Архітектура планиди. М.Василенко - Василенко М.О. - За авторами - Бібліотечка - "Просвіта" Херсонщини
Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 11.12.2016, 02:21
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

Анастасьєв А.М. [11]
Анастасьєв Анатолій Миколайович
Братан М.І. [17]
Братан Микола Іванович
Василенко М.О. [6]
Василенко Микола Олександрович
Дунаєв А.М. [1]
Дунаєв Анатолій Миколайович
Єрьомічева Л. [2]
Єрьомічева Любов Валеріївна
Коломієць Н.А. [3]
Коломієць Наталія Анатоліївна
Кот Н.Г. [1]
Кот Ніна Григорівна
Куліш Л.П. [1]
Куліш Леонід Пилипович
Мелещенко В.М. [1]
Мелещенко Василь Михайлович
Немченко І.В. [7]
Немченко Іван Васильович
Олексюк О.В. [5]
Олексюк Олег Васильович
Рижик-Нежуріна І.С. [1]
Рижик-Нежуріна Інна Сергіївна
Сарма-Соколовський М.О. [1]
Сарма-Соколовський Микола Олександрович
Суганяк А.С. [2]
Суганяк Анатолій Степанович
Тимошенко М.П. [1]
Тимошенко Микола Петрович
Швидун М.Є. [6]
Швидун Микола Єфремович
Файчак Й.Г. [2]
Файчак Йосип Гнатович
Флікінштейн А.В. [1]
Флікінштейн Алла Володимирівна
Колективні збірки [11]
Інші автори [7]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи зручно Вам користуватися порталом?
Всього відповідей: 33

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Бібліотечка

Головна » Книги » За авторами » Василенко М.О.

Архітектура планиди. М.Василенко

* * *

 

Сад на отчій землі,
Що дихав непідробним здоров'ям,
І батьківська хата,
Що любила жовті й блакитні квіточки,
І сонце-сонях під вікном,
І цар-дерево на подвір'ї
(мов добрий гість на поріг)
Усе частіше й частіше
Говорять малюнками з пам'яті,
Яких не замовчати в собі.

 


 

Доля, взорована на великі ідеали

Микола Василенко - поет і прозаїк, літературний талант якого розкрився на повну силу в умовах самостійної України, хоч за часів "хрущовської відлиги" його поезії появлялися в журналах. Правда, розкрився не тільки талант, розкрилося велике життя, з'явилися вірші, написані чи, вірніше, укладені в пам'яті поета, коли він був молодим і за допомогою тих поезій боровся за своє життя і за свою людську гідність, будучи ув'язненим сталінськими опричниками. 2004 року Миколі Олександровичу Василенку виповнюється 80 літ. Його життя, відбите в його творчості, може служити образом долі України у ХХ столітті.
Хлопець з Херсонщини, остарбайтер, солдат радянської армії, а далі - з 1947 до 1955 р. - політичний в'язень, каторжник-шахтар у кам'яновугільних копальнях Інти. Потім - звільнення і, мабуть, найтяжче випробування, коли треба було здобути освіту, працювати на заводі, а при тому зберегти й розвивати небезпечні контакти із своїми концтабірними друзями. А серед них - відомі письменники, видатні громадяни - Григорій Кочур, Дмитро Паламарчук, Іван Савич, Андрій Хименко, Михайло Хорунжий, Микола Соколовський, Григорій Полянкер, Іван Гришин-Грищук. Усіх не назвати, але всі вони жили під оком КДБ, обмежені в своїй діяльності. Це про них, бачачи між ними Миколу Василенка, скаже Григорій Кочур: "За колючим дротом формувався їхній неординарний світогляд, естетичний смак і погляд на поезію як на засіб самовираження й самопожертви".
Отже, Микола Василенко належить до кола людей, які чинили опір радянській системі, наближали щасливі для нашого народу події кінця ХХ століття - проголошення держави, початок боротьби за демократичний, європейський розвиток української непідлеглої нації.
Хоч Микола Василенко почав друкувати свої вірші до війни, але як поет сформувався в концтаборах, під впливом названих письменників, ув'язнених, як і він, з політичних мотивів, а також під впливом засуджених на сибірське заслання учасників національно-визвольної боротьби, воїнів УПА з Галичини й Волині, з якими мав можливість спілкуватися. Про це свідчить вірш "Однобаландникам" (1952 р.):

Чи згине наш коли патрицій,
Що заступив до сонця путь?
Чи, може, з вирію жар-птиці
Весни уже не принесуть?
Брати, мужайте! Віщі дзвони
Розбудять приспану ріку -
І ми потиснемо долоні
Ще міцно в горах Спартаку!

Йдеться начебто про римські часи, але ж ясно: "патрицій, що заступив до сонця путь" - це Сталін, а Спартак "у горах" - український повстанець у Карпатах. Можливо, згадка в розмові з упівцями про сотенного Спартака навіяла поетові цей твір. Датована 1949 роком поезія "Стоїк", що перекликається із щоденниковими записами О.Довженка, також укладена не під впливом прочитаного, а під враженням розмов про те, як гинули герої УПА.

Скрутили йому руки,
Голодом очі виїли,
А він про єдине:
- Хай живе Україна!

Твори Миколи Василенка, позначені роками, коли він перебував у ГУЛазі - цикл "У плетиві колючих дротів" - найбільш хвилюючі й подиву гідні поезії. Це крик скованої молодої душі. Безстрашність, яка переходить у розпуку. Вибухи почувань, які поривають заперечити існування людяності й правди. Вони нагадують Шевченкову антиномію: або буде правда, або "Я не знаю Бога".

Відчиніть мені двері в світи,
Щоб за покликом серця іти,
Бо в мені отой поклик, мов цвях.
Між тернів заблукала дорога,
І нема вже ні правди, ні Бога.

 

Якщо тебе невинного замикають у тюрму, принижують, намагаються обернути на раба, то як же вірити в справедливість і в Бога? Але проти розпачу й безвиході, які, здавалося, зламають поета, виступає інша, найважливіша прикмета його характеру - віра в свою правду і в свою неподоланність. З одного боку, приреченість, скарги на всесильну неправоту, на те, що провідна "зоря мовчить" і "кривавий дикий птах нам груди, як Прометею, розклює", з другого боку, душа кричить: "не здамся!". Хтось міг би сказати, що тут є сильні ремінісценції з української класичної поезії. Є, звичайно, але це свідчить лише про те, що Микола Василенко знав своїх великих попередників - Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, шукав у них підтримки у свої найтяжчі хвилини.
Поет ставить у центр свого "Я" свою Вітчизну, задля якої він страждає, і це усвідомлення єдності своєї душі із душею батьківщини допомагає йому витримувати катування, злигодні й приниження.
Всю поетичну творчість Миколи Василенка закодовано вже в зблисках його таланту, що їх детонувало життя політв'язня. Зрозуміло, він привітав, радісно зустрів становлення незалежної України, але в нових умовах одразу відчув небезпеку для неї, що йде від "позавчорашніх мамлюків" - від жирних "сіамських котів", які швидко розплодились і, "тупо дивляться на нові ворота України", від "новітнього червоного диявола", який прагне відновити "північну імперію". "Пісочний годинник" - поезії, створені за останні роки, це - продовження давніх уболівань автора, але він не впадає, як раніше, в струмені гарячих інвектив, а дивиться на світ з висоти пережитих сумнівів і страждань, аналізує, вилущує зі слова суть історичних подій і саму суть людської доброти. Такі речі, як "Дорога", "Втрачений рай", "Пам'ятаймо про вогонь", "Ода сонячним серцям", "Реквієм", "Необхідне" - являють поета-філософа, який ділиться глибокими спостереженнями за рухами людської душі.


Дорога із дому крутизною бігла,
За серце хапала,
Під п'яти пекла,
Ножами краяла.

Дорога додому
(У доброму здоров'ї бувши)
Стелилася рушниками…
Але камінь за пазухою
Ще муляв йому душу…
І двері не відчинялися.

"Дорога"

Не раз уже знамениті світові письменники обдивлялися "дорогу додому", показували її (і справедливо) як шлях людини до себе самої, а Микола Василенко дає лаконічне і правдиве визначення цього філософського поняття. Двері твого дому тобі не відчиняться, якщо в тебе камінь за пазухою. Нема повернення до власної душі, якщо нема в тебе чистої совісті.
Спокійному мисленню сучасного Миколи Василенка відповідає білий вірш, яким він прекрасно володіє. Думки, що їх йому вдалося висловити з поетичною конкретністю і філософською масштабністю, могли б існувати і в заримованому вірші, але саме у вільній, прозовій мові вони більше наближені до сучасного стилю життя, легко вписуються в модерну лінію сучасної європейської поезії.
Мабуть, найвище досягнення Миколи Василенка - цикл "Вулиця сонячних ліхтарів" - щемлива сповідь про зустрічання поета з дивиною жіночої краси, рідної оселі, яблуневого саду і взагалі зі світом, що проминає. Тут виступає образ молодої води, переможеного дощу, новонародженої поезії, відбудованої карпатської церкви, образ глечика, який ніколи не буває порожнім.

Він ревно зберігає запахи
Пареного молока,
Що тільки з печі,
Дивний смак петрушки,
Кропу,
Селери
І тепло рук господині…

У світі нарисованих поетом предметів, у чистоті його майже дитячого захоплення явищами життя, хочеться бути. І знову прийде до нас жаль поета за втраченим часом, і він буде нашим жалем, і прийде до нас захоплення ліричним героєм віршів Миколи Василенка, і буде він не абстрактним, не видуманим, а живим чоловіком, власне тим, чия планида виписана тут щирими і простими словами.
"Архітектура планиди" - книжка, яка насвітлює й підсумовує життя талановитої, сповненої гідності й честі людини. Це архітектура долі, руйнованої зловорожими силами й обставинами, але все ж таки зведеної, збудованої в лініях, що їх проектував і виконував зодчий Микола Василенко. Його доля, взорована на великі ідеали, не може бути ні замовчаною, ні забутою, бо вона частина долі нашого народу.

Дмитро Павличко

 


 

Цикл 1

Вулиця сонячних ліхтарів

 

 

 

Весняна настроєність

Ось вони -
золоті струни весни:
срібні хвилі водориїв,
полів,
гаїв,
м'які тіні білявок босоногих -
учорашніх відзимованих днів.

Білими лебедями падають пальці рук
на оті струни -
і пливуть,
пливуть мажорні сонати…
Чорногузи повертаються до гнізд,
небо ячить,
повсюдно зникає чорнота -
і світлішають очі Землі,
і рівніше б'ється серце.

 

Дощові луни

Пролопотить липневий дощ,
зупиниться -
і сам себе слухає.
Я дивлюся на нього,
дивлюся,
як жоржина губами
ловить дощові луни -
і небо горнеться до мене.
Дощ минає,
а луни ще довго на листі висять,
аж доки не переллються
в мою душу.
Тоді іду із вулиці до хати,
щасливий і тихий,
бо луни в мені.

 

Зав'язь

На березі теплого моря
дівчина вистрибнула із босоніжок,
скинула міні-спідничку -
і біла птиця
на синій хвилі гойдається…
Біля красеня лебедика лебедіє:
збирай шовкове галуззя
та роби гніздечко.

 


Поклич мене

Поклич мене,
коли вітер пригорщами
вичерпуватиме воду
з нашої річки.
Поклич такої ночі.
Потаємними стежками прийду,
перелізу через колючі живоплоти
і принесу тобі жар-птицю -
дійство купальської ночі.

 


Зустріч

Молода білявка -
з червоними кетягами калини у волоссі,
з лукавинками в куточках очей,
подивиться на тебе…
і піде.
Дикі голі ноги столочать траву.
Ти не візьмеш її заклинаннями,
не зупиниш.
Якогось там дня
сама перестрибне через твій перелаз
і запитає:
"Чи не пізно?".
Принесе тобі цвіт папороті.
І цього буде досить.

 

Світ за вікном

 

"Чарівний буде, Людко, цей світ.
І по мені".
Івашкевич

Час не збігає,
це ми біжимо повз нього,
сіємо тирлич-траву,
піднімаємо лопотіючі віти дерев, -
нехай густим і зеленим буде ліс!

Це для нас літо клепле золоту косу,
гаптує квітами широкий путівець,
яким на змиленому коні помчимо за обрій.
Світ кладе палітру на наші ниви,
бо він без нас ніщо,
як ми без нього;
бо коли немає первоцвіту,
то не буде й сінокосу.

Не погасне сонце у водоверті літ,
літатимуть ластівки,
зеленою заполоччю весна вишиватиме степи,
щоосені ліс одягатиме золоту перуку -
і танцюватимуть журавлі,
і кінця-краю світові не буде.

 

Глечик

 

Цей глечик ніколи не буває порожнім,
навіть тоді,
коли із нього виливають рідину
і сушать на осонні.

Він ревно зберігає запахи
пареного молока,
що тільки з печі;
дивний смак петрушки,
кропу,
селери
і тепло рук господині…
Він ніколи не буває порожнім.

 

Вода

 

Навесні,
коли скресне річка,
народиться молода вода
і довго соромитиметься
своєї наготи…
До літа ховатиметься у верболозах,
аж доки не вибухне цвітом лілея.
Тоді із пишних листків рослин
одягне модне вбрання
і вже у небо дивитиметься
очима мадонни.

Літо справлятиме день свого народження.
Жвавий вітерець принесе парфуми,
від гнізд на куширі
попливуть пернаті молодняки
і водяний бугай
урочисто проспіває хвалу річці…

Тільки
молода вода
сумуватиме,
бо там її уже не буде.

 


Невтішна робота

 

Себе чекати над чистим папером -
то невтішна робота.
Блукаєш по небу,
шукаєш притулку, мов неприкаяний,
ночами не спиш,
сновидінь не бачиш…
Чекаєш.
Адже ж ти мусиш бути,
мусиш!

 

Камінь

 

Це неправда,
що камінь
німує.

Камінь говорить губами пірамід,
гуркотом гірських обвалів,
гомоном водних порогів,
дзвоном повені
і надгробних промов.

Каменя не обійти,
не об'їхати,
не перестрибнути.
Він не бачить,
Не чує, не має теплих рук.
Сам колись прикотиться до вашої оселі,
ляже на порозі
і пильно,
як сторожовий пес,
вартуватиме ваш
закопаний світ.

 

Яблука

Тихо-тихенько, коли крайнеба
тендітна зоря з мінливими очима
заспіває свою першу пісню,
у саду народяться яблука.
З тої хвилини дерево без плоду,
шаленіючи від заздрощів,
мов половецький зизоокий бовван,
мацатиме їх очима,
загадково усміхатиметься
і плестиме казочку про себе.

Яблука ховатимуться у листі,
від сорому червонітимуть,
у когось проситимуть про захист…
Але ніхто не почує,
навіть не запам'ятає
день їхнього народження.

 

Клинопис вечора

 

Коні стриножені рвуть лляні пута,
Бризкає соком трава.
Вечір на синіх легких парашутах
Понад селом проплива.

В синь піднімається білий лелека,
Світить у небі зірки.
Луни, мов птиці, курличуть далеко,
Гаснуть за звивом ріки.

Стій і дивися, як зірка з-над хати
Коло накреслить умить.
Зможеш клинопис отой розгадати -
Зможеш себе пережить.

 


Чорний дощ твоїх кіс

 

Чорний радісний дощ твоїх кіс
Мені лагідно дивиться в очі,
В мою душу заходить навскіс
Серед білого дня й серед ночі.

Я у світлій щасливій журбі,
В чорний дощ, у погоду негожу.
І сказать як не знаю собі,
Що прожити без нього не зможу;

Що увесь я у ньому на дні,
У святковому дивному колі,
І прийшовся до серця мені
Його чорний палаючий колір.

Хай летять мої буйні вітри
Через темні ліси, через броди.
Я не знав до цієї пори
Про солодкість дощів і негоди.

Щоб мій голос в житті не погас,
У прийдешність кричу за лісами:
Хай не буде розлуки у нас!..
Чорний доще, родися дощами!

 


Дощ

 

Я гнався за дощем,
як хлопець за м'ячем.
Дощ втікав,
втікав,
біг польовими дорогами,
перестрибував через живоплоти
і ховався за деревами.

Я за ним!..
Шльопав за ним по калюжах,
Намагався вхопитися за його мокре
волосся,
за ажурні оборки сизої мантії…

Дощ добіг до своєї межі,
Зупинився і сказав:
Ти переміг…
Тепер біжи за вітром!

 


Човни

 

Дружині Ліні

 

Життя - не дим і не туман,
І не підхмелені бенкети.
Життя - могутній океан,
Душа безсмертної планети.

І наші глісери-човни
Щодня й щомиті в тому диві
Пливуть з ясної далини
На повній швидкості, щасливі.
І доки десь якийсь бортом
Не зачерпне морської солі,
Нам бути вкупі за кермом
Своїх човнів, своєї долі.

А запливем на мілину, -
Либонь, і це пізнати дано, -
Сини в подальшу далину
Помчать по хвилях океану.

На кращих глісерах вони
Полинуть швидше вітру й грому,
А наші злітані човни
Лежатимуть на дні морському.

Там їх огорне сон-трава,
І довго, довге буде сниться
Велика радість життьова,
І небо, й сонце, наче питця;

Вали дев'яті, що були,
І наш політ на виднокрузі,
Коли і чайки, і орли
Нам заздрили як вірні друзі.

 


Онукові

 

Лишай, княже, соску, кінчай цей базар;
Державу руйнує підступний хозар.

Клепай харалужні двосічні мечі,
Збирай добрих воїв, печи калачі.

Твій коник соловий копитом гребе,
Стоїть біля брами, чекає тебе.

Ти сядеш в сідельце і скажеш: "Брати,
Пора на ординця з мечами іти!"

Спільнотно заступимо землю свою,
Могутній Перун допоможе в бою.

Хай ворог лукавий розвіється в прах,
А Київ привільно цвіте на горбах!"

Ти військо хоробре своє поведеш
І шоломом з Дону води зачерпнеш,

Згадаєш, що дома жде мама твоя,
І батько, бабуня, і дід, тобто - я.

І хана розбивши, де сонце встає,
Прилинеш героєм в гніздечко своє.

 

1979, червень

 

Народження поезії

 

Миколі Соколовському-Сармі

Ще тільки слово - образу нема,
Але вже чимсь приваблює собою.
Стоїш в чеканні, начебто сурма
Тебе іти покликала до бою.

Ще тільки глина…
Вічне джерело
Навпомацки протоптує стежину,
Щоб серце в глині раптом ожило
І надихнуло чистим співом глину.

Аби завершити - потрібна мить.
Але допоки мить ота настане,
Щоб образ в точну форму умістить,
Ще буде ніч безсонна, мовби рана.

 

Церква

 

Матусі Наталії

Де під горою орне поле
Чекало ранньої сійби,
Церквицю обступили колом
Карпатські сосни і дуби.

(Колись стояла там дзвіниця,
Але безбожні руйначі
Її зламали уночі).

Аби сумлінно помолиться,
Пізнати Бога як любов,
Ощедрити і душу, й кров,
Ми,
Санаторники, прийшли
До Храму Божого.
Були
Усі зворушені нівроку.
Прийшли і стали в церкві збоку,
Де від колон лежала тінь.
Душа росла у височінь,
Співала з парохом канони…
Над головою збоку хтось,
Коли озвались мідні дзвони,
Підняв оздоблені ікони.
На них Апостол і Христос.
Вони очима нам казали
Про вічні людські ідеали.
І осінившися хрестом,
Ми всі молилися гуртом.

 


Залишився молодим

 

Пам'яті брата Леоніда

Він полем летів на гарячім коні, -
Вже маяв над обрієм стяг перемоги!
Зненацька фашист вороному під ноги
Пожбурив гранату - і зник, наче в сні.

У небі шугали стрижі голосні,
Всміхалося щастя.
О, жити б ще!.. Жити!
Та шлях, наче плугом, війною поритий,
Закінчився раптом на чорній стерні.

Стогнала земля у пекельнім вогні…
Ішов визволяти він землю від ката, -
У рабстві не буде Вкраїна багата!
Погас, щоб життя не погасло в борні.
Він полем летів на гарячім коні.

 


Дощовий південь

 

Прийшли, нарешті, і до нас дощі!
З'явилися потічки біля брами,
За шибами всміхнулися кущі
Вологими, лискучими вустами.

Раює сад у сизому плащі
І глухо квокчуть ринви, мов тетері.
Я навстіж відчиняю вікна й двері -
Нехай крізь мене йдуть оті дощі!

Загомоніли цвітом картоплі;
Зійшла спекота, зникла дихавиця;
Щебече вкупі з теплим сонцем птиця,
І закружляли в небі журавлі.

А на ставку плескаються лящі!..
А на баштанах дозрівають дині!..
Я зцілений.
Я дякую тій днині,
Коли цілющі падали дощі.

 


У домашньому затишку

Годинник цокотом довбає тишу…
Сльозою зірка у вікні блищить,
Тонку фіранку протяг ледь колише,
Немов небесну прозірну блакить.

Висока стеля плаває у тінях,
Теплом наповнює кімнату піч.
То що?.. Дверима вітер грюкнув в сінях?
Чи, може, проситься погрітись ніч?

Годинник тишу цокотом довбає…
В цвітінні кактуси, як у диму.
Чому ж мені в очах шляхи безкраї?
Чому терзаюся?
Чому?

 

Правила польоту

Коли дозрію серцем,
тоді
почну нову дорогу -
зроблюся птицею.
А хтось
захоче навчать літати,
вимагатиме дотримуватися
правил польоту,
казатиме:
"Це в інтересах безпеки!".
Гай-гай!..
Чи розуміє,
Що птиці помирають,
Коли їх обмежують правилами?

 

Ранок у Криму

 

Ранок прийшов у червонім плащі,
В гори приніс на долонях дощі.

Там, де стежинка втікає в діброву,
З Качею* ранок затіяв розмову.

Чути їх добре на тихій яйлі* ,
В синій долині, на свіжій ріллі.

Рушу в дорогу, здолаю утому;
Вкупі із ранком вернуся додому.

 

[* Кача - річка в Криму
** Яйла - безлісне плато кримських гір]

 

Запрошення

Закохані,
приходьте до мене без запрошень;
несіть неспівані пісні.
Приходьте в час мого натхнення,
коли виходжу з берегів
і білі здиблені дракони
в гірських шумливих водоспадах
гризуть свої вудила.

Приходьте в час мого кипіння,
бо там,
де спатиме ріка,
мене уже не буде.

 


Джон Андерсон
(за Робертом Бернсом)

 

Любомирові

Джон Андерсон, мій мудрий Джон,
Літа майнули, наче сон.
Куди поділася та днина,
Коли воронилась чуприна?
Тепер на неї густо ліг
Заметами глибокий сніг.

Джон Андерсон, мій добрий Джон,
Ми досить мали перепон;
На дикі забирались кручі,
Коли обвали йшли гримучі.
Отак, мій друже, у світи
Й подалі мусимо іти.

1980

 

Небо

Мудровані поети,
не шукайте собі слави.
Слава -
лукава
та ще й отруйна, як змія.
Якогось дня
у серце вжалить і оком не моргне.

Шукайте висоту -
дорогу непросту.
Шукайте Небо.

 

Сьогодні

В поезіях сьогодні знову
зерно стараюся знайти.
Одвіюю суху полову,
якої греблю хоч гати.

Все той же кінь, мов громовиця;
і вершник той,
і стремено,
а ось -
як видзьобала птиця! -
кудись поділося зерно.

 

Не гріх…

Не гріх на хибах викрити Феміду
Або знайти якийсь новий гормон,
Чи у пісках залізти в піраміду,
Де невідомий спить ще фараон;

Вписати подвиги в свої аннали,
Прокласти вірну трасу у зеніт,
Прорить на Марсі голубі канали,
Чи розтопити Антарктиди лід.

Не гріх титанів скуштувати каші,
Відкрити в космосі нові світи…
Але найбільшим було б щастям нашим -
Уже відкритий всесвіт зберегти.

 


Кримський пейзаж

Вітрам в діброві стало тісно,
Вони в гірські помчали гони
І там, де грифи та муфлони,
Свою ведуть веселу пісню.

Стрункі тополі й кипариси,
Зійшовши берегом на миси,
Де кіньми марить іподром,
Вітрам доземно б'ють чолом.

 

Передгроззя

Весна громадить стиглі роси,
Вовтузиться в ярку струмок.
Над Чорним морем хмар покоси,
Над ними хтось мантачить коси…
Ту пісню слухає дубок,
Де неполохані вітри
В барлозі сплять Ведьмідь-Гори.

 

Генна пам'ять

На Придніпров'ї в голубій долині,
Де печенігів зламаний булат,
Мій Велес-дід пасе товар і нині,
А поряд з ним курдупельний сармат.

Не зачуміли історичні ниви
І не погасло давнє джерело,
І борзі коні, коні буйногриві,
Побіля воїв, як колись було.

 

Полігон

Кулеметні черги за Дніпром усюди
Прошивають небо, мов блакитні груди.
На землі тривога вічно у безсонні,
Залпами лякає люд на полігоні.

І від того журно, невесела днина.
Та зорить прихильно голубий зеніт, -
Ще ламка свобода у дочки і сина,
Виклика підозру многотрудний світ.

 

Хвилі-білогривці

В синім морі хвилі-білогривці,
Мов козацькі білі байдаки…
Їм кричу із берега: Вродливці,
Доженіть погублені роки!

Поверніть, що рано промайнуло
Голосною птицею в гаю;
Що тривожить душу,
Що заснуло -
Юність неціловану мою.

З білих скель злітають чайки-птиці,
Над водою сонячно світа.
Мчать за обрій хвилі-білогривці,
Доганяють молоді літа.

 

Тріолет

Розщебетався цвіт мімози…
Дивись, і сонце як на те
Прокинулось - пішло над лози.
Розщебетався цвіт мімози.

Були неточними прогнози, -
Мороз упав, весна цвіте!
Розщебетався цвіт мімози.
Дивись, і сонце як на те.

 


За хвилину - бій
(До картини М.Дерегуса)

Кінь тривожно вухами чатує
Тихий брязкіт зброї і стремен.
Зеленіє на кургані туя,
Під курганом - клен.

Кінь раптово гребонув копитом.
Синю тишу розірвав набій.
Зойк людини пролетів над житом.
Бій.

 

Акварель

Гойдається на хвилях моря вечір.
Мінливі тіні під каштан лягли.
Хмаринка сіла бескету на плечі,
Де рід виводять молоді орли.

У камінь б'є потужний шум прибою,
Хоча ознаки і нема на шторм.
Літак АН-2 гуркоче під горою,
Де за містком сільський аеродром.

 

У полі

Вже чути: пахнуть калачі,
В гарячих печах дозрівають,
Хоча у полі сівачі
Ще тільки зерно висівають.

Землею теплий дощ пройшов,
Розкрилив ранок довгі вії,
І перепілка між дібров
Навперегони пісню сіє.

 

Щаслива весна

Дув поривчасто вітер з-за кручі -
І тьмяніла озер глибина.
У Дніпра були очі колючі,
А у тебе - щаслива весна.

Наче теплі розумні два слова,
Мені в душу дивились вони.
В небі місяць кінчав своє коло
І кричали в траві баклани.

В плавню сипались зорі пекучі,
Пропікали заплаву до дна.
У Дніпра були очі колючі,
А у тебе - щаслива весна.

 


Ласкаві дні

Пригорнися, мила, до грудей моїх,
Не горюй, що випав на чуприну сніг,

Що роки поспішно, як вітри сумні,
Відлітають, тануть, тануть в далині.

Пригорнись до серця, там цвіте весна;
Допивай свій келих любощів до дна.

Небо передсвітне - золоте крило,
Вже взяло блакитних коней під сідло.

 


На круги свої

Розбили глек
і розбіглися:

північ,
південь.

Але чим швидше втікали,
тим частіше зустрічалися.

Забули,
що планета
кругла.

 


Хлоп'ятко

 

Пам'яті Андрійка Марущака

Через річку, через кладку
Йде замріяне хлоп'ятко.
Научу його співати
Про славетних земляків
І про те, чого сказати
Зрілим словом не зумів.

Заросла травою кладка,
Мулом річку занесло.
Десь затрималось хлоп'ятко,
На мій берег не прийшло.

 

Берег прив'язаності

Немов розгорнена пастель,
Висить веселка над постіллю
Рахманнощедрої землі;
Висить на власному крилі.

Довкола зріє мудрий світ,
У душу з неба ллється світло;
Цвітуть сади і пахнуть квіти,
І хочеться, мов птах, летіти.

Непроминущий світе милий,
Коли б я навіть був стокрилий,
То і тоді б не полетів
Від рідних серцю берегів.

 


Стожар

Комусь небесний стожар -
розпечене каміння;

комусь -
море вогню,
проміння;

комусь -
табун рожевих коней,
водоспад світлого волосся,
вікно в сад,
троянди…

А мені -
Україна.

 

Осокори

Знепокоїлись чимсь осокори.
Може, теплим, розніженим днем
Чи тугим журавлиним ключем,
Що полинув у вирій за море,
Бо із самого раннього рання
Всі махають комусь на прощання.

 

Літня ніч

Зориста ночі колісниця
безшумно мчить.
У світлі місяця іскриться
за яром шлях.
Над ним блакить,
прошита срібними зірками,
налита пружними вітрами,
Мажорно й гарно майорить -
Землі вітрило.

Люблю червневу ніч,
коли лягає тінь на броди,
і по коліна в травах бродить
туман;
коли на плавні та гаї
зоря кладе сліди свої,
і чути як у далині,
поміж вишень,
іде вже день.

 


Балада про мисливця

 

Евтерпа-муза* на гранітній глибі
сиділа тихо,
боязно дивилась,
як дупельтівку заряджав поет,
міркуючи з мисливського човна
на снідання пернатих вполювати.

Впокорено благав поет Евтерпу
зійти до нього й підпалити серце.
Але вона сиділа наодинці
і так свої коліна обіймала,
що пальці рук,
як мертві,
побіліли.

Повільно танула мисливська ніч.
У заводі гойдалося латаття,
коли шаленець-вітер пролітав
і в їхні дмухав голубі вітрила.
Заблудлі баламути-щупаки
лілеям не давали задрімати, -
на їхні личка бризкали водою,
або таку вченяли веремію,
що в царстві риб ставало не до стерпу:
і верховідка, і дрібна плоскирка
вишмигувала звідти,
мов з окропу,
і булькали в прогалини між ряску.

Розбуджений кугутами у селах
приплентався на озеро світанок.
У єрику верткий з'явився крижень,
він роззернувся
і поплив на забич.
Крильми там сплеснув,
дав, напевне, знати
крилатим родичам,
що шлях до вигулу уже відкритий.

Закахкали рожевим світлом плеса.
Із очетеру випливли чирята
і качички-вертихвістки й лисухи,
збирають зерно, висіяне вітром,
і вигуками радісно вітають
щасливу злагоду нового дня.

Заснуле серце тьохнуло в мисливця.
О лелечко!..
Хапає дупельтівку…
Аж раптом тут прокинулась Евтерпа
і так ступила в човен на мастичку,
що він,
немов на хвилях,
загойдався.
Хапаючись руками за повітря,
поет впустив свою у воду зброю.

Співало птаство в унісон із ранком…
Поетові розкрилася краса,
і муза, що мовчала до пори,
зійшла до нього
й мовила:
- Твори!

 

[* Евтерпа - за грец. міфологією богиня ліричної поезії та музики.]



Джерело

Дзвінке студене джерело,
Продзьобавши шпаринку в скелі,
Побігло яром у село,
На флейті граючи веселій.

"Дивися кляте бісеня! -
Сердито люди говорили.-
Від нього нам одна пеня".
Взяли - і шпару затулили.

Пізніше вчули: по кутах,
Коли ще зорі тихо спали,
Воно, немов безсонний птах,
Лиманами защебетало.

І що вхопило - понесло:
Міцні колоди, навіть хати.
Нове могутне джерело
Зривало греблі та загати.

Отак із піснею бува,
Коли вона, мов ранок, гожа
У чистім серці визріва
І не родитися не може.

 

Життєпис українця

Не шукай життєпис українця
в дермантиновій теці.
Крокуй дорогами Вкраїни…
Чорнобилем,
заводами
і сушею,
і водами,
курганами
і горами,
полтавами,
донбасами,
стежинами
і трасами…

І читай життєпис українця.

 


Блог мастера-ломастера, где можно научиться делать различные вещи своими руками.

Завантажити zip-архів книги (*.doc):
http://prosvilib.at.ua/books/vasylenko/arhite/arhitektura_planydy.zip
Категорія: Василенко М.О. | Додав: DivaDii (01.11.2009) | Автор: Василенко М.О.
Переглядів: 1894 | Теги: Василенко М.О., поезія | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]