Яр Славутич і Горький: “Зустріч” через десятиліття (мова чи “наречие”, або “кому это надо?”)
У травні 1997 року під час проведення на Херсонщині Міжнародного літературно-мистецького шевченківського свята “В сім’ї вольній, новій” у Херсонському державному педагогічному інституті імені Н.К.Крупської (нині – Херсонський державний університет) побував відомий канадський письменник українського походження, уроджений херсонець Яр Славутич (Г.М.Жученко). Мені, на той час доцентові кафедри української мови інституту, довелося супроводжувати дорогого Земляка. І так трапилося, що саме в цей час, після смерті визначного українського письменника Олеся Гончара, що в своїх творах, зокрема, оспівував степову Херсонщину, його ім’я (по праву!), замість імені Максима Горького, було присвоєно Херсонській обласній науковій бібліотеці. Відтак керівництво бібліотеки “подарувало” бронзовий бюст Максима Горького, що довгі роки знаходився в її вестибюлі, Херсонському педінституту, сподіваючись, що студентам, які студіюють російську літературу, він стане в пригоді. Привезений бюст було скинуто біля входу філологічного факультету, де його й застав під час відвідання інституту Яр Славутич. Саме так відбулася “зустріч” Яра Славутича з Максимом Горьким, свідком якої довелося бути й мені. “Чий це бюст і чому він тут лежить?”, — звернувся до мене із запитанням Яр Славутич. “Це “відомий” пролетарський письменник Максим Горький”, — з іронією в голосі відповів я йому. “А, це той Горький, що не дозволяв перекладати свої твори українською мовою”, — зі злістю в голосі промовив письменник. “Дайте я хоч його мертвого зневажу своїм черевиком, якщо не вдалося цього зробити живому”. При цьому Яр Славутич з огидою поставив свою ногу на плече, а руку поклав на голову бюсту Максима Горького і попрохав сфотографувати його в такій поставі (див. фото).
На фото: Яр Славутич і “зажурений”, всіма покинутий пролетарський письменник Максим Горький (Алєксєй Максімовіч Пєшков), який так не бажав, щоб його твори перекладалися українською мовою, на фоні корпусу філологічного факультету Херсонського державного педагогічного інституту імені Н.К.Крупської, травень 1997 року.
До мого сорому я не знав цієї історії про Горького (та й де б мені було її знати, коли навчався на філологічному факультеті в 70-і роки ХХ століття, тоді, коли Буревісника революції активно прославляли), а тому й попрохав її розповісти Яра Славутича, який багато десятиліть, починаючи з 1944 року, проживає у вільному світі і добре обізнаний, зважаючи на відкритий доступ, з багатьма історичними джерелами та літературно-критичними матеріалами. Після цього я активно зайнявся пошуком літературних джерел про цей ганебний епізод із життя Максима Горького, щоб розповісти сьогоднішнім студентам Херсонського державного університету – і українцям, і неукраїнцям – що із задоволенням і роблю цією статтею. 1937 року у газеті ”Комуніст“, присвяченій роковинам з дня смерті Максима Горького (помер 1936 року) в статті Стебуна “Горький і українська література” зазначалося, що “уже 1927 року замаскований під радянського письменника фашист-контрреволюціонер О.Слісаренко* поширює огидний наклеп, що ніби Горький заборонив йому, Слісаренкові, перекласти на українську мову повість “Мать”. Як виявилося пізніше з особистої розмови В.П.Затонського з Горьким, — твердить Стебун, — писання Слісаренкові були підлою брехнею і наклепом. Ні такого, ні подібного листа Горький, ясна річ, ніколи не писав. Далі Стебун посилався на лист самого Горького до “товариша” Кулика, в якому Горький писав, що він ще в 90-х роках полюбив Україну і, звісно, не міг написати такого листа [7, с.79].
* Слісаренко (справжнє прізвище Снісар) Олекса (1891-1937), поет і прозаїк. Його гостра відповідь 1927 року Максимові Горькому за відмову видати переклад роману “Мать” українською мовою накликала на Слісаренка репресії. Заарештований 1935 року. Був засланий на Соловки і розстріляний 1937 року під час вивозу звідти чи в одному з північних концентраційних таборів [4, с.2884-2885].
Про “полум’яну любов” Горького до України пізніше, 1960 року, напише й радянський літературознавець В.В.Шутенко: “Особливо тісний зв’язок Горького був з культурою та літературою України. Український народ він називав талановитим і могутнім, лагідним і дуже здібним” [8, с. 6]. Навіть визначний український мовознавець академік А.Ю.Кримський і той змушений був цитувати Горького, який (Горький) свого часу писав: “Я люблю чарівні мелодії української народної пісні, хвилюючу красу української музики, прекрасну українську (!!! – І.Л.) мову” [6]. Зі змістом статті в газеті “Комуніст” Олекса Слісаренко ознайомився, відбуваючи “покарання” вже на Соловках. “Бачте, — сказав письменник з властивим йому гумором, — доти, доки я не був ще на Соловках, було незручно, навіть Стебунам, писати так. Тепер же я в монастирі; отже, руки розв’язані, а “єдіненіє” з Москвою саме на часі. Те, що Горький міг написати листа “товаришу” Куликові, — продовжував Слісаренко, — я цілком можу припустити, бо Горький взагалі здатний на такі речі. Якби він такого листа не писав, то лист цей може вигадати й сам “товариш” Кулик. Тим більше, що все це, напевне, підготовлялось з участю Постишева, його дружини Постоловської і самого Стебуна, словом, усієї тієї зграї, що захопила архів Української академії наук, а в ньому й лист Горького до мене” [7, с.79]. Олекса Слісаренко твердив: “Оригінал цього листа я передав Академії наук, перед тим зробивши три копії і засвідчивши їх у державного нотаря. У тому листі, як відомо, він (Горький – І.Л.) писав, що дивується, чому це я і видавництво вирішили займатись такою непотрібною справою. Бо в часи інтернаціоналізму немає чого творити (!!! – І.Л.) нові мови, бо фактично всі “малороси” прекрасно можуть читати його твори російською мовою, і що, як його, Горького, твори будуть перекладати на всі “наречия”, то від цього вони тільки втратять. “Мене дуже дивує той факт, що люди, ставлячи перед собою одну і ту ж мету, не тільки стверджують відмінність наріч – намагаються зробити наріччя мовою”, — обурювався Максим Горький [5, с.29-30]. Виходячи з таких міркувань, Горький категорично заперечував проти перекладу українською свого “знаменитого твору”. І зрештою він закінчує: “Кому это надо?” [7, с. 80]. О.Слісаренко у відповіді Горькому написав про те, що “не збираюся вступати з ним у філологічну полеміку про українську мову. “Язык” це чи “наречие”, мені байдужісінько. Не цікавить мене, як московський міщанин розглядає українську націю та її мову, бо знаю, що за моїми плечима стоїть 40-мільйонний український народ з його тисячорічною літературою, мистецтвом і наукою” [7, с.80]. Більше О.Слісаренко і Максим Горький не листувалися. Уся ця історія викликала чималий скандал, і, очевидно, Сталін порадив Горькому справу якось зам’яти, бо Горький, приїхавши до Харкова, на сходинах, де були між іншим Затонський та Чубар, визнав свою “оплошность”. Саме на банкеті Затонський і запитав у Горького, що в нього трапилося зі Слісаренком. Горький відповів, що, мовляв, він (Горький – І.Л.) “сделал оплошность, а Слисаренко его маленько проучил”. Присутні засміялися, а Чубар сказав: “Слісаренко, той може”. Усе це говорилося, як звичайно в такій ситуації, у дружньому тоні. “Я не дивуюся, згадував Олекса Слісаренко, — що Затонський, як і вся ця компанія, усе це подає в такому вигляді, бо мета виправдовує засоби; а ці люди не гребують засобами” [7, с.80]. Недарма Горький, коли 1934 року той самий “товариш” Кулик з письменниками приїхав до нього на поклон, запитував у Кулика: “А как там Слисаренко?”. Незабаром Олексу Слісаренка (чи не на догоду Горькому?) кинули до Лук’янівської в’язниці в Києві, а потім загнали на каторгу на Соловки, де він, імовірно, й загинув 1937 року. Проте дискусія з Горьким щодо статусу української мови не вщухала ще довго. Так, у закордонній пресі цей лист Горького було подано з чималими коментарями, а в паризьких “Українських вістях” ще 1928 року В.Винниченко надрукував велику статтю “Одвертий лист до М.Горького”, присвячену горьківським поглядам на національні українські справи та політику [4]. Принагідно зазначимо, що Винниченка й Горького пов’язувала “давня” дружба. Свого часу Горький несхвально висловлювався про “писання буржуазного націоналіста” В.Винниченка. Зокрема, він дав різку негативну оцінку його “реакційному” роману “На терезах життя” і був проти того, щоб цей роман друкувався в “Знании”. “А мені, будь ласка, відтепер не надсилайте писань Винниченка, я знаю літературу цього напряму і вона мене не цікавить”, — писав Горький В.С.Миролюбову в листі з Капрі 1911 року [3, с. 180]. “Мало який публіцистичний виступ українського письменника В.Винниченка мав такий надзвичайний громадсько-політичний резонанс, як “Одвертий лист до М.Горького”, — пише Віктор Бурбела [1]. Лист В.Винниченка полонив сучасників письменника – в Україні й за кордоном – дошкульністю аргументації, безкомпромісністю й сміливістю звинувачень, кинутих в обличчя визнаному корифеєві російської радянської літератури за зухвалий випад проти права українського народу мати свою власну мову, яку він (Горький) назвав зневажливо “наречієм” і саме тому відхилив як мову для перекладу роману “Мать” [1]. Найдостовірнішим у цій справі є, безперечно, свідчення самого В.Винниченка, що безпосереднім поштовхом до написання “Одвертого листа…” стала його зустріч із родиною Грушевських, від яких він довідався про черговий “шовіністично-імперіялістичний” вибрик М.Горького: “Побачення з Грушевським…, – читаємо лаконічний запис від 31 травня 1928 року. – Підтвердження про шовіністично-імперіялістичні позиції Горького в українському питанні. Єфремів від Академії наук звернувся до Горького за дозволом перекласти його твори на українську мову. Горький відповів, що він уважає українську мову за “искусственный язык” і не хоче підтримувати його. Тому дозволу не дає на переклад. Таким чином його лист до руських письменників, де він назвав українську мову “наречием”, підтверджується. Отже, можна писати йому “привітання” [1]. Страшне не в тому, наголошував, звертаючись до М.Горького, автор “Одвертого листа…”, що – аж від часів Валуєва “Ви перший зробили це і гаркнули: ” Не было, нет и быть не может! Не разрешаю!...”. Страшне, громадянине Горький, в тому, що це гаркнули Ви – Горький, а не якийсь собі темний, безвідповідальний неук або ідеолог Союза Русского Народа. Гаркнули по-валуєвськи Ви, відомий руський письменник, якого вважають за представника руської культури, навіть за виразника руської пролетарської інтелігенції. Ви, що звете себе другом Леніна… Ви, що користуєтесь довір’ям і любов’ю багатьох руських людей” [1]. Лист В.Винниченка жваво обговорювався в багатьох виданнях за кордоном – від перших публікацій того ж року в “Українських вістях” та західноукраїнській пресі (“Діло”, “Новий час”, “Нова зоря” та ін.) до пізніших: “Свобода” (Джерсі Сіті, 1951), “Народна воля” (Скрентон, 1961), “Українські вісті” (Детройт, 1980), “Нові дні” (Торонто, 1980) тощо. Свідченням неослабного з роками інтересу до цього публіцистичного шедевру українського письменства стала й публікація листа з передмовою й розлогими коментарями, спогадами сучасників у “Літературній Україні” (матеріали під спільним заголовком “Одвертий лист В.Винниченка до М.Горького” у номері від 10 травня 1990 року). Не повертаючись до перипетій, пов’язаних із публікаціями й обговоренням “Одвертого листа…”, при цій нагоді подаємо ще один маловідомий читачеві факт, що спонукав В.Винниченка до його висвітлення, звертаємо також увагу на не менш цікавий і блискучий виступ В.Винниченка з цього приводу, який теж маловідомий не лише студентам-філологам, а й фахівцям-дослідникам творчості письменника. Йдеться про статтю “Була, є й буде”, надруковану 28 листопада – 2 грудня 1948 року в газеті “Українські вісті” (Новий Ульм, Німеччина) під загальним заголовком “Винниченко проти Горького (До двадцятиріччя однієї дискусії, що актуальна й нині)” [2]. У передмові “Від редакції” газета так пояснювала необхідність публікації статті, посилаючись на самого письменника: “Ми одержали нову статтю В.Винниченка “Була, є й буде”, написану 26.04.1948 р. в зв’язку з своєрідним “ювілеєм” голосного публіцистичного виступу письменника з приводу протиукраїнської шовіністичної вихватки російського письменника М.Горького рівно двадцять років тому (в 1928 р.)” [1]. До статті було додано текст відкритого листа-відповіді М.Горькому 1928 р. з такою допискою В.Винниченка: “Двадцять років тому я написав відвертого листа до Горького. Тема його не тільки, на жаль, не постарілась, а ще набула гострішої актуальности. Відповідь руського громадянства на поставлені в листі питання не зовсім відома. І тому, з огляду на те, що розвиток історичних взаємин між руським та українським народами за нашої доби доходить до постійної потреби виясняти скількимога ці відносини, я вважаю за корисне для цього вияснення повторити мій одвертий лист до видатного представника руського громадянства і додати до нього кілька сучасних міркувань. Париж, 26.4.1948” [1]. Стаття “Була, є й буде” ніби спеціально написана для нас і зачіпає найболючіші питання сьогодення України. І не тільки з огляду на те, що “в підсовєтських умовах” громадськість саме України не змогла ознайомитись і з цим публіцистичним виступом відомого письменника, а й з огляду на її справжню злободенність і нині – у зв’язку з боротьбою за державний статус української мови, зазіхання на нього в світлі нових намірів зрівняти її з офіційною чи регіональною російською, витівкою “п’ятої колони” в Україні, котра під прикриттям рівноправності двох мов прагне законодавчо нейтралізувати й звести нанівець державний статус основної, корінної мови нашої держави [1]. Стаття вражає прозорливістю й націленістю в сучасний день – у виборі проблем, характері їх розгляду, зрештою – суспільно-політичною далекоглядністю В.Винниченка, його прогнозів. Вона ніби спеціально написана для нас і зачіпає найболючіші питання сьогодення України, — зазначає Віктор Бурбела [1]. У цьому зв’язку звернемося до основних положень статті В.Винниченка “Була, є й буде”, насамперед у її зв’язку з Максимом Горьким. Як зазначає в статті В.Винниченко, “М.Горький на цього листа (“Одвертий лист до М.Горького” — І.Л.) відповів мовчанням і це була цілком виразна відповідь: “Нє било, нєт і бить нє может!”. Відповідь совєтського уряду тепер, через 30 років досвіду, ми добре знаємо. Правда, він уголос цього валуєвського заклинання не сказав і не скаже (а таки згодом скаже – І.Л.). М.Горький був наївний, простолінійний і політично малоосвічений “зоолог”, він одверто виявив свої “барскіє” почуття та ідеологію. А керівники совєтського уряду – люди не наївні, у політиці добре освічені і не простолінійні. Навпаки, їхня лінія раз у раз була і є дуже покручена і пильно закамуфльована різними декораціями. Маючи по суті такий самий роздутий “барскій” підінстинкт національного панування, як і в Горького, люди з Політбюро ВКП уміють так правдоподібно, так “по-мистецькому” прикривати його всякими декораціями, що деякі з них аж самі себе обдурюють і до певної міри вірять у свою щирість” [2]. Обурюючись діями Кремля щодо української мови, В.Винниченко у своїй статті навіть часом стає на захист Максима Горького. Зокрема, тут читаємо: ”Коли б Горький не був убитий сталінізмом, то він обурився б іще більше злочинством Кремля: виведенням на світовий, інтернаціональний форум декорації української державности (мається на увазі прийняття України до ООН 24 жовтня 1945 року як однієї з держав, що найбільше постраждала від фашизму — І.Л.), бо це тобі було вже не “наречіє” і не “Малоросія” [2]. Далі В.Винниченко стверджує, що жоден Кремль, попри всі його “титанічні” зусилля, не зможе знищити Україну, її мову. “Він (Кремль – І.Л.) краще за всіх Горьких розуміє, що можна розваляти декорацію українізації, можна закрити українські школи, заборонити українську пресу, задушити українську літературу, навіть саме ім’я України знищити. Але не можна знищити самої України, її мови, її державности, її душі, які тисячоріччями росли й закорінялися в ній” [2]. В.Винниченко як письменник і великий державник України свято вірить у незнищенність України, українського народу, його мови, культури й історичного минулого. Саме тому свою статтю він закінчує пророчими словами: “Ми, українці, будемо битися проти насильників і на всіх місцях нашої країни, всіма способами, всякими засобами… Нас ви не поставите на коліна під ваше ярмо, і тим не спините ви нашого прагнення волі й незалежности. І в якій би формі, чи то царсько-валуєвській, чи в демократично-федеративній, чи в большевицько-союзній ви не заперечували її й не кричали: “Нє било, нєт і бить нє может!”, ми з тою самою непохитністю будемо вам одповідати і словом, і чином: “Була, є і буде” [5]. І як данина цим пророчим словам В.Винниченка 1991 року постала незалежна Українська держава. Однак боротьба за Україну, її мову, культуру, літературу, пресу продовжується. І в лавах борців за неї є місце для кожного свідомого українця, кожного, хто душею і серцем уболіває за свій народ і свою прадавню Батьківщину. Ось така історія події “Горький і Україна”, у тому числі в її зв’язку з постаттю Яра Славутича, принаймні, це те, про що мені довелося дізнатися. Можливо, наступні дослідники доповнять мої розвідки новими, раніше не відомими даними. І насамкінець. Бронзовий бюст Максима Горького нині знаходиться на території бібліотеки Херсонського державного університету, навіваючи й далі українофобські настрої. Разом з тим наш земляк Яр Славутич і досі живе в Канаді. Йому вже 92 роки, а жити письменник збирається до ста. Многая Йому і благая літа!
Література
1. Бурбела Віктор. Спрямована у сьогодення // Літературна Україна. – 1994. — 8 грудня. 2. Винниченко Володимир. Була, є й буде // Літературна Україна. – 1994. — 8 грудня. 3. Горький М. Собрание сочинений: В 30 т. – М., 1955. – Т.29. – 671 с. 4. Енциклопедія українознавства / Перевидання в Україні. — Львів, 2000. – Т.8. — С.2805-3200. 5. Іванишин Василь, Радевич-Винницький Ярослав. Мова і нація. – Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження”, 1994. – 218 с. 6. [Кримський про Горького] // Волков А. М.Горький и литературное движение конца XIX и начала XX веков. – М., 1954. – С.452. 7. Підгайний Семен. Українська інтелігенція на Соловках. Недостріляні. – К.: Вид. дім Києво-Могилянська академія, 2008. – 326 с. 8. Шутенко В.В. О.М.Горький і українська література. – К., 1960. — 40 с.
