Не мені, нащадку бідарів, хвалити князя та царів. Криваві рани від нагаїв ханських, царських та османських, що
лишилися на спинах моїх дідів, болять у
сні і досі мені. Але
князь Дмитро Вишневецький плював на трон
турецький, на погрози царські й палаци ханські. Йому
випала доля-клопіт: від темної сили захищати
хлопа, боронити рідну землю від орди та іншої біди. Вороги з
його спини спускали пояси, реготали: - Без пояса, Байдо, штани свої носи! Вороги на гак його тіло кидали, четвертували, рубали, шматували... Але князь Байда-Вишневецький не став турецьким. Слава!.. Слава лицарю князю-козакові! Будьте здорові!
[* Вишневецький Дмитро Іванович (р. н. невідомий - помер 1563 р.) засновник Запорозької Січі (1554 р.). Його ототожнюють з героєм народної думи - козаком Байдою.]
Кошовий отаман Кость Гордієнко*
"Україна обох боків Дніпра має бути вільною..."
Пилип Орлик
Ой не в полі чужім киліїмськім, а у славній Січі Кам'янській, наперед козаків, що на раду зібралися, Кость Гордієнко виходив, слова просив.
...Цар Петро багато чорноти на Вкраїну приніс, оскаженілою рукою козацьких дітей і дружин побив, постріляв, у Батурині
городян до ноги вирізав, заповіти батьків
розтоптав, козацьку землю оружними
москалями загидив.
...А трупожерна двоголова птиця козаків поодинці поїдає. ...А полоненим козакам цар руки сирицею скрутив, чорними пазурями їм серце роздер, під московським караулом на лівонські болота звелів гнати, цареві місто будувати.
...А козакам кайдани біле тіло пооб'їдали. Козаки гірку чашу допивають, самих себе проклинають, що швидко шаблі склали і москаля не звоювали.
...А Дніпро царські плоти-шибениці на собі гойдає. Там
козаки-невмираки свій хрест несуть, заповітні слова кажуть, щоб серцем ближче до Вкраїни прихилилися, дзвони церков слухали, родинне стебло не ламали, а шаблі в руки взявши, яко стіна, за волю стояли!
...А на дрібнодухів, що самі себе на поталу дводзьобій птиці кинули і помосковітились, мор прийде, у Дніпрі
раків годуватимуть.
...А Дніпра ворогу не випити. Вигубник роду людського нових удавів собі наплодив, на Кам'янську Січ орду веде, козацьку кров допити хоче.
...А козаки свої шаблі уже пощербили, а москалів, що отої трави повзучої… Нові коси треба клепати, нових косарів готувати. І гетьман Мазепа заповідав: царевому слову не вірити, на подачки не йти, не
падати, не скорятися. Тож новий осідок треба шукати, нові курені збирати, бо
ноги уже порубані, а руки постріляні.
Хан бахчисарайський на козаків серця не має, пам'ятає: укупі з
козаками ворогів воював, волю боронив, про злагоду дбав і
добрий успіх мав. В Олешках він прихисток
обіцяє дати, сукупно проти Петра
воювати.
Тоді козаки шапки-бирки скидали, кошовому Кості Гордієнкові казали: "Батьку отамане, пане кошовий, ми святих отців не убивали, Божі храми не руйнували, совість не калічили... Хай буде як Бог намітив. По той бік Дніпра живості багато, очерети буйні і люди не лихі. Хай буде, як Бог намітив".
Козаки, як духовному отцю,
Дніпру-Славуті сповідались, по жмені рідної землі брали, у човни сідали, услід
за сонцем по Дніпру пливли. А мальована
чайка Кості Гордієнка була попереду і першою увійшла в Олешківську Конку, що з Дніпра витікає, щоб згодом у Дніпро влитися.
[* Гордієнко Костянтин (р.н. невідомий - помер 1733 р. на Херсонщині) кошовий отаман Олешківської Січі, брав участь у Полтавській битві на стороні гетьмана Івана Мазепи.]
Вікно в Європу
Десь-недесь в
якомусь царстві жив булькатий цар і мав царство, а в
царстві палац, обнесений зубчастим кам'яним
муром. Сидить цар у палаці (сидні справляє) цмулить заморські вина, а за вікном сніг валом валить. Бояри кажуть: "Мать
перемать!.. Товсто снігу намело, царство під снігом заснуло". А цар говорить: "Товсто, бо царство мале." "О-о-о!.." - велемудро видихнули бояри. "Ура-а-а!.." - при собі гукнули генерали.
Швидко розбудили царство, і цар з обличчям ординця, вибалушивши п'яні очі, сідає на буйного коня, одягає в мундири нащадків свого роду і -
гайда царство розширяти!.. Куди хижим царським оком кине, там кров'ю земля юшить, вогонь гоготить...
Вовки виють, сови з
переляку кричать, а лисиці радіють: пожива буде!
Цар галопом мчить. Назустріч ординська дорога біжить, у нетрі
заманює.
Темрява густішає, на
пустирищах голодні собаки скавулять. Осамотілі матері за синами убиваються, гіркими
слізьми плачуть, царя благають: "Змилуйся цар-батюшка, над нами бідаками... Дурного коня зупини, Терпіти більше сили немає, хрещений люд вигибає..."
Цар-батюшка не чує, міцні напої цмулить, непорочну Свободу привселюдно роздягає, ґвалтує, аборигенів
вирізує і своїх "многа побиваша".
Кінь парою дихає, шерсть памороззю вкривається. Вовки виють сови з
переляку кричать, а земля, змішана із кров'ю, за
ноги хапає.
Цар до моря-океану доскакує, кованим копитом по чужому серцю топчеться... А бояри в
помпезній столиці його діла славлять, У литаври б'ють, булати
на нові загарбницькі війни клепають.
Вовки виють, похоронні дзвони бемкають... Темрява все більше густішає, душа сліпне - сонця не
бачить.
"Стійте! - цар гукає. - Темно тому, що в нашому царстві вікна немає. Рубаймо
вікно в Європу! Там світла багато!. "О-о-о!.." - велемудро видихнули бояри. "Ура-а-а!.." - при собі гукнули генерали.
Беруть кайла, у руки
хукають, вікно рубають. День, два - і Європа в золотій оздобі очам явилася, стоїть у
білому одязі, усміхається. Цар з-під лоба на неї глипнув (упізнав багату) і
звелів поставить у вікні гармату.
Музей просто неба
"Діла незабутні дідів наших"
Т.Шевченко
...Іду музеєм. Де байрак, Волів
мурзатих вийшла пара. Рипить розмірено
мажара, Й сидить на лантусі чумак.
Ой чумаче, чумаче, чого зажурився? Чи воли
пристали, Чи з дороги збився?
Довкіл осіння каламуть. Корчма, як прищ на білім тілі. Хохол з кацапом брагу п'ють, Від жару й диму очманілі.
Сидить між ними яничар; З-під столу зирить вовкулака, І вутла відьма, як макака, Дрівця підсовує в пожар.
З'явилася гусарів тінь - В перуках вицвілих і лисих, - Несуть з козацьких володінь Козацьку голову на списі.
Жирує проклятий упир, Шматують душу чінгісхани - І продаються отамани За
кусень хліба і мундир.
Петра цілує Галаган, Бере з пошаною від ката Лукавосплетений аркан На козака - свойого брата.
Запроданців, немов черви. Німі раби лісів і степу "Анатема!.. - кричать Мазепі. - Він руку відхилив Москви!"
А де ж вкраїнці? Чесно путь Свою
пройшовши із боями, Під царським чоботом
живуть, Обезталанені царями.
Круті й болючі перевали історії. Вітер перекотиполем жене журбу по рідній
землі. Московський неук, Одягнений в мундир царського генерала, з булькатим оком і
собачим оскалом шматує Батурин.
8000 шабельних посвистів... 8000 сивочубих, сивовусих і безвусих мудрочолих голів і дитячих сонечок (усі в пень порубані) лягли під брудний імперський чобіт.
А світ не протестує.
Стою перед стіною пам'яті і здригаюся, мов
настромлений на палю. Господи!.. Вітер історії заблукав. Гонта несе освячені ножі... Червоні півні пожирають обійстя... Каїн Авеля на вилах підіймає... А світ не протестує. Із
серця болі повтікали і люди до світла не
тягнуться. О люди, люди, нащо вас посіяно!?
І починається безшабельна битва із самим собою. Під
ногами коня замиготів степ. Українська
Мадонна нове дитя зачучикала - І втікають
вовки сіроманці, і зникають
потурнаки-яничари. Орли-сизокрильці
ростуть! Бані церков золотіють! Божий голос почувся...
І світ просвітлів. На козацьких вітрах синьо-жовті прапори зацвіли. Вітряк до себе небо пригорнув. У січових строях сини ідуть Черлені щити князя Кия несуть, оду співають:
Воскрес впосліджений народ, Звільнився від оков сторічних, І водружає історичну Велику хартію свобод!
Семен Гаркуша*
"Гей дала, дала славним
запорожцям та цариця заплату, що понабивали на ноги кайдани, дали в руки лопату".
Народна історична пісня
На пласі замовкнув незламаний Гонта, В Сибіру загинув Максим Залізняк. Розбіглась по селах, притихла голота, Здрібнів гайдамаків повстанський кулак.
Радіє московський вельможний чинуша, - Він швидко нетягу впокорить зумів. Та раптом, як з неба з'явився Гаркуша І знову на битву підняв кріпаків.
І знову повстанців виловлюють в лузі, "Кальоним желєзом" орудує кат, - На людському древі зелене галуззя Рубає, ламає імперський булат.
Гаркушу таврують - відрізують вуха, Випалюють ніздрі... Але
все дарма, - Здолати козацького вільного
Духа Були не спроможні канчук і тюрма.
Безсильним явилось пекельне оружжя. І судді знаходять хитріший закон: Привозять закутого в кліті Гаркушу На голу ще пристань, де буде Херсон.
"З веління цариці, де нині калюжа, Тут місто збудуєш на радість царям. Ви чуєте, хлопи? Ти
чуєш, Гаркушо? Збудуєш фортецю, в'язницю і храм!"
І в'язень будує... Будує - ледь дише. Будує голодний, холодний, без прав. А вправний історик в аналах запише: "Цей град на Дніпрі генерал збудував".
[*Семен Іванович Гаркуша - запорозький козак, побратим Максима Залізняка, брав участь у народному повстанні (Коліївщина) 1768 року. Пізніше очолював повстанські загони на лівобережній Україні. 1785 року каторжне ув'язнення відбував у Херсоні.]
Микола Миклухо-Маклай*
"Окремі краєвиди Амбоїни вражають схожістю з Україною, особливо озвучені пташиним співом ліси на узвишшях. Ніколи не думав, що мене може так зворушити. Часом, коли зійшовши рано-вранці на яку-небудь з поблизьких верховин, я просто з гордістю відчував себе українцем".
(З щоденника Миколи Миклухи-Маклая)
Далеко за море, Миклухо-Маклай, Заплив ти в кокосово-пальмовий край. Первіснообщинний отам папуас Полює на птаха й вирощує ямс. У скелях, де хвиля дзвенить ручая, Отруює воду гримуча змія. А високо в горах роз'ярений звір Годується кров'ю, неначе вампір. Отам десь весною на плесах прилук, Ненатло тубільцями з'їдений Кук. Миколо, козаче, допоки ще пут Не маєш на тілі, міняй свій маршрут. Микола не чує. Прядуться думки. Він
бачить: ватагою йдуть козаки. Шаблюки,
мушкети, і виразно чуть, Як коні під сідлами
поряд іржуть. А в небі на теплих тропічних
вітрах Колишеться в битвах обпалений
стяг. Попереду чинно іде бородай - Козацький хорунжий Макуха Маклай**. "Куди чимчикуєте, хлопці, куди, І як ви потрапили кошем сюди?" "Йдемо на Очаків, там, кажуть, султан Замкнув на замок наш Дніпровський лиман".
Микола у роздумі. Справді - дива! Але й
дивуватись причини нема. Тропічні низини,
річок береги, Нагадують тихі вкраїнські
луги. А гори?.. А неба розписаний Храм?.. То чом би не бути отут козакам?
[* Микола Миколайович Миклухо-Маклай (1846-1888) славетний вчений, фахівець з антропології, відважний мандрівник, виступав на захист поневолених імперіями націй. Три роки жив серед папуасів Нової Гвінеї, де проводив етнографічні та антропологічні дослідження.
** Козацький хорунжий Степан Макуха на прізвисько Маклай - прадід Миколи Миклухи-Маклая.]
Микола Кибальчич*
Кибальчичу в катівні не до жарту, - Майнули дні, як в мушлі самоти Себе поставив на єдину карту: Нехай і смерть, А
правди не зректись!
Та що там смерть… Оце б орлині крила!.. Помчав би вмить, як спущена стріла, В галактику, де зір велика сила В сузір'ї Водолія і Орла.
А може, може… винайти ракету?.. Скажімо так: космічний аппарат, І взяти курс з в'язниці на планету, Що блимає у небі, як булат?..
Отож, бери, бери папір негайно! Нема паперу? Є в тюрмі
стіна… Все'дно накреслення не зробиш
тайно: У вічко дивиться тюремний сатана.
Пальне і сопло, Пристрої пускові… Рушій
узято міцно на гвинти - І ти вже чуєш свіжу
силу в крові. Земне тяжіння здолано - Лети!
[* Микола Кибальчич (1853-1881) - революціонер-народник, винахідник. Автор схеми першого в світі реактивного літального апарата. Страчений за участь у замаху на царя Олександра II.]
