Де Черемош, гори й полонини, Де Говерла пнеться в небеса. Пізнавали сутність Ви Людини, Що є воля, вірність і краса.
Тут Ви кулю серцем зупинили. Всю Вкраїну вгледівши на мить. Ось тому у мене є вже сили Всю її по-справжньому любить.
Олена Теліга
Хіба можна у поезію стріляти І залізом рвати тіло молоде І зі струн бандури виробляти ґрати, Наче Україна їх жагуче жде.
Наче у тумані. І не знає волі. Хоч хреста Олені возвела уже. Та ще, мабуть, з’їла з нею мало солі, І вона для неї, мов дитя чуже.
Світять смолоскипи з Бабиного Яру – Світло когось гріє, а когось – пече. Іншим дає славу, а комусь – покару, А комусь бентежно підставля плече.
З Бабиного Яру проруслила шанці, Ллється кров поетки у наші серця, Щоб із нас не стали вже ніколи бранці – Ось чого бажала Українка ця.
Яр Славутич
А Вам жар-птиця наспівала Солодку долю і гірку. Впивалися отруйні жала Прямо у серце козаку. Та українські сонцепілля Дали смагу таку міцну, Що зловорожі бісів зілля Лягли від злоби у труну. Хоча колюччя на дорозі Траплялося іще не раз І грім лунав у передгроззі, Неначе сталінський наказ... Та стали Ви за Україну, За рідну в росах сіножать, За ту народжену дитину, Що ім’я їй не встигли дать... Яку спалили. Це багаття Пече і досі нам серця, Немов повторене розп’яття, Уроком правда буде ця. У Вашім дійстві подих волі, І шестигранні ячмені, Які шептали Вам на полі, Щось прошепочуть і мені. Про того юного херсонця, В якого срібна голова, Який ще любить колір сонця, Щоб Україна з ним жила.
Ти прости, Україно, синів слабодухих
Ти прости, Україно, синів слабодухих, Що зросли у ярмі на своїх орденів, Хто коротку історію партії слухав, Всіх підряд зневажаючи кармелюків.
Ти прости їх риданням княжни Ярославни І всім гнівом Шевченка священним прости. Всі образи та рани загояться давні, На забутих могилах поставлять хрести.
Ще окріпнуть твої покалічені діти Яничарам усім і гулагам назло, Щоб трудом і любов’ю тобі променіти, Щоб знамено твоє жовто-синьо цвіло.
* * *
Вже триста літ моїй іконі, А я такий ще молодий. Мої ще сльози не солоні — Засвідчить князь — язичник Кий.
Який поглянув на ікону. Вона така, ще молода. Змахнув сльозу свою солону, Яку сховала борода.
Верстаєм шлях уже віками І ми такі ще молоді. Вкраїна вимита сльозами Вже охрестилась у воді.
Її життя таке терпляче. Вона велична і проста. Вже я не плачу, Кий не плаче — Побожно слухаєм Христа.
