До поту сьомого труджусь щодня, -
Навколо морок і надій руїна.
Шукаю вихід з пекла навмання -
До себе кличе мати-Україна.
В руках тримаю кирку замашну, -
Вона у мене, як життя, єдина.
Рубаю камінь, скелю б'ю міцну -
До себе кличе мати-Україна.
1953
Мій зеківський притулок
Обсотаний довкіл я дротом.
У дрітті вікна, стіни, дах;
Насущний хліб залитий потом,
Пропахнув потом у снігах.
А десь за дротом сходить сонце
І світить місяць молодий.
Для них чуже моє віконце,
Притулок мій для них - чужий.
Але сказать відважусь: Годі!
Хоч дротом сковані вуста,
Розвалиться тюрма народів -
І Мати зійде із хреста.
1953
Далеко від України
Самі сніги лежать без краю
В далеку просинь, як мости.
Що там побачити бажаю,
Не можу очі відвести?
Аж ось побачив! За снігами, За обрієм, Вкраїно, ти
На повний зріст під прапорами
Ідеш до власної мети.
1952
Залишок
Усе забрали: хліб і сіль;
На ключ замкнули вікна й дверці…
Лиш біль залишили у серці.
Із м'ясом вирвав би той біль,
Що смажить душу, як в горні.
Та що ж залишиться мені?
1952
Поклик
Відчиніть мені двері в світи,
Щоб за покликом серця іти,
Бо в мені отой поклик, мов цвях.
Між тернів заблукала дорога,
І нема вже ні правди, ні Бога.
"Відчиніть! - на все горло кричу. -
Не відчините - завтра втечу!"
1953
"На бугая"*
Неначе проклятий, У зоні знову я Із ранку раннього
Роблю "на бугая".
У пам'яті сидить,
Мов гострий цвях, одне:
Дощенту знищили, Убили вже мене.
Тугим на вухо став,
Духовний зір пригас, -
Замкнули рота нам,
Рабів зробили з нас.
1952
[*"На бугая" - зеківський жаргон - працювати задарма.]
Імпровізація
Куди поділися Пегаси?..
Народом співані псалми
За гратами в'язниць погасли.
Наш дух лежить під чобітьми
Глухого ключника тюрми.
1951
Парадокс
Хто оборонець іншого життя,
Тому тюремний строк і каяття.
А хто вбиває сотні без вини -
Одержує медалі і чини.
1951
За ґратами
Як сірники ламаються серця,
І розбивається душа гаряча….
І Мельпомена*, зблідла із лиця,
Сидить зі мною і тихенько плаче.
1951
[* Мельпомена - у грецькій міфології одна з дев'яти муз, покровителька трагедії.]
Неспроможність
Імперський кат боїться справедливих,
Які у тюрмах і які ще будуть…
Але найбільше кат боїться мертвих,
Бо вбити вбитих він уже не може,
Не може мертвим затулити рота.
1952
Тиша в тундрі
В тундрі тиша глуха.
Куций ліс бовваніє, мов гать,
Міцно спить в білосніжній перині…
Тільки зорі тремтливі у небі тріщать,
Тільки скелі зітхають,
Мов привиди сині.
В тундрі тиша глуха.
Пролітають сніжинки ясні,
У повітрі плетуть діадему.
Ти очима шукаєш: - Де ж бурі гучні? Не шукай.
Вони в серці моєму.
1951
Запитання без відповіді
Скажи, зорино з голубим крилом,
Допоки животітиму рабом
І віддаватиму, як дар з долоні,
Свій труд отим, у кого я в полоні?
Допоки ще коситиме чума?
Уже надій на чесний світ нема.
Скажи мені, як душу зберегти,
Коли брехні довкіл хоч гать гати?
Палає небо, далечінь не спить,
Моя ж зоря мовчала і мовчить.
1950
Стоїк
Розіп'яли йому душу,
вирвали горло і серце єдине,
а він гукає: - Хай живе Україна!
Скрутили йому руки,
голодом очі виїли, а він про єдине: - Хай живе Україна!
1949
Протистояння
Всі двері й вікна зачинили,
І жити залишилось мить, -
Боротися немає сили.
"Не здамся, ні!" - душа кричить.
1949
Хто там?
Над мокрим степом кружеляють хмари, -
Набитий ними вщерть небесний жбан.
У вибалку лежить більмом туман,
Позатопляв і скирти, і кошари.
В гаю поміж дерев снують примари.
Промчав учора вітер-горлопан.
Знівечив поле, вирвав дуб, каштан -
І заховався в горах від покари.
Самотньо й тихо. Раптом плач гіркий.
Хто там тиняється у час такий?
Хто плаче, йде не знать куди в цю пору?
"А хто там, гей!?" - його питаю я.
І мов луна глуха: "Я молодість твоя".
Почув слова в сльозах, та без докору.
1955
За бортом
Хоч за бортом я нині корабля,
Але прихильні люди і земля.
Живе мій дух - єдина віть зелена -
І не міліє річка Гіппокрена.
1955
На допиті
- Чого мовчиш, паршива сука?!
Продався ворогу - й ні звука?
Підсудний дід, старий, як світ,
Промовив слідчому в одвіт:
- Я краю зрадити не міг,
Хоча до Волги і не біг…
- Мовчать, паскуда!.. Знаю я -
Ти зрадник, зрадники й сім'я.
Свій хліб і воду не труїв,
Втікати з нами не хотів!..
Але ми добрі, я - не звір,
В расход не дам. Ступай в Сибір!
1954
Однобаландникам
Чи згине наш коли патрицій,
Що заступив до сонця путь?
Чи, може, з вирію жар-птиці
Весни уже не принесуть?
Брати, мужайте! Віщі дзвони
Розбудять приспану ріку -
І ми потиснемо долоні
Ще міцно в горах Спартаку!
1952
Тихий зек
На Паску тихий зек робити не виходив.
Йому завіт Отця - незайманий закон.
За непокору й бунт опричник безбородий
На зека наліта, мов зранений бізон,
І змушує стоять у молитовній позі
Без роби і взуття на лютому морозі.
Але зломити він його ніяк не міг.
Був зеків дивний дух сильніший мук усіх.
Сумління в'язневі стояло на сторожі,
Він твердив знову й знов, що є закони Божі.
1953
Безнадія
Не захистять в тюрмі нас Брути, -
У них життя цілком своє…
Кривавий дикий птах нам груди,
Як Прометею, розклює.
1952
Дорога на Парнас
Бридкі у душу лізуть слідчих лапи.
Коли відсохнуть їм вони?
Коли? Мої "стіхи" закуті в "кандали", Їх розпинають на хрестах пілати.
Нелегко йти як ти голодний, босий,
Але ще тяжче в людоморний час
Душі здолати крижані тороси.
Зійти без ран і болю на Парнас.
1953
Ойкумена
Де шквально вітер лине з гір далеких
І погасити серце хоче вмить,
А в сни приходять одинці-лелеки
І злісно уночі тайга шумить -
Існує потаємна ойкумена,
В якій ошука та нужда щоденна.
У тім горнилі болю та огуди
Чекають порятунку чесні люди.
1953
Чого б ото?
Як вночі із зодіаку
Упаде звізда руда,
Знову прийде до бараку
Чиясь жінка молода.
Жінка нишком пройде в зону
Поміж дріття й охорону,
Перелізе рів, Неначе
Невидимка… І заплаче.
І чого б ото ридати,
Під віконцем сніг топтати?
1954
Майбутні гони України
Здолавши кляті перепони,
Доцільна праця і буття -
Твої це, Україно, гони,
Щасливі гони майбуття.
До чого прагнеш променисто -
Життя розковане й просте,
Духовно вільне, серцем чисте,
Не за горами проросте.
Диктат Кремля впаде навіки,
На світлу гору вийде путь,
В твоєму тілі, наче ріки,
Свободи сили оживуть.
1953
Dixi*
Григорію Кочурові
Якби я серце міг у слово перекласти,
якби я піснею злетіти в небо міг,
тоді сказав би своїм поривам-уболіванням:
Досить! Досить мене, любі, катувати, бо слово відшукав,
що породило мене; бо пісню написав, що не давала жити супокійно. Отак сказав би своїм поривам-уболіванням, якби серце міг у слово перекласти. А так… а нині що сказати?
Мучте. Мучте знов мене, пориви-вболівання; малюйте дивовижні сни,
душі спочити не давайте!..
Але наснагу в кров мою вливайте,
щоб міг невтомно і несхитно
з народом рівно йти.
1953
[* Dixi - лат. - я сказав усе.]
Олександрійський вірш
Стояла біла ніч, мела поземка всюди.
В засніжені ліси не йшли на лови люди.
З бараку вийшовши, на пагорб виліз я.
Ген-ген, за обрієм, Вкраїна спить моя.
Могутнє дихання її тут добре чути,
Коли в морозну ніч буран, мов пес прикутий,
За Воркутою спить. О рідні береги!
Щодня до вас іду байраками тайги.
Іду крізь вітровій без хліба і без солі…
На пагорбі стою, мов явір той у полі.
Колючий дріт навкруг та урвища сумні.
Не чути й ворона в північній стороні.
Але ж бо ні - стривай! Чалапа хтось по насті, Хтось мовби кущ несе. Ні, роги то гіллясті!
Це олень одинак. Чому блукаєш сам?
Хіба не бачиш? Ніч. Еол своїм вітрам
Наказує в похід негайно виступати.
Ховайся у тайзі, або де юрти, хати.
Під шатами гілля, неначе в тихім сні,
Промчить зимовий час, морози навісні.
Рогатий стрепенувсь і, всі зібравши сили,
Супроти бур пішов, що тундрою котили
Великий білий вал, неначе хмар сувій.
Прокинулись вітри, і дух прокинувсь мій;
Душа наповнилась потугою новою.
О сильний друже мій, візьми мене з собою!
1954
Сподівання
В'язням ОЛП* № 2, м.Інта
Нелегко животіти у в'язниці,
Де утиски й свавілля, мов чума.
Налитий келих трутою по вінця,
А порятунку й просвітку нема.
Та прилетять іще привільні птиці -
Настане творчий пожаданий час.
Ми вийдемо з холодної в'язниці -
І привітає справедливість нас.
1954
[* ОЛП - "отдєльний лагерний пункт".]
У сніговому полоні
Батькові Олександру
На півночі, де тундровий розліг
Біжить до моря за високі моли,
А в небі срібні сяйва ореоли,
Встеляє землю глибочезний сніг.
Та кожен би побачити ізміг,
Коли б підняв тяжкі снігів подоли,
Як травостій, неначе влітку доли,
Мережить грунт подалі від доріг.
І хай мороз, хай віхола прелюта,
Нехай вся тундра кригою закута,
Зело під снігом - буйне й молоде.
Отак наш дух у роки бідування,
Коли ще ніч і довго до світання,
Не хилиться й не падає ніде.
1952
Прив'язаність
Примхлива музо, я тебе покину
За тими схилами, де злива й грім.
Заклечану трояндами годину,
Мов наречену, проведу в свій дім.
І буде рай, І тиша буде всюди, Притихну дома, як схололий сік. Нові казки на світ народять люди,
І грітиме, мов сонце, молодик.
Рівнесенько ітиме путь моя.
Та чи знайду собі в тім спокій я?
1954
У катівні
Охоронці снують, мов примари,
В мою душу трикляті вп'ялись.
Дикі ночі, не ночі, а хмари
Мене тягнуть на линвах кудись.
І надія на волю погасла,
Полетіла в степи на коні.
Але роду козацького гасла
Не дають помирати мені.
1952
Роздум
Невже увесь я відданий на муки
І буде чорний до останку вік,
Невже мої робітні чесні руки
Не сипатимуть збіжжя у засік?
1952
Благовісний дух
"Дух, що тіло рве до бою…"
І.Франко
Скажи, хто ти, невидимий для ока?
В мені шалено розтривожив кров,
Сліпу нудьгу і кволість поборов,
Коли, як в річку крижана притока,
У душу ніч вливалася глибока.
Це ти Дніпра, і степу, і дібров
Крізь темну ніч доніс до мене зов,
І за твоїм велінням ясноока
Пророчниця мене благословила,
Святим архангельським крилом прикрила,
Звеліла стяг і далі твій нести.
І світлий прапор, що веде до бою,
І гасло: "Воля!" - підняті тобою,
Тобою дані. Так скажи, хто ти?
1953
Монолог
Краю, прабатьківська земле,
світлом твоїм визріваю.
Дивишся денно і ночно
зором надії на мене,
душу запалюєш святом,
духом і мудрістю предків.
Дай мені божеський промінь -
Вірну дорогу до серця
Роду мого і народу.
Лаврів собі не шукаю,
золота й слави не хочу;
хай мене будить щоранку
слово твоє непорочне,
мудрий завіт сивобогів -
правді довіку служити,
віру в добро зберігати;
хай окоянних не буде
нині і прісно між нами.
1954
Полярне сяйво
Проворно й легко сріберна мітла
Змітає з неба стрічечки шовкові, -
Заблукана жар-птиця із крила
На землю ронить пера кольорові.
Крізь віття сосон цідиться імла
І заливає лона досвіткові.
Сизіють сопки доокіл села,
І птах мовчить, і звір сидить у схові.
Сніги й сніги… Натруджена земля
Тривожно спить. А сяєво гуля,
Тече в зеніті світлою рікою.
Непередавану оту красу
Укупі з болем в пам'яті несу.
Вона живе, Палає наді мною.
1955
Північна акварель
Сніги й сніги… Мов собака, висолопивши язика,
тундрою гасає завірюха,
від холоду й нудьги виє на місяць.
Холодно. Жодного вогника, Жодної крапелини любові.
Сніги й сніги… Далеке полохливе сяйво й мороз. Мороз зубами клацає, холодними лабетами мені за комір лізе. Я думаю про тебе, Україно,
і мені тепло. Мені тепло, бо думаю про тебе.
1954
На самоті
Нині за лісом, де жив я з тобою,
Давні стежки заросли бугилою.
Вирвані наші з коріннями зорі
Гаснуть на плесах далекого моря;
Хата рибалки - до снопика схожа -
Тільки й лишилась, та в полі ще, може,
Як і бувало, тужаве колосся
Повінню-морем за бір розлилося.
Йду проти вітру, долаю утому;
Йду та не можу прибитись додому.
1954
Діалог
Промчу життям я неозорим,
Як небом зранений болід;
В чужій душі, неначе в морі,
Свій нетривкий залишу слід.
Хтось кине голосом лукавим,
У кого погляд, мов зима:
"Він не досяг своєї слави,
Промчав, згорів… і вже нема".
А може, там якогось року
Своїм онукам скаже дід:
"Його я знав, горів нівроку;
поет високий мав політ".
1955
Віра
Іванченкові Я.
Воловенкові В.
Ми животіли, наче поторочі, -
Безвинні бранці лиха і журби.
Злорадці нам плювали часто в очі
І катували люто щодоби.
Але у чорній, дикій круговерті
Ми не хилились в боротьбі зі злом,
І на дорозі утиску і смерті
Не кидали своїх надій псалом.
І хоч була усім однака міра -
Гуртом лягти на півночі кістьми,
Тримає нас велика людська віра,
Що на землі не буде зла й тюрми.
1955
Легенда про свободу
Давно колись на чужині,
Де вбогі люди і природа,
Від мук, знущання та ланців
Померла у тюрмі Свобода.
Як стій прибіг кошлатий чорт,
І ніби тютюну папушу,
На вила хутко підхопив
І в пекло кинув її душу.
Відразу в пеклі загуло:
"Свобода в нас!… Свобода з нами!"
Люципер зблід. Люципер скис,
Завив, заскреготав зубами.
"Ти хто? - він душу запитав. -
Ти хто така? Якого роду?"
Душа свій випростала стан
І швидко мовила: "Свобода".
"Мовчать!.. - і рот мерщій закрив
Свободі чорною рукою. -
Гей, зави! Швидко воскресить,
І не впускать сюди ніколи!"
Відтоді скільки б з неї кат
Не виточив живої крові,
Свобода, хоч бува й помре,
Та воскресає знову й знову.
1954
Ронделі
"Комони ржут за Сулою,
звенить слава в Киеве"
Слово о полку Ігоревім
1
Хоробрі вої йдуть рядами,
Буй-тур веде їх, Святослав.
Могутній крок залізних лав,
Немов сурма понад степами.
Залізний предок наш мечами
Свої кордони захищав.
Хоробрі вої йдуть рядами,
Буй-тур веде їх, Святослав.
Мужайте! Сивобоги з вами!..
Ваш стяг свободу провіщав.
Ваш дух і нам снаги додав,
Гартує, вчить, живе між нами.
Хоробрі вої йдуть рядами.
2
Єднайтеся, орли-сини!
Я - Україна, ваша сила.
Я вам дала могутні крила,
І дух, і молодість весни.
Хай вас не бавлять мрії-сни, -
Для перемоги вас ростила.
Єднайтеся, орли-сини, Я - Україна, ваша сила.
Свободо, дзвонами дзвони,
І світ, який синам відкрила,
Своїм хрестом благословила,
Віднині й прісно борони.
Єднайтеся, орли-сини!
1954
Сон у в'язниці
Йому до снів кохана завітала,
Прийшла з далеких голубих долин,
Де море й небо, наче із кришталю,
А сад і хата в полум'ї жоржин.
Цілуй палкіше! Дай свободу серцю,
Злови жар-птицю й падай у траву…
Нехай у сні привілля усміхнеться,
Якщо його не маєш наяву.
Хто злочин удіяв, убив моє літо?
Багато гарячої крові розлито.
В глибокій скорботі, де лісу межа,
Лама собі руки і плаче душа.
Заполярний етюд
Мороз на шибах виліпивсь химерно.
За териконом сутінки густі…
Хто нині, хто, в гулагівській Інті
Мені розраду і любов поверне?
Дивлюся й жду. У сніговій кормизі Ялинка поклонилася землі, Сова пильнує здобич у гіллі,
І метушаться снігурі на кризі.
За річкою, Мов пелюстки нарцису, На темній скелі снігова печать, І сяйва нитки сріберно горять,
Вплітаються в атласну неба ризу.
В зеніті яро світять перші зорі…
Я там - на плесах їхньої ріки!
І ніби світлі, добрі ходаки,
Прийдешні дні уже мені прозорі.
Притлумлюється смуток,
І насилля На задній план відходить, Пропада;
І свіжа сила, дужа й молода,
Бере мене в обійми, наче хвиля.
1952
Хто захистить
Я.П.
Шугає вітер за моїм вікном,
Осінні хмари тягнуться за місто.
Між них у просині дрібним намистом
Виблискують зірки, а за горбом
Тайга і морок, і дощі стіною
Надворі лопотять, мов діти босі,
І водорий белькоче під горою…
Хто захистить мене в тюремну осінь?
Хто згоїть серця кровоточний шов,
Якщо не ти і не твоя любов?
1954
Завжди з коханою
Щоб ясніше було видно,
він погасив світло,
завісив бушлатом вікно -
і побачив її, молоду й вродливу.
Він поклав руки на її плечі,
усміхнувся: - Мусимо зустрічатися, мусимо!
У кімнаті робилося видно,
як удень, а тепло,
як улітку. На його помешкання позирав місяць і заздрив…
Бо на землі стояла холодна
заполярна ніч, а в небі - самота.
1955
Мовчання - наша мова
Ми у в'язниці мовчимо… роками,
І наша мова - це і є мовчання.
Казенні стіни мають підлі вуха -
Словам правдивим крил не розгорнути.
Слова блюзнірські небо обліпили,
Крізь них промінням сонця не пробитись,
Дощам не впасти на дорідні ниви.
1952
Прохання
Якщо, мій Отче, пожалів
Народу божеських дарів,
Веди у сонячне життя
Крізь чорну працю й забуття;
Веди, як інші вів народи,
До самоствердження й свободи.
1953
Вірш без назви
Г.К.
Кульга життя, мов зранений солдат…
На гострих скелях, мов розбите серце,
Спливає кров'ю сонце.
Біля хат, Де блимає у зарослях озерце, Дереба-дрізд виспівує в гіллі; Блищать зірки на голубому тлі,
Спустили вії у ліси вологі,
На степові нетронуті розлоги,
На крутояри й сосни в далині.
Цвітуть-співають між дерев росою
Притул-трава й фіалки запашні;
Лягає ніч барвистою габою
На тиху землю. Світ дає тобі, Земний поете, всі дари природи:
Ласкавий шепіт листя на вербі,
Нюанси барв, що сон поклав на води…
Але, де роси й пахощі ріллі,
Тебе очікують непрохані жалі.
Усюди тінь пекучої журби…
Де лине легіт музикою в полі,
Де бусли калатають на стодолі,
Де звисли коси сонної верби
І ручаї в солодкому безсиллі
Ярами котять мерехтливі хвилі -
Тебе очікують тривога і жалі.
О світе милий, розірви кайдани!
Дай радощам ходити по землі,
Загой роз'ятрені душевні рани,
І слово непорочне обігрій,
В якому, світе, зміст великий твій.
1953
Полярна весна
До нас в Інту прийшла весна.
Прийшла і пальчиком тендітним
до мене в шибу ненароком
постукала: "Виходь, юначе! Це я - Весна!" Біжу з бараку: Драстуй, Весно! І тут же промінь її теплий, немов кохана по розлуці,
мене у губи щиро й міцно:
цмок! Луна дев'ятим світлим валом далеко в тундру полетіла.
Дивлюся - сніг, який ще вчора
Був міцно скований морозом,
Сьогодні створює лимани.
Ну, дзвону-голосу джерел
тепер наслухаюсь доволі!
Обличчя вітру я підставив,
Почав дивитися у простір…
Та тільки що це? Сніг зникає, земля у небо диха п'яно,
а навкруги глибока тиша,
тишінь, німотність несусвітна.
О де шпаки - Весни посланці?!
Де рідні, теплі небокраї?
О де ти, сестро, де ти, весно,
Моєї милої Вкраїни?!
1954
Мимоволі
Іду етапником лісами
в білу далину; іду не день уже снігами, й зиму не одну.
І часто, часто мимоволі
в пам'яті сплива ланів ласкавий шепіт в полі, тиха Кошова*.
Херсона вулиця широка,
де проходив я, де посміхалась ясноока молодість моя.
1950
[* Кошова - річка біля м.Херсона]
Досвітні етапи
А хто там, хто, в тюремному лахмітті
Досвітніми етапами іде?..
У нього ноги ранами покриті
І стомлене обличчя молоде.
1949
За Полярним колом
Хиріє думка, ниє серце,
Болить рука й нога від пут…
Якими ліками тепер це
Загоїти спроможний тут?
Якими силами натхнення
Напишеться крилато вірш,
Коли в мені нудьга щоденна
Сидить, немов дволезий ніж?
Коли, як вранці тихі зорі,
Згасає прагнення,
Коли Пісням засніжені простори Безмежним цвинтарем лягли?
Але дарма! Я знаю ліки.
Стоять у синій далині,
Де повноводі скресли ріки,
Високі гори крем'яні.
Їм плечі мочить сніг півталий,
Їх душать ночі вітряні…
Вони ж стоять, як і стояли,
Де скресли ріки в далині.
До непохитних гір полину
Крилатим птахом голосним,
Візьму від них життя частину -
І сам зроблюся крем'яним.
1952
До музи
(з Леопольда Стаффа)
Врочисто, музо, впевнений донині,
Що на твоїй працюю стороні;
Ти з'явишся колись в моїй хатині
І за труди подякуєш мені.
Можливо, нині дорікнути хочеш,
Що не цікавим був тобі мій спів,
Бо не зумів побачить тебе в очі,
Довідатись про вроду не зумів.
Твоя тут правда…
Тільки, дочко Божа, За тебе у житті стою грудьми. Отож приходь та обійми, хороша, За шию обійми.
1953
Заснув Ісус...
Заснув Ісус, і Магомет, і Будда, -
Зблукали люди у словесній млі.
Коли і хто святих Богів розбудить
І Хрест новий поставить на землі?
Не сплять під сонцем нелюди-пілати, -
Їх на землі уже велика рать.
Кого б іще на горло покарати,
Допоки будди та ісуси сплять?
1954
Марево
За рікою стриножені коні іржали;
З півдня линув без поспіху вітер гіркий.
Літній ранок в рожевій, широкій піжамі
Піднімався крилато над лісом гірським.
Калюжками блищала далека дорога,
Далина у роздолинах пряла димок…
На колючому дроті, де сосна убога,
Примостилася зграйка співучих пташок.
Примостилася й серце моє полонила, -
Стрепонулося серце у грудях моїх,
Наче в ньому прокинулась приспана сила,
Ніби сонячний зайчик сховатись забіг.
Що побачило, серце, ти в зграйці пташиній? Чи не Конку Олешківську*, острів Козак*, Де лиману широкого обрії сині,
А за ними село і глибокий байрак?
1955
[* Олешківська Конка - річка біля Херсона ** Острів Козак - острів у пониззі Дніпра]
Каїн
Мої думки на обширі блукають.
Злетіла зграйка спогадів сумних.
Прийшов тихцем під наші двері Каїн…
І раптом на високих, На ясних, На тихих зорях голос чийсь повис:
"Катуй, злодюго!"
По грузькій дорозі
густа юрба пробігла у тривозі,
над нею блиснув полум'яний спис…
Хитнулись гори, тиша в ліс майнула, і наче за велінням Вельзевула, пішли у дикий танець кручі й ліс, і дуб старезний, що за яром ріс.
Забилася в конвульсіях земля,
пожежа хмари язиком злизала,
немов гадюк, свої отруйні жала
вп'яла у бір, у змучене гілля.
Куди подітися тобі, людино,
в таку жахливу, каторжну годину?
Настійливо крізь ніч пекельну йди,
не бійся ні пожежі, ні води.
Морським прибоям не залити сонця,
пожежі не спалити світлих мрій,
повік не вгасне добрий світоч твій,
палатиме, як промінь у віконці.
І може, вдячний будеш тій ще днині,
коли уперше блиснув спис в долині,
коли з'явився братовбивець-Каїн…
Мої думки на обширі блукають.
1953
Раб
Я - раб. Я вам ніколи не скажу,
Що наступили на мої мозолі.
Я звеличатиму свого пашу
За чорний кусень хліба й дрібку солі.
Я - раб. На мене плюйте всім на сміх,
Душа зустрінути плювки готова.
Я вилижу з погідливістю їх,
І промовчу, і не скажу ні слова.
В моїх очах на дикій глибині
Спалахує тривожна переміна…
Але сидить покірливість в мені
І підгинає з острахом коліна.
Себе й подібних звіку не люблю;
Останній я з останнього нетяги.
Юпітере, прошу тебе й молю,
Мені до себе дай побільш зневаги!
1955
Королівна
(за Райнісом)
У той жахливий день
бризкала кров фонтаном -
палац із королівною проваливсь крізь землю.
Глибоко в землі сидить у палаці королівна,
сидить над пряжею майже чотириста років підряд. Стіни палацу - із перлів;
підлога - із зеленої міді;
стеля - із перламутру;
коток - із чистого алмазу;
нитки - із блискавиць,
а прядка - ніби грім.
Сидить королівна у золотому кріслі й пряде.
Біля ніг лежить собака.
Чорний собака гарчить,
раз по раз підводить голову.
Там, високо вгорі,
він чує гомін знедолених людей…
Якогось дня підніметься палац на-гора,
до пряжі нових днів сяде королівна.
Основа - із блискавок;
уток - із райдуги…
Тканиною нового життя,
хто зазнав шельмування,
окутає щедро всіх.
1952
Спокута
Самих себе вже зневажають скелі.
Достоту знають, скільки навкруги
Із їхніх брил та різного каміння
Збудовано в'язниць та капонірів
І скільки в них безвинного народу
Розіп'ято, покривджено, убито…
Тому вони і день і ніч вологі
(Печальні спогади не сушать сліз)
Тому їх нудять лишаї на спинах,
Обходять дикі звірі стороною,
А птиці вити гнізда перестали.
1954
Далеке
Я пам'ятаю кожний буй і кожну
На Кошовій* травинку, де бетон.
Отам залишив молодість тривожну,
Покинув радість, мов приємний сон.
Веди й тривож мене, далекий часе;
Не залишай в дорозі до мети…
Аж доки вітер душу не погасить,
Бо в самоті ще йти мені і йти.
1954
[* Кошова - річка біля м.Херсона]
Табірний етюд
Навколо марища самі:
Тайга… вівчарки… дріття зони…
Сумують в'язні у тюрмі -
Співають п'яні фараони.
1949
Єгипетська піраміда
В жаркій пустелі ти стоїш осібно.
У твій граніт спекотний вітер б'є,
Щербатий сфінкс на тебе гострить серце.
Поглянь йому в глибокі дикі очі,
Там повно заздрощів на міць твою.
Ти виникла із примхи фараонів,
Але життя тобі дали раби.
Це з тіла їхнього міцне склепіння,
Із їхніх рук гранітні сірі брили,
Із їхніх мрій камінні саркофаги…
Тебе і досі скопищем будують,
І дикій праці тій немає краю.
1953
Світ і антисвіт
Я сьогодні був такий щасливий!..
Я в берізці упізнав кохану,
Чув як зорі в небі гомоніли,
Говорили про любов і радість.
Я сьогодні у великій тузі…
Я побачив, як пісні вмирають,
А лірична муза богоока
Ридма плаче, рясно сльози ронить.
1953
Білий цвіт каштанів
Білий цвіт каштанів сипався на хустку,
Сипався на плечі, на перлистий шовк.
Я тебе зустріти через луки йшов,
Тільки ти, мов пташка, в лісі зникла хутко,
Білий цвіт каштанів сипався на хустку.
Я подумав: юність то моя майнула,
То жариста птиця з голубих дібров,
Де відвіку мають потаємний схов,
І Лукаш, і Мавка, і коваль Вакула…
Я подумав: юність то моя майнула.
Скеля
В жахливій пожежі згоряють гаї,
А скеля стоїть.
Хурделиця шпаги ламає свої,
А скеля стоїть.
Вмирають озера і ріки малі,
А скеля стоїть… І гасне ласкаве проміння землі, А скеля стоїть.
Де раптом постануть дороги круті,
Бурани, мов тигри, зустрінуть в житті,
І кривду посіє негідник і хам,
Як скеля, стояти хотів би я там.
1955
Тріолет
Не смійся, враже. Час розсудить,
Усім повідає колись,
Хто більше з нас Вкраїну любить.
Не смійся, враже. Час розсудить.
Про тебе вже говорять люди,
Що ти нікчема, хижа рись.
Не смійся, враже. Час розсудить,
Усім повідає колись.
Пророк
Пророк говорить: Прийде час розплати,
Уже на те багато є ознак.
Розваляться імперські каземати
І хвища змиє залишки в байрак.
Настане суд, останній день для ката, -
Звіриний сказ існує до пори.
Зустріне брат по духу й вірі брата,
Свої піднімуть рідні прапори.
1954
Невідповідність
Я маю щастя незугарне.
Ношу вбрання старе, негарне.
Собаки гавкають на мене,
Людці теж гавкають на мене…
А я людей люблю, Які мене не люблять. Люблю дітей,
Які не йдуть до мене.
Люблю й тебе, мій недруже Семене;
І ніч люблю, і день гучний…
Такий бо я дурний.
1952
Людський вік
Коротшає життя із року в рік...
І можу я не все оте зробити,
Що вимріяв, - куценький людський вік.
І я спішу, спішу, щоб гідно жити.
Кунакові
Якщо, куначе, не мерці -
брати зриватимуть ланці,
мені дай руку! Наша сила примножить Дух,
відродить крила. Іти повинні спільно в боротьбі, бо ворог мій є ворогом тобі.
1952
Надія виживання
Коли достигнуть яблука і груші
У нашому далекому саду
І в злагоді зіллються рідні душі
В одну велику силу молоду,
Тоді без дозволу і згоди
Губами до твоєї вроди Я гаряче, Вкраїно, припаду.
1952
Фата-Моргана
Ніч полярна в небі чистім
На ажурному крилі Грала зорями-намистом, Шепотала щось у млі.
Шепотала в сизій млі
Про кохання до землі.
У щедротах, у коханні,
Де озер сиріло тло,
Лісотундра, трави ранні -
Все раділо і цвіло. Все раділо і цвіло, Ніби це в раю було.
І не дивно - під сосною,
Де пеньок, неначе гном,
І струмок бринів струною,
Стала юнка за вікном. В зоні в'язнів за вікном Юнка стала гарним сном.
Я - до шиб вікна малого,
Усміхнулася вона. І не знаю вже від чого Захмелів, як од вина.
Захмелів, як од вина,
Притулившись до вікна.
А смугляночка руками
Манить-просить: "Милий мій,
Вийди, підемо до брами,
Що в окові золотій. До своїх далеких мрій Підем в силі молодій".
І біжу, зламавши грати,..
Вітер, Вітер б'є в лице. Ось сосна… О земле-мати!
Не дівчина - деревце.
Не дівчина - деревце,
Синь та вітер у лице.
Балада про сум
За Інтою,* де розмаєм
роси золоті, Сум щодня когось шукає, бродить в самоті.
Ти забрів з якого краю,
хто привів сюди? Може, я тобі пораю Відшукать сліди?
Може, я у ніч лупату
на землі німій бачив стежку, знаю хату, де живе друг твій?..
Вийшли хмари чередою,
прокотився грім.
Ходить-бродить Сум зі мною
у краю чужім.
1954
[* Інта - річка в Комі АРСР]
Полиски
1
Куди поділися псалми?..
Вони лежать під чобітьми
Лихого ключника тюрми.
2
Душа розіпнена… Щоднини
Іду уже багато літ
Крізь люту ніч до України,
У мій красивий, добрий світ.
3
Якщо Франко був, жив Тарас,
І маємо мету здорову,
Опричникам не вбити нас,
Не задушити нашу мову.
4
Допоки сонця житиме земля,
Яка Шевченка світові явила.
Світитиме живій душі зоря,
Міцнітиме велика правди сила.
5
Страшна війна з-за гір спішить,
Іде без перепон… Чого ти, серце, плачеш? Цить! Аджеш це тільки сон.
6
Народе мій, непогасима зоре,
Долаючи тяжке пекельне горе,
Твої сини, великим духом зрячі,
До тебе йдуть через сніги гарячі.
7
Душа сплюндрована.
Земля зів'яла. Кукіль дістався нам від рідних піль. І наші муки - гірші мук Тантала, І вічні злидні - наш нестерпний біль.
8
Споганила нас темна сила.
За що? За що така хула?
Чи не тому, що правда мила
У нашім серці розцвіла?
Чи не тому на мене гнів,
Що я про рабство зрозумів?
9
Чудовний наш безмежний світ -
Поезії дзвінкий політ.
Воістину благословенні
Народу прагнення щоденні;
Благословенний час звитяги
І непокірливість нетяги.
10
А хто там - гей! - зневірився в меті?
Чия зоря, як мрець холодний, зблідла?
Легких доріг немає у житті,
Які ведуть із темряви до світла.
11
Скажу душителеві: Годі!
Хоч дротом сковані вуста,
Розвалиться тюрма народів
І Мати зійде із хреста.
12
Вгасає рідна мова у дітей;
Її знамена падають у глей.
Мов яблуневий квіткоїд-шкідник,
Нівечить мову панівний "язик"…
13
Мої пісні (ніким не вбиті)
Душею мирною відкриті.
Не вабить слава їх, ні гроші…
Мої пісні - до мене схожі.
14
Жахливо думати про наслідки
ядерної війни, а ще жахливіше - не думати.
15
Не гонися за славою,
повертайся додому -
вона твою адресу добре знає.
16
Батько читав книги запоєм.
І ось маєте!.. Сьогодні йому море по коліна.
17
Маєш хист до написання поезії -
пиши, але пам'ятай:
поезія не ходить навшпиньках.
18
Два брати - два пальці материної руки,
а отже:
Олекса вибрав собі безсмертя,
а Геннадій - смерть.
