Я приїхав до Києва восени 1982 року з Криму вчитися на відділенні журналістики Вищої партійної школи при ЦК Компартії України. Тоді столиця радянської України ще не була пригнічена трагедією на Чорнобильській АЕС. Місто було красивим і світлим. Особливо гарно було ранньої осені, коли Київ буквально золотився у світлі. Для багатьох представників периферії, до яких належав і я, прожити два роки у Києві (такий був термін навчання у партшколі) було чи не найбільше щастя. Єдина проблема, яка трохи затьмарювала це безтурботне існування, була розлука з сім’єю, життя, як кажуть, на два фронти як в моральному, так і в матеріальному плані. Навчання на “стаціонарі” ВПШ було за тих часів обов’язковим елементом просування будь-кого по службовій драбині, оскільки не усі громадяни в Україні тоді були дисидентами і в компартію вступали надзвичайно охоче, бо це був обов’язковий шлях до утвердження в житті й побудови власної кар’єри в доброму розумінні цього слова. Це вже пізніше, після 1985 року, коли подув збурений М.Горбачовим “вєтєр пєрємєн”, знайшлося чимало критиків комуністичного режиму. А у 80-ті роки ХХ століття ніхто з нас, звичайно, не знав ні про В.Стуса, ні про І.Дзюбу, який написав листа керівництву країни про інтернаціоналізм і русифікацію. Що ж до мене, то я ніколи не вважав себе професійним партійним функціонером, хоча в юності був комсомольським активістом і навіть увіходив до складу бюро Сімферопольського райкому комсомолу. Від цього функціонерського лантуха мене рятувало одне – заняття літературною справою. Ще в студентські роки я писав вірші, друкувався в молодіжних газетах “Ленінський прапор” (Херсон), “Кримський комсомолець” (Крим) і навіть був учасником всеукраїнського фестивалю поезії “Юність викриває імперіалізм”. Але я швидко перейшов від поезії до прози, легко знайшовши себе у надзвичайно складному жанрі – новелістиці. На момент направлення мене до ВПШ я вже мав книжку прози “Залітки”, видану у видавництві “Таврія” (Сімферополь). Відділення журналістики ВПШ трохи відрізнялося від інших відділень, на яких училися недолугі партійні функціонери, яких ми, слухачі журналістського курсу, називали поміж собою “мой круглолицый брат”, оскільки усі вони були опецькуваті і круглолиці, зроблені матінкою природую на один штиб. Це були представники окремої генерації людей, і слава Богу, що ця генерація не отримала свого класичного розвитку через наступні історичні обставини. Приїхавши до Києва, я одразу налаштував себе на сумлінне вчення, оскільки не знав, чим заповнити своє двохрічне перебування у цьому прекрасному місті. Я заходився читати повне зібрання творів В.Леніна, і, коли мої однокурсники після занять поспішали на київські вулиці чи до пивбарів, я сидів у читальні з томиком безсмертного вождя пролетарської революції. Таке сумління не пропало даром, мене взяли на замітку у парткомі і це сприяло створенню позитивної репутації Олександра Кулика, слухача вищої партійної школи. Але це читання класиків тривало не довго. Якось я навмання відкрив передостанній том Леніна, де були зібрані його записки тощо. І там я наткнувся на телеграму Леніна, яку він відправив товаришам у Петроград у 1917 році перед поверненням на батьківщину. У ній Ленін писав: “Дорогие товарищи. С большим сожалением покидаю Швейцарию, где созданы все условия для свершения социалистической революции”. Я був шокований таким одкровенням. Я захлопнув книжку і більше не вважав себе спадкоємцем ленінської теорії. Як кожен нормальний літератор, я мав критичне ставлення до життя і, отже, й до тих порядків, які були встановлені на одній шостій земної кулі після 1917 року. Тому повинен сказати чесно: навчання у вищій партійній школі я сприймав як закономірність, як обов’язковий щабель віртуальної ієрархійної драбини. Без навчання у ВПШ годі було мріяти про нормальну кар’єру. У партшколі я познайомився з багатьма гарними хлопцями: представниками Запоріжжя Юрієм Сушком і Миколою Ємченком, дончанином Іваном Шишкою, львів’янином Юрієм Кузнєцовим, ближче зійшовся зі своїми земляками з Криму – Ніною Корпачовою, В’ячеславом Гетманчуком, Миколою Начинкіним, Петром Чугаєм, Анатолієм Єфименком, Геннадієм Бабенком, Олександром Федотовим, Валентином Синицьким, Оленою Жуковою…Це були нормальні люди, з якими було приємно спілкуватися. Але особливу сторінку мого київського життя склало знайомство з двома видатними діячами літератури і мистецтва – з Миколою Львовичем Нагнибідою і Платоном Іларіоновичем Майбородою. Знайомство це відбулося за сприяння поета з Херсона, мого земляка Володимира Куликівського, царство йому Небесне.
Микола Нагнибіда
Микола Львович Нагнибіда мешкав у знаменитому сірому будинку біля книгарні “Сяйво”. Він сам мені якось розповів про анекдотичний випадок з цим будинком. Коли визнаний владою молодий поет Микола Нагнибіда в ньому поселився, до нього приїхала в гості мати. І сказала: “І все-таки тебе, Миколко, тут не поважають”. “Чому?” – здивувався Нагнибіда. “У тих, кого поважають, — сказала мати, — дошки на будинку висять, а твоєї нема…” Це до того, що будинок, де мешкав М.Нагнибіда, був обвішаний меморіальними дошками. Миколу Львовича я застав уже старим і хворим, хоча його зовнішність справляла непогане враження. У поставі цієї людини була гордість і сиве волосся гармонійно доповнювало академічний образ цього живого класика української літератури. До речі, на той час у Києві ще було багато живих класиків української літератури, але познайомитися з кимось з них мені не випала честь. Найбільше я хотів познайомитись з Олесем Терентійовичем Гончаром. Я знав де він мешкає, кілька разів приходив до того будинку, але так і не зміг постукати у двері, про що дуже зараз жалкую. Пізніше, коли я створив у Сімферополі українську газету “Кримська світлиця” (грудень 1992 р.), першим, хто мене привітав телеграмою, був саме Олесь Гончар, якого ми, тавричани, по праву вважали і вважаємо своїм краянином. Володимир Петрович Куликівський належав до когорти поетів-шістдесятників, тому він був з багатьма митцями цієї доби знайомий особисто. На превеликий жаль, його ліричний талант чомусь так і не розкрився до належної міри. Кажуть, що на заваді цьому було системне переслідування його з боку влади, насамперед КДБ. В.Куликівського навіть арештовували за декламування своїх творів на пероні Одеського вокзалу. Одне слово, В.Куликівський постійно був під “колпаком” у КДБ. А ще Володимир Петрович не просто полюбляв “зеленого змія”, але й любив у його товаристві “водити козу”, тобто втинати різні химерні витівки. Його імпозантна зовнішність, окуляри у золотій оправі, посвідчення кореспондента журналу “Перець” – усе це не могло не справляти відповідне враження на людей, включно й різних посадовців, які побоювалися не стільки самого Куликівського, як “Перця”. Отож, одного зимового вечора мене, мешканця гуртожитку ВПШ на Нестерівському провулку, покликали вниз, сказавши, що на прохідній мене хоче бачити якийсь чолов’яга напідпитку. Яке моє було здивування, коли у цьому добродієві я впізнав херсонського поета Куликівського. Я провів його у свою кімнату, де він одразу дістав з пазухи недопиту пляшку горілки і зажадав склянок і закуски. Я нарізав сала і черствого хліба, це була єдина закуска, ми випили за зустріч. Куликівський одразу сказав: “Збирайся, йдемо у гості, де нас нормально почастують”. Так незабаром ми опинилися у знаменитому сірому будинку біля письменницької книгарні. А згодом подзвонили і нам відчинив сивий чоловік, схожий на живого академіка. Це і був Микола Львович Нагнибіда. Він одразу сказав, що вдома сам, бо дружина його в лікарні, а за ним доглядає дочка, яка щодня навідується. Микола Львович поводився дуже просто. Переді мною був добрий дядько, вірніше, дідусь, яких багато ходить отам, на Печерських пагорбах. Хоча ми й сподівалися на якусь вечерю, Куликівський все ж таки на всяк випадок по дорозі завів мене у гастроном на Хрещатику, де ми купили ковбаси і вина. Це був кримський портвейн. Виявляється, його дуже любив Нагнибіда. Відрекомендувавши мене, Куликівський не забув наголосити, що я з Криму і тому пляшка кримського вина була того вечора закономірною. Квартира М.Нагнибіди вразила мене своїми габаритами, але особливого лоску в ній не було і бібліотека не справляла враження ретельно підібраної книгозбірні. Вино ми пили на роялі, закушуючи молочною ковбасою і розмовляли про літературу. Я більше мовчав, слухаючи Нагнибіду, у розповіді якого звучали імена відомих письменників і урядовців. Куликівський розмовляв з видатним поетом спокійно, навіть жартував, вставляючи окремі анекдоти і спогади про дотепні історії зі своєї бурхливої молодості і це мене, літератора-початківця, не могло не дивувати. Микола Львович попросив мене провідувати його щосереди. Пізніше так і було. Кожного разу я по дорозі заходив у гастроном на Хрещатику, купляв для видатного поета пляшку кефіру і, звичайно, пляшку кримського портвейну. Але перше наше знайомство було недовгим. Несподівано прийшла дочка Миколи Львовича і ми з Куликівським змушені були швиденько попрощатися. Через певний час після того, як Микола Львович Нагнибіда відійшов у вічність, у його помешканні був відкритий музей видатного поета. Я у ньому, на жаль, не був, але бачив по телевізору передачу про М.Нагнибіду. Звичайно, колишньої квартири я не впізнав. Все було відремонтоване і вилизане. Портрет Миколи Львовича висів на іншому місці, і рояль, на який ми ставили шклянки з вином, теж опинився не там, де раніше. Це був уже інший світ з неприємним вітринним лоском, і мені, чесно кажучи, не дуже хочеться побувати в тому музеї.
Пісня про рушник
Наступного дня Володимир Куликівський, який ночував у мене в гуртожитку, повів мене в гості до Платона Іларіоновича Майбороди, який мешкав недалеко від знаменитої Софії Київської. З іменами Платона Майбороди і його брата Георгія пов’язані яскраві сторінки нашої пісні, нашої національної музичної культури. Що ж до мене, то я з дитинства захоплювався співом, брав участь у художній самодіяльності і навіть мріяв про навчання в консерваторії. Саме ця мрія спонукала мене написати листа відомому нашому співакові Дмитру Гнатюку, і я отримав відповідь від нього. Лист був написаний кульковою ручкою, яких, звичайно, у селі ще не було. Тому я розглядав написаний рівним почерком аркуш проти сонця, намагаючись утямити, чим воно ото написано так гарно. Д.М.Гнатюк у своєму листі давав мені конкретні поради, як розвивати свою музичну освіту та вокальні дані, запрошував після школи приїхати до Київської консерваторії. Але сталося так, що моя творча доля пішла іншим шляхом, літературним. Такий ліричний відступ доречний з огляду на те, аби охарактеризувати мій душевний стан, коли я йшов у гості до Самого Платона Майбороди, автора знаменитої і, як ми вже розуміємо тепер, безсмертної “Пісні про рушник”. Очевидно, найбільша оцінка доробку будь-якого пісняра, це, коли його твір стає народним. Так і пісня “Рідна мати моя…” (так її називають у народі) стала по-справжньому народною. …Тільки-но ми подзвонили, як рвучко відчинилися двері і перед нами з’явилася красива брюнетка, яка одразу накинулася на Куликівського: — Володя, у тебя есть деньги? Куликівський кивнув. — Дай мне двадцать пять рублей, я потом тебе отдам… Ошелешений Куликівський дістав гроші, і жінка, схопивши “четвертак”, побігла вниз, на ходу застібаючи пальто. Як я пізніше зрозумів, це була дружина Платона Іларіоновича Майбороди, солістка Київської філармонії. Ми зайшли у передпокій, і тут я побачив невисокого чорнявого чоловіка, взутого у домашні пантофлі. Це і був знаменитий композитор Платон Майборода. Треба віддати належне В.Куликівському, якого і тут знали. Незабаром ми опинилися у доволі просторій п’ятикутній кімнаті, де стояв рояль і стіни якої були увішані різними фотокартками. На цих світлинах, як я швидко зрозумів, був Платон Майборода зі своїми друзями і добрими товаришами. Ці світлини мали одну особливість: на них велетні нашої культури були явно напідпитку. Зовні Платон Іларіонович Майборода був трохи схожий на єврея, чорнявий, хоча волосся вже взяла сивина. Пізніше я дізнався, що під час війни, коли Майборода на Полтавщині потрапив у полон, німці навіть хотіли його за цю зовнішність розстріляти. “Довелося, — жартував Платон Іларіонович, — скидати штани і доводити, що я не іудей”. Через хвилину господар заходився частувати нас кавою з коньячком. Весь час, доки він снував між кухнею і світлицею, за ним слідом ходила невеличка кімнатна собачка, тримаючи в зубах шкарпетки. — Ти знаєш, Платошо, — сказав раптом Куликівський. – Оцей Сашко, з яким я прийшов, не тільки талановитий прозаїк, він ще й співає. — Невже? — Платон Іларіонович глянув на мене з неприхованою іронією. — То хай заспіває, а я йому акомпануватиму. Як ви, Олександре, дивитесь на це? Я трохи розгубився. — Давай, Сашко, не дрейф! – вигукнув Куликівський. –Коли тобі ще доведеться співати під акомпанемент самого Майбороди! Майборода сів за рояль і, розминаючи пальці, заграв якусь мелодію. — Так що співатимемо, Сашо? — запитав композитор. — “Пісню про рушник”, — сказав я, стримуючи від хвилювання дрижаки у колінах. — Я так і знав! – засміявся Майборода. І вже залунали гучні знайомі акорди приспіву знаменитої мелодії. Пісню я виконав, здається, непогано. Найбільше був задоволений Куликівський, який аж підскочив на дивані. — Знаєте, — сказав Майборода. — Вам треба вчитися у консерваторії. Завтра приходьте до мене, ми поїдемо до консерваторії. Все! При цих словах видатний композитор грюкнув кришкою рояля. Тільки значно пізніше я зрозумів причини раптового погіршання настрою маестро. У той момент Майборода, очевидно, подумав про те, чому у житті відбувається незрозумілий кавардак? Чому хлопець (мені тоді було тридцять років) змушений гробити свій талант і замість консерваторії вчиться у Вищій партійній школі? А, можливо, Платон Іларіонович думав про інше. Можливо, нервувався з приводу чергових “коників” дружини, яка кудись побігла, голосно грюкнувши дверима. Можливо, думав Платон Іларіонович про те, що оце він збирався на дачу, а тут приперся Куликівський з якимось хлопцем і усі плани на вихідний летять під три чорти… Все можливо… На моє прохання П.Майборода розповів коротко, як народилася “Пісня про рушник”. До речі, існує кілька версій цієї історії народження по-справжньому народної пісні. За словами самого композитора, було це так. У Будинку творчості письменників в Ірпені засиділися допізна за чаркою друзі — Платон Майборода та Андрій Малишко. У Малишка закінчилися цигарки і він серед ночі пішов через ліс на станцію за куривом. Довго не повертався. Майборода почав уже хвилюватися. І ось Малишко прийшов якийсь збуджений і ще більше сп’янілий. “Ось, — сказав Андрій Самійлович, — тримай”. І простяг пачку цигарок. А на тій коробці було написано олівцем: Рідна мати моя, ти ночей не доспала… — Так народилися вірші, коли Андрій сидів там під ліхтарем на станції, — сказав Майборода. — А потім він зажадав від мене негайно написати музику. Піаніно було у бібліотеці і ми пішли будити серед ночі бібліотекарку і вона сердилася на цих навіжених письменників, які ненормальні, не дають їй відпочивати. Можливо, якби вона нас послала під три чорти, то й пісні би цієї не було… Значно пізніше, коли видатного композитора вже не було серед нас, мені довелося чути розповідь його дружини — шановної пані Тетяни, яка розповідає, що десь у 1958 році під час зйомок фільму “Літа молодії” режисер картини запропонував йому, Платонові Іларіоновичу Майбороді, який творив музику для фільму, написати і пісню про рушник. За цією версією, композитор не тільки створив музику, а ще й чернетку першого куплета, а потім по телефону прочитав ці чотири рядки А.С.Малишку і попросив його написати остаточний варіант слів. Можливо, воно так і було, хоча, відверто кажучи, та історія, яку я чув від самого Платона Іларіоновича, мені більше подобається. Хоча я не до кінця переконаний, що славетний композитор з гарного настрою нас з Володимиром Куликівським не розіграв. — Ну, як тобі Платоша? — запитав Куликівський, коли ми вийшли на вулицю. — Феноменально! – вигукнув я. — Але завтра я до нього не прийду, і, звичайно, ні до якої консерваторії ми не підемо. — Я знаю, — сказав Куликівський. — Ти письменник, і це головне. А співати українці можуть усі… Зараз, записуючи ці київські спогади, я жалкую, що свого часу не вів щоденник і не занотував свіжі враження про ті чи інші події. Скажімо, з М.Л.Нагнибідою ми багато говорили про літературу, а не тільки про футбол та про неперевершений букет кримського портвейну. Але головні враження про ці київські зустрічі з двома видатними особистостями пам’ять моя чіпко тримає ось уже понад 22 роки. Немає на цім світі ні М.Нагнибіди, ні П.Майбороди, ні В.Куликівського… Але є пам’ять і вона безсмертна.
Погоду в Україні на найближчі роки визначатимуть міжконтинентальні чинники, характерні для середніх широт. Переважатиме нестійка погода. Вітер змінних напрямків. Із Заходу помірний. Євросоюз, як і раніше, за горами, а НАТО в тумані. Зі Сходу вітер різкий, поривчастий, з прискоренням, подекуди шквали, місцями шторм, зокрема в Криму. Деякою мірою на погодні умови впливатимуть переміщення теплих повітряних мас з Атлантики та холодного повітря з Арктики. Внаслідок чого матимуть місце чергування циклонів та антициклонів. Тому на комфортний клімат не сподівайтесь: кидатиме то в жар, то в холод. На валютному ринку можливі ожеледиці. Будьте обережні! Лід крихкий! По всій території переважатиме мінлива хмарність. То захмарить, то розпогодиться. Стихійні лиха у вигляді грошових дощів та валютних злив не передбачаються. Політики вийдуть з берегів, особливо ті, що країв не бачать. Як наслідок у деяких регіонах можливі словесні зливи. Тому жителям цих областей слід узяти з собою парасольки. Впливові керівники іще поніжаться під променями сонця. Але не виключено, що найближчі президентські вибори сприятимуть тому, що для одних сонце залишиться в зеніті, а для інших зайде за горизонт. У коридорах влади час від часу штормитиме. Між Банковою та Грушевського громи та блискавки. Але тектонічна активність не передбачається. Землетрусу не буде, не сподівайтесь. На об’єм кисню з вищих ешелонів влади в нижні пласти атмосфери погода не вплине. Як і раніше, він подаватиметься строго дозовано, але не перекриватиметься. Температура на вулицях коливатиметься від нуля за Цельсієм до нуля за Фаренгейтом. Спекотні дні можуть змінитися на легкі заморозки. У зв’язку з негативними тенденціями можуть активізуватися відморозки. Будьте розсудливими, вибирайте життя. Оскільки погоду в Україні визначає чинник “за туманом нічого не видно”, то на дорогах можуть виникнути аварійні ситуації й не виключено, що хтось на когось наїде. Щоб уникнути дорожньо-транспортної пригоди, бажано не перейматися політиками, що почуваються “сам собі синоптик” і час від часу роблять погоду в Україні. Найближчим часом можливі також магнітні бурі, що можуть призвести до зниження імунітету, виникнення непорозумінь та конфліктів. Але Євро-12 не за горами. Футбол розмагнітить ситуацію і примирить усіх.
Коли Вітя стане дорослим
Понад усе Вітя полюбляє дивитись телевізор. Особливо передачі про подорожі та різних там дикунів. Нещодавно, наприклад, показували, як на островах Нової Гвінеї стають чоловіками, мужчинами себто. Уявляєте, вчора тебе ще вважали хлопчиком, а сьогодні — мужчина. — А коли ж я стану дорослим? — подумав Вітя. Звичайно він здогадувався, що все це буде трохи не так, як на тих островах. Тому й вирішив уточнити про все у батьків. — Вперше я став дорослим у 13 років, — сказав тато. — А дізнався про це, як їхав до бабусі на канікули. Мене тоді ледве з поїзда не висадили, коли кондуктор дізнався про те, що я їду з дитячим квитком. Він сказав, що я вже дорослий і повинен купувати повний квиток. — Тато жартує, — сказала мама. — Дорослим ти станеш у 16 років, коли тобі видадуть паспорт. — І тобі дозволять відвідувати фільми до 16, — додала бабуся. — Ні, — поправив старший брат. — Повноправним громадянином будеш у 18 років. Ти матимеш право голосу і зможеш обирати президента. — ...І одружитися, — вставила бабуся. — Причому тут повноліття, — не втримався дідусь. — Дорослим станеш у 21 рік, коли тобі в магазині продаватимуть цигарки й горілку. Здивуванню Віті не було меж. В голові у нього все крутилося, як у калейдоскопі: 13 років — квиток для дорослих, 16 — паспорт, 18 — право голосу, 21 — горілка. А точно, коли він стане дорослим, так ніхто і не сказав. Бо не знав. — А на островах Нової Гвінеї знають, — зітхнув Вітя.
