Вітаємо Вас, Гість!
Четвер, 17.08.2017, 09:47
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи отримали Ви корисну інформацію на нашому порталі?
Всього відповідей: 34

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Серпень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Голодна кров. М.Братан -4

1 << 2 << 3 << Читати спочатку

7. ФІРМА "ВОВЧЕ ІКЛО"

До телевізії у Попруги за останні роки було майже негативне ставлення. А все - через рекламу. Ото лише тоді, як приїздить до нього і знімає охоронця соснового бору, себто його, давній друг, товариш і братан - справдешній тобі козарлюга Олег Пироженко, з яким не одне барило вкутали за роки знайомства і товаришування, після того він, хочеш, не хочеш, вмикає "Скіфію", подивитися на себе збоку, чи не помітно, що були під мухою і він, і телевізійники. В оператора зазвичай руки тремтять і відзняті кадри неприємно скачуть, люди подумають, що то він, Попруга, втрачає рівновагу свого розкоханого тіла.

Цього дня він таки зневажив рекламу і ретельно дивився "Таврійські новини" - була на те причина. Статися мають в регіоні кадрові зміни, його це буцімто і не обходило, а проте цікаво знати, що ж то за рокіровка в керівної політичної сили на теренах родинного Білобережжя. Слово не почув свого часу від того ж таки Пироженка, запало воно йому в душу, від телевізійного друга довідався і про кадрові перетурбації - подзвонив по мобільнику, сказав, щоб дивився улюблений канал, цікаві є новини, а заодне нагадав, щоб чекав їхню бригаду на погостини - відзніматимуть післяпожежні заходи у його володіннях.

Пожежа, не було б їй добра, мало не окошилася для нього втратою посади, - на його дільниці пожар був не такий і значний, як де-інде, але він мав інший, не менший прогріх: коли на гасіння пожежі прибув сам гарант, охоронець лісу був як хлюща п'яний, лежав у ванькирчику в чіпких обіймах бютівської активістки, яка, власне, і спричинила кир (гарна рима - ванькир), зарані передчуваючи черговий політичний злет своєї кумирки, української Жанни д'Арк, не смійся, блін, так воно і є, так і буде, вона одна-єдина порятує свій народ.

- А який народ -її? - запитав Попруга.

- Ти на що намекаєш, націоналіст довбаний?!

- Який же я націоналіст? У мене батько з циганів, а мама з Курська.

- Кончай базар! Не тягни резину, бери мене, у мене це...

- Шаленство?

- Сам ти шаленство! Голодна кров, чув таке? По телебаченню було.

- Не чув. Поясни.

- Що ж тут поясняти. Як тебе побачу, нараз відчуваю голод. Ніби зроду не злягалася...

Потамувавши бунт голодної крові, під п'яну руч це тяглося довгенько, вона у знемозі солодко потягнулася і небавом заснула на його крутому плечі, а тут раптом - посланець від самого чільника МНС - "Гей, хто в лісі озовися!. Ліс горить, гасити нічим!..".

Нестор Шуфрич був у збудженому стані, однак, забачивши його зачумлену мармизу, докинув незле:

- Іди проспися, чоловіче, бо, чого доброго, від твого дихання пожежа тільки посилиться. Президент прилетів, не потрапляй йому на очі.

- Щиро дякую, - промимрив у вічі високого начальства і поїхав nach Hause, де голодна кров спала й за вухом не вела, прикривши пухленькою долонькою не менш пухкенький узгірочок поміж пружних стегон.

Пожежу гасили чотири дні і три ночі, він, протверезівши, теж долучився до боротьби зі стихією, той же Нестор Шуфрич, загледівши його серед тих, що орудували лопатами на межі вогняного валу, завважив:

- Пий, але діло розумій.

- Спасибі, більше не повториться.

- Пожежа чи кир?

Виявляється, він знав це чудернацьке слово, від якого, певне, походить: киряти, кирюха, ванькир. Хоча при чому тут спаленька в його лісовому осідку, - вдома, у селі, такої не було, там спальня розлога, мов гарба, наповнена пахким сіном, - згадається ж таке в незгодину, коли валяться долу обвуглені сосни.

За метушливими клопотами вогнеборця він геть забув, що ж сталося напередодні. Застрелено народного депутата, пригнався Абрек з напівживим ягням і невідь-куди зник, не заявляється. Чи не згорів у пожежному вировищі, так ні, не може бути, вовка ноги не лише годують, а й рятують.

Увечері він припав до "Таврійських новин", мов до чарки на похмілля. Про кадрові зміни - ані слова, навіщо тим трудящим масам знати про службові розбирання, є інші проблеми, яким ні кінця, ні краю - зарплати, пенсії, пільги, приватизація, інфляція. Попруга передчував: пожежа призведе до того, що ліс подешевшає, нагріти руки на лісорозрідженні годі й мріяти.

Після сяких-таких новин - з міста і села, пішли повідомлення з фронту туризму, з виставки доісторичної зброї в історичному музеї, домашніх футбольних матчів, він уже хотів вимкнути телевізор, як раптом: "У селі Саманівка Придніпровського району сталася дивна пригода. "В село із лісу вовк забіг", викрав цуценя, що його народила собака-вовкодавиця". Оце так подія. Для чого й навіщо вовкові - цуценя? Нудно самому проживати в лісі а чи в забур'яному полі, в лісосмузі. "Пошуки крадія-вовка ніяких наслідків не дали. Хто що-небудь знає про це - повідомте в нашу редакцію".

Вимкнувши телевізор, Попруга вийшов з кімнати, запалив підготовлені для вечірнього шашлику дрова і заходився нанизувати на шампур кавалки жирної свинини. Вогнище весело потріскувало, пахло - уже стільки днів минуло, - горілою деревиною, духом понівеченої хвої.

Озвався мобільник. Пироженко - без зайвих слів:

- І зміни є, і змін катма. В секреті братія трима.

Він полюбляв каламбурити, особливо як вип'є. Найвизначнішим було таке: "Так осушімо ж срібну креш, щоб я в тобі уздрів мужчину. Сьогодні з нами ти не п'єш, а завтра зрадиш Україну".

Після віршованої інформації - коротке, як "будьмо".

- Завтра жди.

Не встиг мобільник відключитися, як з-за молодих загущених сосонок вивалилася мармиза недавньої пропажі, а за ним - та ж так і є, цуценя! Значить, це про Абрека щойно повідомив блакитний ящик.

- Привіт, з'явився, не запилився!

- До кого ти там вітаєшся? - озвався Пироженко.

- Приїздіть узавтра, цікава новина! - гукнув Попруга, відтворюючи в уяві, як і що прилучилося в степовій Саманівці. Це ж треба: викрасти цуценя! Та й гарне ж, ваговите, як він його пер, чи не покусав загонистими іклами.

Абрек, мов нічого й не було, кинувся до нього, ніби аж зраділо, дивиться в очі, оббризканий відблисками недалекого вогнища, щось по-своєму, по-вовчи зронив, цуценя за ним заскавуліло. Теж не зовсім по-собачи, клекотливо, і теж видивляється на тебе, як своє:

- Що, і у вас - голодна кров? - згадав Попруга філософію бютівки, але в прямому розумінні голоду, не в тому, який мучить її, коли навідується до нього.

Шашлик смажити не довелося, м'ясо проковтнули наввипередки, аж за вухами лящало, а відтак обидва уляглися при вогні, придрімали.

- Наморилися з дороги, бідолаги, це ж скільки до тої Саманівки, десь кілометрів зо ста...

План вималювався певний і невідворотний: гайнути в те саманне село (тепер кам'яне), зустрітися з господарем викраденого цуценяти і сплатити йому гроші за майбутнього охоронця лісу, або ж чийогось палацу - по всьому видко, з нього виросте майбутній вовкодав, що там у нього за мати, а врівні і батько?

Довідавшись про незвичайне викрадення, після щедрого обіду в затінку уцілілих сосен Пироженко зі своєю ватагою погодився зробити крюк і поїхати в сусідній район, аби відзняти карколомний сюжет: вовк-заблука шукає собі напарника, або ж і зміни, тут взагалі щось неясне, чи бува, не цей заблука став причиною загибелі відомого нардепа?

В Саманівку вони приїхали в повечір'я, хату, в якій незваним гостем побував крадій-вовк, знайшли на краю села без особливої замороки, але господаря не застали - він був у полі, на своїх пайових гектарах, у дворі їх зустріла сердитим гавкотом персиста псиця, сама на прив'язі, а побіля неї - Попруга ахнув, - рідні братики й сестрички викраденого вовком цуценяти. Їх було п'ятеро, одне в одне рославі, широколобі і, вподіб до матері, гавкучі.

Володар цієї не вельми гостинної зграї за кілька верстов од села косив бур'ян, високий, примерхлий, цупкий аж дзвінкучий гірчак, коса з трудом брала його відквітлі зарості, косар умивався гарячим потом і на телевізійників не звертав ані найменшої уваги. Але Пироженко знаходив підхід і не до таких відлюдників.

- Добридень вам, необоримий фермере. Привезли вам підмогу - приймаєте? Ваше поле?

- Чуже, - дав спокій косі, а врівні і собі Віктор.

- А чиє ж?

- Вовче. Це їхній плацдарм для нападу на сільську живність.

- О, добре сказано, - відзначив Пироженко і тут же виклав план унікальної зйомки: поїхати в село, зняти псицю і цуценят, а того, викраденого, вони уже сфотографували в лісі і вовка теж.

- Як? - подивувався Віктор. - Ви контактуєте з вовком?

- Уявіть собі, - мовив не без гордості Попруга. - Прибився з далеких країв, живе у лісових володіннях, нічим не шкодить, ось тільки ця крадіжка у вашій господі... Я, власне, прибув, щоб сплатити вам за причинений збиток.

- Ніякої сплати від вас мені не потрібно, а тільки, раз уже таке сталося, бережіть собача. З нього виросте надійний сторож вашого лісу.

- От якби ще він і від пожеж його стеріг, - скаламбурив Пироженко. А то -

Горели в Раденском леса,
Ах, как горели...
Хвост обожгла себе лиса,
Мы уцелели.

Ось така поезія.

Жарти жартами, а Попрузі раптом спало на думку:

- Щоб не було у вас більше таких крадіжок, продайте мені увесь цуценячий виводок.

- Задарма віддам, - щиро пообіцяв Віктор. - Що ви з ними робитимете? Корейцям продасте - на їхній суп?

- Ні в якому разі! Позаяк у їхній будові тіла щось нагадує вовка, відкрию фірму, яку так і назву "Вовчий клик".

- Вовче ікло, - поправив Пироженко, який терпіти не міг русизмів, ба навіть у класиків, хоча не без винятків. Онде Коцюбинський писав "столова", а не їдальня. Так це ж, їй-право, непогано, зокрема, якщо в тій столовій ловко (гарне слово) страви готують і випити є що.

Поїхали на село, Віктор по дорозі розповів, що у нього є здогад: батько укоханих Попругою цуценят коли б не вовк, який і викрав одне зі своїх дитят, чого доброго, приб'ється ще й за рештою, тож беріть їх, мовляв, поки цілі, при матері.

- Я в боргу перед вами не залишусь, - просторікував Попруга. - Розквитаємось лісом, себто деревиною, вона з горілої сосни он яка файна.

- Ловка, - переклав кінооператор, опецькуватий, одначе рухливий молодик, що над усе шанував свого редактора не лише за професійні якості. Уміє він, куди б не заїхали, зорганізувати учту, і то обов'язково з випивкою. От і зараз прозвучав тонкий і недвозначний натяк:

- За вовче ікло треба щось на чоловічий зуб.

Віктор добродушно усміхнувся, пообіцяв "буде", але перед цим запросив, аби творча бригада поглянула на музей їхнього села, він, щоправда, не відкритий, та матеріалів уже зібрано доста.

- Поглянемо, чого ж, одним оком, - оператор.

- Твоїм оком, - редактор.

Віктор, коли вже одчиняв двері історичної землянки, докинув на адресу Пироженка:

- Тут і для вашого брата, журналіста, знайдеться пожива.

Мав на увазі днедавню трагічну приключку з хазяйновитою родиною, чиї залишки пізніше вирили в степу між Маячкою і Каховкою: останки показали, що у чоловіка не виявилось вказівного пальця на правій руці, де він зазвичай носив діамантовий перстень. Його теж не виявилось - ні пальця, ні перстня.

- Ще б таки, заривати в землю таку перлину! - цмокнув масними губами телеоператор, а Попруга ніби між іншим перепитав:

- Діамантовий? Звідки відомо?

- Зі щоденника однієї школярки.

- Ну, цих щоденників намаракано, кому тільки не ліньки.

- Не скажіть, - авторитетно завважив Пироженко. - Я сам вів щоденникові записи в другому класі, коли ще грамоти до пуття не знав. Але ж поряд із нашим селом будували Каховську ГЕС, от я і закарбовував для історії, так, як і великий Довженко. Ну, та діамантовий перстень - це, звичайно, тема, але ж ми відхилилися від головного: вовчий клик - це теж... не хвіст собачий.

Усі на такий жарт осміхнулися, а Віктор припросив:

- Якщо так, то ходімте до нашої столової. Це, до речі, натуральна кухня, онде навіть мисник зберігся, ополоник і ложка дерев'яні, все, як давніше. Але одна штука новочасна: благородний напій з Німеччини - "шнапс", приніс недавно ветеран-механізатор, у нього німці жили, приїздили могили своїх родаків шукати, пляшку залишили, як сувенір.

- Сувенір гарний, але малуватий, - констатував Пироженко, як уже скуштували того закордонного напою, закусивши соковитими яблуками.

- Я з'їжджу куплю нашої, з перцем, - зголосився Попруга, але Пироженко заперечив:

- Це від тебе не втече, по дорозі купиш, а зараз треба помізкувати, як же ті ікла до твого лісу доправити. У нас для них місця немає.

Гостинний господар запропонував:

- Візьмете мій автопричіп, він мені не дуже нині потрібен: урожай з поля перевіз, а на базар не їжджу, ігнорую. Там перекупники розкошують.

- Не сказав би, - докинув оператор. - Інший у бутику цілий день стовбеніє, а відтак нічим за місце заплатити.

- Знає життя, - похвалив колегу Пироженко.

Він теж знав. Аби ікла в дорозі не трясло, накидали в причіп сіна за його порадою, а щоб цуцики на ходу не повистрибували з "каруци", накинули зверху риболовецьку сітку, що випадком знайшлася у господі - закутувала стіжок люцерни, аби його не розкривали гуси.

Була, однак, інша проблема: збунтувалася проти розлуки з дітьми Тайга, гавкотіла, гарчала, рвалася з прив'язі, видивляла ображені очі на господаря і нежданих гостей.

- Тайга, тихо, сидіти, замовкни, - не знав, як заспокоїти псицю Віктор. А оператор зронив:

- Бач, сука, а за дітей горою. Не те, що деякі жінки.

Пироженко поправив:

- "Сука" тут не до шмиги. Псиця - більш підходить. А взагалі - мати, ось так... Поїхали, не можу дивитися на її терзання.

- Я вам причіп обов'язково поверну. - запевняв господаря Попруга. - А за ці ікла віддячу, не думайте, що я скряга.

- А то й ні, - пожартував Пироженко. - Побачимо, як ти нам віддячиш у дорозі.

На розвітання обмінялися візитками, Віктор своєї візитки не мав, але назвав номер мобільника - "дзвоніть, пишіть, заходьте", на відкриття музею бажано, щоб таки завітали.

Пироженко - без посміху:

- Прибудемо за однієї умови: щоб виставили на загальний огляд діамантовий перстень.

- Так його ж немає! - збаранів Попруга.

- Десь же є, такі речі в землю не заривають.

- І то правда, - погодився директор музею.

 

8. ХТО СМІЄТЬСЯ ОСТАННІЙ

 

- Доброго ранку. Що тобі сьогодні снилося?

- Добрий ранок... Слухаю Вас, Давидовичу.

Він уже їхав на роботу, коли долинуло з губернаторської верхотури це незрозуміле привітання (надто приязне) і, тим паче, дивне запитання. Причому тут сон, його видіння? Та нічого не снилося нині, спав, як убитий, а якщо по правді - п'яний, мов чіп, на те була причина. Проїздом на Запоріжжя провідав його давній друг, який наразі працював в обласній податковій інспекції і десь потаймиру клопотався затяжною скаргою стосовно його ухиляння від сплати за ті нещасні триста гектарів саманівських "латифундистів". Уже, здається, справа утряслась, податки заднім числом він сплатив, але невгамовний скаржник вимагав від імені односельчан, щоб за кожний орендований гектар було сплачено по-людськи, так, як обіцяє гарант, а не за принципом: на тобі, небоже, що мені не гоже. Ніби один він у державі діє за цим правилом. Ну, звичайно, ніяке це не правило. Але хіба зерно, бодай і череззерниця, це не продукт харчування чи не корм для птиці, худоби?

Друг-податківець, масний, аж вилискує, чимось нагадує відомого політика, що треться побіля гаранта, повів мову зовсім не про податкові чи зернові справи. Випили по одній, по другій, і ніби між іншим він конфіденціально повідомив:

- Готується наказ щодо твоєї подальшої посади.

- Чий наказ?

- Президентський.

- Що на мене чекає?

- Покрита кожна літера таємністю. Наливай.

Не міг повірити, що Давидович його здасть.

Провівши (і похмеливши) друга передсвітом, він їхав на роботу з туманцем у голові - що від спиртного, що від тієї таємниці, якою покриті літери високого наказу. Не запитувати ж наразі Давидовича, що там на нього чекає. Він же, ніби прочитав його думки, до привітання і запитання додав:

- Приїзди сьогодні на обід у "Степовий курінь". Буду там о дванадцятій.

- Дякую. Приїду.

- Є розмова.

Ясно, що не задля шашлику і "Хортиці" запрошує він його, свого висуванця і апологета. Але, справді, що ж буде далі, як у тому романі, котрий подарувала йому колежанка з приморського району. Увесь роман прочитати він не спромігся, але один розділ проковтнув, як солодку пігулку. Ішлося там про любовні пригоди державної і політичної діячки, невтомної самки, при чому усе це відбувалося серед буйної природи, в горах.

Сцена та нагадала йому незабутній епізод з його комсомольської юності, коли за успіхи в соціалістичному змаганні при спорудженні порт-елеватора (працював електриком) вручили йому путівку на Кавказ, в туристичну базу "Домбай", і він, телятко з південних степів України, уперше на віку спізнав, що то означає дружба народів, але не на трибунно-бездушному рівні, а, як у тій пісні мовиться, на відстані самого серця. Була у їхньому таборі в розпал білоблискного кавказького засніжжя одна неймовірної краси чеченочка, незадовго перед тим випущена в світ широкий Московським літературним інститутом, вона писала і читала перед таборянами, вочевидь, гарні вірші на своїй рідній мові, що він їх, певна річ, не второпав, однак хвалив на всі заставки, мовляв, не вірші - музика, відчувається дух землі, на якій вони творилися.

- Так я ж їх у Москві писала, - завабливо сміялася Наталя (у неї цілковито слов'янське ім'я), і той сміх, той переблиск темнокарих зірких оченят геть зводили його з розуму, він у стосунках з жінками мав уже чималий комсомольский досвід, але це не йшло ні в які порівняння з московською школою. Вона сприйняла його залицяння з осторогою, ніколи ж бо раніше з українцем доля її не зводила, але десь під кінець терміну відпочинку сталося між ними таке, що сто літ проживи - не забудеш. Пішли вони в гори, спершу як діти - рука в руці, відтак несамохіть він охопив своїми чапліями її хупаві, на диво покірні плічка.

- Ну, цілуй мене, цілуй, хоч до крові, хоч до болю! - процитувала вона Єсеніна, він припав своїми зашерхлими до її м'яких соковитих.

- Та не так, у столиці нашої Вітчизни це роблять інакше.

Ковзнула гостреньким тепловійним язичком по його отетерілих губах, він припав ними до такого солодкого чару, притис її всю, струнку, вигинисту до своїх богатирських плечей. Вихрипів:

- Наталю!..

- Не говори нічого, я ж знаю, чого ти хочеш від самого початку нашого знайомства. Вибачай, що я тебе стільки мучила. Але ж у нас це так, як де-інде, не робиться. Мушу до заміжжя залишатися дівчиною. Та якщо ти справді хочеш мене: бери, тільки залиш недоторканною.

- Як? - не втямив гарячий залицяльник і розкрив обійми. Те, що відбулося потім, і ошелешило, і подивувало, і озвалося в ньому таким залассям, якого ще ніколи не відчував. Вона розчахнула поли цигейкового кожушка, відкрила красивий золотавий пупок і знову:

- Ну, цілуй мене, цілуй...

Він здогадався, чого від нього жадають. Спрагло припав до звабного, дещо впалого животика, до пупка, що, здавалося, сам потрапив між його пересохлі губи. А вона тим часом опустила теплі лагідні колготи до тієї межі, з-під якої зблисло проти місячного сяйва густе чорне волоссячко довкола пожаданої пролазки, куди він уже давно готовий був заникнути, але ж - не можна, не велено. Що ж далі?.. - звів баламутні очиці на її зведене вгору, до засніжених сосен, обличчя.

- Холодно, зігрій. Цілуй, цілуй.

Розставила красиві жилаві ноги, і він, уперше в житті, припав до того, що в Россії називають похотником, а в інших народів по-своєму, та хіба справа у назві, як таке цілування виявилося для нього вершиною солодкої муки, на яку вона прирекла його від першого до останнього дня домбайської незабутньої зустрічі.

Більше він з нею ніколи не зустрічався, вибухла дика чеченська війна, та якби навіть не відійшла у минуле дружба народів, чи з'єдналися б їхні шляхи-дороги: хто він і хто вона. А втім, сьогодні він, хвалити Бога і Давидовича, не абищо - вважай, губернатор, бодай і районного масштабу. Одначе, справді, що ж - далі буде? Це вам не роман якогось там, даруйте, письмака, а життя державної людини, хай буде чоловіка, діяча, бодай і незаслуженого, все ж не рядового, керівного - факт!

На нього розраховує гарант, йому імпонувало це надійне й певне слово. Донині в біографії Станіслава Куцака усе було непоправимо певне, належав до партії, котра боролася за владу і при владі. Сам губернатор визначив його, як вірного й надійного конягу в державній супрязі. Що ж, одначе, сталось, що він тепер між небом і землею?

Він уже під'їздив до кав'ярні "Степовий курінь", але ці невеселі роздуми не покидали його закучмленої голови - давно, більше місяця тому, не ходив до перукарні, ось уже і вималювався перед очима "Степовий курінь", кав'ярня обіч степової розгонистої дороги "Одеса-Сімферополь" з фонтаном проти двоповерхової споруди і... з площадкою для вигулу двох випещених коней, милуйтеся, будь ласка, якщо не забули, що то значить - "коні мої, коні, коні мої, коні вороні". Десь колись він чув пісню з отаким приспівом, тепер згадав його, уклякнувши перед конов'яззю, що містилася поряд з кав'ярнею при гомінкій дорозі. Двоповерхова споруда з архітектурними витребеньками самодіяльного штибу манила широкими, чисто вимитими євровікнами, над розлогими теж євродверима красувалася готичним шрифтом вималювана назва "Степовий курінь", ніби є ще й не степовий, міський чи, приміром, гірський, - останнє, либонь, цілком імовірно, в Домбаї щось подібне до куренів було. В одному з таких осідків він таборився, вона теж - майже по-сусідству, але жодного разу в затишку тих куренів вони не зустрічались, не велено, зась, а залюбки здибувались на теренкурі, де здіймаються в небо сосни, старі і молоді, саме там у вечірній просвіченій місяцем імлі і розвіталися вони, розсталися навік. Що це йому наразі не йде з ума та домбайська зима, та пригода, пригодонька, - скільки їх, подібних, було потім, але чомусь ніяка інша не бентежить у споминку як чеченська. Що ж то було - гріх і не гріх, раніше, щоправда, сказали б (визнали б на суді), як збочення, як спробу згвалтування, таж брехня, нічого такого брудотного не було, проніс через літа й десятиліття чарівні ті хвилини як щось незбагненно хвилююче і чисте, ба навіть, сказав би, святе, коли б вірив у Бога, а то ж і донині атеїст, хоч уже й не войовничий.

Господар області прибув по-ленінському своєчасно: запізнився усього на п'ять хвилин. Лискуче, ледь усміхнене продовгувате обличчя, ще не вийшов з машини, як його вже зустрічав володар "Куреня" опасистий Ігор Калиняк, "Ігорок", як називали його завсідники смаковитої місцини, до якої належав і Борис Давидович, що його один насмішкуватий журналіст із обласного телебачення іменував Давидoвич, так благозвучніше і, можливо, точніше, зважаючи на склад характеру, на ментальність, сказати по-сучасному.

За хвилину-другу двоє з команди гаранта сиділи в закутку побіля української печі, в якій вирувало штучне полум'я і стримів на рогачі пузатенький казан, копія того, що був на кухні, звідки доходили знадливі пахощі смаженої, улюбленої страви Давuдовича (Калиняк наголошував правильно).

- Що будете кушати? Як завжди? - прибрав на себе роль офіціанта Ігорок, зігнувши свою жердинисту при всій повноті спину перед двома можновладцями з можновладної команди.

- Як зазвичай, - козирнув губернатор знанням державної мови.

- А пити?

- Біле сухе, - мрійно мовив Давидович, згадавши щось непозичене, своє, - може, погостини найвищого начальства у його сонцещедрих володіннях, воно, себто начальство, полюбляло "Перлину степу".

- У нас є новинка "Юлькіна радість", - похвастався володар кав'ярні, випроставшись у передчутті похвали високого гостя. Але почув невдоволене, аж сердите:

- Яка зараза вигадала таку назву? Чи не той поет-регіонал, що висміює і Юлю, і гаранта?

- Це дарунок із Закарпаття, так вони там придумали, - забелькотів Калиняк. - Вино гарне, чи то їсть, файне.

- Ну, то давай, якщо ловке.

Боже, який же він розумний, може, справді, "Ович", від наголосу багато що залежить. Але ж "Ович" і в регіоналів, однак то зовсім інша основа.

За хвилину метка і не дуже зваблива офіціантка подала вино з дурнуватою назвою, салат з помідорів, печеню, мінеральну воду "Каховка". Сам володар пивниці не з'явився, знав-бо свою роль і місце в цьому розладнаному світі. Давидович відразу ж наполіг на їдлі, навіть не скуштувавши закарпатського напою.

- Щось у мене з апетитом негаразд.

- Пропадає?

- Навпаки. Зачасто хочеться їсти. Як мені пояснив наш головний лікар, це від зниження інтенсивності метаболічних процесів у тканинах та зменшення концентрації живильних речовин, а також глюкози у крові. Тож формується так звана "голодна кров", що й призводить до необорного жадання їсти, а раз так, то й пити. Спробуємо закарпатського дару. Може, справді, радість, але чому - її, а не його? Бачу, йдеться до того, що наша політична сила може опинитися позаду.

- Не можна цього допустити! - гаряче завважив районний вождюк.

- Я теж так гадаю. То вип'ємо за нашу перемогу!

Обідаючи з апетитом і без поквапливості, Давидович повчально провадив:

- Метаболічні процеси, обмін речовин, себто, - штука, до певної міри, не така вже й небезпечна, якщо можна керувати ними. А якщо тих речовин у стількох людей катма, якщо мають голодну кров голодні люди...

Перегодом додав:

- У ситих, як ось і у нас із тобою, теж "голодна кров".

- Це чому ж?

- Ми ж постійно жадаємо влади, і я не знаю, чим тут лікуватися. Тільки не "Юлькіною радістю", це якраз отрута для нашого брата.

Таких одкровень від свого патрона Куцак ніколи не чув, невідомо, чому саме нині потягло шефа на таке філософствування. Прояснення десь настало під кінець обідної учти.

- У твого непогамовного опонента з Саманівки Тарана теж "голодна кров", він ніяк не всититься такою нематеріальною їжею, як справедливість - соціальна, моральна, духовна, ба навіть національна, це теж багато важить у наші дні, хоч, безперечно, не для всіх. Перекласти на футбольну лексику твоє з ним змагання, то рахунок, як у матчі "Рома" - "Динамо-Київ". Ясно, ж не на користь киян.

- То що, справді, готується наказ щодо мене?

- Звідки знаєш?

- Ходять чутки.

- Ми ж з тобою, хлоню, не на торговиці. Політика - складна, а врівні і брудна річ. З районом доведеться розпрощатися, наказ уже підписаний.

- Що ж далі? - виплеснути це запитання йому коштувало необияких зусиль, а Давидович, несподівано і незвично для своєї іронічної натури, засміявся добродушно й весело:

- Не жахайся, а - радій! Поїдеш до столиці, подалі від гріха, від Саманівки і занедбаного тобою району.

- Це ж не зовсім так. Були й досягнення.

- Не подобається мені твій вигляд. Неначе батька поховав. Усміхнися на всі, що залишилися від тридцяти двох! "Динамо-Київ" ще виграє з новим тренером, сміється той, хто сміється останній.

 

Читати далі >> 5 >> 6 >> 7 >> 8