Проза Федора Заревича: соціально-побутовий аспект та антивоєнні мотиви
Художня проза Федора Заревича – явище самобутнє і цікаве, адже у ній ми спостерігаємо неординарність мислення автора, його проникливий психологічний аналіз, відчуття потреб часу. Естетичні пошуки письменника були пов’язані зі зміною орієнтацій «романтизм – реалізм». Хоча для західноукраїнської прози довгий час провідним залишався романтизм з його характерною емоційністю, чутливістю і ліризмом, естетизацією народного життя й обрядовості, а також індивідуалізмом та стремлінням до свободи. Творчість Ф.Заревича, як і Ю.Федьковича, В.Шашкевича, В.Ільницького та інших, формувалась на кращих традиціях української поетичної та прозової шкіл. Так на початку ІІ половини ХІХ століття великий вплив на свідомість творчої еліти мала поезія Т.Г.Шевченка, яка загалом була написана в манері критичного реалізму – викриття буржуазного ладу і його моралі, пороків сучасного письменнику суспільства. Реалізм прози Ф.Заревича, як правило, не виступає у «чистому вигляді», а в поєднанні з елементами романтизму і сентименталізму. Це дає нам підстави говорити про стильовий синкретизм творів письменника. Так, у реалістичних повістях «Хлопська дитина» і «Загубидуш» автор, попри посилення уваги до соціальної природи людини і матеріальних умов її існування, звертається і до внутрішнього світу індивідууму. Тому іноді не лише морально возвеличує людину (Павля із «Загубидуша»), а й створює образ енергійної, вольової, здатної відстояти свої права особистості (Стефаньо з «Хлопської дитини»). Взагалі, чимало оповідань письменника має риси романтизму через головні мотиви цих творів (нещасливе кохання і його тяжкі наслідки, виникнення конфліктів на ґрунті пристрастей, невідповідності характерів, порушення усталених побутових і звичаєвих норм життя, аморальних учинків тощо). Романтичні традиції відчутні також у повісті «Син опришка», у головному мотиві якої письменник показує волю та незалежність як основну рушійну силу народних месників. Проте думка Ф.Заревича стосовно опришківства не була цілком однозначною. Боротьба за понижені права – це одне, але розбійні напади з нанесенням моральної кривди багатим ґаздам – це інше. Така позиція автора найкраще підтверджується ще одним твором з життя опришків – «У страха великі очі». Зідеалізований спочатку Василь виступає згодом невдячною людиною, підступним розбійником. Найважливіша риса реалізму психологізм основним чином знаходить свій вияв у літературі кінця ХІХ – початку ХХ століття (у творчості Лесі Українки, М.Коцюбинського, В.Стефаника). Як зазначав І.Франко, для таких епіків головне – це «людська душа, її стан, її рухи». Глибоке проникнення в індивідуальну психологію сучасників, у реальне життя спостерігаємо у Ф.Заревича в оповіданні «Вітренниця». Автор укотре наголошує, що зі звичайними людьми можуть відбуватися цілком незвичайні речі, природа яких закладена десь у підсвідомості самої людини. Характерною рисою цього твору є перехід від об’єктивно-епічної манери викладу тексту до розповіді з «образом автора» [4, с.291]. Поряд з повістями та оповіданнями про реальну дійсність Ф.Заревич пише твори, навіяні народними піснями та переказами. Варто зазначити, що для літератури І половини ХІХ століття характерне олітературення фольклорних жанрів. Анекдоти, прислів’я, приказки, народні пісні проходили літературну обробку і перетворювалися на оповідання та повісті. Таке явище спостерігалося у літературному процесі майже всіх країн Європи. Отож, захоплення фольклором властиве й українським письменникам. У творах такого виду спостерігається незвичайність зображуваних подій, ситуацій, людських доль, бурхливість розвитку сюжету, емоційна наснаженість. Спираючись на кращі традиції Григорія Квітки-Основ’яненка, Пантелеймона Куліша, Ганни Барвінок, Олекси Стороженка, Юрія Федьковича, до народної творчості звертається і Федір Заревич у драмі «Боднарівна». У нього, як і в «Перекотиполі» Квітки-Основ’яненка, сутність «літературної теми», що розгортається у фольклорному сюжеті, — це психологія злочину [1, с.17]. Письменник старанно виписує психологічні характери героїв – хитрого, підступного і злого пана Каньовського та його лицемірного слуги Антипи. Відійшовши від народного варіанта історії про старосту, Ф.Заревич дещо деталізує, надаючи творові соціального характеру. При цьому він удається до використання промовистої алегорії («Правда повстане»), яка натякала на наростання народної непокори і на, очевидно, народний бунт. Ще один твір Ф.Заревича, який написаний на основі фольклору, – оповідання «Чудний цвіт». Це розповідь про містичну квітку папороті, яка вплинула на долю головної героїні. Якщо у драмі «Боднарівна» змальовані події носять реальний, історичний характер, то в цьому творі спостерігається фантастичний, міфічний (чи міфологічний) елемент. Під впливом численних народних переказів перебуває до певного моменту і герой Заревичевого оповідання «Опир». Та оскільки жанр твору (автор назвав його «пригодою») вимагав правдивих, реальних фактів, то все змальоване виглядало як наслідок багатої уяви дійової особи. Основну і більш цінну частину західноукраїнської прози 60-х років складають, як і раніше, твори малої форми – оповідання, нариси. Сюжетно-композиційну модель цих творів надалі вирізняє розповідь від першої особи, її сказова манера. Проте Ф.Заревич дещо відходить від усталених норм – його оповідач не просто сторонній спостерігач і майстер усного мовлення. У Заревича, як і в Марка Вовчка, оповідач набуває нової функції – він безпосередній учасник зображуваних подій, зі своєю біографією і характером. Це людина з рисами розвиненої самосвідомості, розумний, вдумливий молодий чоловік («Дві сестри»). Герой-наратор піднімається до широкого абстрактного мислення: розмірковує про потребу не лише хорошого домашнього виховання, а й якісної (української) шкільної освіти, про форми шлюбу і родинного життя. У роздумах такого оповідача втілено фактично погляди самого письменника. Поряд з малою прозою розвивається і повість. Саме Ф.Заревичу належать успіхи в жанрі соціальної повісті. Показовими з цього приводу є епічні полотна «Хлопська дитина», «Загубидуш», «Син опришка». У цьому жанрі письменник обирає іншу структурно-стильову форму, коли авторська об’єктивність заміняє суб’єктивність розповіді героя-оповідача. Епік простежує долю, окреслює (ширше чи вужче) характери не одного центрального героя, а групи осіб (самого Стефаня, отця Євстахія, Анастасі – «Хлопська дитина» тощо). Розповідь завдяки цьому набуває більшої об’ємності, панорамності. Хоча в повістях Заревича, як і в більшості його оповідань – простота інтриги, однолінійність композиції, послідовне епічне розгортання сюжету, а також посилення уваги до зображення соціально-побутових обставин як фактора формування характерів, до побутової та психологічної деталі як засобу характеристики персонажів. Згодом ми спостерігаємо еволюцію оповідання та повісті в напрямку повістки, а відтак – і новели. Характерними ознаками новели були стислість розповіді, експресивність, певна напруженість. Як зазначає дослідник малої прози І.Денисюк, «вперше термін «новела» вжито на визначення жанру «Гуцулки» О. Авдиковського в № 16 часопису «Боян» за 1867р.» [1, с.50], а найбільше поширення йому (жанру) дав Ю.Федькович. Ф.Заревич теж пробує свої сили у цьому виді малої прози і найкраще його представляє у «Землячці» та «Родині». У першому проглядається певна сконденсованість розповіді, а в другому наявний внутрішній пуант – драматичне загострення. Невипадково цю майстерність письменника помітив І.Франко, кажучи, що Федір Заревич найбільше відзначився в галузі новелістики [10, с.312]. Жанрово-стильова своєрідність творів письменника зобов’язує наголосити і на великому вживанні топонімів (назв населених пунктів), гідронімів (назв річок, озер) та оронімів (назв гір і скель, балок, урочищ і байраків). Ось для прикладу: Бескиди, Львів («Хлопська дитина»); Русь, Галичина, Волинь, Буковина («Дві сестри»); Бескиди, Верховина («Син опришка»); Бескиди, Сколе, Львів («У страха великі очі»); Підгір’я, Довге, Рибник, Сопіт, Синевідсько, Корчин, Крушельниця, Підгородці, Стрий, Бистриця, Лімниця, Свіча, Стрий («Хто не любив»); Поділля («Родина»); Дністер («Загубидуш»); Галичина, Дністер, Заліщики, Устя («Землячка»); Болехів, Велдіж, Витвиця, Вишків, Гошів, Деболівка, Долина, Калуш, Княжолука, Мізунь, Новоселиця, Підберіж, Рожнітів, Самбірщина, Сколе, Стрий («Гошів»). Використання такої ономастичної лексики наближує читача до зображуваного, передає колорит місцевості. Що стосується тематики і проблематики творів Ф.Заревича, то вони пов’язані з життям не лише селян. У полі зору автора опиняється міщанин і шляхтич, найманий робітник і духівник, солдат. Новизною є і показ інтелігента, що виходить на арену тогочасного суспільного життя. Відповідно, гостра суперечність між народно-гуманістичним ідеалом і нелюдяним характером суспільних відносин (як основний структурний принцип прозових зразків 50-60-х років [2, с.183]) спостерігається в ряді творів Ф.Заревича – «Хлопська дитина», «Дві матері», «Боднарівна», «Загубидуш». І все-таки на перший план письменник висуває морально-етичні питання і вже частково – соціальні. Досить поширеним мотивом, як і в Ю.Федьковича, є кохання, дружба та вірність. Так у творах «Хто не любив», «Німа», «Землячка», «Син опришка», «Вітренниця» Ф.Заревич показує чисту, глибоку, однак іноді трагічну (через соціальну нерівність) любов бідних людей та хтивість, нещирість у почуттях панства («Загубидуш», «Боднарівна»). Не оминає автор і болючої на той час теми рекрутчини та солдатчини – антимілітаристський мотив яскраво виражений у новелі «Родина». Характеризуючи прозову спадщину Ф.Заревича, хотілося б зазначити, що є в ній чимало творів, які не змальовують широку картину суспільного життя, а відображають просто побутові явища з життя народу. Тобто саме побут і етнографічні сцени служать тлом, на якому розгортається дія героя, а в ній уже розкриваються окремі риси людського характеру. Часто при цьому автор використовує метод контрасту. Детальне опрацювання творів цього самобутнього письменника дозволяє нам класифікувати їх з погляду проблематики на п’ять груп: 1) соціально-психологічні («Хлопська дитина», «Загубидуш», «Родина», «Син опришка», «Вітренниця»); 2) соціально-побутові («Дві матері», «Дві сестри», «У страха очі великі»); 3) побутові («Повінь», «Насилована доля», «Німа», «Хто не любив», «Землячка», «Жорж Мотозо»); 4) фольклорно-етнографічні («Боднарівна», «Чудний цвіт», «Опир»); 5) нариси («Гошів»). У соціально-побутових творах малого епічного жанру Ф.Заревич, як і більшість письменників середини і другої половини ХІХ ст., через детальні описи побуту, обставин, діяльності персонажів відображає основні особливості тогочасного суспільства, дає широку характеристику різних суспільних класів і прошарків. Так, соціальні контрасти, а подекуди навіть вражаючу нелюдяність і сваволю великих землевласників бачимо в оповіданнях «Дві матері» і «Дві сестри». У 32 і 33 номерах журналу «Вечерниці» за 1862 рік (1-й річник) було надруковано в оповідній формі «образок [нарис] з життя» «Дві матері». Твір, що розповідає про долі двох різних за соціальним статусом жінок, показує, в першу чергу, жорстокість панів по відношенню до селянства. Розпочинається оповідь дивним співставленням настроїв у будинку багача: у передпокоях, де живуть слуги, – п’яний гамір і сміх, а в панських палатах поселилися великий смуток і горе, адже помирає єдиний син дідички-вдови. Гнітючу атмосферу підкреслюють люди, що мов сновиди плетуться по кімнатах. Але найбільше співчуття викликає вигляд страждаючої молодої жінки, яка, подібно Богородиці, у відчаї плаче і клячить над своїм умираючим дитям. Засобами контрасту (серед багатства – біда) та численними порівняннями й епітетами (бліда, як хустка, дитина; бліде, аж пожовкле лице матері; догоряючий хлопчик; пекучі сльози вельможі, як перли великі) письменник показує трагедію панської сім’ї. І нема ніякого порятунку від лікаря, і не жди ніякої допомоги від Бога… Дитина померла, а з уст автора виривається співчутливе: «Ясни паны, що зъ ваших достатковъ, вы відай біднійши одъ усіхъ найбіднійшихъ!» [13, с.280]. Величному палацу протиставляє письменник невеличку почорнілу і похилену хатину поруч. Обросла бур’яном і мохом, вона зовсім не схожа на житло, а скоріше на паровню. У ній мешкає бідна вдова з малолітнім сином. Із зовнішності жінки видно, що колись вона була небідна і красива, а тепер поблідла з нужди і горя. Нестерпну долю селянки висвітлює її розпачливий монолог: «Ясни паны!.. богати зъ чужои кривды – вони теперъ у пухахъ вылежуються, а я отъ пропадаю, бо кусничка хліба або хоть пушку муки найти годі…Боже, Боже, чи вже так суджено мині зъ голоду вмерти?» [13, с.286]. Колись, ще п’ять років тому, її чоловік був знаним ґаздою в селі, та пан послухав заздрісних наклепників і віддав його в жовніри. Не вгомонився на цьому жорстокий дідич, бо й молодицю зігнав зі свого ґрунту, давши натомість оцю хатину. Отже, жила надією нещасна, що повернеться чоловік і зміниться життя на краще. Лише доля розпорядилася інакше – загинув ґазда і жінка залишилась з дитиною сама. Так письменник показує події, які крок за кроком, все далі й далі заводять героя у глухий кут несвободи чи нескладеного пропащого життя. Усе це так нагадує твори Марка Вовчка («Козачка», «Чумак»)! На щастя, нестатки не зробили ні вдови, ні її сина черствими, бо саме в них бачить письменник найкращі людські якості – доброту, співчуття, вміння любити та прощати своїм кривдникам. Розуміючи біль матері, біднячка з дитиною йде помолитись за покійного малого панича і провести його в останню путь. По-іншому поводить себе й поміщиця. Тепер вона відчуває провину перед вдовою та її сином і пропонує: «Отъ небого, коли бы пристала на те, я бы тебе и твого хлопчика взяла въ двіръ – абы й ти не бідовала и зъ твоего хлопця дещо було. Коли схочешъ, дамъ его учити, абы з него люде були. Мой чоловікъ взявъ вамъ газдовство и батька, а моя повинность те направити» [13, с.287]. Зрештою, автор показує нам майже зідеалізовану пані, яка потоваришувала з бідною матір’ю, а сина її віддала до школи. Якщо на початку твору письменник загострює соціальну проблему – наругу панів над селянами, то розв’язку робить дещо сентиментальною. До такої думки схиляються і О.Огоновський [5, с.835], і Р.Міщук [3, с.65]. Хоча таке спрощене вирішення конфлікту, мабуть, пов’язане з небажанням автора ділити персонажів на негативних і позитивних. Цілком можливо, що на противагу нелюдяному панові Заревич виводить образ співчутливої пані, у якої почуття беруть верх над становою мораллю. В оповіданні «Дві сестри» письменник теж не відступив від своєї авторської манери – розгорнув дію твору так, як цього вимагала заздалегідь визначена тенденція оповіді. Тут він прагнув показати, як соціальні амбіції, а саме зарозумілість, гордощі, беруть гору над здоровим глуздом. Зображуючи родину шляхти, найбільш привілейованої верстви українського населення у ХVІІ ст., автор наголошує, що попри визнану ще в минулому славу та шану, окремі її представники надто сильно перейнялися новосвітніми манерами. Їхня «прогресивність поглядів» доходила до абсурду: з діда-прадіда українець учив своїх дітей чужої мови, чужих звичаїв і традицій, явно нівелюючи при цьому своє, рідне. Окрім цього письменник показує і згубний вплив тодішньої політики на психологію людей. Шляхта, віддаючи своїх нащадків на навчання в єзуїтські школи, часто-густо позбавляла їх національної свідомості, адже «у школах тогдашныхъ и сліду русчини не було – все по польськи та по німецьки учили(…). Тамъ уже пропавъ и слідъ и знакъ того домашнёго хованья» [9, с.3]. Одним словом, складалося враження, що єзуїти «хотіли цілый світъ зробити ксёндзами своїми». Безіменний герой-напівсирота, він же – оповідач історії, після смерті батька виховувався у сім’ї свого стрия. Як зазначає хлопець, родина його була багата і всюди знана, оскільки одні проживали в Галичині, інші на Волині та Буковині. Стрий разом з дружиною та двома доньками мешкав на Поділлі. Здавалося б – звичайна українська сім’я, якій лише на славній своїй історії є чому повчити нащадків…, та між родичами був поділ. Стрий, «здоровенный мужчина високого росту», своїми статками не хизувався, зі всіма був привітний, а за добру вдачу, відповідно, всіма поважаний. «Не така-жъ але була стрийна. Вона вже гляділа окомъ нового світа. Хороша и висока женщина, але суха и мовчалива – думна на свое богатство и шляхоцькій рідъ, перехилялася вона більше вже до нового якъ давнёго, старосвіцького світу. Стрия, давнёго чоловіка поважного невважала вона; люде французьки якось їй борше припадали до уподоби, и красше їй здавалося приноровлятися до загалу тогдашнёи шляхты, котора на ладъ новосвіцькій гуляла и бенкетувала, прибравши на себе фракъ щербатый и жидомъ пахучіи панчохи» [9, с.2]. Чоловік більше любив одну з доньок – Катерину. Дівчина слухалася батька і лише його наслідувала. Стрийна ж мала улюбленицю Ерміну, якій і ймення дала німецьке, і вроду свою, і виховувала на свій лад, навчаючи польських молитов. Навіть зовні дівчата різнилися: старша Ерміна – висока, худощава, з чорними очима; молодша Катерина, «повновида и румяна якъ рожа», вабила до себе усміхненими голубими очима. Виховання сестер на різних духовних цінностях не раз дивувало їхнього кузена, але наслідки «новочасної» шкільної науки він відчув і на собі після того, як за шість років забув усе те добре, чого навчив стрий; навіть мова руська пішла у безпам’ять! Відмінність, яку зробили між дітьми у дитинстві, в майбутньому тим більше не стерлася – до такого висновку приходить оповідач, коли приїжджає на канікули після закінчення гімназії. Дівчата-відданиці уподобали собі молодих людей відповідно до своїх поглядів. Письменник, уникаючи авторської оцінки, змальовує образ начитаного, аж надто патетичного польського патріота Артура і тверезо мислячого, приземленого руського теолога Николая. Перший виголошує, що «своя воля нічого не значить, ту значить лише воля загальна, воля народа цілого – братья тамъ въ Варшаві взывають, и мы довжни слухати такого голосу», другий розрізняє думку народу і думку польського уряду, зазначаючи: «Воля народа, а братья въ Варшаві – то инше» [9, с.4]. Кожній із сестер імпонує життєва позиція її обранця, тому практична Ерміна дає згоду на одруження Артурові, а хороша серцем і щира душею Катерина приймає освідчення Николая. Але головним у цій ситуації є не просто факт вибору дівчатами своєї долі, а те, як вони поводять себе після заручин: одна самозадоволено, інша – тихо, спокійно. На якийсь час ми втрачаємо нитку розповіді про сестер, оскільки герой-оповідач говорить про своє багаторічне скитання по світу, однак у спогадах про рідних йому завжди хотілося бачити лише стрия, Катерину і Николая. Ерміну з Артуром якось «немило» згадувалося. Повернувшись додому через дев’ятнадцять літ, стриїв вихованець зустрічає двох рідних по крові, проте цілком чужих між собою жінок – самотню вдову Ерміну та щасливу дружину і матір Катерину. Манірна, гордовита Ерміна не визнає свою родину, вона зневажливо ставиться до сім’ї сестри через те, що там прості люди, які розмовляють руською [українською – Л. М.] мовою. Сама ж ходить до костела, і хоч не має великого багатства, «на шляхоцьку паню хорує». Так перед нами постають два образи, два характери, соціальні й духовні контрасти, а заодно – галицьке суспільство середини ХІХ століття з відмінностями у поглядах та міркуваннях. Соціально-побутові оповідання Заревича доповнює твір «У страха великі очі». Оповідання це, як і повість «Син опришка», розповідає про часи опришків на Галичині, Закарпатті й Буковині. Але події тут розгортаються не в романтичному руслі, а в цілком реалістичному – як протест і бунтарство героїв проти тих, що з «повною мошонкою». Проте, «спонукуваний визисками шляхти й утисками адміністрації рух опришків часом набирав характеру соціального розбійництва» [7, с.913]. Тоді народні месники не дуже задумувалися над проблемою морально-етичного вибору. Пригода, змальована в оповіданні «У страха великі очі», сталася з війтом містечка Сколе, чоловіком добрим, хоча й дуже багатим. «Достатку було там доволі та всего, що душа лише забажала, та був там и грош, и сороковці, и рублі, и червінців найшло ся також немало» [12, с.95]. Оскільки в міського урядника була велика сім’я, чимале господарство, то тримав він і кілька слуг. Як зазначає автор, найбільше з-поміж них господарі любили Василя. Після п’яти років служби вирішив парубок покинути війта, щоб одружитися зі служницею Настею. Важко втрачати доброго робітника – та робити нічого. Не допомагало й те, що «ґазди обоє говорили и обітцяли в м’ясниці великі и весиля им зробити, та й віно дати, де там… Забравши заслуженину пійшли [Василь і Настя – Л.М.] собі в мирі» [12, с.95]. Одного разу до хати дідича вночі вдерлися опришки. Вони вимагали грошей і погрожували за непокору розправою. Найбільше лютував, вимахуючи ножем ватажок непроханих гостей: «Або ходи, або тя, старий псе, розпорю» [12, 95]. Яке ж було здивування і обурення господаря, коли в зухвалому та грубому опришку він упізнав улюбленого Василя! «Тай ти вороже, у мене вигодовав ся, гадюко, та ти у мене за найліпшого слугу, ніби дитина був єсь – а тепер, вороже тяженькій, мене загадав розбивати. Такій ти Васильку?» [12, с.95]. Мовлені у розпачі слова на якусь мить стримали безчинства, та вони б не припинились, якби не зчинений із двору галас ловити «розбишак». Налякані очевидною облавою опришки втекли, а війт дізнався, що страх посіяв сусід-п’яничка Войтко. Через півроку опришків спіймали. На суді Василь розповів, як напасти на оселю війта його намовила Настя, якій тепер захотілось посагу. Так письменник побудував твір на антитезі – протиставленні високого й низького. На добро відповіли кривдою. Тож протиборство представників двох таборів не лише соціальне – воно має ширше підґрунтя, до уваги беруться моральні якості людини. Це ще раз підтверджує, що в соціально-побутових творах Заревич, як і більшість реалістів, приділяв глибоку увагу психології персонажів. Будь-яка війна завжди спрямована лише проти пересічних громадян, а не проти тих, хто її задумав. Війна Австрії з Італією у цьому не виняток, адже теж принесла чимало страждань простому народу. Покликані в «жовніри» українські хлопці після мирної праці на землі відразу опинилися в самому горнилі битви, де смерть не перебирала, а косила всіх підряд. Тяжка служба, криваві походи жовнірів найбільше відбилися у творчості Ю.-О.Федьковича. Проте і Ф.Заревич не оминув цієї болючої проблеми – антимілітаристські погляди висунув він в оповіданні [ми вважатимемо його новелою – Л.М.] «Родина». Незвично розпочинається твір про реальну, жахливу дійсність. Відпочинок селян на тлі чарівної української природи скоріше нагадує етнографічний малюнок, який аж ніяк не прогнозує гостроту поставленої проблеми. Проте це вдалий художній прийом митця, який зумисне підкреслює спокійне, незатьмарене клопотами життя селянської родини: стомлений батько відпочиває на призьбі, щаслива мати бавить малу дитину, а двоє старших діток плетуть собі з лози хатину. Ідилічна картина триває до тих пір, поки хлопчик і дівчинка не сплетуть хатинку. Коли ж малі, бавлячись запрошують в гості батьків до новозбудованої оселі і зазначають ще про приїзд гостей з-за Дунаю, вираз на обличчі матері раптово змінюється. Замість усміху з’являється сум та занепокоєння. Так засобом градації автор переходить до розкриття суті твору. Вже минуло три роки, як забрали в солдати братів цих господарів – чоловікового брата Василя і жінчиного Прокопа. З цього часу від хлопців родина не отримала жодної звістки. З болем у душі говорить автор, що «гарныхъ молодцівъ двохъ, якъ бы то молоди дубы, обстригли въ жовнярі, убрали въ уланськи строи, дали имъ ворони коні, остри шаблі, та погнали у чужину» [11, с.128] . А на житніх полях і виноградниках благословенної Італії нема ніякого добра, адже «кипить, реве й гуде люта война, оре землю богату копытами коньскими, волочить білымъ тіломъ молодецькимъ, сіе по ній кости людськи, а наповае ею кровю сыновъ далекихъ мирныхъ краинъ» [11, с.155]. Звернувшись до контрасту, письменник підкреслює страхіття ситуації, в якій опинились члени селянської родини. І невідомо нікому, чи живі хлопці, бо чимало односельчан уже загинуло. Але жевріє в подружжя, наче іскорка, надія, що «Богъ чей ласкавъ на нихъ (братів – Л. М.), та на насъ – отъ насъ усеи только родины – а сли невернуть они, то сами мусимо у світі проживати [11, с.128]. А що може бути важче за усвідомлення втрати цільності роду, родини?! Кількома штрихами показує Ф.Заревич стан душі господарів: «Задумались обоє, стало имъ дуже тяжко и німно» [11, с.128]. Великі внутрішні переживання дорослих мимоволі передаються дітям – хлопчина інтуїтивно відчуває загибель вуйка. Психологи називають це ситуативною інтуїцією, яка залежить від зовнішніх обставин: що відбувається навколо нас, то ми і бачимо, про те й думаємо [6, с.66]. А «у ґазды нашого отъ чи не що день майже згадка була за Василя й Прокопа» [11, с.156]. Психологічно вмотивовує автор і вчинки самих жовнірів-побратимів. Поки не було війни, хлопці щомісяця писали додому листи, а загриміло в Італії – чекали звістки від бранців по півроку. Проте туга за рідною домівкою, родиною ніколи не покидала українців. Свідченням цього є зворушлива передсмертна розмова важко раненого Прокопа з Василем: «Ой Василю, брате, мині вже не побачити роднои стріхи – вже отъ за часокъ, що лишъ хлипну, та й …Отъ мині теперъ, причулося либонь, – ні я такой чую та й виджу – отъ сестра, видишъ, сидить на приспі передъ хижиною нашою, и братъ такожъ, та й діти щебечуть перед ними, они за нас говорять та просять Господа, абы мы повернули… Ой Господи!... Я вже… умераю… коло серця мене давить… прости, брате Василю!.. Прости, брате, та поклонися родині…» [11, с.155-156]. На міцність родинного зв’язку, як бачимо, вказує і здатність одних родичів відчувати на відстані думки інших. Оскільки лейтмотив даного твору – трагічна доля української родини, то Ф.Заревич не оминає нагоди наголосити на силі традицій цієї спільноти. В останню путь проводжає Василь свого побратима не просто сльозами, а молитвами до Всевишнього: «Зо слізми у очах, зі звішеною рукою, каліка клячить жовнярь, молодый уланъ, шепче мабуть молитву за полягшого брата, и знісъ видъ до небесъ, де сидить Отець небесний…» [11, с.156]. Споглядання такої картини зворушило навіть звиклих до смертей гробарів. Не менш зачіпає за живе і портрет прибулого додому Василя, у якого замість правої руки теліпається порожній рукав старого, пошарпаного мундира. Так хлопець приносить своїй родині біль і смуток, які завдала немилосердна війна, покалічивши його і забравши життя Прокопа. До речі, мотив суму втілюється також через смислові грані образів «густого, студеного дощу» та вітру, що «скавулить по дворі», віщуючи, мов собака, чиюсь смерть. Отож, звернення письменника до природної стихії для розкриття внутрішнього стану душі героїв уже вкотре засвідчує його психологічну майстерність, хоч основна увага спрямована на глибокий суспільно-політичний аналіз тогочасної дійсності. Відповідно, твір, який написаний уже згаданим засобом градації, можна розділити на три ідейно й емоційно наснажені частини. У першій ми співчуваємо родині, яка відправила на війну двох братів, у другій – співпереживаємо з Василем загибель Прокопа, у третій – обурюємось тому державному устрою, який кинув на війну для погибелі і каліцтва тисячі молодих жовнірів. У кожній з них, на підтвердження жанру новели, увага приділяється не так показу зовнішніх подій, скільки розкриттю переживань і почуттів персонажів. Усі ці частини підпорядковані цілому, бо, за словами В.Фащенка, якщо «новела однопроблемна, одновершинна, універсальний композиційний закон підпорядкування подробиць і деталей [у даному випадку – частин – Л. М.] цілому виявляється в ній майже ідеально» [8, с.220]. Варто зазначити, що серед особливостей згаданої новели є і різновид повторення, який польський дослідник Людвік Фриде називає перегуком назви з останнім реченням чи словом [14, с.109-113]. Проте слово «родина», включене до кінцевої фрази твору («Отъ тілько, що відтамъ приношу моїй родині»), не є простим повторенням – цей засіб покликаний наголосити на тих змінах у долі героїв, які відбулися протягом оповіді.
Література
1. Денисюк І. Розвиток української малої прози ХІХ— поч. ХХ ст. – К.: Вища школа, 1981.— 215 c. 2. Історія української літератури ХІХ ст.: У трьох книгах. – Кн.2.: 40-ві — 60-ті роки ХІХ ст. / За ред. М.Яценка – К.: Либідь, 1996.— 383 c. 3. Міщук Р. Українська оповідна проза 50-60-років ХІХ ст. – К.: Наукова думка, 1978. 4. Нахлік Є. Українська романтична проза 20-60-х років ХІХ ст. – К.: Наукова думка, 1988.— 318 c. 5. Огоновскій О. Исторія литературы рускои. – Львовъ: Накл. НТШ, 1893. – Т. 3. — Ч.2. – С. 697-1332. 6. Радовель М. Інтуїція і наукове пізнання. – К.: Наукова думка. – 1971. – 108 с. 7. УСЕ (Універсальний словник-енциклопедія) / Гол. ред. ради академік НАНУ М.Попович. – К.: ТЕКА, 2006. — 1551 с. 8. Фащенко В. У глибинах людського буття. – Одеса: Маяк, 2005. – 640 с. 9. Ф.З. [Федір Заревич] Дві сестри // Русалка. — 1866. — № 1, 2. 10. Франко І. Зібрання творів: У 50-ти томах. – К., 1984. – Т. 41. – 683 с. 11. Юрко Ворона. Родина // Вечерниці: Літературне письмо для забави и науки. – Львовъ, 1862.— Р. 1.— № 16, 17. 12. Юрко Ворона. У страха великі очі // Вечерниці.— 1862.— Р.1.— № 12. 13. Ю.В. [Юрко Ворона] Дві матері // Вечерниці. — 1862. — Р. 1. — № 32, 33. 14. Fryde L. Problem noveli // Pamientnik literacki. – Wydawnictwo Polskej Akademii Nauk, 1961. – Z.1.
