ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5] |
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18] Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок. |
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7] |
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22] Увага! Важлива інформація для творчих людей. |
ІНШІ НОВИНИ [8] |
« Березень 2024 » | ||||||
Пн | Вт | Ср | Чт | Пт | Сб | Нд |
1 | 2 | 3 | ||||
4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 |
11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 |
18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 |
25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 |
Згадаймо поіменно світлооких дівчат,
які застерігали нас від поразок.
Згадаймо грайвище очей,
калатання серць,
і переступаймо через річку Німоти.
Палімо смолоскипи у святокиївському дворі,
де шикуються молоді лави добротворців.
Берімо з минулого
живий вогонь,
а не попіл.
Генератор земної енергії -
наше серце.
День і ніч
за погоди й негоди,
підтюпцем і риссю,
закипаючи,
замерзаючи,
без переступництва
із буйністю в очах,
як схарапуджений кінь,
день і ніч,
за погоди й негоди
працює генератор земної енергії -
наше серце.
Течія пісочного годинника -
наша небесна плоть.
На ланах святоруської землі,
на вершинах кострубатих гір,
У затінку лісу
стежками спогадів
тече ота плоть.
Течії не зупинити
ні брехнею,
ні правдою.
Течія пісочного годинника
це ми,
брати
українці.
Лякливі горобці
сьогодні безбоязно видзьобують соняхи,
жують жуйку...
Всюди очам свобода -
сиди і цвірінькай...
Тільки провина з минулих років
ще муляє серце,
і вони
озираються.
Дорога із дому крутизною бігла,
за серце хапала,
під п'яти пекла,
ножами краяла.
Дорога додому
(у доброму здоров'ї бувши)
стелилася рушниками...
Але камінь за пазухою
ще муляв йому душу...
І
двері не відчинялися.
Отам,
у центрі на рівнині -
шахівниця.
Тюпають пішаки,
бігають осідлані коні,
трублять слони
і
дріботить сторчоокий король.
Кожен хоче бути першим.
Витолочують шахівницю...
Замість однієї дороги -
безліч.
Лабіринт.
Ні ранку,
ні вечора,
ні засіву,
ні
врожаю.
Отам,
у центрі на
рівнині.
Ляльковод сидить поряд
і рік у рік,
день при дню
смикає
і смикає
за тонкі шворки часу.
І стрибають ляльки,
падають навзнак,
ламають собі руки й ноги,
піднімаються
і знову стрибають…
А то вбивають одна одну,
сміються над убитими,
плачуть над живими.
Скільки можна?!
А він сидить і смикає,
і смикає...
Мамлюки-позавчорашники,
нікчемники-богозневажники,
чиї засади збігаються з чумою,
залишилися на задвірках сьогодення
і,
кульгаючи на голову,
після ритуальної лайки у матір,
плетуть казочку про золоте яєчко
якоїсь нової північної імперії.
Хтось повірить...
І вилупиться страшидло -
новітній червоний диявол
з отрутою і кинджалом,
і позначить кров'ю сліди довірливих,
вчинить кровоспускання:
- більше, ніж у Чеченії,
- ширше, ніж у Таджикистані,
- вище, ніж у Карабасі,
- глибше, ніж у Грузії та Абхазії...
Плетуть казочку
про
золоте яєчко.
"Лупайте сю скалу..."
І.Франко
Незрячі поставили стіну -
цеглина до цеглини,
камінь до каменя,
метал до металу -
моноліт.
А зрячі потай її кайлами лупали і лупали
аж доки не завалили.
Навстіж розчинилися двері,
очима не охопити простору...
Тільки зрячі тепер не знають
куди подіти свої руки,
криком кричать: обікрали!
І незрячі знову ставлять стіну -
цеглина до цеглини,
камінь до каменя...
Пам'ятаєш сходні з червоного дерева,
якими ішов до чужого храму,
щоб там поховати свою душу?
Пам'ятаєш щаблі, вилизані ногами,
і скаламучене серце,
що
в тобі криком кричало?..
Щаблі ламалися, мов непотоплені човни,
на поверхні плавали...
Ти падав ниць,
плазом повз;
як хитрий звір,
скрадався в країні шибениць.
До храму було ще далеко,
а до неба - рукою дістати.
Тобі забракло молитов,
і ти пішов під стягом половчанським...
Злякався дзвонів Київської Софії.
Пам'ятаєш?
В'ячеславу Чорноволу
Згадаймо всіх,
Хто не з нами,
і рушаймо далі
на світло національної ідеї.
Дорога далека...
Не зупиняймося,
єднаймося!
Хто іде,
той долає
дорогу.
Тому, хто йде -
облудне гасло
не роздягне душу,
мороз у зашморги
не візьме тіло,
на повний зріст
нестиме чорнотропом
крилатий прапор рідного народу.
...Отих слідів
дощам повік не змити
і не сховати
ворогам під плити.
Заблудлі діти заблудлих батьків
з тугими гаманцями і порожніми душами,
з імперських часів
у соболячих хутрах
солодко дрімають у
затінку.
А коли прокидаються,
тупо дивляться на нові ворота України
і за звичкою
тягнуться
до квача...
Жирні сіамські коти.
Будитель Свободи
попід вікнами ходить,
крилатим прапором розмахує,
у сурму сурмить:
Люди, прокидайтесь!
Вільний ранок свічу
засвітив!..
Будитель світанком ходить,
за плечі сплюхів торсає:
Пора вже!..
Пора вже
світити своїми серцями!
Ніхто не зіпнувся на ноги.
Погасла ранкова свіча,
і темінь замурзала вікна.
В колі наших заповітних мрій,
коли серце кричить гаслами;
в колі мітингових радісних подій
і духовної благодаті,
коли відкривається незвідане;
в колі нашої буремної історії,
коли синьо-жовті прапори сягають неба,
ми ощасливлюємося радістю перемоги!
О потужне світло відродження,
що повертає людині Батьківщину,
ми - з тобою!
Ми - твоє
проміння!
За віщо? Для чого?
З яких ото прав
розумну ворону
сам Бог покарав?
Між чорними - біла,
біліє, мов ртуть;
свої і чужинці
злосливо скубуть;
горланять під лісом
на мокрій межі:
Чужа твоя мова
і крила чужі!
У білому пір'ї
немає окрас...
Геть з гурту,
бо білим
замурзаєш нас!
На світі є серця,
що народилися,
як планети,
з краплинок сонця,
з крилатої зорі,
яка привітно сяє.
Щасливий той,
хто в
грудях сонце має.
Енергійний маятник сьогодення -
ознака свободи,
підйом до чистого неба,
де золота нитка
національного здоров'я
біжить до високоурожайного літа
України.
Компаністи незалежної України -
супряжники в мантіях пророків
(нарешті!)
відцуралися від сварні
і на своїх грузьких дорогах
уже не бояться чортополохів
ні імперського привиддя,
ні звіриного гарчання...
Компаністи,
каменярі,
скульптори
національної ідеї.
За межами сьогодення
плавучий континент.
Там хлопці-побратимці,
доброзичливі хитрики,
безвусі Мамаї з бандурами,
попихкуючи люльками,
малюють над собою коней...
Тризуби на збруї,
з-під
копит золоті іскри.
Допоки небо наді мною, доти
Не відступлю від миру ні на крок.
Ні за які словесні позолоти
На людське серце не зведу курок.
... А хтось гукає хрипко з далини:
Якщо за мир - готуйся до війни!
"Ми загинули б, якби ми не гинули"
Фонтенель
Вже час настав збирати нам каміння,
Яким колись жорстоко били нас
На чорнотропах Комі й Магадана,
На островах Курил і Соловків.
Вже час зібрати нам оте каміння, -
Його ж, о леле, скрізь великі гори! -
Та спорудити пам'ятник довічний
Отим сміливцям, що ішли до Правди,
Але упали змучені в дорозі...
Й тепер живуть у нашому мовчанні.
Що людині потрібно?
Мова рідна.
Небо
рідне.
Мова рідна -
щоб себе на світі не згубити,
не заснути сном тяжким в дорозі,
мовчазним камінням не
зробитись.
Небо рідне -
щоб довіку прагнути за обрій,
пам'ятати про могутні крила
і великі гони України.
"Спершу було Слово..."
Євангеліє від св. Івана
Посеред найтемнішої тьми
(десь зовсім близько)
з'явилося Слово
і поділило на біле і чорне,
солодке й гірке,
гаряче й холодне,
вродливе й негарне,
рівне й горбате,
корисне й шкідливе,
наше
і їхнє.
"Говори - і я тебе побачу"
Народна мудрість
Красномовець
на трибуні
Бісером розсипається…
Соловейком витьохкує…
Оборонець свободи й незалежності….
До отчої хати прив'язаний….
Має потрійний зір…
Добротворець…
Патріот…
Але люди мовчали.
Він не знав,
що стоїть у профіль
і присутні бачать
його друге обличчя.
Його від людського ока ховали,
У тюрмах катували.
Не день,
не два,
не рік
дорогу відводили у протилежний бік.
Але люди його бачили.
Свободу!
Свободу!..
І ось - свобода.
Його очі й голос,
його слова…
Але ніхто і краєм вуха не почув,
ніхто і краєм ока не побачив.
Ніхто так завзято
не шукав собі тиші,
як мій дідусь.
Він ходив за море,
блукав тундрою,
літав у небо,
але тиші не знаходив.
Коли ж повернувся додому,
вона сама його знайшла…
Але тут же лопнула,
як
мильна булька.
Ні бідних,
ні багатих -
рівні.
Очі дивляться в один бік,
вуха чують одну ноту,
споживають тільки кашу,
на всі кольори
дальтоніки,
стоять на одній нозі
і думають,
що вони ідуть.
За високими стінами
Херсона,
де глибоко в землі
гомонять пратечійки річок
(Інгульця і Конки)
і Біле озеро
снить білими кораблями,
там живуть життєлюбні південці…
Вони обличчям до сонця
висівають зерна своїх надій
на заможність,
бо немає зайвого часу,
щоб сьогодні стояти
осторонь.
Запломеніла надвечірня вись.
Гарячі барви золотим потоком
За біле місто густро полились,
І в дзеркалі небес, де синь над доком,
Де хмари клубочилися колись,
Тепер хліба стоять, налиті соком,
Цвітуть сади, ідуть парадним кроком
Козацькі курені. Там обнялись
Із ріками мости… А лебедине,
Любові сповнене, ячання лине -
Цвіте стобарвами привільний світ.
Крилатим серцем в піднебессі бачу
Нову добу й твою бджолину вдачу,
Вкраїнонько.
Привіт
тобі, привіт!
Терентій прокидається з півнями,
снідає, що має,
бере лопату
і дибуляє на грядку,
яка гомонить буйноцвітом.
Сонце
над головою.
- Що робите, дідуню?
- Ходіть із Богом,
бо мені тут ніколи.
Ми стояли над чорною прірвою,
трималися за руки
і говорили один одному
тільки приємне.
Коли ж з'явилася стежка
і по крутосхилах,
оминаючи ошалілу тічню вовків,
вийшли на відкриту площину,
нам зробилося тісно.
Кожен почав дивитися,
де б знайти камінь.
Жирні особняки,
що потаємно вилупилися
у досвітню пору
з дводверними брамами
і пудовими замками,
як муляжі допотопних динозаврів,
табунами стоять за містом
і тривожно,
налякані привидами,
(що блукають…)
мов сичі
уночі,
перегукуються.
Вона лежала у молодій траві,
Яку козацьким любистком називають.
Трава голі стегна цілувала.
Звідкись дзвони текли
і над головою
сніжно-білий голуб кружляв…
Вона очі ховала,
а він кружляв і кружляв.
Зворушена хмільним запахом любистку
і пошумом теплого вітру,
в ірреальні сни попливла…
Білими сходами іде,
токування тетеруків чує.
Річка,
обтяжена водою,
свято весни справляє,
Солов'їні рулади в полон серце беруть,
олені грища ведуть,
птахи у гніздах паруються...
А трава голі стегна обціловує
і голуб кудись заманює,
крильми грає,
небо
вишиває...
І народився самосій -
хлопчик у вишиванці
з бандуркою в руках.
Особа тут гоноровиста, -
На глузи брав ім'я твоє.
Його вже труп зотлів дочиста,
А він грязюку й досі ллє.
Під плитами вкраїнофоб -
Лукавий зайда і нероб.
Він камінь пазушний носив,
Під ним навіки і спочив.
Людина тут без каяття
Своє покінчила життя,
Коли довідалась, що інша
В собі отрути носить більше.
Лежить заблудла тут вівця, -
Багато в роті мала піни.
Вона кричала безкінця,
Що без Москви нема Вкраїни.
Лежить торгаш тут під сосною, -
Уже його розпався труп.
За те покараний судьбою,
Що говорив на гривню… руб!
Вони наскоком, наче тать,
Копали яму Україні.
Тепер самі у ній лежать
І зогнивають в баговинні.
Отут прославлений поет.
Йому життя було не мед, -
Колінкувати не умів,
Писать неправду не хотів.
Отут боксер, який у час
Змагань тримавсь щосили,
Коли безжально і не раз
Його на рингу били.
Коли ж в бою, згубивши лють,
Упав на землю милу,
Сказав: "Лежачого не б'ють!", -
І ліг у цю могилу.
У цій могилі тіньовик,
Який до темряви привик.
Сховався з гривнями під плити,
Щоб там податки не платити.
Задурливий "есересер"
Багато років як помер.
Але недавно лиш насилу
Вдалося кинути в могилу.
У ямі цій вужі й кроти -
І більш нічого в ній немає.
Вона вготовлена для тих,
Хто яму іншому копає.
Під плитами лежить іуда,
Який нечисту руку мав.
Він самочинно врізав дуба,
Коли усіх поцілував.
Тут тип із кодла сатани,
Їв поїдом людину вбогу.
Тепер у ямі без труни
Їсть поїдом себе самого.
Лежить під плитами тут злодій, -
Рогатим звався у народі.
Коли негадано прокрався,
В могилі нишком заховався.
Але і там він не змалів,
В сусіда краде хробаків.
Придбавши наперед труну,
Нардеп у ній привільно вклався,
Який на сесії поклявся:
"Украінє нє прісягну!"
Тут прах ідейних земляків,
Які пройшли крізь каземати
І полягли від рук катів,
Аби ти міг Вкраїну мати.
Він згас, як промінь сонця в млі,
І слід журбою замело,
Але лишилось на землі
Його душевне нам тепло.
Тут патріот. Зніми кашкета
І спом'яни своїх братів,
Яких забрала річка Лета
До потойбічних берегів.
Він мову полюбив, навчав любити всіх,
Але в дорозі впав, у цю могилу ліг.
Аби в тобі, прохожий, не прокисла кров,
Душею та умом сприйми його любов.
Намагався неосяжне осягти,
Всі дороги за життя своє пройти.
Зупинився у могилі, де пітьма
І найменшої стежиночки нема.
Дві матері в житті він мав.
Найбільше їх любив-кохав.
Одна із них була людина,
А друга мати - Україна.
Від труднощів в житті
він не втікав на піч.
До Бога йшов,
який у темну ніч,
коли сліпці вели
до зворищів народи,
йому один світив
світильником Свободи.