"Просвіта" Херсонщини - Архітектура планиди -7
Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 04.12.2016, 14:11
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

За якою інформацією Ви прийшли до нас?
Всього відповідей: 109

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Архітектура планиди -7

1 << 2 << 3 << 4 << 5 << 6 << Читати спочатку

 

Цикл 7

Переклади

 

 

З англійської

 

Джордж Ноел Гордон БАЙРОН

Ридаєш ти…

 

1

Ридаєш ти - великі сльози
В твоїх, як синь, очах.
Здається ронить свої роси
Фіалка на полях.

Всміхнулася - і променистий
Сапфіру блиск погас.
Його затьмарив пломінь чистий
Твоїх очей нараз.

 

2

Надвечір гаснуть сонця чари,
Темніє світлий гай,
Але ще в барвах довго хмари -
Далекий небокрай.

Ти завжди, як гілля зелене,
Не тьмаришся в журбі.
Хоча погасло світло денне,
Воно горить в тобі.

 

Шільйон

Живої мислі Дух, що смерть зборов,
Ти найсвітліша у тюрмі, Свободо!
Притулок твій в живій душі народу;
У ній свята незраджена любов.

Коли улюблених твоїх синів
Кати ув'язнюють в тюрмі камінній,
Їх жертва сили додає країні -
І чути голос твій, неначе спів.

Шільйоне мій!.. Твоя тюрма убога -
Святилище; слизький поміст - олтар.
На ньому страдницька лежить дорога,

Яку залишив мужній Бонівар;
Тиранам кари вимагає в Бога,
Де в підземеллі сонмище примар.

 

Сонце безсонних

Безсонних сонце, зіронько сумна!..
Вологим пломенем гориш одна.
Згустився морок, змеркло ночі тло,
Ти світле щастя, що уже пройшло.

Ще зірка світить, з хмари вирина,
Але не гріє полум'ям вона.
Отак і ти в небесній глибині
Без теплоти, хоч промені ясні.

 

Персі Біші ШЕЛЛІ

Пісня англійцям

Люди Англії, чому
Поле орете й кому?
І чому правують вами,
Можновладці з глитаями?

Ви для кого прядете,
І чому всі несете
Трутням мед, що знову й знов
П'ють ваш піт і вашу кров?

Бджоли Англії, чому
Зброю робите тому,
Хто залишив вам труди,
А собі бере плоди?

Де спочинок, де ваш лан,
Хліб щоденний і талан?
І коли у вас було
В хаті радісне тепло?

Інші ваші ниви жнуть -
З них кукіль лиш вам дають;
І не має той клинків,
Хто зробити їх зумів.

Залишайте хліб собі;
Шийте тим, хто у журбі.
Зброю зладили - носіть;
Скарб знайшли - собі беріть.

Житлом льох лишився вам,
А палаци - глитаям.
Ланцюги уже не раз
З кпином дивляться на вас.

Рийте ямище собі,
Тчіть і саван далебі.
Вам гробницею дарма
Буде Англія сама.

 

Озімандія

Відважний мандрівник сказав мені:
- В краю далекім, де піски та спека,
Лежать великі ноги кам'яні,
А поруч торс, немов череп'я глека.

Античний скульптор в давнину зліпив
Свого володаря, царя-тирана;
Його пиху у статуї відбив,
Яка найбільш цареві притаманна.

Гранітна брила з написом була:
"Я - Озімандія. Я цар царів.
Погляньте на мої гучні діла,
Володарі і суші, і морів!"

Навкіл - пустеля… Вистигає мла,
Рівнина без дороги й берегів.

 

Світові мандрівники

Повідай, зоре ясних крил, -
У повну міру своїх сил
Ти освітила небосхил, -
Де відпочинеш нині?

Ти, місяцю, холодний лик,
Бездомний неба мандрівник,
Куди ховатись, друже, звик,
В якій живеш хатині?

Де, вітре, стійбище твоє?
Чи край твоїм блуканням є
І маєш де гніздо своє
На дубі, чи в долині?

 

Альфред ТЕННІСОН

Орел

Ногами за шпиль гостробокий
Вхопившись,
Німий, одинокий
Чатує на кручі високій.
Він бачить, як в морі юрбою
Гойдаються хвилі прибою -
І падає з кручі стрілою.

 


Джон КІТС

Коник і цвіркун

Поезія в житті відвік із нами.
Коли спекота втомлює пташок
І змушує ховатись в холодок,
Де живоплоти тягнуться рядами,
Цвіркоче коник пісню до нестями
У трав'янім покосі, що промок;
І доти свій не стише голосок,
Допоки не насититься піснями.

Не помира поезія землі:
Коли над вечір зимною порою
Заклякне всюди простір мовчазний,
Цвірчить цвіркун за пічкою в теплі.
Тоді спливає спогад: під горою
В траві співає коник польовий.

 

Генрі Уодсуорт ЛОНГФЕЛЛО

Excelsior

Як в горах ніч настала знов,
Альпійським селищем пройшов
Стрункий юнак. Він прапор ніс,
Знамено, на якім девіз:
EXCELSIOR

Він хмурив брови, та ясні
В його очах були вогні.
Немов ріжок, що гучно грав,
Крилате слово вимовляв:
EXCELSIOR

У хаті бачив, де камін,
Жаданий відпочинок він,
А за вікном - бурану слід.
І стогін вирвався, мов лід:
EXCELSIOR

"Туди не йди, сказав старий, -
Обвали падають з гори;
Там ніч та заметіль снігів…"
Бадьорий голос відповів:
EXCELSIOR

Йому вдогін кохана: "Стій!..
Побудь зі мною, милий мій".
З'явилася в очицях мла,
А відповідь одна була:
EXCELSIOR

У ранній час, коли ченців
У Сент Бернарді лине спів -
Пливе молитва у блакить -
В повітрі чистому бринить:
EXCELSIOR

Мандрівника мисливський пес
Відрив з-під снігу в горах десь.
В руці тримав, неначе ніс,
Знамено, на якім девіз:
EXCELSIOR

Холодний морок знов настав,
А він, немов живий, лежав;
Над ним із неба голосна
Сурма сурмила, як луна:
EXCELSIOR

 

Стріла і пісня

Прозумрила стріла моя
І зникла. Де? Не знаю я.
Вона летіла швидко так,
Що встежити не міг ніяк.

Промчала пісенька моя
І зникла. Де? Не знаю я.
Таких людей не має світ,
Щоб пісні встежили політ.

У кроні дуба, у гаю,
Побачив я стрілу свою,
А в серці друга, що ішов,
І пісню з радістю знайшов.

 

Аллан РАМЗЕЙ

На пам'ятник поетові Батлеру

Коли в житті поет голодував,
Ніхто йому й поїсти не давав.
А як від голоду помер поет,
Йому із мармуру зробили монумент.
Такий кінець його житейській драмі, -
Він прагнув хліба, а одержав камінь.

 

З польської

Леопольд СТАФФ

Березень

Нарешті березень. Виходимо із парку.
З-під снігу талого пробилась мурава.
Дерева голі ще, а вже росте трава,
Хоч лід на озері не має навіть шпарки.

Бадьорі та ясні крокуємо ми шпарко,
Як в танці іноді привільному бува.
Йдемо провулочком, де сонце пригріва,
І відчуваємо, що робиться нам жарко.

В розстібнутих плащах блукають перехожі,
З ланів їм дихає вітрець в обличчя гожі,
Бабуся в сад везе в колясочці маля;

На каблуках у нас розпарена земля.
З прогулянки йдемо до себе в рідне місто -
Просохнув тротуар, скрізь сонячно і чисто.

 

Випадок

Подер я вірші - і подерті
Чотири рими у вогонь,
Які були занадто вперті,
Із власних викинув долонь.

Коли ж набридла досить проза,
З чорнильниці нараз гінка,
Як постріл, вийшла тубероза.
Буває дивина й така.

 

Серце

Мені серце прошила стріла
гостра, тоненька і рівна,
може, срібна, а може, золота.
Наскрізь пробите серце
конало без сили і порятунку,
і лікаря поблизу не було.

Тим часом мимо проходив
кощавий швець Полатайко,
брудний, замизканий,
з торбиною за плечима,
в якій тримав голку та шило,
та інше своє приладдя.
Побачивши, що сталося,
схопив чорною лабетою серце
та й зашив його грубою дратвою,
вірніше, залатав, як старого сандаля.
І що ж би думали?
Серце знову забилося і б'ється,
ходить, як годинник,
що показує точну годину.

 

Вернуся звідти…

Вернуся звідти, куди полину.
Вернуся звідки, і де той край?
Я все здобуду, як все покину,
Залишу вбогість, знайду розмай.

Біль заспокою, немов дитину,
Прийму вигнання, неначе рай.
Вернуся звідти, куди полину.
Вернуся звідки, і де той край?

 

На ставку

Вода незрушна, мертва тиша
Блакитним дзеркалом лежить.
Від сонця став осліп, не дише;
Завмерло все в блаженну мить.

Нараз шкляна розпалась глиба -
Прибоєм лопнуло чекання.
То стрелила із плесу риба:
Глашатай власного мовчання.

 

Антоні СЛОНІМСЬКИЙ

Блокнот

Знайшов я в старому блокноті
телефонні номери друзів,
що померли,
адреси будинків спалених.
Цифру набираю.
Чекаю.
Телефон дзвонить.
Хтось піднімає трубку.
Тиша.
Дихання чути.
А може, шепіт вогню.

 

У дорозі

Зірок багато в синій млі,
Перелічити - годі!
І міст чимало на землі,
Які в біді й скорботі.

Шляхам кінця нема таки,
Якими я мандрую.
Очима вогкими зірки
На небесах рахую.

 

Юліан ТУВІМ

Із крихтами молодості…

Із крихтами молодості що робити? Птахам віддати?
Можна птахам віддати, а можна в слова укласти.
Відлетять, утішені, аби знову по нові прилетіти.
Повернуться птахи і слова - надією рівно крилаті.

А що скажеш їм? - Нема! Немає і не буде! - скажеш.
Повірять? Ні. До пізньої імлистої ночі
Під вікном чекатимуть. У шиби крилами битимуть
І падатимуть, вірні і мертві. Птахи і слова крилаті.

 

Станіслав МІСАКОВСЬКИЙ

На кордоні

Багаж цього пасажира
не має ваги і запаху
він невидимий
для ока
але датчик на митниці
здіймає тривогу

Як його матеріалізувати
Як знешкодити
ламає собі голову митник
Краще - говорить інший -
вислати власника
за кордон часу
туди ще ніхто
нічого
не провіз контрабандою.

 

Із духу суперечливості

Де я:
в раю в пеклі
на дні чи на вершині
в саду де цвітуть троянди
чи між руїн
старого світу

Хто засмітив небовід -
звідки проміння пороху
де правда -
те що бачимо
чи оте
чого немає

Якщо вже вибирати
я вибираю перше
керуюся не стільки розумом
скільки духом суперечливості.

 

Не звертай з вибраної дороги

Раптом
насередині рівної дороги
щось тебе шпигає
вуха чують сигнал тривоги

ти озираєшся
очі не бачать причини
розмірковуєш -
розум не прочитує сигналу
тобі невідомо
що ж трапилося
але ти знаєш:
щось трапиться

ти звертаєш із вибраної дороги
і тут же
падаєш
у яму.

 

З чеської

Франтішек НЕХВАТАЛ

Хвиля

Життя із вічною красою
незрозуміле з давніх літ.
Ти знов схилилась наді мною,
любов, безмежна ніби світ.

У крові розкіш знов розквітла, -
незнаних жалощів носій,
я виданий, мов жертва світла,
на спалення твоїй красі.

Я - наче птах, що в леті губить
свій шлях в незвідані краї.
Можливо, в цьому і не згуба,
а вічність у душі моїй.

Вгадає хто? Журба, можливо,
свій пустить корінь вдалині…
Згасають зорі мерехтливо…
Куйовдить вітер сни міцні,

і чорна музика бурхлива,
мов хвиля спінена, буя,
яка палюча в неї грива!
Який малий в цій хвилі я!

 

З німецької

Йоганн Вольфганг ГЕТЕ

Знайшов

Блукав у лісі
Я без мети,
Не хтів нічого
Отам знайти.

Дивлюся, квітка,
Немов грибок,
Цвіте, сіяє,
Мов блиск зірок.

Подумав: зріжу…
Вона ж мені:
"Невже загибель
моїй весні?"

Легенько вирвав,
Де ріс дубок,
Відніс швиденько
У свій садок.

Отам в куточку
Ясна, мала,
Цвіте ізнову,
Як і цвіла.

 

З болгарської

Нела ДАНЧЕВА

Літо

Вже відчуваю всюди літо гоже.
У кров мою впадають срібні ріки,
І гарманує вітер сінокоси.
В густих лісах, несходжених ще мною,
Малина зріє, бджіл роїння в дуплах,
А біля них сліди ведмежих лап.
Коли раптово настають дощі,
Настояні в степу на конюшині,
Я до веселки радісно біжу,
Аж майорять моєї сукні поли.
В ожиннику збираю сухоцвіти
Для свята мого радісного літа.
Вже борозни мені лице мережать,
Лице в засмагах соняха і ниви.
До ніг мені схиляється трава…
Це перший натяк на осінній пар,
Який під небом, де не чути птиці.
І все ж таки мені тужити рано.

 

З білоруської

Максим БОГДАНОВИЧ

Моя душа

Моя душа, мов яструб дикий,
Що в небо рветься кожну мить,
Чатує вільних птахів крики, -
Моя душа, мов яструб дикий.

А вчувши їх, стрясе великий
Свій сон, до верховин злетить.
Моя душа, мов яструб дикий.
Що в небо рветься кожну мить.

 

Дід

Так тепло цілий день було,
Що дід і той зволікся з печі.
Над ставом сів, де більш пекло,
І під свитиною грів плечі.

Довкола нього все цвіло,
Травою пахло і ріллею…
А діду й байдуже було,
Що скоро буде він землею.

 

Ворона й чиж

Пригода ця недавно у гаю була.
Ворона вгледіла Чижа
(а Чиж на сили не багатий)
Та й ну його питати:
"Скажи, чи я подібна до орла?"
А знає Чиж - погані з нею жарти,
Та й власний чуб таки чогось там вартий.
"Достоту як Орел!" - лякливо писнув Чиж.
Із кленової крони.
"Отож-бо то! Гляди ж" -
Ласкаво сварячись прокрякала ворона
Та й з гаю подалася навпростець.
Почувши те, здивований озвався Горобець:
"Ти, Чиже, що? Невже очей не маєш?
Орлом Ворону називаєш!"
Зніяковівши, Чиж став так йому казать:
"Я не зобидив цим нікого.
То гріх Орла Вороною назвать,
Ворону звать Орлом - нічого".

 

Тріолет

Мені розлука довга з вами
Чорніша чорних ваших кіс.
Навіщо й хто мені приніс
Оту розлуку довгу з вами?

Я помарнів від горя й сліз…
І тріолет почав словами:
Мені розлука довга з вами -
Чорніше чорних ваших кіс.

 

Максим ТАНК

Пісня куликів

Пахне дьогтем,
потом,
смухом та смолою;
Сонна тиша в хаті згорбленій, малій;
Тьмяно ніч палає скіпкою сухою,
Стелиться сосновим димом по землі.
Часом вітер сосни в оберемок схопить,
Довго їх пиляє місяця серпом,
Та на плоті з снігу білий кужіль робить
З піснею завії за сліпим вікном.
Димно хмиз вологий у печі палає,
Зайчиком блукає відблиск на стіні;
Вариться картопля, шумно закипає
Піною-снігами в чорнім казані.
- Ну, сідай із нами, - дід старий говорить.
І окраєць хліба чорного кладе.
- Скрізь навіє снігу, мов полови гори,
Ні проїхать полем, ні пройти ніде…
Мабуть, не тутешній?..
Це одразу видно.
Не з-під стріх бідняцьких, певне, рід є твій…
Маєш одяг вбогий… В полі змерзнеш швидко,
Хоч на лавці мулько, переспи на ній.
Бачиш: у нас голод. Люди живуть бідно…
Хліб на стіл кладеться тільки для гостей.
Може, ще картоплі з днів осінніх мідних
Вистачить до перших з вирію гусей…
Час такий недобрий. З перших днів морозу
Молодих в кайданах звідси повели.
І не раз вже, мабуть, їхній слід та сльози
Білим вітром в полі сосни замели.
Хочеться навчатись нам своєї мови,
Із неволі вийти, вирватись грудьми.
Скоро ляжу в яму у труні сосновій,
Що, скажи нам, буде з нашими дітьми?
У кутку ледь чутно хтось буквар читає…
Бачу личко юне, оченят вогні.
Мати свого сина тихо колисає;
З нею в пісні тужать бурі голосні.
- Спи, засни, маленький…
- Чоловік на праці?
Кажеш, у в'язниці? Десять літ дали?..
- Спи, засни, рідненький…
Наче дощ горячий,
Із очей у неньки сльози потекли.
- Я так само, діду, із сільської хати…
Був і там, де нині твій бідує син.
По шляхах залишив я слідів багато
На рипучих струнах білих полозин.
- Спи, засни, дитино… Ну, не плач… доволі.
Ліпше ось послухай:
там коло ріки,
Не вітри голосять на заснулім полі,
А в пітьмі зблукали, мабуть, кулики…
І дідусь підводить каламутні очі:
- Ну, скажи, чи довго у нас буде так?
Сіяти ми сієм з ранку аж до ночі,
Щоб на наших нивах красувався мак.
А в нас темно, чорно, тільки час від часу
Блисне коли сонце поміж наших стріх.
Півголодні скнієм над голодним квасом,
Нашу стежку в полі замітає сніг.
Кажеш, уже швидко випростаєм плечі,
Будуть ширші ниви… сонячна весна…
Ось і я, здається, вийшов би з-за печі -
Хай покличе тільки молодь запальна.
У розбитій шибі плаче вітер сухо,
Рветься пряжі нитка, в'ється на кілки…
- Спи, засни, маленький…
Чи вже ліпше слухай,
Як в імлі, зблукавши, плачуть кулики.
Пахне дьогтем,
потом,
смухом та смолою,
Сонна тиша в хаті згорбленій, малій;
Тьмяно ніч палає скіпкою сухою,
Стелиться сосновим димом по землі.
Під розливи пісні хилить сон гарячий.
- Спи, засни, синочку… Слухай…
З-над ріки…
Та й мені здається, що в імлі, неначе,
Не вітри голосять - плачуть кулики.

 

* * *

У чистім полі димно, пильно.
Хто їде там?
Матуся зором стежить пильно.
Хто їде там?

Козак і кінь немов знайомі.
Хто їде там?
І раптом стало їй відомо,
Хто їхав там.

Зустріти вибігла із хати.
Хто їде там?
Не можна неньці не впізнати,
Хто їхав там.

 

З російської

Анна АХМАТОВА

Пам'ять серця

Не дивина, що невеселим дзвоном
Лунає вірш - вповільнює свій біг.
І скорбна я. Отам, за Флегетоном,
Уже багато читачів моїх.

А залишилося вас, друзі, трохи,
І не любити вас - не до лиця.
Короткою зробилася дорога,
Яка здавалось буде без кінця.

 


Борис ПАСТЕРНАК

* * *

Хотів би до всього дійти,
До дна, до суті.
У праці, в пошуках путі,
В сердечній смуті.

До сутності минулих днів,
До їх причини,
До найрідніших берегів,
До серцевини.

Щомиті схоплюючи нить
Подій, незгоди,
Любити, мислити і жить
В часи негоди.

Коли б в житті я ще зумів
Хоча б почасти,
Я написав би сім рядків
Про пломінь страсті.

Про беззаконня, про гріхи,
Біги, погоню,
Про суєту, дощі, сніги
Й твою долоню.

Закон би видав як рожен,
Її начала,
Запам'ятовувать імен
Ініціали.

Я вірші б лаштував як сад.
І благородно
Цвіли б у них дуби підряд,
Один за одним.

Були б у віршах луки, ліс,
Принади дому,
Лани зелені, сінокіс
І гуркіт грому.

Колись отак Шопен вкладав
Красу, що всюди -
Фільфарків, парків і заграв -
В свої етюди.

Божественного торжества
Ігра і мука -
Напнута туго тятива
Тугого лука.

 

Марина ЦВЄТАЄВА

 

* * *

Моїм рядкам, що написала рано,
(Коли й не знала, що я вже - поет!),
Що виникли, мов струми із фонтана,
Мов іскри із ракет;

Що втрапили, немов чортята вперті,
У сонмище, де сон і фіміам;
Моїм рядкам про юнь і сутність смерті,
Нечитаним рядкам,

Приреченим лежати в магазинах,
(Де їх ніхто не брав: ні сват, ні брат),
Моїм рядкам, як витриманим винам,
Настане свій парад.