Саме під такою назвою у 2008 році в Польщі появилася вельми оригінальна своїм змістом пропам’ятна книжка до 50-ліття Школи ім. Тараса Шевченка в Білому Борі. Оригінальність публікації в тому, що йдеться про одиноку українську початкову школу в цій країні, що наперекір усяким зусиллям припинити її працю, вона таки піввіку переможно вистояла та з іменем Шевченка йде у непевне майбутнє; у тому також, що білобірська школа — одинокий основний освітній острівчик українства на польському засланні, тож інших публікацій до золотого ювілею початкової школи зайво сподіватися. Книжка вийшла в золотий ювілей заснування школи в 1958 році. У ній 115 сторінок. Публікацію підготувала до друку Редакційна Колегія: Марія Мандрик-Філь, Дорота Джевєцка та Ярослав Залітач при співпраці директорів і вчителів школи. Тиражу публікації не названо. Тим. хто не жив у Польщі після операції «Вісла» та взагалі не жив у цій країні, важко зрозуміти та уявити собі обставини життя українців в умовах суцільної дискримінації та приниження; важко зрозуміти значення рідної школи для українців на вигнанні – там, де робилось усе, щоб їх якнайшвидше спольонізувати, знищити їхню національну спадщину та національну пам’ять. Поляки домоглися свого. Школа ім. Т.Шевченка залишилася немов український маяк у польському морі. Якщо, дай Боже, вона проіснує ще піввіку, тоді напевно вийде ще друга пропам’ятна книжка, не скоріше. Книжка найкраще промовляє до своїх випускників, або тих учителів і директорів, які дбали про цю кузню науки рідною мовою та кузню українолюбства. Вже на початку книжки читаємо отаке зворушливе звернення до випускників Шевченкової Школи: — «Бути може, Ти призабув, що ставив тут свої перші кроки в навчанні... Бути може, не часто усвідомлюєш, що вивчив тут українську мову, знайшов друзів таких, як і Ти, вперше зіткнувся з неповторною красою пісні, поетичного слова, танцю... Бути може... багато чого не пам’ятаєш, бо доля написала непередбачені й несподівані сценарії і Ти сьогодні далеко... Бути може... але одне є певне: Твоїй далекій, а все ж таки, віримо, близькій школі, цього року минає 50! Тоді, в 1958 році, ця школа давала прихисток всім, у кого було бажання бути собою і зберегти свою тотожність. Сьогодні, збагачена на гімназію і ліцей, Вона надалі виконує свою місію і під чуйним зором Тараса, наперекір усім стихіям, думає проіснувати чергових 50 і більше... для покоління Твоїх внуків і правнуків». У цих коротких словах сказано дуже багато. А зліва, в зелені дерев на тлі таких же піль, красується під черепицею, як грибок на галявині, будинок Школи ім. Тараса Шевченка. Якщо візьмемо до уваги факт, що в 1956 році у ставленні до української національної меншини в Польщі почалась певна відлига і дозволено заснувати Українське Суспільно-Культурне Товариство, то заснування української школи в Білому Борі два роки пізніше було неабияким досягненням УСКТ і місцевих українців, а передусім голови Воєвідського Правління УСКТ в Кошаліні Володимира Серкіза, вчителя Олекси Кутинського та місцевого громадського діяча Михайла Ковальчика. Влада не давала школи «на тарілці», за неї треба було боротись. Це був складний процес. Крім того, наш народ був стероризований, заляканий, розпорошений. Українська початкова школа в Білому Борі почала діяти з 1 вересня 1958 року в будинку колишнього будівельного підприємства. Там приміщується й досі. Співініціятором заснування школи був учитель-патріот Олекса Кутинський, а першим керівником школи був Володимир Шульган. Коли ж відкрився гуртожиток, першими його керівниками стали Олекса Кутинський, а відтак Андрій Вашенко — випускник щецінської україністики. В 1961 році школі надано ім’я Тараса Шевченка. У навчальному 1961-1962 році запрацювали всі вісім кляс. Саме тоді, на зламі 1950-1960 років, українці в Польщі створили кілька шкіл (у таких селах: Чахово, Тшенсач, Ярошівка, Сонгніти, Бані Мазурські), але і цього було досить, щоб налякати польську владу «відродженням» українства. З огляду на всякі перешкоди та труднощі, ці школи згодом перестали існувати. Піввіку проіснувала лише Школа ім. Тараса Шевченка в Білому Борі. Вистояти цій школі не було легко, бо влада робила всякі перешкоди, створювала труднощі, ставила під сумнів доцільність її існування. Небезпека закриття школи була дуже реальна, а разом з тим загроза для національно-патріотичного виховання школярів. Треба було неабиякої сили волі та стійкости керівництва на те, щоби відвертати «темні хмари», що раз-у-раз збиралися над нею у вигляді загроз, заборон, переслідувань, бльокад тощо. Випускники цієї школи пам’ятають випадки, коли на них кидали камінням дорогою з гуртожитку до школи. Дякувати Богу, дбайливим і відданим школі людям удалося захистити рідний навчально-виховний осередок. Ще перед тим, як у Білому Борі відкрилася українська школа, о. Дзюбина домігся дозволу відправляти для українців Службу Божу в греко-католицьому обряді. Першу Службу Божу відслужив тут 14 жовтня 1957 року. Потім відправляв богослуження у цвинтарній каплиці. Завдяки школі та церкві, Білий Бір став своєрідним притягальним пунктом для наших людей. Наприкінці 80-их років для потреб школи українці збудували новий гуртожиток, а в 1990-их — на базі наявної початкової школи заснували середню, спорудили на кургані пам’ятник її патронові Тарасові Шевченку й вибудували нову церкву. Матеріял у книжці «Сяйво з-за темних хмар» розміщений, як і годиться, з почуттям самопошани та повноцінности: наперед назва по-українському, а відтак по-польськи (Swietlisty refleks zza ciemnych chmur»); вступ авторів по-українському, а потім по-польськи. Дальше йде поезія шанованого в Польщі українського поета Остапа Лапського п.н. «Напуття» (українським дітям білобірської початкової, там же в ББ: гімназистам!). Тут кожне дидактичне слово автора дуже виважене, обдумане: «Не у всесвіти, не в космоси, ти в український світ незгасною жариною себе неси: дитино України!» У статті польською мовою «50 років Початкової школи № 2 ім. Т. Шевченка в Білому Борі» Луція Дрозд вказала на розвиток та найважливіші події школи за півстоліття. Дальше слідують фотокопії першого в історії Школи імені Т.Шевченка протоколу Педагогічної Ради, з якого довідуємось, що в першому році у школі було 57 учнів, а в гуртожитку мешкали понад 20 учнів. Багатомовною є й фотокопія запису у пам’яткову книгу школи її хрещеного батька Євгена Кирилюка — члена кореспондента Академії Наук Української РСР з нагоди відкриття пам’ятника Шевченкові. Своєрідним мистецьким надбанням є й фотокопія сонета українського поета в Польщі Якова Гудемчука з нагоди побування на закінченні навчального року в Школі Шевченка в 1961 році. Стаття авторства Марка Сирника «Білобірська Альма-Матер» присвячена також золотому ювілеєві школи і немов доповнює названий вище польськомовний матеріял Луції Дрозд. На сторінках цієї книги-історії дальше знаходимо цікаві фотокопії записів у пам’яткову книгу школи видатних людей, а саме: редакторів 11-томного «Словника української мови» Андрія Бурячка та Ярослава Бурячка з нагоди відвідин школи в 1986 році; вітання з нагоди відкриття гуртожитку від науковців Львівського Інституту Суспільних Наук Академії Наук України з нагоди закінчення будівництва гуртожитку в 1989 році; творців пам’ятника Т.Шевченкові в Білому Борі — архітектора Анатолія Ігнащенка та скульптора Василя Бородая; поетеси Наталки Поклад з 1990 року; випускника цієї школи Степана Колосівського зі Щеціна в 2000 році. Очевидно, записи у пам’ятковій книзі школи важливі своїм змістом, але й не менш важливе те, що автори цієї публікації вважали за доцільне помістити їх тут як вагомі документи в історії цієї української освітньої інституції. Слова Н.Поклад і тепер актуальні, і завтра будуть актуальними, і позавтра не втратять актуальності: «Маємо доволі проблем на рідній землі, бо відроджуємось із довголітього сну. І схиляємося перед апостолами українства, української культури тут, у Польщі. Нас єднає рідне слово, нас єднає любов. І все наше майбутнє залежить від того, наскільки ми будемо мудрі й послідовні, наскільки віритимемо в наші ідеали й будемо їм вірні. Просімо Бога й долю, хай нам допоможуть у тім». Не можна без хвилювання читати спогадів «Навчаючи інших, самі вчимося» авторства випускниці Варшавського Університету та довголітньої вчительки цієї школи Марії Мандрик-Філь. Цей цикл матеріялів кінчається віршем Якова Мушинського-Гудемчука, який він присвятив Школі Шевченка. Велику частину книжки заповнюють фотографії з життя школи за 50 років. Вони поділені на десятки років. Шкода, що під ними не написано імен учнів там, де їх можна було розпізнати. Усіх чорно-білих світлин у книжці 117. Після фотографічної частини слідує список випускників за роками. За 50 років українську школу закінчило 639 учнів. Згідно з поіменним списком, за півстоліття у Школі ім. Т.Шевченка працювало 57 вчителів. Директорами школи були: Володимир Шульган, Іван Цимбалко, Андрій Вашенко, Данило Древко, Ірина Дрозд (найдовше), Ярослав Миц, Здзіслав Бігун, Андрій Дрозд. Діяграма, що слідує, вказує на ріст і занепад росту кількости учнів школи. Відомо ж бо, що до української школи йшли учні найсвідоміших батьків-українців на основі добровільности і з Білого Бору та околиці, і з цілої Польщі. Територіяльне походження учнів виразно ілюструє мапа Польщі, на якій позначено міста, з яких вони приїхали вчитися у своїй рідній школі. У навчальному році 2008-2009 у початковій школі вчиться 26 учнів, у гімназії 33 учні і в ліцеї 52 учні. Разом — 111 учнів. З огляду на зменшення числа учнів у початковій школі, назріває нова небезпека її закриття. Закінчивши українську школу, випускники продовжують навчання та здобувають адміністративні посади в державі та всякі професії. Безперечно, книжка викликає приємне вражіння не лише у випускника цієї школи, бо для нього має ще й сентиментальну вартість, але й у кожного інтелігентного українця, особливо педагога. Вона написана доречно, інформативно, хоч-не-хоч сентиментально та перш за все... з любов’ю. Одначе, книжку можна було збагатити ще іншими матеріялами, такими як: окремими світлинами всіх директорів, спогадами кількох випускників школи, списком практикантів — студентів щецінської україністики та інших практикантів, якщо такі були, їхніми спогадами тощо. На кінець пропам’ятної книжки поміщено фотокопію передсмертної записки першого директора школи В.Шульгана та вірші Остапа Лапського «Чайка» та «Прагнення», присвячені Шевченковій школі, а також його короткі прозові роздуми про цю твердиню українолюбства. Книжка «Сяйво з-за темних хмар» є подальшим свідоцтвом нищення української меншини в Польщі та свідоцтвом її незавидного стану у висліді цілеспрямованої політики польських урядів на її загладу після злочинної операції «Вісла». Після понад 60 років на польській чужині, українці в Польщі опинились на березі винародовлення та повної асиміляції. Коли б не оце сяйво з-за темних хмар, яким досі була Школа ім. Т.Шевченка та інші осередки освіти рідною мовою, українців у Польщі досі майже не було б. Як кажуть наші земляки в Україні, польська політика на знищення українців Закерзоння «спрацювала».
Нове дослідження письменства українського зарубіжжя
(Cлоньовська О. Слід невловимого Протея: Міф України в літературі української діаспори 20-х – 50-х років ХХ століття: Монографія.- Івано-Франківськ: Плай; Коломия: Вік, 2007.- Вид. друге.- 688 с.)
Бог невмирущий, Протей із Єгипту… Вигляду всяких істот, що по лону земному плазують, Він прибиратиме, в воду обернеться й пломінь пекучий… (Гомер, “Одіссея”)
Письменство української діаспори, що в радянські часи або замовчувалось, або ж усіляко таврувалось у зв’язку з принагідними згадками, нині – в часи незалежності – стало об’єктом пильної уваги з боку материкового літературознавства. Сьогодні важко уявити національний літературний процес ХХ століття без таких постатей, як Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга, Іван Багряний, Улас Самчук, Василь Барка, які разом з їхніми доробками старанно викреслювались літописцями радянської доби з книги пам’яті нашого народу. Саме творчість цих першорядних митців діаспори, що в наші дні вважаються окрасою української культури та оберегами нашої духовності, й стала об’єктом дослідження в рецензованій монографії. Ольга Володимирівна Слоньовська, ще двадцять літ тому прийнята до Спілки письменників України, широко знана як поетка (збірки “Гілочка глоду”, “Ґердани”, “Соната для коханого”, “Джоконда”) та методист (автор або співавтор підручників з “Української літератури” для 5-7 класів, букваря “Хрещатий барвінок”, посібників з конспектами уроків з української літератури для 9-11 класів). Її літературознавча праця “Слід невловимого Протея” – це значний крок у справі осмислення художніх світів діаспорних митців. І цей крок здійснюється через розробку проблеми функціонування в їх текстах міфу України. У “Вступі” до своєї праці, відштовхуючись від думки автора книги “Паралельна міфологія” Дж.Бірлайна, що міф є ниткою, яка зшиває воєдино минуле, теперішнє і майбутнє [С.5], дослідниця наголошує, що це складова частина нашого підсвідомого, яка одвіку регулює наше буття – “допомагає як окремим людям, так і цілим націям гідно й адекватно пристосуватися до свого оточення в світі” [С.5]. Про багатозначність і багатогранність поняття міфу свідчать наведені О.Слоньовською судження, дифініції, спостереження й зауваги численних філософів, психоаналітиків, етнографів, фольклористів, антропологів, лінгвістів, літературознавців різних часів і народів. Відтак дослідниця відзначає примхливість міфу (“упритул підпускає до себе, а препаруватися не дається”), його “вислизання” від остаточного визначення [С.24]. Звідси й пояснення назви книги: “Античний бог Протей був невловимий насамперед з причини здатності до постійних метаморфоз; зловити його було особливо, зате втримати – неможливо; єдине, що залишалося мисливцеві за Протеєм – чіткі відбитки слідів, які, втім, могли належати кому завгодно з представників існуючої на Землі фауни” [С.24]. У першому розділі монографії, котрий має назву з античним відтінком “Поезія – Медея, що вбиває дітей своїх”, особливу увагу привертає спроба О.Слоньовської розглянути ліричну драму І.Франка “Зів’яле листя” та його ж поему “Похорон”, виходячи з метафізичних мандрів співцевої душі та її конфлікту з Силами Провидіння й Силами Зла. Під цим же кутом зору авторка осягає доробок Тодося Осьмачки як митця, “якому випали й дороги, й манівці”. Як відзначає дослідниця, “подорож через психічну історію людства має своєю метою відновлення цілісності людини з допомогою пробудження пам’яті крові” [C.75]. Отаке повернення до глибин, “спуск до Матерів” убачає О.Слоньовська в повісті О.Турянського “Поза межами болю”, герой якої “рятується від божевілля (смерті психічної) і фізичної смерті з причини крайнього тілесного виснаження не завдяки випадковості, кращому здоров’ю чи більшій витривалості, порівняно зі своїми товаришами по нещастю, а лише тому, що час від часу перед ним з’являється містична жінка з дитиною” [C.75]. Дослідниця наголошує: “Твір автобіографічний, написаний за реальними подіями, а проте шокуючий читача якимось чистої води міфічним підтекстом. Від твору віє неземним крижаним протягом, що пронизує всі сторінки тексту. Здається, людина в цьому творі зустрічається з чимось таким, що не має назви і що востократ сильніше від неї” [C.75-76]. Другий розділ монографії “Україна в параметрах міфу” відкривається дослідженням проблеми Бога та божественного в міфі України на матеріалі творчості Т.Осьмачки, І.Багряного, У.Самчука, В.Барки. Авторка проводить паралелі з материковою літературою (М.Стельмах, О.Гончар, П.Загребельний), наголошуючи, що незалежно від різності світоглядів та літературних прямувань ці митці, розмежовані залізною завісою поміж Заходом та Сходом, пропонували в своїх мистецьких полотнах такі літературні типи або характери, з якими пов’язувались вузлові аспекти проблеми Бога та божественного – “свідомо чи підсвідомо відводили саме цим героям особливе місце й визначали особливу роль для втілення й реалізації чи не найголовнішого складника національного міфу – взаємовідносин людини з Богом і божественним в межах сакральної території Вітчизни, даної Творцем як відповідне підсоння (земна земля обітована) кожному народові за взірцем астрального прототипа національної держави” [C.260]. Астральну Україну Ольга Слоньовська вистежує в парадигмі кольористики міфу, залучаючи до розгляду тексти В.Стефаника, У.Самчука, Т.Осьмачки й переконуючи, що “талановитий, а тим більше – геніальний художній твір стає вічним двигуном втілення Божого задуму через посередництво людей в реальне життя, й кожна астральна (небесна), метафізична держава з часом має всі шанси стати реальною процвітаючою і прекрасною державою на Земній кулі” [C.297]. Анатомію української національної ідеї висвітлює дослідниця на прикладі повісті І.Багряного “Огненне коло”, присвяченої долі дивізії “СС-Галичина”, з трагічного фіналу якої письменник виводить повчальний висновок – “найважливіше метафізичне знання: розуміння, що Україна можлива тільки як соборна держава, що жоден окупант не є і ніколи не буде зацікавлений в розбудові не лише Української державності, а й навіть національної армії, оскільки національна армія – це вже ознака держави” [C.329]. Проблему морально-етичного вибору людини в умовах бездержавності її нації розробляє О.Слоньовська на матеріалі романів “Сад Гетсиманський” та “Людина біжить над прірвою” І.Багряного, герої яких виступають в іпостасях Фауста й Мефістофеля. Третій розділ монографії – “Домен держави майбутнього” – розпочато з дослідження міфічного мотиву втечі та митарства, означеного ще в Гомерових “Іліаді” та “Одіссеї”, Вергілієвій “Енеїді” та ін., з акцентуванням на людських можливостях щодо подолання часопростору та випробуванні героїв на фізичну й духовну міць метафізичним Чимось. До контексту дослідниця залучає як твори античності, так і літературні зразки ХІХ-ХХ ст. (“Земля” О.Кобилянської і “Старий і море” Е.Хемінгуея, “Поза межами болю” О.Турянського та “Любов до життя” і “Смок і Куций” Д.Лондона, “Воля до життя” О.Довженка і “Рябий Пес біжить краєм моря” Ч.Айтматова, “Орда” Р.Іваничука та “Юлія, або Запрошення до самовбивства” П.Загребельного й ін.). Особливу увагу звернено на романістику І.Багряного (“Тигролови”, “Сад Гетсиманський”, “Людина біжить над прірвою”), які виділяються за силою вияву людської волі. Авторка наголошує, що в подібних творах на рівні міфу “програмується ідея соборної й незалежної України і національно свідомих громадян, які, покладаючись на Бога й ні на мить не заперечуючи його опіки й волі, водночас мають мужність особисто протистояти й інфернальним силам, які зазіхають на духовність народу, і земному злу поневолення нації окупантами” [C.403]. Домен української нації, моралі та мистецтва Ольга Слоньовська репрезентує на основі текстів У.Самчука (“Марія”, “Волинь”, “На твердій землі”), І.Багряного (“Маруся Богуславка”), В.Барки (“Рай”, “Спокутник і ключі землі”), а також В.Підмогильного (“Місто”), О.Гончара (“Щоденники”), ведучи мову про довготривалу державну бездомність українців та метафізичну спонуку до них з боку Сил Провидіння повертати втрачене й відібране. Міфопоетична парадигма переваги окупованої нації над нацією-зайдою представлена авторкою на матеріалі публіцистики та літературної творчості Є.Маланюка, О.Ольжича, Ю.Липи, О.Довженка, О.Забужко та інших діаспорних і материкових митців. Найбільше місце в цих спостереженнях приділено повісті-вертепові Івана Багряного “Розгром”, що пов’язано з раритетністю даного твору, опублікованого в зарубіжжі шість десятків літ тому [1]. Саме цим пояснює О.Слоньовська наявність у розділі широких та розлогих цитат із цього тексту, бо ця річ “досі не видрукована в Україні й практично не досліджена” [С.497]. Хоча, коли не помиляємось, “Розгром” І.Багряного в 90-х роках якось друкувався на сторінках “Кур’єра Кривбасу”. Принаймні сьогодні читач при бажанні вже може перечитати цей твір за видруками в Києві та Херсоні, здійсненими в 2006-2007 рр. [2, 3]. В останньому – четвертому розділі монографії – “Духовне і плотське в національному розумінні” авторка акцентує на еротичному началі прозового доробку В.Стефаника й Леся Мартовича, Марка Черемшини і Т.Осьмачки, В.Підмогильного й М.Хвильового, Б.Антоненка-Давидовича й О.Довженка, Д.Міщенка й В.Шевчука, М.Матіос і О.Забужко. При цьому проводяться паралелі з світовим письменством (Л.Толстой, М.Шолохов, Д.Джойс та ін.). Дослідниця вистежує міфологему амазонки в українській літературі й з’ясовує, що жінка “найчастіше платить за ілюзію тожсамості з чоловіком непомірно високою ціною власного зведеного нанівець життя” [C.642]. Монографія завершується аргументованими “Висновками”, які аж ніяк не нав’язуються читачеві, а запрошують його до подальшої розумової співпраці й полеміки. О.Слоньовська доводить, що “народжений уявою і творчим генієм українських письменників ХХ століття позитивістський національний міф України став продовженням міфу незнищенності українського народу й здобуття ним державності та входження в когорту найпотужніших духовно народів світу. Тяглість і дивовижна смислова ідентичність багатьох міфопоетичних парадигм, міфологем і міфем однозначно доводять просторово-часову єдність і спадкоємно передавану з покоління в покоління національну ідею в усій новій українській літературі, від Шевченка до теперішнього часу [C.656-657]. Книга дослідниці з Прикарпаття обов’язково зацікавить і коло фахівців, і широкий читацький загал оригінальністю суджень, несподіваністю ракурсів у розгляді традиційних проблем, неабиякою ерудицією авторки. О.Слоньовська визнає: “Безперечно, наша наукова праця – лише одна з перших літературознавчих потуг такого виду аналізу, але тим, хто прийдуть після нас, буде легше бодай з тієї причини, що архетипна критика як методологія вже не сприйматиметься в штики й не викликатиме бурю псевдонаукового критиканства” [C.658]. Побажаймо ж високошановній авторці нових творчих здобутків і впевненого торування малодосліджених шляхів у царині літературознавства.
Література
1. Багряний І. Розгром: Повість-вертеп.- Б.м.: Прометей, 1948.- 125 с. 2. Багряний І. Розгром: Повість-вертеп // Багряний І. Вибрані твори: У 2 томах.- К.: Юніверс, 2006.- Т.2.- С.527-652. 3. Багряний І. Розгром: Повість-вертеп // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): Літ.-наук. зб.- Вип.3.- К.-Херсон: Просвіта, 2007.- С.116-167; Вип.4.- К.-Херсон: Просвіта, 2007.- С.131-181.
