У ПОШУКАХ СПРАВЖНЬОГО

У 2007 році в творчості Миколи Братана сталася значна подія - вийшла поетична книга "Семенівське шосе". Це кращі вірші за п'ятдесятилітній період праці на творчій ниві. Вони писалися в традиційній класичній манері української поезії. То й закономірно, що частина з них представлена в поетичних антологіях. Та творчий діапазон автора майже непередбачуваний. Особливо вражає жанрове розмаїття: вірші, сонети, оповідання, повісті, романи, драматичні поеми, експромти, літературознавчі та дитячі твори, пісні, переклади. Це реалізовується у багаточисельних виданнях.

Поява роману "Голодна кров" - свідчення творчого неспокою автора, еволюції його стильової манери. І коли з цим твором порівнювати його більш ранні романи "Бережина", "Перепелина ніч", то бачиться менша метафоричність, та вона стає більш виразнішою, гострішою, динамічною. Більшого значення набуває діалогічна форма мовлення, оновлюється лексичне багатство твору. Уважний читач підтвердить, що "Голодна кров" за всіма художніми ознаками - твір нашого неспокійного сьогодення з превалюванням на суспільно-політичні процеси, учасниками яких є не хто інший, а ми самі. Це тернисте утвердження демократичних і морально-етичних принципів у нашому державотворенні. У романі М. Братан відходить від традиційного поняття - "позитивний герой". Тут швидше фрагменти людських доль, котрі тісно взаємопереплетені. І не тільки сьогоднішніми проблемами, а й не менш важливими минулими, історичними. Адже відкопаний скелет часів громадянської війни з явно відрубаним пальцем, на якому був дорогоцінний перстень, стає безперечним фактом, речовим доказом у наші дні. І що стає ціннішим, той перстень чи створюваний сільський музей, у якому відзеркалено важке життя наших батьків і дідів. Музей, який застерігає від безпам'ятства і духовної деградації. Можливо, цей перстень стане унікальним експонатом у цьому музеї як докір людській жадібності, поруч із німецькими презервативами, які приніс сюди дядько, не знаючи, що воно таке, адже ніколи ними не користувався. Хоч це незнання не застраховує його від СНІДу. Це лише один приклад з роману, який підтверджує взаємозалежність минулого і сучасного.

За жанротворчими ознаками можна визначити, що "Голодна кров" - роман-пошук, пошук розвітреної нашої духовності, яка явно виражається у політичних баталіях, багатопартійності, швидкоплинному кар'єризмі, олігархічності. Це своєрідне продовження і розвиток тієї тематики, яку письменник порушив у попередньому романі "Далі буде", вже назвою якого заінтригував читача. Ця художня інтрига виявилася небезпідставною. Навіть деяка схожість персонажів зріднюють ці два твори, вже не кажучи про тематичну концепцію. Та її розвиток у "Голодній крові" на новому творчому витку. Перипетії між представниками політичних партій і партійок, їхні моральні падіння і намагання втриматися "на плаву" стають оголенішими, навіть цинічнішими. Автор не ставить перед собою завдання робити глибокий психологічний аналіз їхній поведінці, діям та вчинкам. Це компенсується точною авторською констатацією явища, висновок робить читач.

У розкритті інтимно-сексуальних тем прозаїк демонструє багатство зображально-виражальних засобів, широкий синонімічний ряд. Він не в руслі взводу письменників на чолі з Лесем Подерев'янським, для яких нецензурщина стала лексичною нормою і мовна розбещеність візитною карткою сучасного літературного процесу. За цим ховається інше - високоамбітність привертає до себе увагу легким способом, забувається або нехтується при цьому розумінням того, що художня література перш за все - важка робота.

У романі "Голодна кров" мовна проблема прочитується ширше. Українською заговорили навіть можновладці, навіть в далекій Австралії шукають перекладача із солов'їної, а не з великого і могутнього. Цим, хоч і наївно, але стверджуючи її право на самобутність, самостійність і подальший розвиток. Адже не може бути повноцінності та справжності життя без її повноцінності й справжності. І тому категорично та однозначно один із персонажів роману - Юхим солов'їною дає присуд одній з ознак комунізму: "Та на хріна мені таке життя, щоб моя корова вік не спізнала бугая! Вигадали штучне запліднення, штучне молоко!.. А я не штучний, діти мої - не штучні, туди вашу мать!.." Природністю цієї тези розбивається оте штучне наднаціональне творіння політиків-комуністів - ім'я якому - радянський народ. Воно не витримало випробування часом хоч би тому, що в людині нівелювалося людське, дане їй Богом. Це насамперед чуття свого роду, своєї культури, мови, своєї батьківщини. Ось тому повертається з далекої Австралії Онисим, до якого ставлення односельців неоднозначне, у якого, мабуть, чуття до землі сильніше за чуття до роду. Бо власноруч копає могилу сестрі Дарині не на сільському цвинтарі, де лежить вся рідня, а в степу біля саду. В іншому випадку в сюжетно-композиційній канві твору розкривається материнське почуття, для якого не існує авторитетів і адмінресурсів і яке вносить серйозні корективи у життя фермера Халупського. В цій мозаїці життєвих подій від трагічного до комічного один крок. І вже по-іншому описується і сприймається випадок із крадіжкою страусиних яєць і намагання персонажа знайти своє щастя, і проблема гермафродитства, яка постає не тільки як статева, моральна, а й соціальна, бо немає коштів на операцію. В тих чи інших відтінках відображається всуціль на сторінках роману проблема справжнього людського щастя, вона письменником інтерпретується на чисельні складові, що схоже на пошук спільного знаменника.

Пошук цієї справжності визначає головну ідею твору. Автору цих рядків відомі довготривалі та бентежні пошуки М.Братаном назви роману. Підказка прийшла з якогось наукового трактату. Фізіологічний термін "голодна кров" трансформувався у художній. Цей процес вдало підкріплюється творчими образами-знахідками - вовка, псиці Тайги, які, хто зна й за якими законами, якою інтуїцією знаходять одне одного, щоб бути справжніми, продовжити свій рід. І що характерно, Тайга по предківському поклику йде до сильного і вільного, а не до свійського собаки. Її "олюблена" голодна кров шукала і знайшла те звіряче почуття, яке, можливо, не збагнути до кінця людині. І коли Віктор побачив на верхів'ї кургану "спаровану скульптуру" - вовка і Тайгу, то зрозумів: вона не належить йому, хоч і є його. І тоді хочеться вірити у правдоподібність, коли дикий звір пригощається з людських рук шашликом і з часом навзаєм віддячує людині, приніс їй на шашлики овечку. Це все природно-соціальні чинники, які автором вписуються у життєвий колобіг і котрі часом набувають парадоксальності, фантазійності. Бо ж звинувачення сіроманця у смерті народного депутата якщо і вписується у юридичні норми, то не вкладається в здоровий глузд, і тут голодна кров у романі прочитується за соціальними канонами. Її необхідно оздоровлювати. За фізіологічними чи духовними законами?! Було б наївним сподіватися, що в романі знайдемо однозначну відповідь на цю складну проблему. Пошуки її вирішення тривають.

Василь Загороднюк,
письменник, кандидат філологічних наук

1. ГІСТЬ ІЗ КАВКАЗУ

Ночі стояли темні, безмісячні, денна юга після того, як сонце спадало за пруг, не розсіювалась, притлумлювала зорі, по яких він означував свій шлях на захід, але це його не обходило, він шкурою, кожним нервом відчував за собою гори, війну, людські трупи в ущелинах і долинах побіля каламутної шумкої річки, де їхнє запізніле парування закінчилося наглою смертю подруги-вовчиці і його осмаленим загривком, який всю дорогу щемливо ятрів, нагадував про те, що вигнало його з кавказьких розкошів і тепер вело невідь-куди, у протилежний бік цього розколошканого світу.

Удень ховався від злого людського ока та нестерпучої спеки, що на відміну від гір геть доконувала його здорове, прагнуче дії і втіхи тіло. Там відчувався подих засніжених верхогір'їв, тут - ані шелесне. Шурхотіла під ногами перемерхла трава, бризкали навсебіч кволі коники-цвіркуни, там, на Кавказі, перепуджені воєнною громовицею вони геть оніміли, тут намагалися вести свою одвічну сповідь, але спека приглушувала її, виходила пісня в півголоса, та йому до того було байдуже, він почувався намореним і голодним, загризав, кого попало - хирявого зайця, ожирілого на жнивах ховраха, необачну куріпку, що, убезпечуючи пізній свій виводок, сама потрапила в зуби санітара гір, а відтепер - степів, де невідомо що на нього чекає, там хоч війна, проте голодним ніколи він не був, до чоловічини звик, ото лише й замороки було, коли траплялися мертвяки, пропахлі чимось ядучим і принадним, від чого у голові макітрилось, але після їди тіло ставало дужим і легким, вовчиця сама заохочувалась до парування, саме в такому блаженному стані їх і обшмагав з вогнемету засмаглий до чорноти солдат, по всьому видать, місцевий юнак, що легко спустився з гори, наче з неба звалився. Вовчицю убив наповал, а його осмалив у загривку, обоє притьма - він живий, вона мертва звалились у бурхливий потік, він іще деякий час відчував при собі обезчулену пару, а коли розкліщились - голосно й дико завив з розпуки: такого ані з ним, ні з кимось іншим не було і бодай не буде.

По кількох добах трудного мандрування він геть вибився із сил. Нагледів посеред забур'яненого поля тернівник, потрюхикав до нього, і, о диво, знайшов там вовче тирло - значить, у цих краях він буде не одинак, його родаки, либонь, тут закоренилися зневіднині. Але що це? Ніздрі його уловили невитравний запах вовчої крові, певне, тут хтось із його родичів був зранений або ж і зовсім позбувся життя, виходить, куди не піди, скрізь на тебе чекає небезпека, а то й загин. Одначе втома давалася взнаки, він заснув невзабарі під прихистком тернового віття, гаразд, що вже світало, йти далі не було сенсу - що спекота, що - це ж ясно - десь неподалік ті, котрі пролили тут кров йому подібних.

Спав чи не спав, як учув неподалік теляче мекання, сон де й подівся, голод нагадав про себе, він схопився на ноги, визирнув зі схову і вгледів: прямо до тернівника, до нього пленталось безрозсудно теля, з білою цяткою на лобі, тягнучи за собою дзвінкучий ланцюг, яким воно, не інак, було припнуте цього ранку на краю села, що міріло в сонячній юзі там, звідки воно дибало до нього, до своєї погибелі.

Дика потуга нараз пробудилася в ньому, він скочив на м'язисто виструнчені ноги й стрімко поринув до безтямливої жертви. Люто перегриз їй горло, повалив обм'якле тіло на мерхлу траву й, заливаючись кров'ю, став невситимо гризти молоде м'ясо, яке повертало сили, але не зовсім смакувало після того, що їв у горах. Набивав утробу довго, безтямно, й невідь-коли наситився б, але почув з-від села собачий гавкіт і людський скрик:

- Тайга! Кусі! Кусі!

Лопатки в горосі, треба утікати - метнувся вбік покинутого тирла, одначе ховатися в ньому не став, побіг до лісосмуги, що текла за небокрай, був певен: собачий гавкіт його не наздогонить, віддаленіє, стихне. Але де там: небезпека зближувалась, він уже чув гарячий віддих переслідувача, не встиг дістатися до лісосмуги, як збагнув: пора наразі приймати поєдинок, не дуже для нього приємний, проте діватися нікуди - він так просто не здасться знахабнілій вівчарці. Як стій обернувся рвійно і вишкірив закривавлені ікла.

Гавкіт урвався, собака, а це була псиця, теж уклякла, показавши гострий вискал молодих загонистих зубів. Та на цьому її злість пригасла, вона якось винувато заскімлила, це геть обезлютило його, "гарна збіса" - озвалося десь у глибині його розпаленого нутра, він і давніше бачив цю породу вовкодавів, але такої не здибував. Висока, туга, вигиниста, і, та ж не інакше, в охоті, їй хіба вовків полювати, - пару шукати поміж псів, але такій дужій не кожний гавкун підійде, на селі здебільша собача дрібнота, хіба зрівняється з ним. Йому цього року ще не вдавалося вгамувати статевого голоду ні під час зимового гону, ні пізніше, коли застрелили його пару. По якійсь хвилині незбагненного заціпеніння він рушив, збуджуючись, до псиці, порівнявся писок в писок, лизнув її солонуваті губи, потерся об сколочену шерсть. Їй це сподобалось, хвіст піднявся бубликом догори, вона мовби тільки й чекала такої миті, з насолодою відчула на собі ваготу його дужого жаждивого тіла.

По всьому, що сталося відтак, лежали стомлені напроти одне одного, він зригнув кавалок телятини і запропонував їй. Відмовилась, наче втямила, що вона ж таки винна в загибелі теляти, не знає тепер, як повертатися додому, що скаже господар, який любив, леліяв її, і вона до нього ластилась, а то як же: не в кожної собаки такий хазяїн, із Сибіру прибився до степового краю, звідти ж, з-над вічної мерзлоти, привіз цуценям і її, нарік зазвичай, як і матір, Тайгою, і була вона йому як незабутній спомин про ті студені розлоги, де минули кращі роки його юності.

Прощатися обом не хотілося, та він знав: пропажу теляти йому не подарують, що гори, що степ - одна звичка у людей, вовк - звір, їхній ворог з правіку й донині, у горах, либонь, війна відвела від них загрозу винищення, але, чи ти ба, відколи їх застерегли на поїданні трупного людського м'яса, проти вовків, як проти прийшлих вояків, відкрили, де тільки трапляється, стрільбу, більше всього, що й тут, на степових подинах не здобрувати йому. Треба тікати далі, гаразд, що в полях буйнують зарості бур'яну, а десь попереду - уже відчував - мліють під шаленим сонцем ліси. У напрямі до них і поволік він розтелесоване різними несполучними відчуттями тіло, а вона, піджавши хвоста, неохоче, винувато побрела до села.

Другого дня, над вечір, порушивши звичний режим, він таки прибився до лісу. Спека його доконала, і він, зморений, не дочекавшись ночі, подався навстріч лісовим заповітним пахощам. Подолав у передчутті відпочинку узлісся, без оглядки ринув у глибінь соснового бору, що розметнувся на піщаних затрав'янілих пагорбах, спосеред яких виникло несподівано блакитноводе озерце, а на його березі - він це бачив і в горах, на Кавказі, - щось навподіб дачної вілли, альтанка для нічних або ж денних учт, - де і нині, в надвечір'я, шуміло й клекотіло аж ніяк не тверезими голосами, з-поміж яких його зачумлене вухо уловило:

- Откуда эти гадостные комары? Придумай что-нибудь, чтоб их не было!

- Єдиний спосіб їх позбутися: пий коньяк. Вони його запаху не терплять.

- На фиг коньяк. Хочу пива.

Абсолютно гола, ставна, повногруда жіночка з віночком золотавої коси сиділа за єврокласним столиком і волала:

- Убей комаров!

- Це не в моїх силах, зайко. Кусаються, до речі, не комарі, а комарихи.

- На что намекаешь? Я комариха, да? Жгу тебя за парламентские выборы, которые ты с треском проиграл? Где твоя аграрная, селянська? Единственная реальная сила - БЮТ, очаровательная Юля. Ты знаешь, что она у нас написала в штабе. Правда, державным языком. "Рідному південному штабові". И после этого - её критикует ваша банда…

- Дусю, обережніше. Нас можуть почути.

- Кто? Разве что волки.

- Точно, вовк... Онде стоїть за кущем, видивляється, наслухає… Накинь на плечі халат, він же мужчина.

Дуся, активістка регіонального об'єднання "БЮТ", притьмом заскліла, угледівши звіра.

Охрипло вимовила:

- Візьми рушницю, стріляй!

Її охоронець відказав без найменшого остраху:

- Навіщо стріляти? Ми його нагодуємо. Охляв з дороги. Не інакше прибився з Кавказу. То на Донбас утікали, а тепер до нас. Правду кажу, Абрек?

Узяв з похідного холодильника декілька шматків свинини, прихопленої для шашлику, і запросто пішов до вовка. Метнув йому під самий ніс:

- Їж, не отруїшся, ми живу природу бережемо, навіть якщо ти хижак.

Вовк жадібно накинувся на свіжину і, треба сказати, свинина йому припала до смаку. Чимось нагадувала м'ясо, яким смакував у горах.

- Ну, Вася, ты и даешь! - ожила подивована Дуся. - Встретил родича?..

- Молодшого брата, - вдоволено мовив Василь Матвійович Попруга, єгер придніпровського лісу, донедавна один із керівників занедбаного наразі сільськогосподарського кооперативу.

2. ІМЕНИННИК НЕРВУЄТЬСЯ

Гості вже зібралися в повному складі, рівно стільки, як запрошено, столи вже ломилися від напоїв і наїдків, але ювілейні врочистості не починалися: не було головного або ж, поправніше, найголовнішого гостя, ба навіть і не гостя, а хазяїна, господаря і то не району, а всієї області. Іменинника, хазяїна району, Станіслава Станіславовича Куцака, теж, як і того найголовнішого, називали губернатором, це надавало гонору і снаги у вирішенні державних, аж ніяк не районних чи, даруйте на слові, регіональних справ.

Він стояв, високий, тіластий, біля затополених воріт колишнього піонерского табору, а наразі ексклюзивної гостиниці, хай буде готелю, - не вмер Данило, так болячка задавила, - побіля іменинника терлися найближчі, найвідданіші службовці - заступники, завідуючі службами і просто прислужники. Він цього слова ніколи вголос не вживав, але подумки усіх їх саме так називав, бо хоч і демократія, а раби не перевелися, він і сам раб, волею найголовнішого піднесений на керівну верхотуру.

- Що ж таке, запізнюється Давидович? - озвався окоренкуватий заступник з гуманітарних питань Арсен Випирайленко, донедавна інженер електромашинобудівного заводу, під час президентських виборів - начальник відповідного штабу і ось тепер при солідній керівній посаді.

Іменинник невдоволено відказав:

- Не запізнюється, а затримується. У нього наразі (полюбляв це слово) турбот додалось: регіонали нахабніють. Мало їм обласної ради, рвуться до губернаторського крісла.

- Це так, - устряв до розмови неговіркий начальник пристані, худорлявий чолов'яга, під літами, - пенсія мала, підробляє на укоханій посаді. Він про тих регіоналів має свою виважену думку. Відщепенці! То вони в "Трудовій Україні", то в партії Литвина, а тепер, бач, які мудрі - на регіони ділять Нашу Україну.

Іменинник авторитетно заявив:

- Нічого в них не вийде. Я добре знаю Бориса Давидовича, він - людина твердої волі, невипадково президент зупинився саме на його кандидатурі, коли призначав губернатора нашого краю, хай буде регіону, але владуватимемо тут ми, нашоукраїнці, а не нашисти, як вони нас називають.

Випирайленко підтримав хазяїна:

- Вигадали ж слівце. Явно натякають на недоброї пам'яті нацистів. А самі хто? "Раби, підніжки, грязь Москви". Правда, хватка у них вовча. До речі, в олешківському лісі появився вовк. Цієї звірини тепер по всьому регіону, онде біля Голої Пристані - цілі зграї. Але ж це не звичайний вовк. Зустрів позавчора Попругу - пам'ятаєте, в Комітеті з екології працював. Наразі лісничим улаштувався. Каже, цими днями сидить він на березі штучного озера, готується шашлики смажити, аж із кущів - вовча паща. Справжній сіроманець. Худий, зголоджений. Попруга несамохіть ухопив шампур зі шматками свинини - мовляв, на, їж, раз уже набився на пікнік (з ним там, кажуть, була жіночка, куховарка чи - прости господи). І вовк, уявіть собі, зжер м'ясце, мало не з шампуром проковтнув. Так той заблука і живе при лісницькому осідку, нікого, окрім Попруги, не підпускає. Щодо жіночки я не уточнював, але раз вона дружить з Попругою.

- Дружба - дорожча над усе, - відречено докинув іменинник. Його, по правді кажучи, придибенція з миролюбним вовком не цікавила, високий гість уже мав би сидіти в ювілейному застіллі, а його - ні слуху, ні духу. Такого за ним раніше не водилося. Скаже "Буду о п'ятій" - звіряй годинника. Про сьогоднішні іменини він шефові нагадав два тижні тому, коли їздили вкупі до Києва, на зустріч із Президентом. Борис Давидович тоді недвозначно натякнув, що покладає на нього, лідера з-поміж районних керманичів, неабиякі надії. Для цього, мовляв, є солідні підстави: район повернув обличчям до світла десяток сіл - є сподівання, що через рік-два безперспективних сіл у районі не буде. Уже сьогодні можна порадіти, що забур'янених полів при дорогах не здиблеш, хіба що в глибинках, де ніби заповзялися вирощувати сортове насіння буркуну та свиріпи, гаразд, що вони медоноси, а в тамтешніх землевласників бджолосімей не порахувати - солодкого життя забагли, хто ж бо жито-пшеницю, всяку пашницю плекати буде? Борис Давидович - сам бджоляр, як і Президент, але ж треба у всьому знати міру. Він і в районі докинув з легким осудом:

- Захоплюєтесь, любі друзі, соєю. Угомоніться трохи. Онде в обласному центрі жита катма, ні з чого чорного хліба спекти, а це ж - сила життєдайна, не забули цього слова, яким за розвинутого соціалізму рясніли газети? Нині - не лише цього - взагалі українського слова у наших ЗМІ не вчитаєш.

Сам він добре володіє державною, у виступах, ба навіть у приватних розмовах не цурається солов'їної, хоч знає, звісно, і російську, а можливо, й ще одну, та про це судити негоже, ми ж інтернаціоналісти.

- Станіславе Станіславовичу, ви сьогоднішньої "Копійки" не читали? - надійшов з-від альтанки редактор районки Володимир Мартиненко, міцно скроєний чолов'яга з кучерявим, прямо таки парубоцьким чубом, хоч уже років з п'ять тому відзначав полудень віку.

- Не читав. Я взагалі її не читаю. А що там таке?

- Та знову Ярковський хизується незалежністю свого пера. Про Саманівських пайовиків пише.

Станіслава Станіславовича пересмикнуло: це ж, не інакше, про нього. Він бо ті паї арендує, до нього вже доходили чутки, що приїздив якийсь шовкопер у Саманівку, цікавився, хто там, що з землею діє.

- Де ж та газета? - ніби поміж іншим поцікавився іменинник, редактор тут як тут - витяг з бокової кишені кремового піджака учетверо складений номер модного часопису й послужливо простягнув начальникові. При цьому зауважив:

- Зараз таке читати не слід, публікація виїденого яйця не варта.

"Ні, мабуть таки варта", - подумав Станіслав Станіславович, узяв газету до рук, потримав її, як ослизлу гадину, розгорнув і пробіг очима першу сторінку. Відразу ж загледів: "Чим більше вкрадеш, тим вище скочиш".

- Заголовок дурний, - скривився редактор.

- Ідіотський, - потвердив начальник пристані, який здавна дописував до "Демократичної зорі", колись йому за це платили якийсь там гонорар, а тепер писав задля ідеї.

Цими днями в районці надрукували його репортаж з польового стану, де вантажили на елеватор останні тонни зерна - на честь Дня Незалежності. Як писати матеріали подібного штибу, він знав, - ще за Союзу навчився, їх, сількорів та робкорів, тоді регулярно скликали на творчі семінари. Тепер ніякого тобі навчання, та й День преси здали в архів (сам же він дійшов цього висновку), а тоді, щоб оце 5-го травня не відзначити журналістське свято, та навіщо ж тоді райкоми, обкоми, ЦК! Пригадується одного разу якась місцева поетеса вірш утнула про День преси і прочитала на семінарі - ото сміху було. "И кстати, как-будто преднамеренно Карл Маркс родился на день советской печати".

Начальникові пристані хотілося, аби розважити іменинника, розповісти про цей курйоз, але тому було не до веселих придибенцій. Сховав газету до кишені, витяг пачку сигарет, довго не міг її розкрити, сількор запримітив: у губернатора тремтіли руки.

- Розпустилися наші ЗМІ, - порушив мовчанку редактор, ніби сам він до масової інформації не мав ніякого відношення.

У цей момент качиною ходою до них зблизилася дружина іменинника - огрядна, з обвислими щоками молодиця, наряджена за всіма останніми криками моди - спідниця землі торкається, кофта - мов з піни морської, на голові… Але вибачимо районним перукарям - не могли ж вони переплюнути депутатку Верховної Ради, їхню землячку, яка теж мала прибути на ювілей свого однопартійця (член КПУ), чомусь і її немає. Та ось у чому справа:

- Катерина Степанівна поїхала в Крим, - повідомила губернаторка, - там захворів секретар обкому, напився води в Севастополі, а вона виявилося заразна.

- Екологія, - докірливо прорік начальник пристані, який сам же ту "екологію" глушить, але тепер він у ролі обвинувача, тим паче, за столом, що його накрила команда іменинника, ця наука була поза критикою.

Іменинникові зараз до цього взагалі немає діла, навіть те, що Катерина Степанівна проїхала повз нього на Крим, його не обходило. Він починав уже здогадуватися, що ця ідіотська публікація в "Копійці" не інакше лягла на зеленокрилий стіл губернатора і той (губернатор, звісна річ) збунтувався праведним гнівом, само собою - і на нього, свого улюбленика, чи, як він мовляв "возлюбленика муз і грацій" (каже, таке в Шевченка вичитав).

"Копійка", звісно, вже на столі у губернатора. Характер у Давидовича крутий, вибуховий, "добра не жди, не жди сподіваної волі", - ці слова він, Станіслав Станіславович пам'ятав зі шкільної лави. Того ж таки Тараса нині обливають брудом смердючі писаки. Шевченка не пожалували, а то його…

Але що ж діяти? Подзвонити? Він і давніше дзвонив йому зрідка, зінкола, частіше було навпаки, - дзвінки долинали згори, а зараз - повна неясність.

- Я так гадаю, що Давидович, можливо, теж виїхав у Севастополь, як не як - сусідній регіон, та й з Катериною Степанівною вони в дружніх стосунках, - начальник пристані знову подав голосок (до речі, писклявий, звідки це в нього?).

- При чому тут дружні стосунки? - різко обірвав Станіслав Станіславович безглузде просторікування.

Обізвався, як завжди, поміркований редактор "Демократичної зорі" (стиль роботи!):

- У державній службі по-всякому буває. Може, десь надзвичайна ситуація.

Заувага була саме на часі. Ось вона, ця сама надзвичайна! До воріт підкотила помаранчева "Волга" начальниці степового району, Юлії Кравцової, на яку він зовсім не очікував, бо ж не запрошував на святкування своїх сорока, хоч на її тридцяти був. І не просто був - пив, тостував, танцював із нею "білий вальс", було й дещо серйозніше, якщо можна це назвати серйозним.

- Добрий вечір, - вибралася легко й граційно з машини, ступила навстріч йому, спантеличеному, потисла, власне, не потисла, а вклала в його селянську п'ятірню свою долоньку, наче мокре пташеня, залебеділа:

- Не чекали? Я ненадовго, мимохідь, у мене до Вас, Станіславе Станіславовичу, доручення від Бориса Давидовича.

Співрозмовників як вітром змело, негоже слухати, що ж то губернатор передав через таку, звиняйте, дипломатку. Начальник пристані відчував, що розмова мусить бути конфіденціальна. Редактор оцінив ситуацію по-своєму: його шеф, здається, до цієї асканійської перепілочки не зовсім байдужий або ж зовсім не байдужий.

Де ж було можна байдужки сприйняти візит колежанки, як минулого місяця після гучних її іменин сталося між ними таке, про що в "Демократичній зорі" не пишуть, а якщо й друкують щось на ці теми, так це ж не "Бульвар" Гордона і не "Интересная газета".

Залишившись сам-на-сам, Юлія Калістратівна мовила стиха:

- Перепрошую, що так сталося.

- Що саме?

- Він ще питає. Обіцяла на іменини не з'являтися, а довелося. Я щойно від Давидовича. Його невідкладно викликав Президент. А мені він сказав, щоб я їхала до тебе і попередила. Зустрічай гостей із прокуратури.

- Цього треба було чекати, - зронив майже спокійно, він завжди отак, у скрутні, кричущі хвилини стискав нерви в кулак, мобілізував усі можливості обох півкуль напрацьованого мозку і діяв так, немовби нічого й не сталося. - Ходімо до столу, час починати бенкет.

- Я не піду. Незручно.

Леле, та ж саме оце кругленьке слівце видали її напомаджені тонкі губки тоді, після її іменин, на березі моря - опівночі, при світлі повного місяця.

Він зупинив свій "Мерс" на прискалку біля санаторію, галантно відчинив усі дверці, допоміг їй вийти з кабіни і тут же охопив, малу, хунаву, нижче пояса, поклав на розлетисте заднє сидіння, поспіхом роздяг себе і її.

- Незручно, - вихрипіла вона, підводячись, і притьмом запропонувала:

- Ходімо в море.

За хвилину він удовольняв своє пожадання в літеплі морської затоки, обоє спізнали мить заласся майже водночас. Вона, ні слова не кажучи, вивільнилася з його цупких обіймів і припала жадібними губками до його заволохатілих грудей, до крутого живота й нижче:

- Хочу посолонцювати.

- Шалена.

- Це ж прекрасно.

Він затим одвіз її в сусідній райцентр, де вона працювала до того і мала звичайне собі житло в переселенському будиночку. Докинула на розстанку:

- Не забуду цієї ночі. Будь обережним. Ти випив, дорога далека.

- Усе буде гаразд, - приспокоїв, поцілував на розтанку. "Чао".

Ось і тепер, після її нерішучості сісти до застілля, мовив, злегка обійнявши за пташине опліччя (хай дивляться, кому цікаво: таж вони - колеги).

- Усе буде гаразд.

Пішло воно все пропадом, мораль, прокуратура, далека дорога. А таки - далека, до кінця маршруту ще їхати і їхати. Ще ж ДАЇ ні разу його не засікало, ні тверезого, ні захмеленого.

- Прошу всіх до столу. Усіх без винятку. Водіїв і кухарів теж.

"Демократ, він мені ще більше таким подобається", - подумала неждана гостя.