелені насадження. Поглянув у далечінь і побачив високі крислаті дерева. – Треба було сфотографувати рідні місця. Тоді взяв би відбитки з собою. Навівали б мені спогади про рідний край. Прошу вас, добрі люди, потурбуватися, щоб не занехаяли тієї зелені всілякі поганці. Нехай лісосмуги нагадують, що людина у своєму рідному місці повинна пускати коріння в землю, як молоді дубки у степу. Тоді вона стане щасливою. Я буду вам дуже вдячний, якщо виконаєте моє прохання. – Ой Павлусю, не припускай ти так близько суму до серця, бо ще помреш. Ми будемо чекати тебе з далеких країв. Іще погуляємо на твоєму весіллі… Так Сидір Олександрович розважав юнака. – Павле, ось уже Антон Вайновський возом приїхав. Хоче підвезти тебе до автобуса… – Покладіть чемодан на віз, а ми вийдемо за село пішки. Якусь хвилину Павло стояв у скорботній задумі, потім обняв високу крислату шовковицю і раптом голосно заридав. – Кругом хати! Кругом хати! – загукали односельчани. Тричі обійшли оселю. Коли вступили в сіни, то й усі розплакались. Неначе засльозився дощ, неначе нестримний вітер розбурхав наругу над беззахисним юнаком, так голосили люди. Жінки обступили Агафію Марківну. Кожна пропонувала свою допомогу. Сидір Олександрович обійняв свого улюбленця і пригорнув до себе: – Ти ще повернешся, Павлусю. Повільно виходили з садиби. Як дійшли до штахетної хвіртки, то Агафія Марківна зірвала чорну хустину з голови, вчепилася за зрізаний стовбур сухої акації й залементувала: – Ой Боже ж мій! Боже! Що ти наробив? Онучку, мій соколику! Нащо ти мене покидаєш… на ганьбу таку…
* * *
Дерева сумно махали верхів’ями і плакали – всі сусіди проводжали Павла. Він ішов, високий, стрункий, у сірому плащі, й оглядався назад. Вийшли до Немирівського шляху і зупинилися на узгір’ї, біля лісосмуг. Павло востаннє глянув на село, яке потопало в зелених садах. Мальовничі краєвиди, рідні лісосмуги ніби не хотіли його відпускати від себе. Пив їх очима, фіксував у пам’яті кожну рисочку. То був найдорожчий дарунок хоча б і на цілу вічність.
