От і не стало мого дорогого брата Шурика. Так його називали змалечку. Село Хрестівка, у якому він народився, і досі згадує проворного хлопчака, який ще навчаючись у початковій школі, заявив про себе як неабиякий співак. Його запримітили, і він часто брав участь у художній самодіяльності, їздив на всілякі конкурси юних виконавців. «Наш Робертіно Лоретті» – з гордістю і любов’ю говорили вчителі… Десь у п’ятому-шостому класі Сашко ризикнув написати листа відомому на той час співакові Дмитру Гнатюку. І яке було щастя, коли отримав лист-відповідь від славетного артиста. Пригадую каліграфічний почерк Дмитра Михайловича, який радив школяреві з далекого таврійського села обов’язково пройти курс навчання у музичній школі, якої тоді в наших краях не існувало… Отож поспівав-поспівав, та й вирішив залишити цю безнадійну справу. Було в Сашка ще одне дитяче захоплення – малювати. Оскільки наш батько вважався в селі кращим художником-оформлювачем, то і ми з братом прилучилися до цього діла. Тато навчав дітей малюванню, а коли їздив у справах до Херсона чи Каховки, обов’язково привозив нам то набори олівців, то фарби. Пам’ятаю, як тепло і заманливо вони пахли… Коли брат навчався вже у старших класах, то він освоїв ще одну сферу своїх творчих уподобань – коментування з трибуни сільського стадіону футбольних матчів. Як заправський радіофахівець, по ходу гри він темпераментно розповідав односельцям про події на футбольному полі. Побіля трибуни були розміщені гучномовці, з яких долинав бадьорий голос Шурика… Захоплення вокальним мистецтвом мало своє продовження уже в роки служби у лавах обмеженого контингенту радянських військ у Німеччині. Там Олександр потрапив до військового ансамблю пісні і танцю. Сашко був натурою вдумливо-романтичною, під час розмови з будь-ким довірливо вислуховував співбесідника, реагуючи поглядом на його розповідь. І це небагатослів’я викликало довіру в людей, а короткі його репліки у моменти спілкування носили лаконічні й почасти незаперечні висновки. Початок літературної творчості Олександра Кулика припадає на середину 60-х років минулого століття. Учнем Хрестівської середньої школи він друкувався у молодіжній газеті «Ленінський прапор». Його поетичні твори були позначені легким ліризмом: Вітре любий, поцілуй за мене Дівчину в рожевому плащі! А коли вже навчався на історичному факультеті Кримського державного університету, студент-першокурсник починає писати прозу. І такий несподіваний перехід від поезії до прози був не випадковим, адже його примагнітила творчість таких талановитих митців, як Євген Гуцало, Григір Тютюнник, Володимир Дрозд, а ще раніше – Григорій Косинка та Олесь Гончар… Сашко міг захоплено ділитися враженнями від прочитаного, акцентуючи увагу на особливості письма того чи іншого майстра слова. Скільки радості викликали у молодого прозаїка виходи в світ перших його книжок. Збірка новел «Залітки» (видавництво «Таврія», Сімферополь) та «Большая перемена» («Молодая гвардия», Москва) були предметом особливої гордості молодого автора. Пригадую, як сяяли очі брата, коли він під час приїзду до рідного села зустрічався з односельцями, а особливо – однокласниками. Була рання осінь, і над виноградним шатром, що ряснів стиглими ґронами, чулися крики журавлиного клину, який ладнався до вирію. По черзі Сашкові однокласники співали. А потім, знаючи про пісенну стихію Олександра, друзі попрохали його заспівати… «Пісню про рушник» за якусь хвилину підхопили всі, хто зібрався за цим гостинним столом… У період відкриття в Криму всеукраїнської газети «Кримська світлиця» (а Олександр Кулик стояв біля витоків згаданого часопису) публіцистичні матеріали головного редактора гостро і безкомпромісно обстоювали ідею української державності на півострові. Газету утискали, всіляко гальмували її розповсюдження, навіть організовували хуліганські акції по відношенню до редакції та її керівника. Одного разу, скажімо, під час чергової ранкової літучки вікна редакції були обстріляні з вогнепальної зброї. Але Сашко, попри все, притримувався несхибної принципової лінії. Були конкретні погрози, залякування, шантаж, та Олександр не відступав ні на крок. — Ти знаєш, — якось уже згодом зізнався він мені, – у тому, що в Криму було скасоване президентське правління, є і моя заслуга… Підступних методів боротьби з газетою було чимало. І один з них – не виділяти паперу. А без нього, ясна річ, видавати часопис гідним накладом було неможливо. І ось тоді Олександр звернувся до кримськотатарської общини, яка і змогла допомогти папером… Перечитуючи в той нелегкий час газету, я був вражений громадянською сміливістю свого брата. До поштової скриньки, яка висіла в під’їзді, де мешкав письменник і газетяр, час від часу підкидали записки з погрозами, але це не могло змінити чіткої й прямої позиції Олександра. Мій брат став у Криму одним з перших керманичів Всеукраїнського Товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. І це також приклад самовідданого служіння ідеї української державності в автономії. У квартирі, де мешкала сім’я брата, була його невеличка кімната, яку він з усмішкою називав своїм кабінетом. Вона вся від підлоги й до стелі рясніла книгами. А над комп’ютерним столом висіли світлини: ось Сашко з дружиною Женею і донькою Катею, далі – він у парі з академіком Миколою Жулинським, тут же – з Президентом Леонідом Кучмою… А особливо дорогим для нього був родинний герб «Корчак» – по материній лінії… І в кутку кімнати висіли на непомітних нитках численні бейджики та візитівки з іменем господаря дому… Перечитуючи художню прозу Сашка, я не перестаю дивуватися його майстерності у володінні словом. Його чітка образність, уміння в кількох деталях змалювати реалії дня, портрет героя твору – це характерні ознаки популярності новел і повістей Олександра Кулика. Можливо саме тому його книжки ходять по руках у рідному селі, районі, де він народився і зростав… Прикро, що Олександр з усього, що ним написано, устиг видати лише близько третини. При зустрічах, які іноді траплялися у нас із ним, напівжартома говорив: «Я нині працюю «в стіл»… Можливо, колись і поталанить видати…» В останні роки життя Олександр був власним кореспондентом газети «Урядовий кур’єр» по Криму. Його знали не тільки на півострові, а й в Україні як талановитого і правдивого публіциста. Він глибоко вболівав за майбутнє рідної землі. І остання його стаття в згаданій газеті – яскраве тому свідчення – «Чи стане Крим перлиною України?» Вважаю, що творча спадщина Олександра Кулика ще буде гідно оцінена…
