Туман без просвітку, без краю Всю мокрую землю покрив І промінь, і тіні, і згуки, І пахощі, й рух, і зітхання – Усе потопив. Та в темряві тихій і сивій Учулося щось-то мені: Учулось гірке нарікання, І шепіт, і тихе зітхання, І сльози сумні. Даремне знайти я хотіла, Хто серце своє надрива, – Кругом лиш одна шепотіла І краплями землю мочила Пожовкла трава. «Скінчилося все, проминуло! Осталися сльози самі, Остались сумнії зітхання, Та згадки, та ще сподівання Страшної зими!» І нащо зійшла я весною Пишала, мов килим рясний, Рихтіла уся під росою І вабила очі красою, Як колір надій? Я знаю веселі хвилини, Як я виростала з землі, Як гналась за сонцем, за світлом І мене будили привітом Пташки голосні. Зазнала я чудо-годину – Всю мене укрили квітки. Всю ніч я тремтіла-благала, Щоб сонце мерщій поспішало Гасити зірки. І сонце в той день лиш для мене Так ясно, так пишно зійшло, І все те кругом раювання, Вітрець і пташок щебетання Для мене було. Я знаю ще й другу хвилину: Кипіла робота кругом, На місці квіток, що обпали, Колосся поважно кивали, Налиті зерном. Байдужа до сонця Кохала я зерно одне, Його пильнувала щосили – Не зчулась, як осінь посіла Те літо ясне. Вже осінь – свекруха сувора – Із вітром в гаю розмовля, Несе нам дощі та морози, І ллються невпиннії сльози, І п’є їх земля. І слухає мовчки мій стогін І глушить його цей туман. Я б’юся, я рвуся! – даремне: Одне шепотіння нікчемне – Такий мій талан!
1889 р.
Дівчині
Барвінку не зривай, Вінка не заплітай, Хоча й він так тобі до личенька пристане, Вір, серденько моє: Вінок тебе скує, На тебе накладе незноснії кайдани. На шитії хустки, На довгі рушники Не квапся, серденько, не дуже розглядайся. Вони тебе й його, Вибранчика твого, Орканом опов’ють – тоді вже не пручайся! Каблучка і вінок, І шитий рушничок – Прикмети чарівні довічної неволі. Немає пут над те, Що тебе оплете Обране самохіть самій собі на долю. Терпи, терпи весь вік… Розв’яжеться рушник Тоді, як спустить вже до ями мертве тіло. Барвінкові вінки Розпростають гілки І розцвітуть ізнов – та на твоїй могилі.
