Вітаємо Вас, Гість!
П`ятниця, 29.03.2024, 17:52
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Звідки Ви?
Всього відповідей: 86

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Вісник Таврійської фундації. Вип. 6 -25

1 << 2 << 3 << ... 22 << 23 << 24 << Читати спочатку

Микола Дупляк


Книга про корифея українського перекладацтва


До 100-річчя від дня народження Григорія Порфировича Кочура (17 листопада 1908 – 15 грудня 1994) – відомого перекладача світової літератури, переважно поезій – від античних часів до ХХ століття; літературознавця, енциклопедиста, критика та теоретика перекладацької справи, у в-ві «Смолоскип» у Києві з датою 2008 року вийшла вагома своїм змістом і розміром нова публікація «Григорій Кочур. Література та переклад», том перший. Книжка вийшла на офсетному папері в твердій обкладинці, на 610 сторінках друку.
Упорядники книжки – син і невістка вченого – Андрій і Марія Кочури. До Редакційної Колегії входили: А.Кочур (голова), І.Дзюба, Р.Зорівчак, М.Стріха, О.Бросаліна. М.Новікова, О.Чередниченко, М.Кочур і Г.Пехник.
До збірки увійшли дослідження, рецензії, літературні портрети та інтерв’ю. Це — перша спроба об’єднати в одному виданні матеріяли, розпорошені по різних першоджерелах в Україні й поза нею та нещодавно знайдені в архівах. Прикрашене портретом ученого-ювіляра, видання розраховане на філологів-фахівців та широкі кола шанувальників української та світової літератури. Книжка вийшла завдяки підтримці НТШ в Америці та Фундації «Спадщина» в Чикаґо. Тираж публікації всього 1000 примірників. На 46 мільйонів населення України – це дуже мало.
Григорій Кочур – лауреат літературної премії імені М.Рильського, Державної премії імені Т.Шевченка, відзначений медаллю НТШ ім. М.Грушевського.
Як пишуть упорядники книжки, переклади вченого-ювіляра «найповніше представлені й загалом відомі фахівцям і широкому загалові шанувальників поетичного слова» завдяки книжці «Третє відлуння», «а масштаби ерудиції письменника в питаннях теорії та історії літератури, і зокрема перекладацької галузі, засвідчує пропонований читацькій увазі двотомник його статей».
Творча спадщина Г.Кочура зберігається в Літературному Музеї (одинокому в Україні) письменника в Ірпені – в будинку, де він проживав після повернення з заслання. Музей розбудовують і ним дбайливо опікуються Андрій Григорович Кочур і його дружина Марія. Вони й повсюдно розшукують всі оригінали праць великого вченого й відповідно їх упорядковують. Головна мета Музею – зберігати та раціонально використовувати рідкісну бібліотеку, архів, зокрема унікальне листування вченого, що сприятиме впровадженню до наукового обігу матеріялів Г. Кочура, зокрема про культурне життя в Україні в 50-90-их роках XX століття.
Оскільки часто прізвище Григорія Порфировича «було в списках небажаних для друку авторів», він «позичав» прізвища в надійних людей. Тепер же упорядники книжки називають справжнього автора цих творів. Вони й указують на труднощі в пошуках публікацій Г.П.Кочура, бо не всі збереглися в архівах. Як гідні діти великого Батька, вони дбають про те, щоб не пропала його творча спадщина. Щаслива людина, яка залишає по собі таких шанувальників своєї праці, як залишив їх учений-ювіляр.
Своє вагоме слово про корифея українського перекладацтва сказав Іван Дзюба у вступній статті «Григорій Кочур. Покликання. Ерудиція. Труд». Автор підкреслює той факт, що численні праці вченого не були підписані його прізвищем, «яке раз-у-раз опинялося під забороною», а значна частина його праць узагалі не була надрукована. Тому, на думку І. Дзюби, завдяки цьому виданню читач може повніше уявити Григорія Кочура не тільки як «блискучого перекладача поезії з десятків мов, але і як гуманіста-енциклопедиста, і як перекладознавця й теоретика перекладацької справи, і як інтерпретатора явищ світової літератури». Перекладацькі задуми і творчі акції Григорія Кочура визначалися стратегічним баченням потреб української культури та несхибним естетичним оцінюванням, – пише І. Дзюба.
Г.Кочур усе турбувався про те, щоб український читач мав широкий вибір зразків світової поезії рідною мовою. В 60-их роках, коли українські перекладачі опинилися на передньому краї боротьби за українську культуру, в Україні спостерігаємо справжній вибух перекладацької енергії: навколо Рильського, Бажана, Кочура та Лукаша виросла когорта молодих талановитих перекладачів. Нові переклади ставали справжніми культурними подіями, бо саме завдяки їм до читання українською мовою прилучалися й люди, які досі читали тільки російською мовою.
Влада розуміла, що перекладацтво почало набувати політичного значення і відповідно реагувала. Одначе, вона не могла заборонити перекладання українською мовою. Це був би надто відвертий культурний геноцид. Режим регулював норми української мови таким чином, щоб вона поступово втрачала свою самобутність і стала просто непотрібною. Українські вчені розуміли, що перекладацтво — «арена вдосконалення і самоствердження мови, спосіб її входження у світову мовну змагальність і солідарність, а перекладна література рідною мовою народу – пряме розширення історичної перспективи народу».
Саме тому влада робила все, щоби цю життєствердну функцію від української мови відібрати, мовляв, є ж величезні перекладацькі потужності російської культури, яка по-братньому обслуговуватиме й українське суспільство. Григорій Кочур твердо обстоював право української літератури на прямі контакти зі світом та адекватне відтворення його художніх скарбів рідною мовою свого народу – в усій самобутності цієї мови, — стверджує Іван Дзюба.
Дотепер вийшли три збірки вибраних перекладів Г.Кочура, а саме: «Відлуння» (1969), «Друге відлуння» (1991), «Третє відлуння» (2000).
Доволі довгу наукову розвідку п.н. «У духовно-культурному полі Григорія Кочура – теоретика й історика українського перекладу» помістила в цій книзі академік АН ВШ України Роксолана Зорівчак. Вона вказує на факт, що 1908 рік був доленосним для української філології, бо «подарував Україні та світові Г.П.Кочура і Ю.В.Шевельова – українських інтелігентів найвищої історичної проби, неймовірної загальної та філологічної культури, творців з унікальним естетичним відчуттям», які залишили дуже глибокий слід в українській культурі.
Авторка називає Г.Кочура ювеліром Слова, особистістю франківського взірця, людиною легендарної пам’яти, всеосяжним культурологом, гуманітарієм, істориком і теоретиком українського художнього перекладу та рушієм новітньої української інтелектуальної думки, Українцем з великої літери, Громадянином, який навіть у найчорніші часи жив за Кодексом Чести, тобто жив і працював заради своєї нації. Вона стверджує, що переклади збагачують не лише цільову літературу, але й загальну скарбницю світової літератури, збагачують і самого перекладача.
Р.Зорівчак нагадує, що «навіть натякати на націєтворчу роль художнього перекладу в Радянському Союзі категорично заборонялося. Це розглядалося б як ідеологічна диверсія найгіршого ґатунку». Авторка зауважує, що «українська мова і література – головні чинники формування нації в умовах бездержавности – майже ніколи не розвивалися в нормальних умовах», тож перекладна література в нашому культурному житті все відігравала дуже важливу ролю і як виховний засіб, і як засіб самовираження нації, розвитку української мови та поетики.
Переклад українською мовою завжди стояв на варті волелюбних прагнень народу, хоча доля була жорстокою до наших перекладачів. У радянські часи їх постійно звинувачували у всяких гріхах, цькували, переслідували. Багато перекладів пропало, багато знищили сторожі тюрем і концтаборів, а разом з тим зазнала шкоди українська культура.
Як пише Р. Зорівчак, за свою наполегливу працю для української науки, Г. Кочур зазнав «і замовчувань, і принижень, і тюрем, і концентраційного табору. У вкрай несприятливих умовах він зробив протягом своєї довголітньої творчої діяльності дуже багато. Силою свого таланту, міццю любови до Вітчизни – став символом духовної еліти нації».
Григорій Кочур – виходець із селянської родини козацького роду — народився у селі Феськівка (на той час Менської волости) на Чернігівщині. Там, над річкою Мена, і промайнуло його дитинство.
Як дуже здібний студент, Г.Кочур працював у Лексичній Картотеці української мови в Києві, заповнюючи картки для двох словників. Тут і познайомився з академіком А.Кримським та з мовознавцями О.Синявським, В.Ганцовим і Г.Голоскевичем. Одначе, і студіювати, і працювати було важко в дуже несприятливих умовах чужого поневолення, позначеного Голодомором, чорним вороном і жахливим терором.
З вибухом Другої світової війни родину Кочурів відрядили з Вінниці до Полтави. Коли ж німців вигнали з цього міста, Григорія Кочура з дружиною Іриною Воронович заарештували, звинуватили в «укрбуржнаці» і засудили на десять років таборів і втрату громадянських прав на п’ять років. Засуджені відбували ув’язнення в Заполяр’ї, одначе, навіть у страхітливих умовах заслання, Г. Кочур крадькома працював над перекладами.
У часи хрущовської відлиги подружжя Кочурів звільнили з таборів, а згодом реабілітували та дозволили повернутися в Україну. У 1962 році колишні каторжники поселилися в Ірпені. Не гаючи часу, Г.Кочур всеціло поринув у наукову працю, став одним із великих авторитетів у створенні середовища руху опору для шістдесятників. З історією шістдесятництва щільно пов’язана й історія перекладу. Тоді, у післякультівську відлигу, почалося поступове розкріпачення думки. Перекладацтво стало надійним засобом залучення до світової культури. Як пише Р.Зорівчак, — «це була вкрай унікальна ситуація, коли перекладали, щоб рятувати мову й вибудовувати націю з пасивної етнічної маси».
Шістдесяті та початок сімдесятих років були дуже плідними у творчості Г.Кочура. Він дуже болюче відчував вироблену віками неволі покірливість свого народу, тому чимало перекладів має в собі гостре вістря убивчої іронії й сатири. Та й тоді не все перекладене можна було публікувати. Про всі труднощі цієї епохи дуже переконливо й аналітично розповідає авторка названої вище розвідки. Навколо Г.Кочура утворювалася молода когорта перекладачів, здатних споруджувати мости між українською і світовою культурою. Він користувався великим авторитетом і став гідним продовжувачем традицій Миколи Зерова.
Після смерти М.Рильського в 1964 році, у дуже важкий для нашої культури час, коли лютувала цензура, Г.Кочур став керманичем школи українського художнього перекладу, центру морального опору тоталітаризмові. Українським перекладачам і в Україні, і в діяспорі – йшлося не тільки про те, щоб перекладений твір увійшов у читацьку свідомість як факт рідної літератури, а й про те, щоб ствердити повноцінність рідної мови, — підсумовує Р.Зорівчак. Г.Кочур і його соратники продовжують і вдосконалюють перекладацькі принципи, що їх випрацювали І.Франко, М.Зеров, В.Державин та О.Фінкель.
Режимні русифікатори не могли стерпіти такої праці українських учених. У сімдесяті роки почалась нова хвиля репресій проти «інакодумців». Г.Кочура вирішили повторно відлучити від літератури. У пресі його почали звинувачувати в різних провинах, обливати брудом, а згодом виключили зі Спілки Письменників України (поновили щойно в 1988 році), а тим самим позбавили можливості друкуватися, заборонили листуватися з фахівцями з-за кордону. Щойно після усамостійнення України в 1991 р., вчений зміг уперше у своєму житті виступати на конференціях у Чехії, Польщі та в Сполучених Штатах Америки. Тут він був учасником українознавчої конференції в Урбана Шампейні. Користаючи з нагоди, особисто познайомився м. ін. з письменником Василем Баркою в Ґлен Спею.
Р.Зорівчак не без причини та не без рації дорікає діяспорним україністам за те, що вони й досі не усвідомлюють значення українського художнього перекладу як могутнього чинника утвердження національної культури. Серед їхніх праць майже немає досліджень, присвячених хоча б найвидатнішим перекладачам, а якщо є окремі згадки, то часто недоброзичливі й необ’єктивні. На думку дослідниці, «художній переклад є одним із тих небагатьох чинників, що допомагають нашій літературі піднятися на найвищий рівень, стати поряд із найрозвиненішими літературами світу, сприяти формуванню нації». Що ж до Г.Кочура, то в нього була впевненість, що від літератури його відлучити не можна, бо література – завжди там, де він. Майстер продовжував працювати, а в його «Іртиському Університеті» здобуло вишкіл чимало серйозних українських перекладачів і перекладознавців.
У 1989 р. Г. Кочур стає лауреатом перекладацької премії ім. М. Рильського. Того ж року виходить перша збірка його власних віршів «Інтинський зошит. Вірші 1945-1953 років». Ученому йшов тоді 81-ий рік життя. Збірка віршових перекладів Майстра вийшла в 1991 р. п.н. «Друге відлуння». 1993 р. НТШ нагородило Г.Кочура медаллю ім. М.Грушевського, а в 1995 р. Кочурові посмертно присуджено Державну премію України ім. Т.Шевченка. Це стало визнанням його величезних заслуг перед українською літературою, його вагомого внеску до світової літератури.
У 2000 р. вийшла найновіша збірка перекладів Г.Кочура з 28 мов п.н. «Третє відлуння». Вони репрезентують 33 національні літератури. Р. Зорівчак порівнює літературний подвиг Г.Кочура з подвигом І.Франка, який перекладав художнє слово 35-ти народів рідною мовою. Переклади Г.Кочура – «окремий етап в історії українського художнього перекладу, в освоєнні світової літератури нашою», — пише дослідниця. Г.Кочур звертав велику увагу на переклади античних авторів. Тим він ставив себе в повну опозицію до панівного режиму, який доручав обмежувати публікацію оригіналів і припинити викладання латинської і старогрецької мов, загальної філософії та логіки тощо.
Г.Кочур – автор праць «Шевченко в польських перекладах», «Бібліографія французької шевченкіани», «З французької шевченкіани», «Добрі переклади англійською мовою», «Видано в Пряшеві», — досліджував англомовну, французьку, чеську, словацьку та польську шевченкіяну.
Слід відмітити, що Г. Кочур своїми працями значно розвинув критику художнього перекладу в Україні, а ця критика необхідна для обґрунтування теорії перекладу. На думку Кочура, необхідно перевидати недоступні (або майже недоступні) для нашого читача тексти майстрів українського художнього перекладу попередніх епох. Як людина колосальної ерудиції, Кочур був надзвичайно вимогливий до перекладача художньої літератури; ненавидів білі плями та перекручення в історії. Серйозно ризикуючи, згадував у своїх критичних працях імена заборонених авторів.
Р.Зорівчак доречно підтверджує, що «статтями, присвяченими видатним особистостям та явищам в історії українського художнього перекладу, Г.Кочур багато зробив для дослідження творчості І.Франка, Лесі Українки, П.Карманського, В.Свідзінського, неокласиків та інших авторів. Усі його праці надзвичайно багаті на абсолютно точний фактаж і постійні посилання на майже недоступні першоджерела». У першому томі обговорюваної збірки поміщено понад 130 праць Г.Кочура. Деякі з них, написані російською мовою, залишено без перекладу.
Становленню кочурознавства як окремої філологічної галузі, на думку Р.Зорівчак, м. ін. сприяє саме те, що активно працює названий Літературний Музей Г.Кочура в Ірпені, успішно розвиваються перекладознавчі дослідження в університетах України, де вишколюють молодих перекладачів і перекладознавців. Дослідниця заохочує опрацювати тему «Григорій Кочур за ґратами» та великим накладом перевидати «Інтинський зошит» Майстра. Не можна відкладати й публікації спогадів про Г.Кочура. Треба б опублікувати й вибраний епістолярій Г.Кочура, бо ж він був одним з останніх блискучих майстрів епістолярного жанру. До речі, Г.Кочур залишив по собі понад 10 000 листів.
Мрією мрій було б опублікувати «Третє відлуння» як білінгву з відповідним коментарем і портретами авторів оригіналів – пише Р.Зорівчак, – а також білінгву Шекспірових «Гамлетів» — в оригіналі та в усіх українських перекладах...На її думку, доречно опрацювати мову перекладів та оригінальних творів Г.Кочура, передусім із позицій інтертекстуальности... Настав час для написання монографії «Григорій Кочур як перекладач та перекладознавець у контексті українського літературного процесу другої половини XX ст. – початку XXI ст.». Треба б зробити ще дещо... Можна тільки побажати, щоб збулися пропоновані шляхетні задуми професора Р.Зорівчак.
Обговорюваний перший том двотомової збірки літературно-критичних праць великого вченого напевно стане важливим набутком теорії та історії українського художнього перекладу. Це ж бо криниця знань для всіх, хто цікавиться справою перекладу та взагалі для фахівців із цієї ділянки знання. Українська наука збагатилася новим вагомим надбанням.
Щоб на державному рівні вшанувати пам’ять Григорія Порфировича, 29-го січня 2008 року Президент В. Ющенко підписав указ «Про відзначення сторіччя від дня народження Григорія Кочура».
Приємно відмітити, що до 100-річчя від дня народження Григорія Кочура, 15-17 листопада 2008 р. у Львові відбулася триденна міжнародна наукова конференція, на якій всебічно обговорено внесок ученого-ювіляра в українську науку та його місце у збагаченні української культури. Конференцію спонзорували Міністерство Освіти і Науки України, Львівський і Київський Національні Університети, Літературний Музей Григорія Кочура та НТШ. Окреме вшанування вченого відбулося опісля в Києві. На святі була еліта української інтелігенції. Були вітання від Президента В.Ющенка та розкішний кошик квітів від Нього.
Ще в 1920 р. поет Микола Чернявський (автор спогадів про Шевченкову могилу на Чернечій горі) з жалем писав: «Взагалі ми, українці, ліниві й недбайливі щодо скарбів наших духовних. Не цінимо ми своїх видатних сучасників за життя їх і не зберігаємо пам’яти після їх смерти. Одні – через загальну свою малокультурність, інші – боячись спогадом про видатного сучасника понизити своє власне значіння...»
Надіймось, що достойне вшанування Григорія Кочура в соту річницю народження – це початок нової сторінки в пошануванні великих українців в Україні, гідного вільного та культурного європейського народу.


Іван Немченко


Дивовижний життєпис Василя Вишиваного


(Терещенко Ю., Осташко Т. Український патріот з династії Габсбургів: Науково-документальне видання. — К.: Темпора, 2008. — 382 с.)

Вільгельм-Франц Льотрінген фон Габсбург (1895-1948), широко знаний як воєначальник, політик, письменник Василь Вишиваний, – це, безперечно, одна з найцікавіших постатей в історії українського національно-визвольного руху та державотворчих змагань. Йому як правнучатому небожеві імператора Австро-Угорщини Франца-Йосифа І, що правив у 1848-1916 рр., та двоюрідного племінника останнього австрійського імператора та угорського короля Карла І (владарював у 1916-1918 рр.), пророкували український престол у разі поразки Росії в Першій світовій війні. Проте Вільгельм Габсбург засвідчив свою жагу бачити Україну вільною й незалежною ні від яких імперій, став одним з найпалкіших борців за утвердження УНР.
Про Василя Вишиваного написано вже чимало наукових праць, неодноразово потрапляв він як історична постать і на сторінки художніх творів. Але в багатьох публікаціях такими частими були всілякі фальсифікації та перекручення, котрими надто відзначалася радянська доба, що й сьогодні лишається актуальною потреба в об’єктивному й усебічному осмисленні діяльності цієї видатної особи. Серед авторів, що захоплювались подвижництвом Вільгельма Габсбурга та його жертовністю в ім’я нашої Вітчизни, слід назвати Н.Гірняка, Д.Донцова, П.Карманського, Ф.Мелешка, Р.Новосада, Ф.Погребенника… І до сьогодні час від часу в періодиці з’являються статті В.Бойченка, І.Веремеєва, І.Головацького, А.Криворотька, А.Поліщук, Л.Портнової, М.Роженка, Л.Стрельської, в котрих окреслюються ті чи інші іпостасі поета і воїна.
Книга Ю.Терещенка та Т.Осташко “Український патріот з династії Габсбургів” відкривається оглядом життя і політичної діяльності цього спадкоємця прадавнього августійшого роду. Текстові передує красномовний епіграф – слова, що належать самому Василеві Вишиваному: “І я уперто вірю в самостійність і соборність суверенности нашої, нам всім так милої держави України” [C.3]. Услід за власне монографічним дослідженням (С.3-108), автори подають документи та матеріали з даної проблематики (С.109-285), літературний доробок письменника – збірку “Минають дні” та нарис “Моя верба” (С.286-301), примітки (С.302-334), фотододаток (С.336-365), а також іменний покажчик (С.366-379).
У “Вступі до біографії” дослідники одразу ж наголошують на неабияких заслугах Василя Вишиваного перед Україною, адже йому “судилося вписати яскраву сторінку у драматичний перебіг національно-визвольної боротьби українського народу” [C.3]. Заінтригувавши таким чином читача, автори почасти звертаються до історії досліджуваної проблеми, апелюючи зокрема до праць Д.Донцова, який ставив В.Габсбурга в один ряд з такими діячами нашого відродження, як Є.Коновалець, М.Міхновський, С.Петлюра, П.Скоропадський, Ю.Тютюнник та ін. [C.3].
Ю.Терещенко та Т.Осташко вважають, що першовідкривачем сенсаційної долі Василя Вишиваного для широкого загалу в Україні став Роман Новосад, колишній студент Віденської музичної академії, котрий був особисто знайомий з ерцгерцогом і розділив із ним долю викраденого радянськими спецслужбами і приреченого на сталінські репресії патріота-політв’язня. Дослідники називають і 26-е число журналу “Україна” за вересень 1992 року, де відбулася публікація спогадів цього унікального свідка, а пізніше подані й уривки з мемуарів самого В.Габсбурга. Проте чомусь Ю.Терещенко та Т.Осташко лишають поза увагою значно давніший видрук на сторінках тієї ж “України” дійсно сенсаційного матеріалу Ольги Пресіч “Український поет Вільгельм фон Габсбург” (5-е число за березень 1991 року), до якого було додано й одинадцять віршів із збірки “Минають дні” (майже її половину). Тому слід віддати належне й цій авторці, якої дослідники навіть не згадують. Хоча, безсумнівно, Р.Новосад зробив дуже багато для поширення правдивої інформації про В.Вишиваного і не тільки на сторінках “України” – досить згадати хоча б його детальну розвідку в альманасі “Зона” (1995, № 5) про подробиці смерті подвижника в Київській тюрмі.
У розділі “Початки української свідомості” автори монографії простежують витоки українофільства В.Габсбурга. Звідки вони у австрійського аристократа, що народився на берегах Адріатики, в Далматії? Хоча його мати – Марія-Терезія, герцогиня Тосканська говорила в родині італійською, а батько – Карл-Стефан-Євген-Віктор-Фелікс-Марія Габсбург-Льотрінген своєю рідною німецькою, Вільгельм ще чотирнадцятилітнім підлітком, потрапивши в середовище гуцулів, просто закохався в звичаї, природу, мову, пісні українців. А в 1915 році – по закінченні Військової академії імені Марії-Терези – він потрапив як офіцер до 13-го уланського полку австро-угорської армії, більшість якого складали українці. Спілкування з ними поглибило симпатії В.Габсбурга до нашого народу, допомогло гарно засвоїти мову, читати твори Т.Шевченка, Ю.Федьковича, І.Франка, В.Стефаника, М.Грушевського, Г.Хоткевича в оригіналі. А один з вояків-галичан подарував Вільгельмові сорочку-вишиванку, через яку нащадок імператорської династії ще більше поріднився з українським світом.
У ряді наступних розділів монографії, зокрема “На хвилі революції”, “На чолі Українських Січових Стрільців” та інших, Ю.Терещенко та Т.Осташко простежують, як з В.Габсбурга формується щирий і послідовний борець за волю і державність нашого народу. Він свідомо йде на конфлікти зі своїм августійшим оточенням (розділ “Розрив з родиною”) і протягом десятиліть не зрікається свого вибору – бути з українцями, допомагати їм усім, чим зможе.
Розділ “У 1920-1940-х роках” репрезентує В.Габсбурга-Вишиваного як супротивника більшовицького і нацистського режимів, як учасника руху Опору. Тож не була випадковістю розправа сталіністів над визначним діячем-патріотом (розділ “Викрадення ерцгерцога”), як і багатьма іншими борцями за незалежну Україну. Дослідники констатують: “Досі залишається невідомим місце поховання Василя Вишиваного – представника австрійського імператорського дому, українського військовика та поета. Можливо, його прах зберігає Биківнянський ліс під Києвом, де знайшли останній притулок тисячі українських політв’язнів… Але пам’ять має бути вшанована й увічнена Україною, якій він віддав своє життя” [С.97].
Особливу увагу в книзі привертають рідкісні публікації (автобіографія Василя Вишиваного; його мемуари “Українські Січові Стрільці з весни 1918 р. до перевороту в Австрії”; листування з баронами К.Гужковським, М.Васильком, митрополитом Андреєм Шептицьким, генералом В.Петровим, журналістом М.Ганкевичем; текст розмови з архикнязем, занотованої письменником Я.Окуневським), а також узяті з архівів і видруковані слідчі матеріали (постанова про обрання запобіжного заходу щодо В.Габсбурга-Лотрінгена, постанова про арешт, протоколи допитів у Києві від 4, 5, 23 і 26 вересня та 5 жовтня 1947 року, постанова про пред’явлення звинувачення й саме обвинувальне заключення у справі арештанта, акт про його смерть). Завершують дослідники й упорядники цю документальну частину книги “Заключенням Військової прокуратури Київського військового округу у справі Вільгельма Габсбурга-Лотрінгена”, згідно з яким у грудні 1989 року було знято звинувачення з цього діяча і таким чином відновлено справедливість щодо нього, як і багатьох інших жертв сталінських репресій.
Шанувальникам літературної творчості Василя Вишиваного Ю.Терещенко та Т.Осташко запропонували в своєму виданні повний передрук поетичної книги співця-вояка “Минають дні”, що вийшла у Відні далекого 1921 року. І за це треба скласти їм окрему подяку. Адже така цілісна публікація, безперечно, стане у пригоді студентам-філологам і школярам, учителям-словесникам і науковцям, оскільки об’єднує тексти, які донедавна подавалися лише вибірково й спорадично в газетах, журналах, альманахах, антологіях, тож читачі таких видань не мали повного уявлення про раритетну збірку.
Книга Ю.Терещенка та Т.Осташко містить чимало розмаїтих та якісно відтворених світлин. Наприклад, знімок 1896 року, де маленького Вільгельма зображено в оточенні батьків, сестер Елеонори, Ренати-Марії та Матильди, братів Карла-Альбрехта й Лео-Карла. Або ж численні фотопортрети побратимів Василя Вишиваного з середовища січових стрільців (Д.Вітовський, М.Тарнавський, В.Старосольський, Н.Гірняк, Ф.Кікаль та ін.). Південців зацікавлять світлини, пов’язані з перебуванням УСС на Херсонщині та Запоріжжі.
Високо оцінюючи книгу Ю.Терещенка та Т.Осташко, яка вдало реконструює замовчувані чи викреслені раніше сторінки історії та культури, державного поступу нашого народу, маємо висловити деякі зауваги. Чомусь ніде автори не обмовились, що це “перевидання”, або “друге, доповнене видання”, оскільки ще в 2002 році читач міг натрапити, наприклад, на рецензію Ігоря Набитовича, вміщену в журналі “Визвольний шлях” (№ 9), що стосувалась книги Ю.Терещенка та Т.Осташко з аналогічною назвою, але значно меншої форматом, що з’явилась у 1999 році [1]. Крім того, як свідчать цитати з тієї монографії, наведені в згаданій публікації І.Набитовича, автори внесли певні правки до тексту. Тож, мабуть, доцільно було б зазначити, що це “змінене видання”.
Викликають сумнів окремі синтаксичні конструкції, вжиті Ю.Терещенком та Т.Осташко в монографії 2008 року, котрі допускають двозначне витлумачення. Наприклад, “В.Габсбург поповнив собою той довгий список українських патріотів, який складали вороги української незалежності і свободи, починаючи від викраденого петровськими людоловами Андрія Войнаровського і закінчуючи підступно вбитими більшовицькими агентами С.Петлюрою, Є.Коновальцем, Р.Шухевичем, С.Бандерою” [С.97]. Через багатозначність слова “складали” виникає й інше (протилежне!) змістове навантаження фрази, а саме: “список українських патріотів складається з ворогів української незалежності і свободи”, тобто виходить, що В.Габсбург одночасно належить і до числа патріотів, і до загалу ворогів української незалежності і свободи. Так само патріотів С.Петлюру, Є.Коновальця, Р.Шухевича та С.Бандеру шановні автори мимоволі обзивають “більшовицькими агентами”. Тобто цю конструкцію слід було подати хоч би й так: “В.Габсбург поповнив собою той довгий список українських патріотів, понищених ворогами української незалежності і свободи, до якого увійшов Андрій Войнаровський, викрадений петровськими людоловами, а пізніше й С.Петлюра, Є.Коновалець, Р.Шухевич, С.Бандера, підступно вбиті більшовицькими агентами”.
Відзначимо важливу деталь: книга 2008 року вийшла накладом 1000 примірників. Тож якщо попереднє видання 1999 року викладачам і студентам доводилось шукати “вдень з вогнем”, то тепер чимало читачів зможуть порадіти зустрічі з життєписом Василя Вишиваного та його спадщиною. І ця зустріч обіцяє чимало цікавого. У Херсоні видання “Український патріот з династії Габсбургів” Ю.Терещенка й Т.Осташко можна придбати в Центрі української книги за адресою: проспект Ушакова, 39; тел.0662072206.
P.S. Сучасним тавричанам ім’я Василя Вишиваного стало добре відомим з початку 1990-х років. Біографія, письменницька і політична діяльність нащадка роду Габсбургів, його твори репрезентувались у лекціях з “Літератури діаспори” та “Літературного краєзнавства”, читаних на вчительських курсах у Херсонському РІПО, а далі й в університетських аудиторіях. Неодноразово доробок поета ставав об’єктом студентських досліджень у рамках вивчення такого феномена як українська стрілецька поезія (курсові та випускні роботи, реферати). У лютому 2006 року в Інституті філології та журналістики ХДУ засновано Літературну студію імені Василя Вишиваного (керівник – В.Загороднюк, літконсультант – І.Немченко, відповідальний секретар – В.Лубчак). Протягом 2007-2009 рр. вийшли три перших числа альманаху студійців “Вишиванка”, де друкуються й матеріали про поета-патріота, а також його ліричні твори. Вже традиційним стало проведення на Херсонщині щорічного літературного конкурсу імені Василя Вишиваного. Серед його переможців – Тетяна Лісова, Ірина Дармостук, Степан Бурківець, Катерина Кривко, Христя Стусівець, Олена Кучерява, Михайло Зима, Вікторія Нетяга, Катерина Олеярник.
Хочеться сподіватись, що в недалекому майбутньому Василя Вишиваного-Габсбурга посмертно буде удостоєно звання Героя України. Це була б належна данина шани поетові, який жив, творив, боровся і загинув з думкою про державне буття нашого народу.

Література

1. Набитович Ігор. Ще одне відкриття Вільгельма Габсбурга – полковника Василя Вишиваного (Терещенко Ю., Осташко Т. Український патріот з династії Габсбургів. — К.: Інститут Історії України НАН України, 1999. — 166 с. ) // Визвольний шлях. — 2002. — Кн.9. — С.123-126.

Читати далі >>26 >>27 >>28