Під час моїх поїздок у різні країни й особливо зустрічей з канадськими громадянами українського походження, членами парламенту, місцевими урядовцями практично всюди після виступів перед великою авдиторією до мене підходили люди, яких можна назвати вченою елітою — професори, викладачі вузів, науковці. Були серед них люди старшого віку, що вже на пенсії, були й молоді. Одні з них мали авдиторії й читали лекції. Інші писали глибокі наукові розвідки й друкували їх у поважних журналах чи видавали окремо брошурами або книжками. Я питав їх, чи могли б вони написати статтю академічного рівня в основному за профілем їхнього фаху та їхніх інтересів, але глибоко проукраїнську й антиімперську. Усі вони розуміли, про що мова, й відповідали ствердно. А я почав метикувати над планом, суть якого хочу викласти докладніше.
Коротка передісторія
1989 року я здійснив двомісячну подорож по чотирьох країнах Европи, віддавши кожній по два тижні, — Бельгії, Франції, Англії, Німеччині. Мене здивував тоді величезний вплив Радянського Союзу, власне, не так Радянського Союзу, як Росії, на західні країни. Завдяки Леоніду Плющеві, його доброзичливій дружині Тетяні та тривалим розмовам з невеликою, але високоосвіченою українською громадою Парижа, я побачив жахливу річ: підручники для школярів, для середньої та вищої освіти, енциклопедії, довідкова література, політичні дослідження — буквально всякого роду література просякнута русофільством і повною зневагою до України та українців. Не те, щоб нас лаяли чи ненавиділи як націю, ні. Про нас писали просто як про частину Росії та й годі. Ми як нація для них ніби просто не існуємо або існуємо лише як частина російського народу — і то гірший його уламок. Чому так сталося? Річ у тім, що до революції впродовж усього XIX сторіччя російська інтелігенція підтримувала тісні взаємини з Францією. Дехто з них жив у Франції більше, ніж у Росії, і навіть свої твори писав французькою мовою (наприклад, Тургенєв). У Парижі були російські клуби, де збиралася російська і французька інтелігенція. Усе це дихало російським імперським духом. Української інтелігенції у Франції не існувало. Від імені України ніхто не промовляв і Україну ніхто не боронив. Після революції з Росії до Парижа повтікало багато інтелігентів. Вони утворили політичну антибільшовицьку еміграцію. Ця еміграція ненавиділа комунізм, але ще більше вона ненавиділа “інородців”. Тим часом комуністична влада червоної Російської імперії засновувала й підтримувала у Франції не просто комуністичну ідею, але образ великої Росії, що “об’єднала” навколо себе темні народи й вела їх до світлого комуністичного майбуття. Радянська пропаганда у Франції не заперечувала дореволюційної проімперської роботи, а навпаки — доповнювала, продовжувала і значно посилювала її. Французькі автори шкільних підручників брали інформацію з російських енциклопедій та різних досліджень, що в основі своїй були проімперські й антиукраїнські, і виховували в такому дусі своїх громадян, починаючи від першого класу початкової школи до закінчення університету. Потім ця людина сама ставала вихователем молоді. Вона, може, й не підозрювала, наскільки неправильне у неї уявлення про Росію і весь Радянський Союз та народи, що там проживають. Після Першої світової війни у Франції з’явилася й українська політична еміграція. Але вона була невелика. Не мала тих величезних коштів, що їх вивезло російське дворянство, генерали й державне чиновництво. Українська еміграція не мала широких зв’язків у колах французької інтелігенції і через те була неспроможна серйозно впливати на зміну уявлень французів про Росію й Україну. Крім того, ЧК — цей передовий бойовий загін російського імперіялізму — дуже уважно стежив за діяльністю українських політичних організацій в еміграції і значно послаблював ефективність їхньої роботи. Убивства Є.Коновальця і С.Петлюри — це тільки найвідоміші антиукраїнські акції, а скільки було менш відомих, але страшенно згубних для української справи! Україна була німа. Не вона говорила світові про себе, а вороги її говорили від її імені про неї. І це тривало впродовж більш як трьох сторіч! І не тільки у Франції, а в усьому світі, не виключаючи й Канади! Тепер Україна стала незалежною державою, і вона може почати виправляти історичну несправедливість, створюючи про себе належний образ. Проблема величезна за географічними розмірами — всюди, куди сягнула Москва, вона посіяла про нас брехню, і ми тепер мусимо сягнути туди ж, щоб спростувати її. Проблема величезна за змістом, бо охоплює різні галузі знань і багато сторін життя: історію, науку, матеріяльне виробництво, літературу, культуру тощо. Тут незліченні факти спотворення та привласнення наших досягнень, до того ж українцям приписано такі негативні риси і властивості, які зовсім нам не притаманні. Уся пропаганда українства перебуває в зародковому стані, бо дипкорпус зовсім малий, туризм в Україні майже відсутній, а спортсмени наші переважно ще й мови української не знають. Українське радіо, телебачення технічно відсталі, електросигнал губиться в ефірі, кореспондентів за кордоном немає. Газети бідні і не здужають виходити за межі України. Отже, хоч це й дуже перспективна галузь діяльности, але вона цілковито залежить від економічних можливостей держави. Та оскільки швидке зрушення в економічній сфері малоймовірне, то й немає підстав сподіватися на широке розгортання цієї праці в міжнародних масштабах. Наукові дослідження проводило кілька осередків, навколо яких гуртувалися українські патріотичні вчені — НТШ в Сорселі під Парижем, Український вільний університет у Мюнхені, Торонтонська група в Канаді та Канадський інститут українських студій при Альбертському університеті. Не маючи підтримки з України, вони, ясна річ, не могли змагатися за впливи з потужною системою московської пропаганди. І все-таки група українських учених з Торонта підготувала шість товстих томів Енциклопедії українознавства англійською мовою. Це чудовий довідник, що гідно протиставляє антиукраїнським російським енциклопедіям правдиве зображення України та її народу. Тепер всякий, хто складатиме підручники для шкіл чи університетів, має можливість скористатися цим науковим українським джерелом. Заслуговує уваги діяльність канадського Інституту українських студій Альбертського університету, що під проводом доктора Зенона Когута працює над перекладом творів М. Грушевського англійською мовою. Інститут має намір дати серйозні українські історичні дослідження для тих англомовних людей, які збираються взятися за ґрунтовне вивчення української історії. Поширення української художньої літератури, поезії, мовознавчих, філософських, політологічних та наукових праць ще майже не починалося. Українці не мали коштів перекладати іншими мовами свої праці, а чужинці не цікавилися творчістю недержавного народу. В майбутньому ця справа залежатиме від заможности держави. Буде мати держава кошти, то й посприяє перекладам на іноземні мови українських творів і зуміє зацікавити ними чужинців. Ми маємо що пропагувати, тільки досі мало що пропагували. Пропаганда окремими людьми окремих творів не могла вивести нашу культуру і науково-технічні досягнення з московської тіні на світовий простір. Щоб це зробити, необхідно бути державним народом. Держава будує театри й підтримує драматичне й оперне мистецтво, вона будує філармонії й підтримує музик, держава плекає архітектуру і сприяє монументальному мистецтву, підтримує образотворче мистецтво. Найсильніша спонука для поширення у світі національної літератури й мистецтва — це факт існування самої держави. Якщо нація має свою державу, то це свідчить про її здатність до самоорганізації і створення всіх систем національного самозахисту. Така нація має всі державні функції, в тому числі функції захисту від зовнішніх ворогів, тобто становить силу. А силу всі поважають. Тепер, коли Україна проголосила себе незалежною державою, інтерес до неї помітно зріс. Скрізь чути запитання: що таке Україна? Політики, економісти більшості країн світу кинулися шукати на нього відповідь. Вони потяглися до різних довідників. А ці довідники виготовлені не українцями, а чужинцями на основі московської антиукраїнської інформації. Добре, що з проголошенням незалежності Україна розширює свою дипломатичну службу, яка хоч і кволо, але все-таки видає ідейну проукраїнську продукцію, що бодай трохи нейтралізує антиукраїнську брехню. З цієї потреби я написав листа директору видавництва “Українська енциклопедія” панові Кудрицькому, де порушив питання про необхідність видання довідника про Україну англійською мовою. Відчуваючи ту ж потребу, директор видавництва “Смолоскип” Осип Зінкевич та Володимир Гула видали 1993 року путівник “Україна” англійською й українською мовами на 450 сторінках. У Канаді, готуючись до економічної конференції, пан Богдан Онищук видав стислий, але дуже місткий матеріял про Україну у вигляді журналу під назвою “Doing bisness in Ukraine”. На доказ того, що державність має вирішальне значення у пробудженні інтересу світу до нації, можна навести такий приклад. Українець Іван Багряний у творі “Сад Гетсиманський” чудово змалював совітську в’язницю. Через багато років Солженіцин почав друкувати свої твори на ту ж тему. “Сад Гетсиманський” став відомий практично лише серед українців. Твори Солженіцина набули всесвітнього розголосу. Ясна річ, у час публікації “Саду Гетсиманського” світ не дозрів до того, щоб почути правду про совітську комуністичну систему. Солженіцин прийшов у час, коли ґрунт уже був зораний. Проте факт, що цей автор належав до нації державної, відіграв вирішальну ролю в широкому розголосі його творів. Важливо не тільки те, що сказано, важливо, ким і коли сказано. Доброю ознакою в цьому плані виявилася “Історія України” англійською мовою О.Субтельного. Наше посольство закупило партію його книжок, і ми їх дарували тим послам, котрі проявляли глибший інтерес до України. У світі існує п’ять-шість англомовних часописів, наприклад, американський “Foreign affals”, канадський “Foreign polisy”, англійський “The economist”, що їх читають у всьому світі. Це журнали, де друкуються З.Бжезинський, Г.Кісинджер та інші політичні діячі такого інтелектуального калібру. Ці журнали читають люди, які формують у своїх державах політику або збираються її формувати: політична еліта й студенти, що мріють про політичну кар’єру в себе вдома або на дипломатичній ниві. Якщо засоби масової інформації щодень подають відомості про політичні зміни, то журнали аналізують глибинні причини, відкривають закономірності і пробують прогнозувати майбутній розвиток подій. Вони формують у своїх читачів ставлення до різних політичних систем і закладають політичну установку сприйняття одних і заперечення інших. Вони виробляють емоційно-оцінкові критерії, що їх людина потім застосовує при зустрічі з новою для неї країною чи новими фактами. Ідеологи імперії за тривалий час і самі, і через найманих слуг заклали в голови провідних еліт основних держав світу багато штампів, кліше, міфів. Коли Радянський Союз розвалився і 15 колишніх колоній проголосили свою незалежність, чесні політики почали шукати логічного пояснення великих змін і прихильно сприйняли нові геополітичні обставини. Агентура після поразки ГКЧП і явного торжества націоналізму над російським шовінізмом причаїлася і чекала, що буде далі. Далі сталося звичне: демократична Росія продовжила імперську політику і, отже, продовжила користуватися послугами старої агентури. У новій Росії агентура знайшла старого замовника на інформацію і на газетні й журнальні статті. Про координованість журнальної агентури з одного центру свідчить той факт, що кілька разів у випадках важливих міжнародних подій, котрі так чи інакше стосувалися України, у різних країнах з’являлися майже одночасно антиукраїнські матеріяли.
Що робити? Як захистити наші інтереси?
Виловити цю агентуру практично неможливо, бо люди вони загалом недурні і завжди зуміють пояснити появу своїх статей якимись зовнішніми обставинами, інтересом читачів до теми або пошуками істини чи особистими переконаннями. Частина таких антиукраїнських статей і справді з’являється з-під пера не платних агентів Москви, а від людей, яким ідеї марксизму і радянського комунізму так глибоко засіли в голови, що вони ще не вийшли з-під їхнього впливу і продовжують щиро вірити у велике історичне призначення Росії об’єднувати різні народи в спільному прогресивному русі до нового суспільства від старого капіталістичного з притаманними йому глибокими вадами. Платних агентів не вилікуєш від комунізму, а засліплених вилікує час і правдива інформація, яку вони раніше не мали чи упереджено відхиляли. Позаяк неправильне уявлення про Україну існує у світі здебільшого не від злої упереджености, а від незнання проросійської дезінформації, то дуже важливо дати об’єктивну інформацію й подати світові правдиве тлумачення українського національного світосприймання і світобачення, політичних традицій і національного розуміння геополітичного місця України на політичній карті Европи. Світові слід показати, що українці відновили свою державу і виходять на світову арену не для того, щоб перевернути дотеперішній європейський геополітичний порядок, а з метою утвердити себе за допомогою держави на своїх споконвічних етнічних землях, установити мирні й добросусідські взаємини зі своїми сусідами і почати тривалий процес подолання наслідків панування в Україні московських окупантів та відродити націю. Для роботи у напрямі правдивого витлумачення чужинцям суті нової української держави я і почав добирати в Канаді вчених. Завдання складалося, по суті, з двох частин: по-перше, написання статей і, по-друге, їх публікації в кількох впливових часописах. В Отаві з цього приводу зустрівся з професором Богданом Боцюрківим, професором політичних наук Отавського університету Теофілем Кісем, відомим юристом з Торонта Тернопольським, докторами наук канадського Інституту українських студій Альбертського університету, кількома вченими з Едмонтона, професором Любомиром Луцюком з Кінгстона. У попередніх розмовах з ученими окреслювалося розуміння ідейних проблем, що їх можна буде поставити, і характер можливої тематики. Проблема друкування статей вимальовувалася як дуже складна справа: колективи згаданих журналів незалежні, мають свої політичні погляди й уподобання, замовляють статті відповідно до своїх планів і, як правило, відхиляють пропозиції сторонніх авторів. Я, однак, був переконаний, що коли за якусь справу береться багато розумних людей, то вони знаходять способи розв’язати будь-які завдання. Після етапу попередніх розмов і розмірковувань мусив настати організаційний період започаткування зв’язків для взаємного знайомства та попередніх консультацій щодо створення мінімально організованої групи для координації дій. Я думав доручити цю організаційну роботу секретареві посольства з культури та інформації Борисові Біляшівському, що невдовзі мав сюди приїхати. Біляшівський приїхав. Я ввів його в суть проблеми, проте завантаженість посольства безпосередніми справами не залишала часу проконтролювати виконання доручення, і повернувся я до нього уже після від’їзду Біляшівського в Україну. А Біляшівський, виявляється, за рік нічогісінько не зробив, і мені довелося самому поновлювати раніше налагоджені зв’язки. Провів серію зустрічей, в результаті яких справа дещо просунулася вперед. Професор Теофіл Кісь був готовий узяти на себе координацію творчости українських учених Франції й Німеччини і спробувати організувати друкування наших статей німецькою і французькою мовами. Ролю координатора погодилася тимчасово взяти на себе професор Отавського університету Ірина Макарик. 1993 року вона разом з кількома українськими вченими добилася створення у складі слов’янського відділу університету окремої української групи. Тепер, на її погляд, відкривалася чудова можливість скликання наради українських учених для обговорення творчих планів і організаційних питань діяльности у згаданому напрямі — їх можна було скликати на українське відділення до університету як на наукову нараду. 8 жовтня 1993 року на посаду першого секретаря посольства з культури й інформації прибув Євген Поліщук. Знайомлячи його зі службовими обов’язками, я докладно виклав ідею і передав відповідні документи. Поліщук справив на мене враження ділової і фахово підготовленої людини. Мої пропозиції він сприйняв як настанови посла, котрі належить виконувати. На той час я вже подав заяву про відставку, і до від’їзду в Україну мені залишалося менше місяця. Що зробить Поліщук для втілення моєї ідеї в життя, тепер залежало не від мене, а від нього самого і ще більше від нового посла України в Канаді Віктора Батюка. При зустрічі в Києві з Батюком перед його від’їздом до Отави я розповів йому те, що слід було розповісти, і згадав лише побіжно про мій задум стосовно написання і публікацій у Канаді правдивих статей про Україну. Сподівався, що Поліщук докладно доповість про доручену йому справу новому послові, і вони її продовжать.
З книги Левка Лук’яненка “На землі кленового листка: Спогади й роздуми посла”. — К., 2002.
Василенко Микола Олександрович — член НСПУ, голова Таврійської фундації (ОВУД); Войташенко Олена Павлівна — випускниця Інституту філології та журналістики ХДУ; Датченко Юлія Валентинівна — кандидат філологічних наук, доцент кафедри загального і російського мовознавства Дніпропетровського національного університету; Демченко Алла Вікторівна — кандидат філологічних наук, доцент, завідувач кафедри українського літературознавства ХДУ; Дупляк Микола Васильович — американсько-український педагог, засновник Українського Лемківського Музею у Стемфорді, громадський діяч, екс-редактор тижневика “Народна воля” у м. Скрентон, Пенсильванія (США); Загороднюк Василь Степанович — кандидат філологічних наук, доцент кафедри журналістики ХДУ, член НСПУ, голова Херсонської обласної організації НСПУ; Карпець Тетяна Сергіївна — членкиня Літературного об’єднання “Дніпрова хвиля” (м.Херсон); Кулик Олександр Павлович — член НСПУ; Лопушинський Іван Петрович – доктор наук з державного управління, професор кафедри державного управління, педагогіки та психології ХНТУ, заслужений працівник освіти України, голова журі Всеукраїнської літературної премії Яра Славутича; Немченко Галина Вікторівна — кандидат філологічних наук, доцент кафедри українського літературознавства ХДУ; Немченко Іван Васильович — кандидат філологічних наук, доцент кафедри українського літературознавства ХДУ; Окуневич Тетяна Григорівна – кандидат педагогічних наук, доцент кафедри українського мовознавства ХДУ; Олексенко Володимир Павлович — директор Інституту філології та журналістики ХДУ, доктор філологічних наук, професор; Олексюк Олег Васильович — член НСПУ, голова ХОО Всеукраїнського Товариства “Просвіта” імені Т.Г.Шевченка; Оленковський Микола Петрович — кандидат історичних наук, голова Херсонського облвідділення Конгресу української інтелігенції, голова секції археології Українського Товариства охорони пам’яток історії та культури; Параскевич Павло Кіндратович — кандидат філологічних наук, член правління Таврійської фундації (ОВУД); Пентилюк Марія Іванівна — доктор педагогічних наук, професор ХДУ; Рембецька Ольга Віталіївна – кандидат філологічних наук, доцент кафедри журналістики ХДУ; Славутич Яр – педагог, мовознавець, літературознавець, письменник, перекладач, доктор філософії, професор-емерит Альбертського університету (Едмонтон, Канада); Сміянець Тіна (Тимченко Валентина Миколаївна) – членкиня Херсонського куреня сатириків і гумористів; Стамплевська Ірина Сергіївна – аспірантка кафедри українського літературознавства ХДУ; Чорна Марина Миколаївна — викладач кафедри українського літературознавства ХДУ; Чухонцева Наталя Дмитрівна — кандидат філологічних наук, доцент кафедри українського літературознавства ХДУ; Шанава Лайма Малхазівна – студентка 5 курсу Інституту філології та журналістики ХДУ; Щерба Таїсія Миколаївна — членкиня НСПУ та НСЖУ; Щербаченко Вікторія Владиславівна – випускниця Інституту філології та журналістики ХДУ.
