Цикл 4

Високе небо

 

Микола Куліш*

Нехай їм грець із тими ходаками!
Знаходять скрізь - у хаті і в саду.
Гуртом ідуть з торбами та ціпками,
Приносять радість, а бува, й біду.

З Херсона шлях, з Олешок і Чаплинки
Через степи й піщану пелену…
Шапки, чумарки, свити і косинки…
Й нема від них спокою ані сну.

Хто в сінях там? Доволі шаркотати.
Це хто? Копистка?.. Ганна?.. Дід Панас?
Коли прийшли, то йдіть уже до хати,
Кажіть, що привело до мене вас.

"Про наші села змовчують газети.
А в нас безхліб'я… Нелегкі діла.
Якщо ти нам не додаси кебети,
Не буде скоро нашого села".

…І знову бачу: там, де живоплоти,
Кульгає хтось. Не яв і не мара.
Ну хто ж бо то до мене йде з бідноти?
Звичайно хто: уперта тінь лавра.

На милицях іде з таврійських прерій,
Немов по морю веслами гребе.
Тобі чого? Знов стукаєш у двері.
Чи мало я іще люблю тебе?

"У нас, Миколо, у комуні - голо.
А ти хвальбу затіяв куркулю.
Зречись Вишневого!.. Зречись, Миколо!
Бо я його й тебе із ним уб'ю!"

Отак щодня… Морока з ходаками.
Надій багато, більше гіркоти.
Гуртом ідуть з торбами та ціпками
Й мені від них нікуди не втекти.

[* Микола Куліш (1892-1937) - геніальний український драматург. Соловецький в'язень, розстріляний енкавеесівцями в Сандормосі.]

 

Микола Чернявський*

Сидіти б тихо, наче птах у лісі,
Навчитися писати ні про що,
Повірити, що на землі безхмарно,
І споглядать, як чепурні дівчатка
В міському парку пустощі заводять…
Відтак, задивленим у юну вроду,
Ходить неспішно з дому і додому, -
Немов несеш води мале відерце, -
І тим гаряче остудити серце.

Та що робить, коли воно не хоче;
Коли незримим ходиш ти по небу,
Літаєш соколом над берегом Каяли,
Вступаєш з раттю в землю Половецьку,
На Кончака свої метаєш стріли,
І витираєш сльози в Ярославни,
Яка ридає на валу в Путивлі:
"Ой, Дніпре, - каже, - ясноокий Дніпре,
Мойого князя принеси до мене!
Іржуть вже бистрі коні за Сулою,
У Києві дзвенить велика слава!…"

Та що робить, коли твій дух - є неслух;
Коли вночі приводить Дорошенка
І Орлика, поранених шаблями;
Коли Чурай приходить із легенди,
Співає пісню про Вкраїну й Гриця.
А сам Шевченко "Сон" тобі читає:
"Хіба ти не бачиш,
Хіба ти не чуєш людського плачу?
То глянь, подивися…"
І ти зректися вже себе не можеш;
Ніяк не можеш бути незворушним,
Коли від болю горбиться земля,
Чужі й свої кують бридкі окови
На руки,
ноги
й помисли краян.
І ти летиш в забуті Богом села…

За це тобі - ґратоване віконце,
В якому більше не побачиш сонця;
За це тобі уже остання міра:
Червоні очі ворона-вампіра,
Неправий суд і кров твоя гаряча,
І біль, і стид, і куля сатаняча.

Ворушиться світанками земля.
На повний зріст виходять із могили
Пророчі люди з добрими очима.
І знову ти по небові ідеш,
Закоханий у світлу далину, -
І оре плуг духовну цілину.

[* Микола Чернявський (1868-1938) - відомий український поет, перекладач, педагог, працював на педагогічній ниві у Херсоні, де прожив понад 30 років. 1930 року репресований у так званій справі "СВУ", але невдовзі звільнений. Удруге репресований 14 жовтня 1937 року, а 19 січня 1938 р. розстріляний енкавеесівцями в Херсоні. Реабілітований 1956 року.]

 

Микола Зеров*

Елітний світ живе в його кімнаті,
Який спонтанно виріс із думок
І поетичних мудрих сторінок,
Що на печаль і радощі багаті.

Із книгами в руках, як при булаті,
Есхіл, Шевченко, Епікур і Блок
Будують спільно до людей місток
У цій великій небуденній хаті.

Ніхто із них на світі не помер -
Ні сам господар, ні старий Гомер,
І світочі далеко їхні видно.

Повнішають і душі, і думки,
І тільки збоку чорні Соловки
На дивосвіт цей дивляться єхидно.

[* Микола Зеров (1890-1937) - видатний український літературознавець, поет. Соловецький в'язень. Розстріляний енкавеесівцями в Сандормосі.]

 

Юхим Михайлів*

"І пізнаєте правду -
а правда вас вільним зробить"

Євангеліє від св. Івана, 8,32.

Великого вкраїнця незлагідні літа,
епоха непроста,
причалюють до наших днів -
дніпрянських берегів.

Синьо-голубою сонатою
Михайлівський Золотоверхий
з-над Києва випливає,
пливе понад краєм.

Блукаючий Дух
колами Чюрльоніса
через Котлас і Північну Двину
несе надію чарівну.

…І терті хлопці коней сідлають,
співають:
"Засвіт встали козаченьки…"
Рани крутянців
уранці
душу тривожать.
Боже!
"На Аскольдовій могилі
поховали їх…"
А Сізіфи на Дніпрі камінь двигають
І північні корсари зуби точать…

Та хрещений люд
уже про сокровенне догадується,
молитовно до Олешківських кучугур
прихиляється,
дзвони чує,
не наслухається.

[* Юхим Михайлів (1885-1935) - видатний український художник, поет, громадський діяч. Народився 1885 року в Олешках на Херсонщині. В 30-ті роки репресований. Помер 1935 року на засланні в Котласі. Прихильник символізму, зокрема школи Чюрльоніса.]

 

Олександр Довженко*

(Сторінками його щоденника)

"Вже Україну видно мені всю,
І світ, і Всесвіт, повний таємниці".

Микола Вінграновский

Духовне капище в руках сліпців.
Філософи і запальні поети,
Сумлінні судді і мужі учені,
Гуртом стоять в оптичному прицілі.

Зазнав і я анафеми й гоніння,
Тому існую на краю межі
Свого життя, але у центрі світу,
Бо народився в хаті не сьогодні,
І не сьогодні скуштував свавілля.

До денця вип'ю свій гіркотний келих;
Свого народу й мови не зречуся -
Візьму під захист звичаї родинні,
Озера й гори не віддам на поглум,
Бо я вже там, де будуть завтра інші.

О бобчинські та добчинські, о блазні!
Ви затуляли кляпом рот Вкраїні,
Коли вона горіла на Голгофі
Й ридаючи просила милосердя.
Ви кривдники, зухвальці, ви раби,
Ви таврували рід мій самочинно
В догоду владолюбним і неситим.

Історія не вилучить з архіву
Написані народом сторінки
Про вашу ницу капосну породу
І закулісні витівки щоденні.
Я захисту з війни собі шукаю
Від непривітних диких чінгізидів;
Вони довкруж стоять моєї долі,
Очікують, чи не змалію духом,
Чи не піду за ними в бік зворотний.
Молюсь. (Кому?)
Молюся і благаю -
Не сотвори із України попіл.
Її пракорінь від небес і сонця,
Її вершинні виміри всевидні,
Вони гарячу нам дають наснагу
І закликають вільно й дружно жити.

[* Олександр Довженко (1894-1956) - геніальний кінорежисер, письменник, український патріот.]

 

Микола Вавилов*

В якому зерні затаїлась мить,
Що спромоглась безмежжя сотворить?
Чому людей воно не очужіло?
Шукай ключі… Шукай, шукай, Вавилов!
Без них тобі шкатулу не відкрить.

…На плаці ешафот. Людей громада,
Шикується сторожа й Торквемада,
Під одягом свою сховавши сить,
Несе вогонь, щоб грішника спалить.
Уже з громади винесли зомлілих.
Уже над приском, наче дрозофіли,
Шаліють іскри і летять до неба.
Спокутуйсь, Бруно!.. Визнай зверхню суть!
І доки очі є і вуха в тебе,
Сліпим, глухим у цьому світі будь!
Три дні й три ночі жарко палять Бруно.
Три дні й три ночі жар - неначе руно.
Нехитрий одяг стлів і мовби лій,
Стопилася його сльоза тужава,
А він живе і не маліє слава.

…Вавилову сутужно у в'язниці.
Життя колюче, мов сухий курай.
Хвороби, голод, слідчих плутаниці, -
На них великий випав урожай.
Усе оте звалилося бідою,
Прийшло із Дантових пекельних кіл.
То, може, правду розвести водою?
Чи власну душу поділить навпіл?
Зректись генетики й тоненьку прясти?
Вести з сумлінням лінію криву?..
Як роблять це з наукою схоласти,
Аби тримався човен на плаву.
О, ні!.. О, ні!..
І ще раз ні і ні!
Якщо війна, то вже війна-війні!

[* Микола Вавилов (1887-1943) - академік, всесвітньовідомий генетик. Зазнав безпідставної репресії. Загинув у в'язниці.]

 

Григорій Кочур*

(До його вісімдесятиліття)

Рідним краєм за відлиги і негоди
Через урвище, баюри, через броди,
По незайманих прилуках, по стерні
Їде впевнено на власному коні.

Кінь при тілі -
Позолочені підкови;
Збруя - срібна,
І сам вершник срібнобровий…
Не звалився,
Не згубився в темній млі.
По-юнацькому тримається в сідлі.

Листопад, 1988

[* Григорій Кочур (1908-1994) - поет, феноменальний ерудит, подвижник українського художнього перекладу, літературознавець. У часи тоталітарного режиму зазнав репресій та довголітніх цькувань.]

 

Чурльоніс*

Іонісу Даугуветіс**

А звідкіль ця дорога біжить і біжить?
А чому, ніби вохра, над морем блакить?

Розливаються фарби, течуть кольори
По долині, із моря, і навіть згори,

Від манюніх зірок, що пасе Волопас;
Від отих самосвітів, що зирять на нас.

Ох, ці зорі-зірки - непозбираний мак!
Оці тони й півтони - оцей зодіак!

Чи не звідти дорога невтомно біжить
І несе ланцюжками за миттю нам мить?

Все в оголеній правді приходить мені:
Срібний зоряний дощ і вітри навісні.

І не випхати їх із свойого життя,
І не буде мені, ані їм вороття.

Бо вже чую, вже бачу симфонії лад,
Строгі звуки бурре й фантастичних балад.

І вже музику пише уява жива -
І в ній буде моя бурштинова Литва.

[* Чурльоніс Мікалоюс Константинас - визначний литовський художник, поет і композитор.
** Іоніс Даугуветіс - литовський патріот, багатолітній в'язень сталінських концтаборів, м. Інта, ОЛП-2.]

 

Катерина Білокур

"Ми не лукавили з тобою,
ми просто йшли, у нас нема
зерна неправди за собою…"

Т.Г.Шевченко

Ой летіла, летіла
птаха білокрила,
у саду на вишні
спозаранку сіла;
спозаранку сіла,
родовід скликала,
у саду весною
любо заспівала.

Ой піду-полечу у зелений розмай;
Отам щастя моє, мій незайманий рай.

Кажуть, Катрі давались легенько роки,
І тому все малює й малює квітки.

Ой коли б то було отаке у житті,
Чи зуміла б квітки полюбити оті?

Чи втікала б із хати у буйне зело,
Коли б жити привільно і легко було?

Ой було, ой було… Знає мати моя.
У тридцяті від голоду гинула я.

Пам'ятаю, сховали зерняток із пуд,
І мене потягнули злорадці на суд.

Ой судили-кляли (так ніхто не кляне).
Дорікали, стидили, навчали мене.

І нелегко було, коли рідні дядьки
По етапу ішли на гіркі Соловки.

Отой біль мене й досі навпіл розтина…
І хвороба заклята була не одна;

І були у колгоспі тяжкі трудодні…
То скажіть, чи легенько жилося мені?

Назбираю цвітків, намалюю розмай -
Ото втіха моя, ото Божий мій рай.

Цвіт красолі, півонії, цвіт ковили
Мені зморену душу від тління спасли.

Упаду в буйноцвіття, в солодкий полон,
І я вже королівна, і дивний мій сон;

І проміннить проміння - із тьми вирина,
І душа моя горя і смерті не зна.

 

Григорій Сковорода*

Людці з холодними очима
собак нацьковують на нього,
бо їх лякає його серце,
що гучно б'ється.
А він шляхами йде,
як вчора йшов,
як піде завтра…
І не одна в степу зогріє ватра;
і не одній людині скаже тепле слово;
і не одному серцю світ відкриє знову,
і далі йтиме в затінку дібров,
як вчора йшов.
О, тільки б не шукали каменя в його душі;
і не спалили дум, що викохав нівроку...
О, тільки б донести
життя глибоку суть,
надії, що дають
звитяжний дух людині
і волю Україні!

[* Григорій Сковорода (1722-1794) - видатний український філософ, поет, просвітитель-гуманіст.]

 

Соломія Крушельницька*

Мамцю,
дайте грудочку рідної землі,
і дайте клаптик неба з нашого вікна.
Покладу їх до медальйону,
нехай лопочуть крильми,
як птахи,
і зогрівають мені серце.
А як поїду за кордони,
і в "Ла Скала",
чи десь там за Рейном,
Карузо скаже:
"Пробачте,
це ж не дівка,
а сам Бог із України!
Вітрисько!…
Крилатий голос!…"

А я сміятимуся і не скажу,
що то голос рідної землі,
яка стукає у груди.

Мамцю,
наспівайте мені повні вуха наших пісень,
Нехай дихатиму їхніми легенями
і дивитимуся на світ добрими очима.
А як поїду за океани
і в сни прилинуть високі полонини…
На їхніх крилах
прилечу додому.

[* Соломія Крушельницька (1873-1952) - видатна, всесвітньо відома українська співачка.]

 

Павло Грабовський*

Коли за ним замкнули з хряпом двері
і, наче хвиля, тиша затопила
вологі закутки смердючої в'язниці,
не квасив губи,
не просив прощення,
а мандрувати подумки почав
незримим велетом в країну Свята,
де не було царів ні автократів,
а зачиналося його Сучасне:
свобода всім,
і рівність всім -
закон!

Визвольної ідеї неофіт,
природжений поет і упертюх,
до дій жертовних був готовий всюди,
аби зітерти
трони
і корони
і повернути зір незрячим нивам.

Блукаючи безсонно по землі
(гадюки в грудях кров йому смоктали)
на велелюднім схрещенні ідей
не став на шлях негідних гайдабурів,
не осоружив свій крутий узвіз.

Орли й орлиці мешкають не долі,
на кам'яних осколах роблять гнізда.

[* Павло Грабовський (1864-1902) - видатний український поет, демократ. За український патріотизм зазнав царського ув'язнення.]

 

Еразм Роттердамський

Фатальні ночі догоряли
Кривавим полум'ям багать, -
Догматиків верховна рать
Людей невгодних корчувала.
Тріумфувала глупота -
Конала Правда й Честь свята.
Навік, здавалось, без турбот
Закрили людям кляпом рот.
В німих заляканих серцях,
Мов за гріхи тяжка розплата,
З'явилася олжа і страх.
Земля мовчить.
Земля в лещатах.

Але боятись вічно - годі!
Еразм - письменик з Роттердаму -
Напише "Похвалу глупоті",
Розкриє людям їхню драму.
Мадрід,
Париж
І Рим
Прозріють ним.
І спільно з мудрими людьми
Прозріємо і ми.